Герой України "Хорус": В Україні некоректна кампанія мобілізації. Армія має запропонувати людям те, що їм цікаво

"Не варто думати, що герої України – люди, які нічого не бояться. Боїться кожен. Страх – це нормальний процес. Напевно, під час кожного бою я відчував певний ступінь страху", – каже азовець Лев Пашко на позивний "Хорус". 

Йому 24 і він – Герой України. 

За плечима хлопця – оборона Маріуполя й "Азовсталі", складне поранення та російський полон. 

На війні Лев з 18 років. 

"Я зробив свій вибір. Він був на той час правильним і зараз залишається правильним. Так виховували мене в дитинстві й іншого варіанту не було", – розповідає хлопець.

• Яким був його шлях у війську від рядового солдата до командира?
• Чому не можна недооцінювати противника? 
• Як має виглядати мобілізаційна кампанія, щоб українці не боялися долучатися до війська? 

Про це "Українська правда" поговорила з Левом Пашком.

Нижче – скорочена версія розмови. Повну версію інтерв'ю дивіться на youtube-каналі УП.

"Наш противник – не "мобік". Це противник з дуже потужної армії" 

– Вам було 18, коли ви вирішили долучитися до військової справи. Якою була ваша мотивація?

– До "Азову" я потрапив у 2017 році, щойно мені виповнилося вісімнадцять. У країні був складний етап: закінчився Майдан, почалася фаза АТО, на сході України досить багато моїх друзів воювало. Країна потребувала військових. 

– Ви довго наважувалися на це рішення?

– Ні. Ще до 18 років розумів, що мені потрібно потрапити до війська.

– Як багато ви вміли у військовій справі на той момент?

– Нічого. Взагалі нічого.

– Щоб потрапити до "Азову", треба пройти спеціальну підготовку. Наскільки складною вона була у 2017 році, коли ви проходили її? Чи не виникало у вас думок що, "можливо, я помилився і краще було б залишатися цивільним"?

– По-перше, треба було пройти співбесіду з командирами підрозділів. Це – достатньо проста процедура: ви розповідаєте про себе, про свої навички, про мотивацію, про біографію. 

Після цього – базовий курс бойової підготовки. Звичайно, це – важко: ранкові підйоми, постійні фізичні та психологічні навантаження… 

Завдання сержантів-інструкторів – зробити так, щоб ти сам повірив, що не хочеш більше служити. І щойно ти задумався про те, що напевно, мені не варто йти в армію, нафіг воно мені треба, я тут цілий день страждаю і т.д., сержант одразу це бачить і каже: "Так, ти правильно думаєш: армія тобі не треба".

– А у вас такі думки виникали тоді?

– Певний час так. Досить часто. Напевно, кожного тижня. 

– Ваш перший бойовий вихід. Що ви про нього пам'ятаєте?

– Під час мого першого бойового завдання нічого серйозного не було. Здається, це було місто Павлополь. Пам'ятаю, було дуже холодно, я нічого не знав, не вмів, не розумів, що робити…

– Страшно було?

– Не так сильно, як на етапі підготовки. Коли ми панували виїзд, було страшно, що це все – просто кривава баня. Але коли справа доходить до діла, то вже не так страшно: ти – поруч з людьми, які тебе тренували, з якими ти сам тренувався, і ви просто виконуєте свою роботу, як якийсь механізм, який уже це робив багато разів. 

– 24 лютого, Маріуполь, Росія починає повномасштабне вторгнення. Чи очікували ви такого розвитку подій?

– До 24 лютого я гадав, що подібний наступ обмежиться лише Донецькою та Луганською областями. Але ми були готові морально до повномасштабного наступу на всіх фронтах. Я очікував, що це буде нелегко. І це виявилося нелегко. Ніхто з нас не вважав, що це буде легка прогулянка. Ніхто.

– Яким ви побачили російського противника?

– Це дуже різний противник. Є мобілізовані підрозділи, які ненавчені. Але ми зустрічалися і з серйозними спецпризначенцями, які мають фахову військову освіту в університетах міністерства оборони Російської Федерації, які оснащені сучасною технікою.

Мені ще під час Маріуполя, коли я побачив риторику суспільства про "мобіків", це не сподобалося. По-перше, зневага до противника взагалі не є правильною, а, по-друге, наш противник не є "мобіком", це противник з дуже потужної армії. 

Так, ми можемо зустріти умовного "Ваньку", якого просто кинули як "штурмове м'ясо", але противник навчається, адаптується, покращує свої технології, удосконалює свої тактики та стратегії. Ми бачимо, що по всій лінії фронту діють фахові спецпризначенці, які є спеціалістами у дронах, у розвідці, у використанні протитанкових засобів.

– Перебуваючи в Маріуполі разом із своїми побратимами, ви опинилися в оточенні, потім отримали поранення. Вас могли евакуювати, але ви не погодились. 

Чому, попри складне поранення, вам важливо було залишатися разом зі своїми хлопцями і дівчатами?

– Чому не хотів вилітати? Тому що принцип, на якому я будував свій підрозділ – командир завжди присутній на полі бою. І я подумав, що якщо я вилечу гелікоптером на велику землю, то буду почуватисявідчувати себе неправильно.

– Після звільнення ви сказали, що потрапити в полон для вас було страшніше, ніж брати участь у боях за Маріуполь. Чому?

– По території Росії розповсюджувалася пропаганда, що "Азов – нацисти і фашисти", тому я розумів, як росіяни ставляться до представників Збройних сил України чи інших підрозділів, і як вони ставляться саме до спецпризначенців "Азову".

– Ваші очікування співпали з реальністю, яку ви побачили?

– Я б сказав, що мої очікування були навіть недостатньо песимістичні. Військові, які охороняли нас – від 18-річних мобілізованих до 40-річних контрактників, цілком і повністю просочені цією пропагандою.

Коли трапився теракт на Оленівці, перший коментар від росіян, який ми почули: ""Азовці" отримали по заслугам! Самі себе підірвали!".

– Для людини, яка звикла бути в центрі бойових дій, поранення, ймовірно, є великою проблемою. Потрібно пройти певний шлях, щоб прийняти своє тіло. Вам особисто вдалося прийняти себе інакшого?

– Ні. Я досі вважаю, що мені вдасться повністю відновитися і повернутися у стрій.

УП: Під час прориву на "Азовсталь" Лев Пашко потрапив під артилерійський удар й отримав поранення лівого стегна, коліна, стопи та лівої руки.

"В армії кожен може знати свою спеціальність"

– Ваша історія, історія ваших побратимів, захисників Маріуполя, для багатьох є прикладом мужності, витривалості та стійкості. Когось, можливо, вона навіть надихнула долучатися до військової справи. Як багато охочих зараз вступити в "Азов"?

– Досить багато. Це і цивільні, і військові, які з інших підрозділів намагаються перевестися до нас. 

– Під час співбесіди в цих людей запитують про їхню мотивацію. Що найчастіше чують від потенційних рекрутів представники "Азову"? 

– У більшості мотивація одна, і вона проста: "Ворог прийшов на нашу землю і його треба знищувати".

– Із якою мотивацією точно не візьмуть в "Азов"?

– Заробити грошей і відсидітися.

– Бувають такі?

– Бувають, напевно. У мене таких немає. 

– Чи візьмуть в "Азов" людей, які народилися і виросли на нині окупованих територіях? 

– Звичайно, якщо є мотивація, якщо людина підходить за професійними навичками, якщо людина пройшла внутрішню перевірку службою безпеки.

– У людини є погашена судимість. Що з нею?

– Теж візьмуть, якщо всі етапи фільтрації будуть пройдені.

– Іноземці?

– Так. Зараз законодавство дозволяє оформлювати іноземців у військові підрозділи.

– А якщо це росіянин чи білорус?

– Це вже складне питання. Якщо на співбесіді ми бачимо, що людина з Росії чи Білорусі, і є певні нюанси, скажімо так, в розмові, то, я гадаю, що підрозділ відмовиться.

– Чи були випадки, коли рекрути, які хотіли потрапити до "Азову", виявлялися агентами?

– Ні, таких випадків ще не було і, сподіваюся, не буде.

– Після співбесіди на рекрута чекає базовий курс бойової підготовки. Якщо людина нічого не вміє – ні відтискатися, ні стріляти, ні швидко бігати? 

– Їй буде важче, ніж якомусь спортсмену, який постійно займається, але жодне завдання, яке ставить сержант-інструктор на цьому курсі, не є надлюдським. 

– Якщо я дівчина і хочу пройти цей вишкіл, чи будуть відрізнятися вимоги до мене і вимоги до чоловіків?

– Ні. Дівчат (серед рекрутів – УП) не так багато, як, напевно, хтось подумає, але певна кількість є. Це – досить невеликий відсоток.

– Чи часто інші військові підрозділи намагаються переманити бійців "Азову"?

– Так, я знаю випадки, але це – одиничні ситуації.

– У який кадрах зараз відчуває найбільшу потребу "Азов"?

– Як і будь-який підрозділ, нам потрібні бойові спеціальності. Зараз усі підрозділи потребують таких людей. 

Армія – це дуже складний механізм, система, в якій для того, щоб хтось штурмував посадки, ще кілька сотень людей повинні зробити свою роботу. І я вважаю, що в армії кожен може знайти свою спеціальність. 

Але все ж таки треба розуміти, що найбільший акцент іде на піхотні підрозділи, артилерійські, розвідувальні, мінометні та інженерні.

– А ким самі рекрути найчастіше хочуть стати? 

– Усі хочуть бути розвідниками і снайперами.

– Чому так?

– Гадаю, тут є певна романтизація цих спеціальностей. Я був командиром піхотного підрозділу і ми робили пропаганду піхотної романтики. Нам певним чином це вдалося. У розвідників і снайперів – своя романтика.

Потрібно розуміти, що в "Азові" розвідник чи снайпер – дуже складна професія, яка потребує великої витривалості, великої фізичної підготовки. Так, як у кіно, не буде. 

"Якщо мої накази підлеглим чіткіше звучатимуть російською мовою, ніж українською, я буду робити їх російською"

– Не знаю, як ви ставитеся до хейту. Я тут зібрала кілька критичних коментарів, які залишають під відео "Азову", в яких показують тренування рекрутів. 

І от, наприклад, один із них: "Чому в "Азові" відбір проводять, якщо ви кричите, що "воювати повинні всі"?"

– По-перше: хто кричить, що воювати повинні всі? По-друге: відбір необхідний, щоб зрозуміти, чи підходить ця людина конкретно нашому підрозділу. 

"Азов" – підрозділ спецпризначення, тобто вимоги до його бійців дещо більші. Нам потрібні кращі.

– "Навіщо мені вміти гарно відтискатися чи бігати, якщо на полі бою я все одно буду стріляти?".

– Коли я прийшов у армію, я так само ставився до цього. Трохи пізніше я зрозумів, що фізична підготовка – фундамент для всіх військових напрямків. 

Я пам'ятаю бій, де мені необхідно було кожні 20 секунд бігти, бігти, бігти, впасти, знову встати, бігти, бігти, бігти, впасти і знову встати. 

– Ще одна людина пише: "Який сенс проводити інструктажі мовою окупанта?".

– Це – дуже складна тема. Цивільні думають: "Зараз змінимо мову, і все – перемога". Але я не вважаю неприйнятним, якщо інструктор ставить завдання чи віддає наказ тобі російською мовою. 

Якщо я буду давати накази своїм підлеглим російською мовою, і це буде чіткіше звучати, ніж українською, я буду робити це російською. Тому що через стрес чи втому я можу почати "бекати-мекати" українською, а російську я знаю і працював з нею вже багато разів.

– Люди також цікавляться: "Чому на рекрутів постійно кричать?".

– Це – один з елементів морального тиску. Потрібно розуміти: задача селекції, взагалі БКБП (базовий курс бойової підготовки – УП) – відфільтрувати людей, які не спроможні проходити службу через фізичні чи моральні якості. Це – перше. 

Друге – це дати базову фахову підготовку для подальшої участі в бойових діях. Бойові дії – не гра у гольф, де все спокійно. Під час бойових дій на тебе кричать, ти відчуваєш моральний та фізичний тиск, ворог наступає, намагається тебе вбити і тобі потрібно бути стресостійким. 

Тому крик – один з елементів підвищення стресостійкості людини. 

– Що важливіше: дисципліна чи мотивація воїна?

– Це складне питання. Я відповім так: швидше, мотивація, але без дисципліни неможливо побудувати професійну армію.

– Після курсу – зразу на бойове завдання?

– Та ні! Після курсу рекрути розподіляються по підрозділах, і коли командири вважають тебе готовим, тоді ти можеш потрапити на бойове завдання. 

– Як вижити під час бою?

– Слухати командира і згадувати, що тобі казали інструктори. Цього достатньо.

"Це якийсь нонсенс, коли в "Азові" у командира роти навіть БТР немає"

– Коли слухаєш представників "Азову" та командирів, які керують його особовим складом, всі наголошують, що "Азов" – особливий, бо це структура, яка не тільки зібрала в собі висококваліфікованих людей, але і є "сім'єю". 

Чи не заважає така "сімейна" атмосфера під час виконання бойових завдань?

– Особовий склад, як і командири, повинні розуміти: на роботі треба думати про роботу. Але це не заважає нам бути сім'єю, тому що у нас – спільна мотивація, багато спільних поглядів. Тому я не думаю, що це якась проблема.

– Мотивація є, а що по зброї? Тому що неодноразово доводилося чути від представників "Азову", що в підрозділу немає достатнього технічного оснащення.

– У нас в "Азові" завжди проблеми з кількістю бронетехніки, певних типів озброєння. Усі кажуть: ""Азов" – герой", але на Заході досі залишилася пляма російської пропаганди, і тому зараз дуже складно (отримати озброєння – УП). 

Це якийсь нонсенс насправді, коли в "Азові" у командира роти навіть БТР толком немає. Я вже не кажу про сучасні БТР – їх може бути, умовно, замість 18-ти два чи три, і це – не кращі зразки. 

Дуже прикро, тому що "Азов" завжди демонструє високий рівень своєї кваліфікації. Це зараз доводиться боями на Кремінному напрямку, де було відбито кілька позицій у противника. 

Ми купуємо техніку за свої гроші. Наприклад, зараз відбувається збір, у рамках якого люди та волонтери збирають кошти на броньовики М-113.

– Чи нормальна ситуація, коли військових технікою забезпечують волонтери, а не держава?

– Ні, це не нормальна ситуація. Але це – реальність. І вона – така. Ми можемо сидіти склавши руки і казати: "Все дуже погано. У нас немає техніки. Дайте нам техніку". Але техніка від цього, швидше за все, не з'явиться.

– Нещодавно Валерій Залужний зазначив, що на полі бою потрібен технологічний прорив. Як ви бачите цей прорив, яким він має бути?

– Нам необхідно робити більший ухил на FPV-дрони, на засоби автоматизації управління вогнем артилерії, підрозділів. Нам треба бути розумнішими, правильно використовувати свої ресурси і сучасні системи.

– Для цього потрібні, очевидно, і люди. Ви самі зауважили, що військові відчувають зараз "кадровий голод". Чому люди недостатньо мотивовані, щоб долучатися до війська?

– Я вважаю, що в Україні некоректна і не досить правильна кампанія рекрутингу.

Треба пропонувати людям те, що їм цікаво. А армії є що запропонувати людям, особливо молодим. 

Якщо в пересічного громадянина запитати, як він асоціює потрапляння до армії, він скаже: "ТЦК – медкомісія – штурмуємо посадку". Але насправді це не так. Це може бути не так. І в "Азові" воно не так вже дуже давно. 

Якщо ти фахівець у сфері радіозв'язку, який сенс мені ставити тебе на посаду піхотинця і з тобою йти на штурм, якщо ти в цьому ніякий? Я поставлю тебе, наприклад, у відділ зв'язку, там ти будеш мати більше КПД. І це допоможе підрозділу. 

Ми запропонували тобі те, що тобі цікаво, а ти нам дав свої навички. І ми знайшли такі взаємовигідні умови, на яких ми працюємо. Ось така повинна бути кампанія. 

– Інколи можна почути тезу: "Не всі народжені для війни, але всіх можна навчити воювати". Це справді так?

– Напевно, не згоден, що прямо всіх-всіх-всіх, але більшість можна навчити.

– Кого навчити не можна?

– Не знаю. Я таких не зустрічав. Я просто залишив 1% для якихось дуже безпросвітних людей.

– Якщо б у вас було лише три слова, як мотивувати людей долучитися до війська, взагалі долучитися до військової справи, що б ви їм сказали?

– Ви нам потрібні.

Софія Середа, УП