Фортеця Звягель. Як місто Лесі Українки та Валерія Залужного повертає своє

В історії своєрідне почуття гумору. 

Наприкінці зими 2022 року в Звягелі на Житомирщині демонтували радянську гармату, направлену в бік Європи. Тамтешні вмільці переробили її на діючу зброю: зі стволом від сучасної, трофейної БМП росіян.

"Колись чекали, що ворог із Заходу прийде, – усміхається Віктор Бусленко, голова осередку Всеукраїнського братства ОУН-УПА. – Тепер те, що треба: гармата у нас в теробороні готова зустріти російського окупанта".

Від 1795-го до 2022 року стародавнє містечко на берегах річки Случ носило імперську назву "Новоград-Волинський". Звягелем воно стало знов лише після повномасштабного вторгнення РФ. 

Стараннями місцевих патріотів Леніна в Звягелі прибрали, коли це ще не було мейнстримом – влітку 2013-го. На фасадах будинків у різні часи з'являлися пам'ятні таблички Донцову, Коновальцю. А серед перейменованих вулиць є такі, що названі на честь Степана Бандери, Романа Шухевича та полку "Азов".

Ті, в кого коротка пам'ять, сприймають зміни в Звягелі як політичну кон'юнктуру. В місті, де за часів СРСР було багато військових, де досі живуть сім'ї колишніх армійців з усього Союзу, все, що не пов'язано з Росією, ще викликає в когось душевне тертя. 

Але для тих, хто знає історію, саме проросійськість є неприродною там, де залишився фундамент фортеці Костянтина Острозького. Де народилася Леся Українка та генерал Залужний. Де серед свіжих військових могил спочиває Герой України Андрій Верхогляд.

Як відбувається деколонізація міста? Чому Олену Пчілку, матір Лесі, називають "мамою українського націоналізму"? Та яким місцеві бачать Звягель більше – містом Лесі Українки чи Валерія Залужного? В репортажі УП.

Вони все чують

Якщо спочатку й було слово, то українське. Але поодиноке.

У 2005 році Віктор Бусленко з Братства ОУН-УПА, якого в Звягелі звуть просто по батькові – Тарасович, взявся дослідити мовне питання. Після кожного привітання з покупцями в своєму магазинчику він щось старанно нотував. 

"Хто каже "Добрий день!", тому "плюс", – згадує Бусленко. – Тому, хто "Здрасьтє" – "мінус". Якщо за день було два-три "плюса", то добре. А сімдесят-вісімдесят – це все "мінуси".

Тернистий шлях Тарасовича до витоків почався ще за часів СРСР. У його мами, колишньої директорки школи та голови сільської ради у 1980-ті, був партійний квиток. Тож маленький Тарасович перебував у полоні певних ілюзій щодо КПРС. Аж поки в старших класах не зустрів вчителя історії Богдана Харитоновича Хорошинського.

Хорошинський, один із засновників "Народного Руху" та майбутній депутат Верховної Ради другого скликання, пояснював школяру, що ж таке радянська влада. 

"Приводив чоткі аргументи, а я йому не вірив, – посміхається Тарасович. – Вже потім зрозумів, наскільки той був правий".

З приходом Незалежності націоналістів у тодішньому Новоград-Волинському було не більше, ніж "плюсів" у мовному дослідженні в магазині Тарасовича. У дев'яностих справжніх відчайдухів гуртував навколо себе політв'язень Михайло Тихонович Кіт.

"Він завжди стояв на своєму, – розповідає Бусленко. – Якось на Покрову надягнув упівську форму та пішов на базар. У нього яйця кидали, обзивали, але його це не зупиняло".

Часи, коли на мітинги з червоно-чорними прапорами у Звягелі збиралися одиниці, Бусленко згадує навіть з ностальгією.

"Бувало, стояли біля Шевченка втрьох, – посміхається він. – Це було єдине місце, де ми могли тоді помітингувати. І ось Тихонович з мікрофоном, промовляє. А нам каже: "Нічого страшного, хлопці, що ніхто не підходить. Вони все чують".

Провалля та тюрма

Минуле розмовляє з нащадками часом без зайвих алегорій. На початку квітня цього року в Звягелі, на площі Лесі Українки біля пам'ятника поетесі, провалились під землю кілька тротуарних плиток. 

Охоплені передчасним почуттям провини, комунальники взялися до роботи. Але замість оновленої бруківки відкрили містянам справжнє провалля, яке тепер накрито "саркофагом"

"Кажуть, частково то є старовинні ходи, частково підвал ратуші, – розповідає підприємець Богдан Гембарський. – Біда в тому, що "совєти" багато знесли у нас. Ратуша була точно гарніша за те страхіття, що зараз (міськрада – УП)".

26-річний Богдан Гембарський навчався в Києві, проте залишитися не зміг. Від повернення додому не зупинила навіть зарплата – достойна, але марна у збагненні дзена. Тікаючи від столичної біганини, Гембарський відкрив у Звягелі точку з продажу шаурми. 

"Тут я спокійний, – посміхається він з віконця свого ларьочка. – Звягель не для тих, хто любить безперервний двіж. Гарненько тут, приємно жити".

"Звягель – це більше про Лесю Українку чи Валерія Залужного?" – цікавляться репортери УП.

"Провокативне питання, – сміється хлопець. – Жодного поганого слова про Валерія Федоровича сказати не можу. Він один з наших найкращих керівників оборони. Але особисто в мене Звягель асоціюється більше з Лесею".

"Якби не червоні товаріщі, у нас був би дуже і дуже гарний історичний центр, – продовжує Богдан оспівувати своє містечко. – Ось, бачите? Замість цієї страшної панельки були двоповерхові будиночки, як у Львові, Варшаві. 

Ну, вони (комуністи – УП) побудували кінотеатр імені Щорса, зараз там "Молодіжний центр". Досить гарний зовні, але типовий. Такий є в Чернігові і ще десь".

Що подивитися в Звягелі? Серед стандартних відповідей про залишки фортеці Острозького або музей Лесі Українки чи сім'ї Косачів-Драгоманових Богдан Гембарський знаходить дещо, що не покажуть (окрім УП, звісно) центральні ЗМІ:

"Є гарна старовинна тюрма. Ну, тюрма по факту не може бути гарною, якщо тільки в ній не сидять росіяни. Але вона добре збереглася".

Справжня

Яка хвороба вбила Лесю Українку? Чи справді вона була однією з перших вітчизняних феміністок? Чому її матір Ольгу Косач, відому як Олена Пчілка, називають "мамою українського націоналізму"?

На 33-му році незалежності сором'язливі питання відвідувачів Людмила Гамма, директорка музею родини Косачів, сприймає з радістю: "Вони мене не засмучують, навпаки. Тішить те, що люди стали цікавитися". 

В музеї, який з'явився 25 років тому на місці садиби, де жили Косачі, Людмила занурює в життя славетної сім'ї. Розповідає про перші вісім років життя Лесі Українки в Звягелі. 

Про те, як мама майбутньої літераторки робила все, щоб в умовах імперії не "омосковити" своїх дітей. Як вперто називала Звягель Звягелем, а не Новоград-Волинським. Як збирала етнографічні матеріали та видавала каталоги народного орнаменту. Як попри царські заборони не боялася розмовляти українською.

"В нашому місті у Косачів народилися троє (з шести дітей – УП): Ольга, Михайло та Леся Українка – Лариса при хрещенні, – розповідає Гамма. – Олена Пчілка їх спрямовувала в українство. Спонукала до написання, до перекладів. 

Міша разом з Лесею, з якою у нього були дуже близькі духовні стосунки, починав літературну діяльність. Вони вдвох переклали "Вечорниці" Гоголя українською (Михайло Косач врешті став перспективним вченим-фізиком, але помер під час спалаху дизентерії в Харкові у віці 34 років – УП)".

Леся-соціал-демократка. Леся-фемінистка. Леся-європейка, Леся-модниця. Не така, про яку розповідали у школі. Справжньою Українкою, каже Гамма, українці стали більше цікавитися з 2021 року, коли святкували 150-річчя від дня її народження. Тоді з'явилося повне, нецензуроване видання її творів.

У захваті, з яким проводить екскурсію в музеї Людмила Гамма, є дещо особисте. Таке, що може сказати про себе багато хто в Україні.

"Ми всі, грубо кажучи, скалічені російською культурою та радянським періодом, – зазначає директорка. – Ми всі тут (у Звягелі – УП) російськомовні. Були!"

"Тепер все помінялось, – продовжує вона. – Боже, як ми всі гарно говоримо українською! Чому раніше не говорили не тільки на роботі, а й вдома?

Після 24 лютого як відрізало: не хочу! Путін сказав, що "денацифікує"... Мене настільки це зачепило. Ти хто такий, щоб вирішувати за цілий народ?!".

"Тож Звягель – місто Залужного чи Лесі?", – цікавляться репортери УП.

"Сьогодні Залужний вартий поваги, він на своєму місці, – відповідає Людмила Гамма. – Далі історія, як то кажуть, буде розбиратися. До повномасштабного вторгнення про Залужного мало хто говорив. А Леся у нас завжди. Постійно. Звягель – місто Лесі Українки".

Фортеця

Случ, переправа, залишки давньої фортеці на скелястих берегах та собори. На одному з малюнків у 1875 році Наполеон Орда зберіг Звягель, яким його вже не побачиш, проте все ще можна відчути.

"Я тут народився, жив у різних містах, але мене завжди тягнуло назад, – зізнається директор Молодіжного міського центру Володимир Ліберда. – Тут сравжні місця сили".

Річка, яка звивається під кручею, затьмарює все. І палац Мезенцева, що стоїть на тому березі понад сто років. І маєтки сучасних можновладців, серед яких ексголова Верховної Ради Володимир Литвин, ще один відомий звягелець.

Якщо спуститися до Случа, в крутій скелі можна розгледіти залишки підземних ходів, що, за легендою, вели аж до Корця сусідньої Рівненщини, що за 30 кілометрів звідси.

Від самої фортеці, яку заклав Костянтин Острозький та брав штурмом Богдан Хмельницький, залишились рештки стіни, архітектурні фантазії зразка 1980-х та сучасна 3D-візуалізація.

"Історія Звягеля загалом – це насамперед військова доблесть, – зазначає Володимир Ліберда. – Ми знаємо Залужного, генерала Осипчука. В нашому краю прийняв останній бій генерал-хорунжий УПА Іван Демидович Трейко.

"В період Української революції в Звягелі повставали проти радянської влади, – продовжує Володимир. – Загони Марусі (отаманша Олександра Соколовська – УП) також тут воювали.

Дух Лесі Українки теж звідси. Вона так само була воїном".

"Коли я кудись їхала, спілкувалась з новими людьми, завжди казала, що я зі Звягеля, батьківщини Лесі Українки, – розповідає активістка Анна Кармазіна, з якою репортери УП зустрічаються в затишному кафе. – Тепер обов'язково кажу: "І Лесі, і Залужного". 

Як "бренд" Залужний, зазначає дівчина, з'явився з початком повномасштабного вторгнення – до того про нього мало говорили.

"А зараз на прізвище Залужний реагують навіть більше, ніж на Лесю Українку, – каже Анна. – І я це розумію: Залужний дуже важлива персона для того проміжку часу, в який ми живемо. Але Леся з нами дуже давно".

Жартома 26-річна Кармазіна називає себе представником "старшої молоді" Звягеля. Як і деякі її ровесники, вона, отримавши досвід навчання та життя в столиці, повернулась додому. Тут працює з "Червоним Хрестом" та волонтерським фондом "Звягель допомагає".

Коли Анна розповідає про місто, в її голосі чути зачарованість ним, невід'ємну від захоплення Лесею.

"Вона була настільки потужною персоною! – майже сяє активістка. – Або візьміть її маму, Олену Пчілку. Про її діяльність, її свідому позицію мало хто знає. Не розумію, чому у нас використовують не всі ресурси, щоб широко дослідити та розповідати людям?!".

Нове обличчя

В історії своєрідне почуття гумору. Почавши війну проти України, росіяни втілили свої кошмари в реальність. У Звягелі вулицю маршала Рокосовського, який колись служив тут, перейменували на вулицю Романа Шухевича. 

"Ще бувші комуністи досі плачуть, що ми ту радянську пушку з постамента забрали, – посміхається Олександр Дюбо з місцевого братства ОУН-УПА. – Але у нас тепер є справжня бойова одиниця".

З минулого, що породило "какая разніца", Звягельщина, каже він, вибиралась непросто. В братстві згадують, як у 2014 році вандали розбили могили воїнам АТО. Як на похороні одного з героїв "московський піп" голосив: "Для чего эта война? За что он погиб? Брат убивает брата!". 

"Наш край сильно постраждав у Голодомор, – вказує на причини та наслідки Олександр Дюбо. – Заїхало багато військових з усього СРСР, а корінного населення залишилось обмаль. Разом з війнами, репресіями все це мало потужний вплив на українську культуру.

Історію Звягеля останні століття писав окупант, починаючи від Катерини II, яка перейменувала його у Новоград-Волинський. Але тут завжди вистачало борців за незалежність. Згадаймо хоча б Олену Пчілку та Лесю Українку".

"Стоять як новенькі, а фасади багатоповерхівок поруч, що збудували значно пізніше наші, давно обсипались. Наочно видно, хто крав на будівництві, а хто ні", – жартують місцеві.

Нові нейронні зв'язки, що формуються в масовій свідомості, вже впливають на спотворене обличчя стародавнього Звягеля. 

Танк ІС-3, названий на честь Йосипа Сталіна, хоч і продовжує стояти на в'їзді в містечко, але пофарбований в український "піксель". 

Повстанський червоно-чорний прапор, від якого жахались у дев'яностих колишні радянські офіцери, вже майоріє над мерією. На окремі свята.

Наповнюючись забутими символами та новими сенсами, вулиці Звягеля зберігають пам'ятки перехідної епохи. Одна з найпримітніших – золотиста левиця з двома левенятами неподалік мерії. Про що вона скаже майбутнім поколінням? 

Завдяки народному епосу, який гуляє серед містян, нащадки дізнаються про таку пострадянську байку.

"За каденції кожного мера залишається щось на згадку про нього. Арку на вході в парк Звягеля побудували за Миколи Боровця. Ще за нього з'явився "чупа-чупс", на який дуже схожа сферична ілюмінація на тонкій ніжці біля Молодіжного центру. 

Але найцікавіша, звісно, левиця. ЇЇ поставив власник торгового центру за часів мера Володимира Загривого. 

Кажуть, насправді то не левиця, а сам Загривий. То не левенята, а його заступники. Послужливо заглядають в очі начальнику. З думками про власний бізнес".

Євген Руденко, Назарій Мазилюк, Євген Будерацький – УП