"Мій позивний – Віра". Капелан Людмила Марфін про Бога в окопах та в серці
"На фронті мене знають як Віру. Завжди до хлопців жартую: "Віра вірить, і ви вірте". За півтора року до (великої) війни у нас було заняття в семінарії. В деяких біблійних героїв є імена, які їм давав Бог. Я почала молитися: "Дай мені своє ім'я, щоб я знала, що це Ти". І я впевнена, що Бог дав мені (ім'я) Віра, від слова "вірність". У Біблії є слова "Будь вірний малому", тобто де тебе Бог поставив – старайся, роби. А так-то я Людмила".
Людмила Марфін – 52-річна капелан-волонтерка з позивним "Віра" – виховує 18 дітей на Вінниччині, навчається в семінаріях у Києві та Кременчуці та їздить на передову з гуманітарною допомогою і "душеопікунськими бесідами".
"Українська правда" зустрілася з Людмилою під час її сесії в Кременчуцькій євангельській семінарії та поспілкувалася з нею про Бога на війні та в тилу,як воїни знаходять і втрачають віру, як піклуватися про дітей зі складними долями, про ставлення до ворога та про те, чому "любити Бога та людей – це круто, хоч не завжди легко".
Людмила
Людмила Марфін прийшла до Бога в 1996 році. Тоді вона навчалася в університеті у Вінниці на інженера-механіка і проживала в родині чоловікового діда серед вірян.
"У 25-річному віці я вперше пішла до церкви, покаялася перед Ним і стала віруючою людиною. З того часу крокую з Ним, тримаючись за Його руку", – згадує вона.
Марфін народилася в селі Северинівка на Вінниччині. В 15 років намагалася вступити до педагогічного училища, але не пройшла за конкурсом. Тоді пішла навчатися на тракториста. Вийшла заміж, в 1990 році у подружжя народився первісток. Закінчила університет у Вінниці, працювала за фахом у рідному селі.
У 2008-му, коли меншому з п'яти дітей виповнилося три роки, Людмила вийшла з декретної відпустки і працевлаштувалася викладачем в училище у сусідньому селі. Це – її останнє місце роботи. Одного дня вони з чоловіком вирішили взяти в родину дітей із складними долями.
"Ми з чоловіком – євангельські християни-баптисти. (У 2007 році) місія "Нова надія" проводила курс для підлітків "Жодних вибачень" – як прожити життя так, щоб у цьому Всесвіті не наробити дурниць, за які потім довелося б шкодувати. І ми співпрацювали з ними, працювали в школі, – згадує Людмила.
– Ця місія періодично звітувала про свою роботу. Почали надходити повідомлення про проведення таборів для сиріт, хтось із волонтерів взяв дітей у родину. Ми з чоловіком до наших перших трьох (взятих до родини) діток йшли дев'ять місяців.
Перші були діти-мауглі – два брати-близнюки і їхня сестричка з нашої, Вінницької області. Жили в дитячому будинку, їх вилучили з родини, коли хлопчикам було три роки, а дівчинці – два. Коли ми їх взяли, їм було сім і шість, тобто чотири роки вже були в спеціалізованому закладі. Не думали, що будуть у соціумі, але адаптувалися".
За півтора року родина взяла до себе ще 20 дітей.
У 2017-му Марфін вступила до Кременчуцької євангельської семінарії на факультет християнської і біблійної душеопіки, щоб краще зрозуміти своїх дітей – на той час їх було вже 29, всі – неповнолітні. Зараз Людмила навчається на третьому курсі.
"У кожного поламана доля, – пояснює вона. – Це діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування. У когось батько повісився, у когось мама померла, була дівчинка, яка пройшла через зґвалтування. Були діти, від яких відмовилися вже прийомні батьки, "двічі зраджені". Я розуміла, що материнського серця не вистачить і пішла на навчання, щоб підібрати ключ до цих душ".
До великої війни три з половиною роки Марфін їздила до психіатричної лікарні суворого нагляду в Дніпрі: спілкувалася з людьми, яких суд визнав недієздатними та які скоїли особливо важкі злочини – зокрема, зґвалтування та вбивства.
У розпал пандемії відвідування лікарні заборонили. У 2021-му Людмила почала навчатися на капеланському факультеті Київської богословської семінарії, бо "це була потреба часу". Також закінчила курси поліцейських капеланів і працювала в поліції.
"Пів року до (повномасштабної) війни я була поліцейським капеланом у спеціальному підрозділі "Поліна", що займається справами з домашнього насилля, – розповідає Марфін. – Ми в поліцейському екіпажі приїжджали на виклики. Поліцейські весь час живуть у чиїхось проблемах. Бажання серця – бути поруч, допомогти їм".
З початком великої війни родина повернулася на Вінниччину. Чоловік Людмили наполягав на цьому, також побоювалися, що через невиїзд подалі від зони бойових дій держава може забрати у них підопічних дітей.
"Спочатку було дуже важко, – згадує Людмила. – (На Дніпропетровщині) у нас був двоповерховий будинок, а коли ми повернулися на Батьківщину, для такої великої сім'ї було затісно. Діти по чотирьох спали на дивані, на землі, на підвіконнях робили уроки".
Зараз в родині 18 неповнолітніх дітей – 11 хлопців і 7 дівчат. Всі вони мають різний статус: один усиновлений, інші – під опікою, треті – на тимчасовому утриманні. Потреби дітей під опікою, каже Людмила, фінансує держава, натомість на тих, хто на тимчасовому утриманні, грошей не надає. П'ятеро народжених дітей подружжя вже повнолітні і живуть окремо.
"Щодо віруючих є різні точки зору: хтось вважає, що це люди рамок, які лише моляться і в церкві сидять, – каже вона. – Але ми соціально активні і дітям це прививаємо".
Віра
Допомагати військовим Віра почала ще до повномасштабної війни. У 2021 році вона познайомилася з військовим капеланом, разом із дітьми вони цілий рік плели маскувальні сітки для бійців, якими він опікувався. З початком великої війни жінка повністю поринула у волонтерство.
"Ми з чоловіком їздили на фронт, возили маскувальні сітки, ліки і продукти, від 12 до 19 годин були "на колесах", – згадує вона. – У мене є знайома віруюча, працює в аптеці, всю війну мені допомагає з ліками. До мене, буває, дзвонять воїни, які вже самі не пам'ятають, хто їм мій номер телефона дав".
Поступово, крім допомоги харчами та ліками, Віра почала організовувати тренінги для військових. Спочатку, згадує вона, "добре йшли тренінги на командоутворення".
"Я робила презентації на різні теми, наприклад, "Долаючи лихо", – розповідає вона. – На передовій частіше хлопці обирали: "Чого боїться страх". Для тих, хто втрачав побратимів, проводила "Синдром вцілілого", бо вони несуть цей тягар на собі. Обмінювалася координатами з воїнами і спілкувалася з ними, проводила душеопікунські бесіди, їздила по госпіталях, знайомилася з їхніми родинами".
Віра – капелан-волонтерка. Через 18 неповнолітніх дітей вона поки не планує працевлаштовуватися у ЗСУ, натомість співпрацює з декількома бригадами. Найперше – опікується "внутрішнім світом" військових.
"У капелана задача, як і у лікаря, але лікар лікує тіло, а капелан – працює з душею, – пояснює вона. – Основна мета – змінити підхід до обставин, щоб людина зрозуміла, що не самотня. Дати людині рибу і вудочку – це різні речі. Не завжди з тобою в окопі буде психолог і капелан, а Бог там є. Тому капелан хоче показати людині, що Бог завжди поруч" .
Українська євангельська церква, вірянкою якої є Віра, є деномінацією протестантизму. Водночас, наголошує вона, капелани співпрацюють з усіма конфесіями. Те саме стосується й поглядів військових.
"На фронті ти не приховуєш, що віриш у Бога, але і не нав'язуєш цього, – каже Віра. – Ти не запитуєш (воїна), православний він чи не православний. Бог не обирав білих, чорних, які у тебе уподобання. Основа в стосунках – бажання воїна спілкуватися з тобою; вірить людина чи ні – це її особисте. Я завжди воїнів попереджаю, що нікому не збираюся влазити в душу. Служу Богу, служачи людям".
Натомість, каже капелан, в окопах атеїстів не буває. Сама війна, за її словами, також змінює відношення воїнів до віри.
"Не один раз я від воїнів чула: "Я так молився!". Бо розумієш, що крім Бога, тобі там ніхто не допоможе, – каже вона. – Війна – не подорож на відпочинок. Це смерть, втрата побратимів, поранення, фізичний біль і духовний також. Хтось там знайде віру в Бога, а хтось, можливо, її там втрачає. Тому непросто бути капеланом, бо ти поруч із людиною, яка страждає. Страждання – не одяг, який можна змінити".
"Я завжди молюся: "Господи, пошли мене туди, де я потрібна", – наголошує Віра. – Намагаюся ловити позитив, тим більше, воїни спостерігають, як ти себе ведеш, яка твоя віра в Бога – дієва чи не дієва. Якщо ти сам трясешся, то як допоможеш?".
Звуки пострілів або повітряної тривоги для Віри – сигнал до молитви. Цим же методом вона радить користуватися і військовим із ПТСР.
"Колись пішла за одного воїна сильна тривога, як відчуття смерті, я тоді взмолилася: "Господи, захисти тіло, душу, дух!". І потім він розказав, що з ним було – це було щось! Кажу: "А коли це сталося?". А він: "Десь два тижні тому". І якраз два тижні (тому) в мене пішла тривога за цю людину", – розповідає капелан.
У мене було багато випадків, коли воїни не могли спати. На Миколаївщині ми розмовляли з таким, і я запитала: "Ти не проти, якщо ми помолимося?". Ми взялися за руки і молилися. На другий день я побачила цього воїна і запитала: "Ну як ти там, спав?". А він: "Ой, я виспався!". Кажу: "Отак далі сам роби!".
"Дійсно ми були дуже близько (до позицій росіян), я була наче під Божими крилами, – згадує вона. – Говорю: "Хлопці, якщо у мене має тут останній раз стукнути серце, не вздумайте жаліти, що мене не врятували".
Одного разу під Бахмутом воїн каже своїм хлопцям: "Так тихо, що мені аж жутко". Я посміхнулася: "Та це ж нормально, що тихо, хлопці, я до вас приїхала, Бог оберігає!". Куди б мене Бог не посилав, я завжди відчувала Божий захист".
Половина військових з-під Бахмута, в яких Віра востаннє жила влітку, загинули. З тих, з ким вона безпосередньо комунікувала, за війну не стало двох.
"Мій перший воїн загинув минулого літа, я проводила у них навчання на Дніпропетровщині, не закінчила з ними, і він до мене: "Борисовна, приедете позже и проведете". Вони пішли на завдання на південний напрямок. І коли вже я приїхала, він, на жаль, загинув, – згадує вона.
– Другий загинув під Соледаром 2 січня. Хотів познайомити мене зі своєю дружиною, розповідав, як її любить. Коли він пропав безвісти, дружина мені подзвонила. І ми з нею "топали" разом ці два місяці невідомості. Вона хотіла туди їхати, шукати його. Я просила у Бога мудрості, як повернути погляд людини в інший бік, щоб вона не наробила дурниць. І потім їздила до нього на поховання".
Віра допомагає як військовим, так і їхнім родинам. Подеколи виступає не лише "комутатором", але й "кур'єром". Наприклад, "з благословення" бійця обирала для його коханої квіти й подарунок, потім вітала її у військовій формі. Опікується і ветеранами. Зокрема, харків'янином, який втратив на війні ногу – з ним Віра познайомилася у Львові.
"Руслан тоді ще був без протезу, до Бога у нього трошки було ігнорування, – розповідає вона. – Ці протези у них дорогі, якщо біонічні, один – приблизно 70 тисяч доларів. Я сказала: "Хлопці, як людина, я вам нічим не можу допомогти. Але я буду молитися". Буквально через 15 днів їх семерих взяли на протезування у Вашингтоні".
Бог
З роками стосунки Людмили з Богом стали глибшими. Капелан порівнює їх із дружбою, яка укріпилася через те, що друзі разом пройшли через труднощі. "Але більше і глобальніше, бо друг не завжди поруч і може допомогти, а Бог – де б ти не був…".
У месенджері Марфін її співрозмовників зустрічає фраза: "Любити Бога та людей – це круто, хоч не завжди легко".
"Люди різні, і любити людей зручних – приємніше, – пояснює вона її сенс. – Проявити Божу любов до людини, яка тобі, грубо кажучи, плює в лице – важко. А Бог тебе вчить, що ти маєш простити і знов робити добро".
Натомість на передовій капелан говорить не про любов до ворога, а про любов до ближнього. І загалом вважає виправдовування агресії РФ іменем Бога неприйнятним. Росіяни, каже вона, мають понести відповідальність за свої злочини згідно з законом.
"У Біблії написано: "Якщо твій ворог голодний, нагодуй його" – якщо на то пішло, їсти їм (російським військовополоненим – УП) дають, – підкреслює Віра та наводить ще одну цитату зі Священного Писання:
Проклятий той, хто порушує межу свого ближнього. Нехай вони (росіяни – УП) хоч тричі моляться, є Бог і Його правосуддя. Мені воїни розповідають про нелюдські знущання (з боку росіян). Я вважаю, це сатанізм. Хто меч взяв – від меча загине".
Військові завжди ставляться до Віри з повагою та намагаються поступитися їй кращими "апартаментами". Інколи вони самі телефонують, аби підбадьорити її, та навіть висилали гостинці – солодощі для її дітей. Капелан у захваті як "від наших козаків", так і від бойових медикинь – "крутецьких дівчат, які роблять поверх своїх сил".
"У мене знайома, коли їх трохи відводили з зони бойових дій, 25 кілометрів проходила щодня, не дивлячись на негоду. (Робила це), щоб в неї були міцні ноги, тому що хлопців треба витягувати, – розповідає вона. – Інша бойова медикиня, у неї немає часу доби, бо постійно звертаються, цілодобово можуть прийти, постукати, розбудити. Вона каже: "У нас тут немає статі".
"Були непрості ситуації, коли вже думала: "Не поїду більше на фронт". Хлопці прислали мені гільзу з-під Бахмута. Як ти можеш не поїхати? – каже вона.
Захист держави – це цінно в Божих очах. Наші хлопці – реальні герої, тому що Бог їхніми руками захищає всіх нас. Вони, не дивлячись на всі труднощі, не склали зброю, не здалися, тож ми в наших умовах розкисати просто не маємо права.
Бог дає тобі бажання – коли руки опускаються, Він тебе докучки зліплює і ти знову вперед йдеш".
Попри свій вік, Віра каже, що за велику війну "подорослішала" – найперше свідомістю і ставленням до речей. І вірою – також. Зараз ключове її бажання – підтримувати воїнів.
"Я кожний день чекаю звістки про перемоги. Але з іншого боку, ми не повинні забувати про хлопців, тому що у них сил вистачає на всю Україну, а наших сил має вистачити на них, – наголошує вона.
– Якщо це зло не зупиняти, ця машина агресії і сатанізму всіх розчавить. Тому ті, хто моляться, нехай моляться ще більше, ті, хто допомагають, нехай об'єднуються. І мені б хотілося насамперед воїнам сказати: "Ми з вами не лише молитвами, але і нашими справами. Що треба – кажіть, не соромтесь. Ми – ваші ноги".
Під час поїздок Людмили в зону бойових дій її чоловік – вчитель фізкультури на пенсії – доглядає за дітьми.
"На фронті всі знають, що якщо мій чоловік буде проти, я не поїду. Але він розуміє нагальну потребу, тому бере на себе цю ношу. 34 роки в шлюбі: це перший і єдиний мужчина мого життя, – посміхається Людмила.
Через нашу сім'ю Бог провів 37 "прийомних" дітей. У всіх (доля) склалася по-своєму: поступають на навчання, працюють, створюють сім'ї. Наші перші діти з 37, брати-близнюки – у війську: один – бойовий медик, другий – в піхоті, не одну контузію вже отримав. Один зять був сапером, загинув у серпні минулого року.
Ми допомагали всім, кому могли, об'їздили всю країну, моя сім'я – це вже Україна".
Найбільший острах капелана в тому, що суспільство не прийме гідно ветеранів і вони залишаться на самоті зі своїми проблемами.
"Для хлопців найбільший біль – відчуття непотрібності, це і мій біль, – наголошує вона та згадує ситуацію з ветераном із Харкова, яким вона опікується: – Одного разу Руслан із протезом їхав додому. Він був у шостому вагоні, і тільки у 12-му хтось погодився поступитися йому нижнім місцем. Каже: "Як я туди перейду?". Зняв протез, викинув на третю полицю, сам виліз (на другу).
Люди бояться доторкнутися до цієї рани. Тому дуже важливо вже готувати суспільство до того, як ветерани будуть повертатися. І церква також має бути готова прийняти людей, щоб не почали гнобити: "Ти там вбивав" чи "Ти грешник окаянний". Віруючих також треба вчити".
Віра сподівається, що і після війни Бог залишиться в серці воїнів:
"У Біблії є момент, коли Бог вилікував 10 людей від смертельної хвороби, тільки один прийшов подякував. І мені дуже хочеться, щоб воїни не стали невдячними, а то, як кажуть, "як тривога – то до Бога, а по тривозі – то й по Бозі". Щоб не було, що раз небезпека вже позаду, то й у Бога ми вже не віримо".
Дмитро Кузубов, фотографії – Каміла Янар
