Олена Розвадовська: Треба відійти від ілюзії, що дитина нічого не відчує, коли навколо вирує війна

Майже кожна друга дитина в Україні не розмовляє з батьками чи опікунами про свої важкі переживання та емоції під час війни. 

"Якщо в принципі в родині немає традиції розмовляти з дитиною, то і про війну вона не буде розмовляти. Плюс існує оця складність розмовляти на важкі теми", – пояснює Олена Розвадовська.

Вона – експертка у сфері захисту прав дитини. Від початку збройної агресії Росії проти України в 2014 році Олена проводила багато часу на Донбасі. Там вона надавала гуманітарну допомогу місцевим мешканцям, переконувала їх евакуюватися та шукала можливості для реабілітації дітей, які постраждали від війни.

Зараз вона – очільниця фонду "Голоси дітей", який допомагає маленьким українцям не залишатися наодинці з травмою війни. 

• Як бойові дії впливають на психіку дітей?
• Чи всім дітям варто розповідати про війну? 
• Чи нормально, коли дитина бажає смерті росіянам і малює чорними фарбами?

Про це "Українська правда" поговорила з Оленою Розвадовською.

Нижче – скорочена версія розмови. Повну версію інтерв'ю дивіться на youtube-каналі УП.

"Дитині треба показати, що ви всі – в контакті з реальністю"

– Кому під час війни складніше: дітям чи дорослим?

– Найважче – бути наодинці, коли важкі випробування. Тому переживати війну без жодної підтримки і опори – найгірше. Це може бути як про дорослих, так і про дітей. 

– Якщо одна дитина живе на Закарпатті й фактично не чує ракетних обстрілів, як їх чує дитина, яка живе у Херсоні, чи є у неї досвід війни?

– У них – різний досвід війни, але в них обох він є. 

Жити з систематичними обстрілами, безумовно, складніше, ніж жити без них. Але втратити батька на війні – це теж дуже важкий досвід. 

Якщо у школі з'явився десяток нових дітей із різних кінців України чи вчителька втратила на війні чоловіка – це теж повністю змінює дитинство всіх дітей у класі. 

– Є діти, які гостро реагують на війну, а є ті, хто спокійніше проживає цей період. Від чого це залежить – виключно від емоційних якостей дитини чи і від того, якими є її батьки?

– Це залежить і від індивідуальних особливостей, і від оточення. Що більше твоє оточення підтримує тебе, то легше проходити складний період. Але інколи стрес є настільки великим, що його важко сприймати навіть дитині, яка максимально стресостійка та має турботливу родину.  

– Чи існує вік, до якого дитині не можна розповідати про війну?

– Важливо розуміти: від дитини неможливо щось замовчати, бо вона зчитує інформацію навіть на невербальному рівні. Тож треба відійти від ілюзії, що дитина нічого не відчує, якщо навколо вирує війна, а ви ходите, набравши в рота води і думаєте: "От підросте, і в 13-ть я їй розкажу, що коїлося на вулицях, що то не грім був, а "Шахеди" літали".

Звісно, у 3-4 роки не треба дитину накачувати шок-контентом і казати, що "орки розстрілювали людей і трупи лежать на вулицях Бучі". Утім, їй можна сказати: "Багато твоїх друзів поїхало, бо вони тікали від війни. Але ми – поруч, ми – з тобою".

Тобто дитині треба показати, що ви всі – в контакті з реальністю, що вона не живе в якійсь своїй шизофренічній паралельній реальності, яку ви для неї вигадали.

"Ненормально – нападати на іншу країну, але нормально ненавидіти ворога, який це робить"

– Ваш фонд називається "Голоси дітей". Про що голоси українських дітей звучать після 24 лютого 2022-го?

– Вони звучать надією і вірою в перемогу. Кожен 2–3-ій малюнок дитини буде про синьо-жовті прапори, про вдячність військовим. Тобто діти точно розуміють, що відбувається, і мають дуже багато віри та надії. Але їхні голоси також звучать палаючими будинками, розірваними сім'ями, втратами... 

А ще діти по-своєму хочуть підтримувати дорослих під час війни. Якось донька нашої співробітниці Єва, тато якої у війську, сказала: "Коли він повернеться додому, я буду спати з ним поруч, щоб він не боявся повітряних тривог". 

– Наскільки нормально, якщо дитина зараз бажає смерті Путіну чи росіянам або малює чорними фарбами?

– Злитися в період війни – нормально. 

– Але багатьох батьків це лякає.

– Це лякає, але ми ж самі злимося на війну, емоціонуємо. Ненормально – нападати на іншу країну, але нормально ненавидіти ворога, який це робить.

Діти – такі самі люди. Вони теж мають емоцію злості, агресії, і її дуже важливо випускати. І малювати чорними фарбами, коли хочеться – безпечне виявлення своїх емоцій. Це показує, що діти не приховують свої почуття. 

Бо проковтувати їх, мати заборону на їх проживання може вилитись у набагато гірші наслідки – в самоушкодження, в суїцидальні думки, в агресію щодо інших дітей. 

– Якщо дитина або підліток починає розмовляти про смерть чи бачити сни про неї, наскільки критичною є ситуація? І що мають у цьому разі робити батьки?

– В одному випадку це може бути проживання якоїсь складної емоції, але в іншому це може бути дуже загрозливим дзвіночком. Тому краще звертатися до спеціалістів, до фахових людей. 

Наша нова реальність – шукати дітям не тільки хороших гастроенетерологів чи стоматологів, а й психологів, психотерапевтів, логопедів, дефектологів або дитячих психіатрів. І це – нормально. Цього не треба боятися.

– Як дитині розповісти, що хтось із рідних загинув? І чи потрібно з нею про це говорити?

– Безумовно, потрібно. Горе не потрібно приховувати. Набагато гірше для дитини перебувати в невідомості, щось підозрювати і малювати собі якісь картини в голові, ніж почути правду. Дитині треба дати можливість і проплакати, прогорювати це. 

Головне – дати не тільки шокуючу правду, але й одразу підтримку. Це має дуже велике значення. 

– Наскільки дітей травматизує те, що рідні відмовляються виїжджати разом з ними з територій активних бойових дій?

– Безумовно, це – травматичний досвід. Не треба жити там, де немає жодних гарантій безпеки. Але часто це – вимушений вибір дорослих. 

І часто це зв'язок як батьківської відповідальності, так і відповідальності держави. 

Війна – це не проблема сім'ї, це проблема загальнонаціонального рівня. І "не жити в палаючому селі" часто означає "жити де і як довго?" та "за що жити?"

– Як часто ви стикалися з ситуацією, коли пропонували людям свою допомогу з евакуацією, а вони відмовлялися? 

– Що таке благодійна допомога? Це щось, що ти можеш дати, і щось, від чого людина має право відмовитися. 

Ще до повномасштабного вторгнення ми вивезли одну родину. Вони не хотіли, але ми "взяли їх у лещата" і вивезли, бо там, де вони жили, діти з хати не могли вийти через роботу снайперів.  

Їм купили будинок на іншій території і перевезли їх туди разом із козами, із собаками, із вівцями. Вони протестували до останнього, але ми постійно закликали їх подумати про дітей.

Завершилось це тим, що вже через рік на новому місці вони спилися, ледь не рознесли ту хату і повернулися у своє село. 

Тому варто розуміти, що кожна людина – це окреме життя. І як би ти не хотів змінити все в її голові, змінити її бачення, часом це просто неможливо.

Допомога – коли ти допомагаєш, а не живеш за когось його життя і не виховуєш за нього його дітей. Це дуже важливо розуміти.

– Серед ваших донорів – нобелівська лауреатка Олександра Матвійчук. Як так сталося, що вона захотіла віддати гроші, отримані від цієї премії, на діяльність саме вашого фонду?

– Ми з Олександрою дуже давно дружимо. І коли створювали фонд, запросили її в нашу наглядову раду. 

– На що у вашому фонді збираються витратити ці кошти?

– Усе піде на психологічну, психосоціальну допомогу дітям.

– Коли про ваш фонд розповіли телеведуча Опра Вінфрі та співачка Мадонна, що ви відчули? І чим ви для себе пояснили їхню увагу саме до вашої організації?

– Був період, коли, мені здавалося, що я сіла 24 лютого вранці за ноутбук і встала звідти 24 березня. Це був якийсь один такий момент, коли ми нічого не розуміли: хто нас рекомендує, звідки ці всі донори, звідки ці всі внески. Вони просто неслися. 

Тому про те, що Опра на своєму сайті рекомендувала нас серед 5 фондів (4 з яких – міжнародні), ми дізналися десь через місяць. 

А увагу Мадонни до нас, напевно, можна пояснити тим, що під час повномасштабного вторгнення іноземцям було важко зрозуміти необхідність донатити на українську армію, але вони хотіли підтримати українців, тому шукали організації, які допомагають дітям, сім'ям. Ми, мабуть, випали їй в топі.

Ми будемо щасливі, якщо нас будуть підтримувати і надалі, бо війна не закінчиться завтра. Але зараз усі фонди (і міжнародні, і українські) говорять, що допомога скорочується, зменшується кількість донатів.

Ще на початку повномасштабного вторгнення нам писали: "Візьміть 20 тисяч доларів", а ми такі: "На що?". І нам відповідали: "Беріть, бо це – support for Ukraine. Просто дайте нам реквізити". 

Зараз це вже так не працює. Запитують: "А на що ви ці гроші витратите?" Або кажуть: "Ми уже підтримали Україну раніше, а цього року ми будемо інших підтримувати"

– Чи зустрічалися вам донори, яким не треба було пояснювати, чому важливо фінансувати підтримку дітей під час війни, тому що вони самі колись дітьми пережили війну?

– Так. Під час зідзвону з однією з компаній, один із її працівників розповів, що він із В'єтнаму і сам тікав від війни, мав розлуку з батьками, втратив близьких людей. Тому він нам сказав, що йому не треба нічого пояснювати.

– Водночас ви можете зустрічатись і з людьми, які не розуміють, чому підтримка дітей під час війни важлива. 

– Щоб у майбутньому не говорити: "Яке ж неправильне покоління виросло у нас", – себе треба зараз запитати: "А що я, коли був поруч із цим поколінням, коли воно росло, зробив для того, щоб воно виросло правильним?"

Діти будуть завтра продовжувати історію України. І з ними завжди кайф працювати!

Ти ніколи не знаєш, ким стане дитина, яка сьогодні перед тобою. Можливо, ми зараз спілкуємось із майбутнім прем'єр-міністром. І це – прекрасно!

Софія Середа, УП