Комбат Ігор Губаренко: Коксохім – це найкоротший шлях, яким росіяни можуть обрізати Авдіївку
Осінь – початок зими 2023-го стали часом великого наступу російської армії на Авдіївку.
Прагнучи оточити невелике промислове місто за 10 кілометрів від окупованого Донецька, російська армія вдалася до масових штурмів технікою, а згодом і піхотою, втративши щонайменше бригаду.
Просування росіян навколо Авдіївки складно назвати суттєвим. Але враховуючи частоту та масовість штурмів, його можна вважати надзвичайно важким для Сил оборони.
Інформації про реальний перебіг бойових дій на Авдіївському напрямку вкрай не багато. Тут працює поліція, військово-цивільна адміністрація та волонтери, але цей напрямок, як і місто, офіційно закриті для роботи журналістів.
"Українська правда" розпитала про те, якою наразі є обстановка навколо Авдіївки, в командира 2-го механізованого батальйону Окремої президентської бригади ЗСУ 36-річного Ігоря Губаренка. Його батальйон майже рік тримає оборону на північному фланзі Авдіївського напрямку.
Ігор Губаренко – вихідець з родини військових, випускник Київського військового ліцею імені Івана Богуна та Одеського аеромобільного факультету. В зону АТО у складі президентського полку, який на той момент ще не виконував бойових задач, уперше поїхав у 2014 році. Згодом служив майже на всіх напрямках Донеччини, зокрема Авдіївському.
Ми приїжджаємо до командира Губаренка на пункт управління батальйону у відносно спокійні години – через сніг і надгустий туман дрони та артилерія практично не працюють. За кілька годин після нашої розмови оперативний черговий доповідає командиру, що сьогодні день минув без втрат.
Пункт управління – це доволі просторий підвал, обставлений моніторами, за якими працюють 5-7 людей. На стінах – кілька мап, прапор батальйону з написом "У бою слава, вдома повага", полиця з колекцією гранат і дошка з шевронами.
Ми говоримо годину, увесь цей час Губаренко спокійно відповідає на запитання, іноді закурюючи і відволікаючись на робочі повідомлення. Оперативний черговий, що сидить у нього за спиною, майже після кожної відповіді ледь помітно киває, показуючи, наскільки згодний з відповіддю командира. Час від часу до нашої розмови приєднується начальник штабу.
Як росіянам вдавалося обходити Авдіївку на початку цього року, наскільки підготовленими були лінії оборони по флангах, якого поповнення бракує за нинішньої інтенсивності боїв, чи зайшли росіяни на Авдіївський коксохімічний завод, і чи скористався б сам комбат пропозицією демобілізуватися після 24 або 36 місяців служби – читайте в його інтерв'ю "Українській правді".
Причина прориву флангів, підготовка оборонних рубежів, безкарність за невиконання наказів
– Пане Ігорю, коли ви з батальйоном зайшли на оборону Авдіївського напрямку?
– У кінці лютого – на початку березня (2023-го року – УП). У середині лютого нас перекинули безпосередньо на Авдіївку. Ми мали тут свої задачі, а коли почалися активні дії в напрямку Красногорівки, я отримав наказ перейти до оборони й утримання визначених рубежів, аби не допустити прорив противника в напрямку Степового (на північний захід від Авдіївки – УП).
– Як у лютому-березні 2023 року росіянам вдалося протиснути фланги на Авдіївці, захопити Красногорівку й Веселе на півночі й Водяне та Опитне на півдні? Тобто сформувати "клешні" для подальшого оточення міста.
– У них пройшла мобілізація. До того ж вони теж навчаються, там не аборигени служать. Точніше, аборигени йдуть м'ясом у піхоті, а кадрових офіцерів вони бережуть і навчають. Вони утримали важливі для себе рубежі, підготували особовий склад, накопичили сили, засоби, перекинули резерви і пішли на прорив.
– Маєте на увазі, що росіяни продавили фланги піхотою?
– Так. Ми прораховували різні маршрути висування піхоти, її кількість. Уся піхота, яка на нас йшла, була знищена. Але ми не очікували… За всіма канонами, на одного піхотинця, що обороняється, має наступати п'ятеро. А якщо порахувати, то в нас на один батальйон наступало три бригади.
– Це приблизно 10-15 тисяч людей наступало на 500? Тобто на одного піхотинця могло йти 30?
– Плюс-мінус. І хочеш-не-хочеш, а ми зазнавали втрат. Ми не встигали поповнюватися, відновлюватися. Хоч ми і досить довго тримали визначені рубежі, нас просто продавили кількістю і зосередженим ударом в одну точку.
– Ви говорите, що прораховували маршрути, якими може наступати російська піхота на Авдіївському напрямку. Чи були зведені оборонні рубежі на північному та південному флангах?
– Так.
– Перша, друга, третя лінії?
– Перша, друга лінії – були однозначно. І першу, і другу лінії ми тримали.
Усе впирається в кількість особового складу. Якщо нас оборонялося 500, а їх іде 5 тисяч, то і ми, і вони зазнають втрат. Але вони свої 5 тисяч "поділили" на сьогодні, завтра, післязавтра. І кожен день вони йдуть.
А в нас як було 500, то з кожним днем ця цифра зменшувалася, зменшувалася і зменшувалася. Люди втомлювалися. Так, підходили резерви, але не в такій кількості, яка б могла їх зупинити.
– Яке поповнення отримав ваш батальйон за час оборони на Авдіївському напрямку?
У цей момент начальник штабу батальйону відривається з-за комп'ютера і вигукує: "За час перебування на Авдіївському напрямку, з червня 2022-го, змінилося чотири склади батальйону".
– Це в основному по піхоті (один склад піхоти – це орієнтовно 300 осіб, УП), яка приймає на себе основний удар. Сказати, що це всі загиблі під нуль – ні, є загиблі, але є ще багато поранених, є зниклі безвісти. Багато хто звільнився за віком, станом здоров'я, сімейними обставинами. Бригада, центри комплектування надсилали нам нових людей. Хтось "перетягував" своїх знайомих.
– Повернуся ще до укріплень, оскільки їх нині розглядають як одну з причин того, чому росіянам вдається продавлювати й обходити Авдіївку по флангах. Ви сказали, що перша і друга лінія були підготовленими. Можете пояснити, що означає – підготовлена лінія оборони?
– Це повноцінні інженерні укриття: бліндажі, окопи в повний зріст, система мінування, інженерних загороджень. Щоб ви розуміли: 80% знищеної техніки, яка йшла на північний фланг, була знищена завдяки інженерним загородженням.
Хлопці вночі виповзали, перекривали дорогу, клали шлагбауми, виставляли мінні загородження на залізничну колію. На наступний день йшла російська техніка і підривалася. Мінні поля, інженерні загородження розкладалися навіть у тих місцях, де був мінімальний варіант їхнього проходу. На цьому "мінімальному маршруті" підірвалося понад десять одиниць техніки. Тобто ми готувалися.
Війна – справа динамічна: сьогодні готується рубіж один, а завтра інший. І задача піхотинця – закріпитися на визначеному рубежі. От на Верхньоторецькому станом на 24 лютого був повноцінний рубіж оборони – його продавили. Піхота закріплювалася на тих рубежах, де змогла зупинити противника.
Коли є час, ми створюємо систему окопів, інженерного загородження, першу лінію, другу, третю. З лютого перша лінія (на Авдіївському напрямку – УП) була повністю готова, тому ми стільки і протрималися.
– Перша – це між залізницею і Красногорівкою, північний фланг?
– Так. Другу лінію, яка вздовж залізничної дороги, ми так само копали, обладнували.
Тут більше грає людський фактор. Якщо якийсь підрозділ залишає свою позицію або не займає її, чи резерв не приходить, то який би підготовлений окоп не був… Якщо піхотинця в цьому окопі немає, то ми його не втримаємо.
– Що стало причиною того, що деякі підрозділи не змогли втримати північний фланг?
– Безкарність.
– Тож депутати внесли зміни до Кримінального кодексу, які посилюють кримінальну відповідальність військових за невиконання бойових наказів, втечу з поля бою…
– Вони абсолютно нічого не внесли. Знаєте, скільки треба часу, щоб притягнути до кримінальної відповідальності військовослужбовця, який відмовився виконувати наказ? І то не факт, що він її понесе. Від двох тижнів до місяця.
Командир має підготувати купу документів, зазняти кілька відео. У нас Кримінальний кодекс не працює до відмовників від слова взагалі. Мого рапорту недостатньо, треба зібрати пакет документів на 60 листків. Часу на це обмаль, і це та "лазєйка", якою користуються несвідомі громадяни.
– Скільки людей, по яких ви готували такий пакет документів, реально понесли відповідальність за відмову від виконання наказу?
– Порушених кримінальних справ – багато, реальних вироків десь 20, решта в процесі. Є ще такі, що тягнуться ще з минулого року, з Харкова. Хтось відбуває покарання на гауптвахті, хтось у СІЗО, дехто під домашнім арештом.
Обстановка на Степовому, коксохімі, промзоні
– Ми з вами говоримо ввечері 18 грудня. Де нині проходить лінія фронту на північному фланзі Авдіївського напрямку?
– Вздовж залізної дороги.
– Але в деяких місцях, я так розумію, росіянам вдалося її перейти. Вони зайняли Степове?
– Ні, але вони не полишають надій. Тут як: вони туди заскакують, потім відхоплюють і готуються до наступного ривка. Знову заскочили, відхопили, готуються.
– Чи зайшли росіяни на Авдіївський коксохімічний завод, де ваш батальйон також тримає підступи?
– Ні, спроби були, але жодна не завершилася успіхом. Коксохім – це "Азовсталь" у менших масштабах. З "Азовсталі" у нас легенди, а з коксохіму чого ні?
Якщо росіяни зайдуть на коксохім, вони отримають змогу просуватися далі піхотою. Технікою – ні, а от піхотою – так. Їхня артилерія вже не зможе працювати по будівлях, оскільки там будуть їхні люди, а наша – бо там і наші теж будуть. Коксохім – це найкоротший шлях, яким вони можуть повністю обрізати нам Авдіївку.
Якщо росіяни займуть хоча б частину коксохіму, вони зможуть повністю контролювати підходи до міста.
Зараз їхні спроби зайти на завод виглядають так: іде стадо, вертається один баран, решта лишається під парканом. Користуючись погодними умовами і вогневими засобами, вони намагаються пробити периметр паркану. Працюють авіацією, артилерією, навіть технікою пробували заїхати.
Але на цьому етапі їхні спроби марні.
– Авдіївська промзона – не ваша зона відповідальності, але, враховуючи, що ви воювали на цьому напрямку і до 2022-го, можете описати, як ця промка, яку також називають Авдіївським укріпрайоном, виглядає?
– Це комплекс інженерних споруд, які дають досить непоганий захист на підступах до Авдіївки. Висоти, бетонні укриття, бункери, входи сполучення – це все є на промзоні.
– Яку частину цієї промзони захопила російська армія?
– Частину.
– Чому їм вдалося захопити частину промзони?
– Недостатня кількість нашого особового складу.
– Це питання перерозподілу наявного в Силах оборони ресурсу чи браку цього ресурсу загалом?
– Маючи майже мільйонне військо, у нас воює 300 тисяч. Розумію, що нам потрібне забезпечення, усе інше, але… Недостатня відповідальність за невиконання наказу або здачу позицій, недостатня кількість мобілізаційного ресурсу.
Втрати бувають більші, ніж поповнення. У нас були випадки, коли нам давали в поповнення 20 людей, а за день бою ми втратили 36. І хочеш-не-хочеш, але робиш розподіл всередині підрозділу. З часом ці сили поповнюються, але інтенсивність боїв така, що ти просто за нею не встигаєш.
– Вам доводилося відправляти в піхоту водіїв, кухарів?
– Та хіба зв'язківці, артилеристи – не та ж сама піхота? Вони воюють так само. Усіх доводилося. Командир підрозділу всіма наявними засобами має забезпечити обороноздатність визначеного рубежу.
Як змінити цю ситуацію? Окрім того, що треба мотивувати людей іти в Сили оборони, треба збільшити відповідальність (за невиконання наказів – УП). Треба, щоб запрацювала судова гілка влади. Тоді буде результат.
У статуті написано, що ти маєш право не виконати злочинний наказ. Деякі військовослужбовці починають розказувати, що зайняти визначений рубіж і тримати оборону в окопі – це злочинний наказ! Це як?
Так, є позиції, на яких прилітає, але тобі перед цим ставлять задачу – закопатися. "А чого я маю копати?". Ніхто за тебе копати не буде. У нас на рубежах перед Красногорівкою теж були втрати, великі втрати щодня під обстрілами. Тільки хлопці закопалися, ці втрати зійшли майже до нуля.
Начальник штабу: "З 15-18 поранених за добу усе зійшло до 1-2 легких поранених за тиждень-два".
– Як, на вашу думку, буде розвиватись ситуація з Авдіївкою надалі? До Нового року її ще вдасться тримати?
– До Нового року – однозначно. У росіян не вистачить сил. Якщо вони попруть такою кількістю в одному напрямку, як це було два місяці назад, то зможуть зробити прорив.
Але це все не так просто, бо мало прорвати оборону, треба ще ж закріпитися, вистояти, налагодити логістику. А зараз зима, погодні умови несприятливі. За рахунок логістики вони і не справляються.
– Так у них же тут окупований Донецьк неподалік…
– Їм же треба зібрати колону, зробити марш, а це – скритність пересування, наша розвідка, аеророзвідка працює. І ще ж треба доїхати, не потрапити під обстріл, не розгубити піхоту – а неодноразово було, що там піхота злетіла з техніки. А потім цій піхоті треба утримати захоплені рубежі.
Строковики, зниження віку мобілізації, демобілізація
– Командиру артилерії вашого батальйону – 24 роки, командиру мінометників – 23. Який у вас середній вік у батальйоні?
– Зараз – під 40. Станом на кінець 2022 – початок 2023 був 43–45.
Начальник штабу: "На початку, наскільки я розумію, наш батальйон комплектували за залишковим принципом. А зараз уже приходить поповнення молодшого віку".
– Спочатку комплектували бригади першої черги, потім другої, третьої. Ті, хто не потрапили у ДШВ, морську піхоту, ССО, йшли в піхоту. Наприклад, 30 з 50 чоловіків – це люди 40+, вони йшли в піхоту.
Після 40 років у людей у стресових ситуаціях проявляються хронічні хвороби – язва, давній перелом ноги, суглоби, гіпертонія, травми різні. Багато хто, прикриваючись цим, ухиляється від виконання завдань. Якщо йому лікар написав "звільнити від виконання певних завдань" або "надати лікарняний", то я не можу поставити його в окоп.
З молодим поповненням таких проблем менше.
– Тобто ви підтримуєте зниження мобілізаційного віку з 27 до 25?
– У мене питання: на початок війни у нас були строковики – це що, не військовослужбовці? Це не військовослужбовці, які пройшли фахову підготовку за спеціальностями? Вони не мають воювати?
У нас в батальйоні строковики воювали – 18, 19, 20, 21 рік, і дуже круто воювали. І досі ті, хто залишилися, підписали контракт, воюють.
У 18 років людина має паспорт, може вживати алкоголь, курити, ходити по дискотеках, а чого вона не може воювати? Наші контрактники воювали краще за інших, тягнули на собі підрозділ, вони були рушійною силою. Але зараз у нас їх уже немає. Їх або забрали назад у військову частину, або вони підписали контракт.
Зрозумійте, 40+ – це "а можна я не піду?", "а можна піде хтось інший?". А в тих, кому 20, 25, 30, є азарт – "погнали!".
– Як ви ставитесь до ідеї демобілізації військових після певного терміну служби під час повномасштабного вторгнення, наприклад, 24 чи 36 місяців?
– Та добре ставлюся, будь ласка. Але щоб провести демобілізацію, треба привести поповнення – це як мінімум 500 тисяч. Вони є, вони готові? Ні, немає.
Треба, щоб у нас був такий мобілізаційний ресурс, щоб от сьогодні я зазнав втрати в 50 людей, і мені завтра дали 50. Тоді буде толк. Тоді старі зможуть передати досвід молодим, можна буде ротації робити, демобілізацію.
Але теж, вибачте, провести демобілізацію, і що, ці люди більше не будуть воювати? У нас тоді весь батальйон звільниться, грубо кажучи. Наберуть новий, а ми – я, Арсен, Паша (киває на своїх побратимів за моніторами – УП), будемо сидіти на дивані й дивитися, як інші воюють?
– Мені здається, ваш колега позаду – оперативний черговий, який посміхається, у захваті від цієї ідеї.
– При заміні підрозділу відбувається 40-60% втрат. Тобто поки новий підрозділ зайде, зорієнтується, налагодить взаємодію, логістику, він зазнає втрат від 40 до 60%. І це добре, якщо серед них є люди з досвідом, а якщо без, то вони навіть до позицій не дійдуть. Одні розвертаються, коли починаються обстріли, інші збиваються в купу – одне влучання і все, їх немає.
Давайте полетимо в космос. Коли? Завтра! Це реально, якщо мати ракету, місце, гроші, скафандр. А на практиці треба пройти підготовку, збудувати цю ракету. Багато законів можна прийняти, головне, щоб вони не були популістськими.
– Ви самі скористалися б можливістю демобілізуватися після 24 місяців служби?
– Бажання було б, скажу чесно, але чи скористався б я – навряд. Уже було багато варіантів звільнитися. А дехто звільняється, а потім проситься назад.
– Які найскладніші рішення як командиру вам доводилося ухвалювати за час повномасштабного вторгнення?
– Нанесення вогневого ураження по своїх позиціях. Це відбувається, коли ти розумієш, що позиція втрачена. Ти не знаєш, там свої чи противник, але щоб не допустити просування далі, маєш нанести ураження по своїх позиціях. Це непросто.
Кожне рішення не є простим, це не сходити в магазин. Але без деяких рішень не можна обійтися.
– Чи вдається вам перемикатися від війни? Хоча б на кілька хвилин на добу?
– Якщо немає інтенсивних боїв, я можу поспати. Але є такі періоди, коли по чотири–п'ять діб на ногах, запиваєш усе енергетиком. Потім уже розумієш, що не витягуєш і йдеш на годину–дві в затишшя в крісло.
Мені бракує сім'ї.
– Який найбільш песимістичний і оптимістичний сценарії закінчення війни ви бачите?
– Песимістичний – це вони вийдуть на кордони Донецької, Запорізької, Дніпропетровської областей і на цьому зупиняться, почнеться позиційна війна. Позиційна війна ні до чого доброго не приведе.
Оптимістичний – у наступному році все-таки нам вдасться обрізати їм канал постачання з Криму і вийти щонайменше на межі Донецької і Луганської областей станом до 24 лютого.
Зараз іде війна на виживання: або ми вистоїмо, будемо нацією, незалежною країною, або ті, хто виживуть, продовжать своє існування у складі Російської Федерації.
– Зараз війна вже набуває ознак позиційного характеру, про що, зокрема, у своєму тексті згадував Валерій Залужний. Чи не лякає вас це?
– Це не дуже добре, бо це витрата ресурсу, людських життів. Тут або ми рухаємо, або нас рухають. Тих наших співвітчизників, які ухиляються від мобілізації й кажуть: "це не моя війна", "я не готовий захищати Донецьку і Луганську області", можна запитати: а які області ви готові захищати? Київську, Житомирську, Чернівецьку, Закарпатську? Яку?
Ольга Кириленко, Дмитро Ларін (фото) – УП
