Сирота по-українськи
"У перемоги сотня батьків, а поразка – завжди сирота", – так Джон Фіцджеральд Кеннеді прокоментував невдалу десантну операцію в бухті Кочінос на Кубі 1961-го. І двадцять місяців повномасштабної російсько-української війни засвідчують справедливість цієї старої істини.
На щастя, про військову поразку України в 2023 році говорити не випадає. Наша оборона не була зламана, а нашому супротивникові не вдалося реалізувати навіть власну програму-мінімум: вийти на адміністративні кордони Донецької області.
Проте багато хто з наших співвітчизників інтерпретує як "поразку" відсутність достатньо яскравих перемог.
Рік тому Україна обрала інформаційний ва-банк, поставивши все на карту тріумфального контрнаступу 2023-го. Вся публічна комунікація із західною аудиторією та з власним населенням зводилася саме на цьому. І коли ця ставка не зіграла, ми отримали масову фрустрацію та різке зростання зрадофільських настроїв.
Зіткнувшись із розбіжністю між бажаним і дійсним, країна зайнялася пошуком винних. Пошуком батьків для української сироти – тих, кому можна інкримінувати будь-які проблеми та невдачі під час великої війни. Як завжди, добровільно визнавати своє батьківство не хочеться нікому.
Під час воєн минулого провину нерідко звалювали на армійське командування, і чутки про відповідні кадрові рішення вже циркулюють в Україні.
Але рівень довіри українців до ЗСУ та до Валерія Залужного залишається безпрецедентно високим: а тому громадська думка навряд чи готова розглядати військових як цапів-відбувайлів.
Набагато більшою популярністю користуються три інші версії, які активно ширяться в нашому публічному просторі.
Версія перша: в усьому винна влада.
Батьком усіх військових невдач оголошується особисто президент Зеленський, його оточення та його призначенці. Влада некомпетентна, корумпована та недостатньо патріотична. Вона не підготувалася до великої війни та не перевела економіку на воєнні рейки. Вона псує відносини із західними партнерами та позбавляє Україну необхідної допомоги. Вона втручається в планування військових операцій та заважає армійському командуванню перемагати.
Але водночас ця версія добре узгоджується з вітчизняним менталітетом, з українськими політичними традиціями, з багаторічною звичкою шукати винуватців усіх проблем на Печерських пагорбах. І, звичайно ж, ця версія ідеально вписується в електоральну матрицю чотирирічної давнини: її сприймають на ура люди, які так і не пробачили Володимиру Зеленському тріумф на президентських виборах 2019-го.
Читайте також: День, коли закінчилася війна
Версія друга: в усьому винний народ.
Батьківство будь-яких проблем та невдач на фронті приписується пересічному українському обивателю, що перебуває в тилу. Він дурний, інфантильний та егоїстичний. Він за першої ж нагоди забуває про війну та намагається жити в своє задоволення. Він ухиляється від мобілізації й не робить нічого, щоб наблизити перемогу своєї Батьківщини.
Безумовно, ця версія теж сприяє розколу країни, оскільки будується на протиставленні одних українців іншим. Крім того, вона навряд чи матиме масовий попит за межами соцмереж: огульне звинувачення народу важко продати самому народу.
З іншого боку, вона близька і прихильникам опозиції, оскільки з 2019 року українські опозиційні наративи передбачають віру у власну винятковість. Для десятків тисяч людей дуже важливо почуватися елітою нації, а не частиною негідного та неправильного народу.
Читайте також: По інший бік війни
Версія третя: в усьому винні союзники.
Батьком українських невдач вважається колективний Захід. Він слабкий, боягузливий і короткозорий. Він боїться Путіна з атомною бомбою, не хоче нашої перемоги та мріє домовитися з Росією, пожертвувавши нашими інтересами. Він постачає нам мізерні порції зброї з великим запізненням, і це не дає змоги звільнити всі окуповані українські території.
Розкрутка цієї версії загрожує войовничим антизахідним ресентиментом, подібним до того, що захлеснув РФ на рубежі 1990-х і 2000-х. Це погано узгоджується з українським курсом на євроатлантичну інтеграцію. До того ж антизахідні меседжі, озвучені на найвищому рівні, можуть ускладнити відносини з нашими партнерами, підтримка яких критично важлива для Києва.
Але безперечна перевага цієї версії в тому, що вона залишає простір для національного консенсусу. Вона анітрохи не загрожує внутрішній єдності. "Своїх" – хоч мешканців Печерських пагорбів, хоч пересічних громадян – звинувачувати нема в чому. Винні тільки чужинці: цинічні, малодушні та недалекоглядні пани з Вашингтона, Брюсселя та Берліна…
Найцікавіше те, що раціональне зерно є в кожній із перерахованих версій.
Наша влада справді робить помилки й прорахунки – як і керівництво будь-якої країни, що воює.
Мільйони українських обивателів справді неідеальні, і їм є чим дорікнути – як і населенню будь-якої країни, що воює.
Західні партнери Києва справді не бездоганні, і до них є справедливі претензії – як і до союзників будь-якої країни, що воює.
Теоретично неупереджений аналіз всіх трьох версій дозволяє провести роботу над помилками і перейти від питання "Хто винен?" до питання "Що робити?". Однак на практиці все інакше.
Це не продуктивна робота над помилками, а спроба користуватися чужими помилками для задоволення свого "я". Питання "Хто винен?" не передбачає переходу до питання "Що робити?", й активний пошук винних не переростає й не може перерости в пошук конструктивних рішень.
Звичайно, оголосити когось батьком сироти-поразки набагато легше, ніж крок за кроком добиватися перемоги, яка матиме сотні батьків. Ця легкість приваблює багатьох. Але саме так виглядає найкоротший шлях до програшу у великій війні.
Михайло Дубинянський
