Дуже не хотілось жити в Північній Кореї – Ліза Жарікова, студентка з Майдану, а нині – бойова медикиня ЗСУ
Ніч з 29 на 30 листопада 2013 року, коли на Майдані Незалежності міліцейський спецзагін "Беркут" розігнав мирних протестувальників і побив студентів, Ліза Жарікова пам'ятає добре.
Ввечері 29-го Ліза ненадовго повернулася з Майдану додому. Переодягнулася, кинула в рюкзак книжку поезій Стуса, конспекти. Ліза вчилась на останньому курсі філфаку університету Шевченка в Києві. Вона переїхала в столицю після бакалаврату в Харкові, оскільки в київському виші була спеціальність "Літературна творчість".
Ліза вийшла з дому і попрямувала на Майдан. Невдовзі вона отримала від беркутівця удар кийком по нозі.
Здалося, що все втрачено, і що наступного ранку країна прокинеться в страшній поліцейській реальності, схожій на Білорусь.
Але 1 грудня Ліза побачила на Майдані сотні тисяч людей. Українці вийшли на акцію протесту. Ліза зрозуміла, що Україна "не проковтнула розгін". Вона згадує цей ранок як найсильнішу позитивну емоцію під час Майдану.
Студентка-філологиня брала активну участь в усіх подіях Майдану. 18-го лютого вона опинилася в натовпі біля метро Хрещатик. В ногу влучив уламок від світлошумової гранати. 19 і 20 лютого 2013-го все одно була на площі та застала жахливий фінал протестів – розстріл активістів.
Зараз Єлизаветі Жаріковій 34 роки. Вона служить у Збройних силах України бойовою медикинею.
Народилася Ліза в Новопскові Луганської області (місто окуповане Росією наприкінці лютого 2022-го). Її батьки приїхали до України з Росії після університету. Мама, вчителька математики та фізики, принципово викладала українською. Втім, як згадує Ліза, найбільше на формування її власної національної ідентичності вплинув філологічний факультет та чоловік Микола, "більш ідейний". Сьогодні він також служить у ЗСУ.
Вона пише музику і поезії, коли дозволяє служба. Наприкінці 2021 року у видавництві "Смолоскип" вийшла її збірка поезій "Мурахи Йоганна Себастьяна". З 2017 року Єлизавета є клавішницею та бек-вокалісткою інді-рок-гурту "Поророка".
Напередодні десятої річниці розгону студентів на Майдані ми поговорили з Лізою про його цінності та здобутки, її ставлення до участі в Революції гідності зараз, про поліцейську реформу, повномасштабну війну, службу в ЗСУ, обов'язки та втому.
Про цінності Майдану
Майдан для мене був не тільки про Європу. Це було про ціннісну складову, яку для нас втілювала Європа. Зараз ми воюємо за цінності, які шукали, знаходили і захищали на Майдані.
Пам'ятаю Харків 2010-го року, коли прийшов Янукович до влади. На одному з будинків його величезні портрети висіли. Я їхала, дивилась на це і думала: "Де я? Що взагалі відбувається?". Кернес хотів догодити новому президенту і повісив оці величезні штуки (білборди – УП), ще й підсвічені ввечері. Наче декорації з фільму про Північну Корею. В такій країні жити не хотілося.
Тоді здавалося, що треба все розворушити, діяти яскраво, щоб про проблему повзучої русифікації говорили, навіть якщо для цього доводиться вдаватися до екстравагантних способів.
За десять років я зрозуміла: події, що пов'язані з Майданом, набагато більші за мою особистість. Це те, що назріває в історичному контексті, і врешті-решт, перетворюється на дії людей, яким щось у цьому світі не байдуже.
Складні питання насправді. Можливо, вийшла б, але зробила б це якось інакше. Більше б залучалася до організованих структур. Ми були такими самітниками тоді. Нам було чуже комусь підпорядковуватися. Слухати чиїсь накази.
Зараз доводиться слухати і виконувати накази, які іноді здаються такими, що на голову не надінеш. Але в загальній системі, мабуть, у них є сенс. Всієї картинки з моєї точки спостереження не видно.
Про здобутки та поліцейську реформу
Як на мене, після Майдану частину шляху ми пройшли, але не всі домашні завдання виконали.
В нашій країні сьогодні не можна у відділку міліції катувати людину, не можна на акції протесту безкарно бити людей. В нас країна, де є закон, є повага до людської гідності. В нас судять колишніх міліціонерів. Таке неможливо уявити в Росії чи в Білорусі. З іншого боку – якось так судять, що засідання весь час переносяться.
В моїй конкретно справі є вирок. Руслан Марчук – це та людина, яка командувала підрозділом, що закінчував "зачистку" після того, як по мені гатили кийком. Це не попало на камери, по цьому епізоду справи не було. На Майдані ми переміщувались в людському кублі. Але він теж там був, штовхав, викидав нас всіх з натовпу. Я його запам'ятала.
Марчука визнали винним у перешкоджанні журналістській діяльності й участі в розгоні Майдану 30 листопада. Він до останнього, до вироку, працював у поліції. Охороняв громадський порядок. Ми зустрічалися на акціях, навіть вітались.
Судовий процес – це сходинка на шляху до нормальної держави. З іншого боку, те, що людина продовжує охороняти громадський порядок після того, як розганяла Майдан, і виявилась не відстороненою від керівної посади в поліції – ознаки елементів старої системи.
Реформа поліції забуксувала на якомусь етапі.
Хтось воював всі десять років. Хтось намагався трохи пожити цивільним життям. Багато хто повернувся до війська, коли почалось повномасштабне вторгнення.
Про війну та громадянське суспільство
Якби не було Майдану, то сталася б повзуча окупація. Сутність імперської держави в тому, що вона не може жити спокійно, не нападаючи, не стверджуючи свою велич експансивним розширенням.
Через війну ми знову будемо відставати економічно, в формуванні громадянського суспільства. Наше громадянське суспільство вбивають на полі бою. А інша його активна частина отримує проблеми зі здоров'ям безперебійним 24/7 волонтерством і не може відволікатися на інші справи. Нас не вистачає на всі дірки, які треба заткнути.
В громадянського суспільства, мабуть, не вистачає сил, а у когось не вистачає сумління. Людину, яка хоче сідати на потоки і красти гроші, не переробиш. Комусь Майдан був про цінності, а комусь – про нові можливості.
Історія недарма не має умовного способу – неможливо прорахувати всі фактори і ризики.
Втім, ми можемо здобувати перемоги. Над корупцією, над свавіллям. Той же кейс Каті Гандзюк показує, що боротьба не марна, що ми можемо в межах системи щось міняти. Але сама можливість вбивства громадських активістів після Майдану говорить про те, що шлях пройдено не до кінця.
Хотілося б більшої залученості людей до контролю посадовців. Але це неможливо, коли йде активна фаза повномасштабної війни.
Росія скрізь наступає на горло нашій пісні.
Про зміни в свідомості, пастки та надію
За десять років я стала більш поміркованою. Не вимагаю зміни всього світу тут і зараз. Я розумію, що є якісь шляхи, які має пройти людська спільнота, народ, нація до своєї мети, і цей рух неможливо прискорити.
Десять років тому я би воліла вирішити всі складні питання максимально радикально. Зараз я теж хочу вирішувати максимально радикально, але в цивілізований спосіб.
Звісно, є люди, які заслуговують на свій пакетик з лайном. Але зараз мені не хочеться таким чином привертати увагу до проблеми. Що "русскій мір" – це те, що в пакетику, вже всім очевидно, а тоді треба було показувати наочно.
Нині я не прихильниця повних демонтажів. Все спалити і побудувати нове для мене не варіант, хоча іноді на емоціях хочеться, щоб відбулось саме це.
Надія для мене в єдності, в пориві, коли кожен намагається вплести свою ниточку в загальну боротьбу. Так було на Майдані, і так було в перші дні після повномасштабного вторгнення.
Сучасним студентам порадила б не боятись бути собою, проявляти себе, вчитися, бути частиною і України, і великого світу. Бути щасливими настільки, наскільки це можливо в країні, яка воює. І в країні, яка буде відновлюватися після війни, після нашої перемоги, в яку я вірю попри все, що відбувається. І відбуватиметься.
Про 24 лютого
Вранці 24 лютого мій чоловік сказав, що почалася війна.
Мені було потрібно купити спальники, я пішла їх купувати, доки магазини були відкриті. Лунали перші сирени. Гупало під Києвом, чулись постріли в місті. Я так розумію зараз, що то були не росіяни. Можливо, хтось палив з переляку. Не знаю, що то було, але було досить лячно.
Уявлення про повномасштабну війну в нас були дуже приблизні. Здавалося, що її можна пересидіти десь за містом.
В останні дні перед вторгненням деякі ЗМІ публікували дивні матеріали. Як приготувати щура, наприклад. В мене не було очікувань щодо щурів і килимових бомбардувань. Було нерозуміння, що взагалі буде відбуватися, і було хвилювання за близьких людей.
В перший день війни я віддала свою кішку в хороші руки за попередньою домовленістю, а 25-го числа зранку ми з чоловіком прийшли до військкомату і залишились там. Стояли у величезній черзі за автоматами.
Коханий сказав, що війна десь років на вісім. Я була більш оптимістичною. Думала, роки 2-3. Відчуття, що на два-три тижні, два-три місяці, не було.
Про службу в ТРО, обов'язки та втому
Служба в ЗСУ почалася з того, що я записалась до територіальної оборони. Це були сплановані дії, було очевидно, що почнеться повномасштабне вторгнення.
Приблизно місяць збирала документи. Фанальна співбесіда і підписання контракту резервісту були призначені на 24 лютого, на 9 годину.
В 2014-му році я ходила на військові вишколи. Виявилось, що в мене проблеми з фізичним станом і підготовкою. Я не доклала достатньо зусиль, щоб саме тоді долучитися до служби у війську. Зараз масштаби війни інші.
Восени 2021-го і на початку 2022-го я пройшла курси з цивільної домедичної допомоги і вирішила, що долучусь до армії. Кухарем – так кухарем, діловодом – значить, діловодом. Стала медиком, тому що єдина на новостворену роту знала, як користуватись турнікетом. Хоч і гадки не мала на той час, де в автомата запобіжник.
Ми всі втомилися. Хлопці втомилися. Можливо, дехто очікував швидкого завершення своєї служби або хоча б якихось зрозумілих перспектив. Відслужити три роки і звільнитись, наприклад.
Багато хто не розрахував свої сили на марафон, налаштувався на ривок. Ті, хто Київ, Ірпінь захищали, не були готові до тривалих подій. Це нелегко, навіть у тилу. Втім, всі адаптувались, намагаємось якось тягнути.
Це виснажує, особливо тих, в кого родина, діти. Діти ростуть без батьків, по відео спілкуються. Щоразу від цього хочеться плакати. Мама або тато каже дитині: "Я забув (забула), як ти виглядаєш". Такі моменти досить важкі для мене.
Ми відчуваємо все те саме, що відчувають будь-які живі люди: надію, суміш суму та надії, втому, іноді навіть відчай, коли втрачаєш мотивацію продовжувати.
Свого життя я не уявляю без української культури. З музикою складнувато зараз, мій основний інструмент – фортепіано. Коли ми перебуваємо на тилових відновлювальних ротаціях, я в медпункт привожу дешевенький синтезатор і час від часу на ньому граю.
Я відчуваю літературу, музику як один із сенсів мого життя. На жаль, не виходить служити і мистецтву, і у війську однаково якісно.
Ангеліна Карякіна, для УП
Матеріал створений у рамках проєкту "Життя війни" за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen)
