Втомлений Захід
У грудні 2022-го журнал "Time" назвав людиною року "Володимира Зеленського та дух України". У грудні 2023-го людиною року за версією "Time" стала популярна співачка Тейлор Свіфт.
У грудні 2022-го президент Джо Байден описував американську допомогу Україні такими словами: "We will stay with you for as long as it takes". У грудні 2023-го з вуст Байдена пролунало нове формулювання: "as long as we can".
У грудні 2022-го головна новорічна ялинка України була прикрашена оригінальними іграшками з символікою численних країн-партнерів. У грудні 2023 року головну ялинку країни прикрашає лише національна символіка.
Здавалося б, перед нами набір різнорідних фактів і прикмет часу, але вони ілюструють одну й ту саму тенденцію: згасання колишнього ентузіазму, пов'язаного із західною підтримкою України.
Увага західної аудиторії до нашої війни поступово знижується. Обсяги західної допомоги скорочуються. Своєю чергою в Україні наростає скепсис щодо союзників, озвучуються численні претензії до Заходу і з'являються заклики більше покладатися на власні сили.
На 22-му місяці повномасштабної війни про втому колективного Заходу доводиться чути постійно. І кожну подібну новину в нас зустрічають із розчаруванням та образою. З погляду українців, ступінь західної залученості в нашу війну не настільки великий, щоб Європа чи Сполучені Штати могли по-справжньому від неї втомитися.
Сьогодні нічого подібного немає і не передбачається. Ніхто не вимагає від сучасного західного суспільства сплачувати кров'ю за стримування кремлівської агресії в Україні. Звичайні європейці та американці розплачуються лише деякою часткою власного комфорту та добробуту – але і ця плата не така висока, як намагаються уявити наші недоброзичливці на Заході. Справжнє коріння закордонної втоми варто шукати не в соціально-економічній, а радше у психоемоційній площині.
Правда полягає в тому, що західний світ не так втомився від великої війни на чужій землі, як звик до неї.
На самому початку російського вторгнення в Україну воно стало для Заходу найпотужнішим емоційним потрясінням. Ракетні удари по мирних містах; масові вбивства мирних громадян біля кордонів ЄС; масштабні битви, яких Європа не знала з 1945 року. Все це не могло залишити звичайного західного спостерігача байдужим.
Але за 22 місяці західна аудиторія звикла до того, що Україна – це простір, де люди регулярно та масово гинуть насильницькою смертю. Трагедія почала перетворюватись на статистику.
Те, що в лютому 2022-го шокувало до глибини душі, до грудня 2023 року стало рутиною. Те, що колись ламало західну картину світу, стало звичним.
Новим потрясінням для західної публіки могло б стати хіба застосування ядерної зброї, але зараз такий сценарій малоймовірний. Кремлівські стратеги впевнені, що для перемоги їм вистачить і конвенційних засобів.
Читайте також: Сирота по-українськи
Отже, живих емоцій навколо російсько-українського протистояння стає дедалі менше. Але у початковий період війни саме емоції забезпечували безпрецедентний рівень західної солідарності з Україною. Напруження емоцій заступало будь-які збитки, пов'язані з війною та антиросійськими санкціями. А головне, емоції, наче незримий щит, захищали Україну від її ворогів на Заході.
Емоційний шок, який супроводжував російське вторгнення, не дозволяв безсоромно підігравати Москві і відкрито саботувати допомогу Києву: і те, й інше загрожувало надто великими іміджевими втратами. До певного часу це сяк-так стримувало наших противників у Європі та США.
Але коли кровопролиття в Україні стало звичною рутиною, недружня публіка отримала довгоочікувану свободу дій і не забарилася нею скористатися.
Звідси – безсоромні політичні торги трампістів у Вашингтоні.
Звідси – неприкритий саботаж та шантаж у виконанні Віктора Орбана.
Звідси – блокада польсько-українського кордону, яку ще рік тому було неможливо уявити.
Звідси – активне тиражування антиукраїнських меседжів у західних ЗМІ.
Хтось відпрацьовує кремлівську повістку; хтось переслідує власні егоїстичні цілі; але це не має значення. Головне, що тепер торпедування солідарності з Україною вкладається у рамки допустимого та прийнятного.
На жаль, від самої України та українських дій залежить далеко не все. Але що цілком і повністю знаходиться в наших руках, то це комунікація з колективним Заходом: і, очевидно, підходи до неї варто змінити.
В українському діалозі із західною аудиторією має стати набагато менше емоційного – і набагато більше прагматичного. Тепер апелювати доведеться не так до чужої емпатії, як до чужих інтересів.
Теза "Україні потрібно допомагати, тому що вона зазнала варварського нападу і обливається кров'ю" має поступитися місцем іншій тезі: "Україні потрібно допомагати, тому що, відмовивши їй у допомозі, ви ризикуєте втратити набагато більше, ніж втрачаєте зараз".
Наші адвокати на Заході це розуміють – і вже тлумачать своїм співгромадянам, чим загрожує ЄС, НАТО та США перемога Кремля в Україні. Цю ж науку належить освоїти і нам.
Читайте також: [Не] тотальна війна
Зрозуміло, що перехід до нової комунікаційної стратегії вимагатиме від України серйозних зусиль. Грати на загострених почуттях західної публіки було набагато легше та комфортніше – зокрема й для професійного актора Володимира Зеленського. А частина нашої гуманітарної інтелігенції взагалі зробила торгівлю емоціями вигідною професією, конвертуючи західну солідарність з Україною в особисті кар'єрні бонуси.
Крім того, завжди є спокуса вдаритися у псевдопатріотичну демагогію. Не адаптуватися до нових реалій, а насолоджуватися безплідними антизахідними філіппіками і тішитися ілюзією вибору. Мовляв, якщо негідний Захід втомився від нас, ми можемо напружити сили, мобілізуватись та обійтись без нього. Незалежній Україні вистачить двох союзників – армії та волонтерського руху…
Ось тільки насправді вибору ми не маємо: війни такого масштабу і такої інтенсивності не ведуть самотужки. І тим більше не виграють самотужки.
Михайло Дубинянський
УП 100. Поза межами можливого
"Українська правда" представить свій другий в історії рейтинг лідерів — сотню українців, які роблять найбільший внесок в незалежність та майбутнє України.
