"Ми не хотіли швидкої смерті, ми хотіли забрати з собою побільше росіян", – оборонець Маріуполя Артем Дибленко
"Якщо пекло існує, я побував у ньому двічі".
Так про своє повернення з полону рік тому повідомив оборонець Маріуполя, повний кавалер ордену "За мужність" Артем Дибленко.
Першим пеклом він назвав Маріуполь і "Азовсталь", другим – російське СІЗО в Таганрозі, де під постійними допитами та тортурами провів чотири місяці.
На відміну від більшості оборонців міста Артем зустрів повномасштабне вторгнення не в Маріуполі й навіть не в Донецькій області, а в рідному Миколаєві, ще цивільним. Їхати в місто Марії, яке за кілька тижнів великої війни перетворилося на оточене й обстрілюване росіянами пекло, було його вибором.
Адже в Маріуполі воював його друг, військовослужбовець 36-ої бригади морської піхоти та її майбутній тимчасовий командир – Сергій "Волина" Волинський.
"Українська правда" продовжує відтворювати події битви за Маріуполь, розповідаючи про участь у ній морської піхоти.
У цьому інтерв'ю Артем Дибленко розповідає, як заїхав у Маріуполь на третій день повномасштабного вторгнення, долучив до оборони заводу "Азовмаш" 60 прикордонників, шукав можливості перетнутися з Волиною та пішов із ним проривом на сусідній завод – "Азовсталь".
А також розповідає, як росіяни готуються себе захищати в Міжнародному суді ООН у Гаазі, та свою нинішню роботу в спецпідрозділі Військово-морських сил "Ангели".
Читайте також: Пішки з оточеного міста. Невідома історія виходу морпіхів з Маріуполя
Оборона Маріуполя, полон та шість операцій. Історія війни морпіха Гліба Стрижка
Доставка в Маріуполь, дружба з Волиною і невдалий виїзд комбрига Баранюка
– Артеме, наскільки мені відомо, на початок повномасштабного вторгнення більша частина 36-ої бригади стояла східніше Маріуполя. Де саме були ваші позиції?
– Тут цікаво, тому що на той момент я не був військовослужбовцем 36-ої бригади.
Я воював до 24 лютого, був призваний у 2014 за першою хвилею мобілізації у 79-у миколаївську бригаду. Я ще у школі хотів на аеромобільний факультет в Одеський інститут сухопутних військ, але мене не взяли. А вже як почалася війна, то виявилося, що я можу бути десантником!
У 2014 ми звільняли міста – Слов'янськ, Краматорськ, ми заходили в Донецьк, ми боронили аеропорт, ми бачили великий задум і були вмотивовані йти вперед. А потім, якраз в аеропорту, я зустрів перші Мінські угоди – і вони мені не сподобалися. Бо ми зупинилися. Ми сіли в глуху оборону в окопи й почали приймати на себе російські міни.
Тому коли у 2015-му Порошенко підписав указ про демобілізацію першої хвилі, я, не роздумуючи, пішов займатися бізнесом у цивільне життя.
А от у 2022-му, коли перші ракети прилетіли навіть до мого району (у Миколаєві – УП), я відправив дружину з дітьми на захід України, а сам взяв свій бронежилет, каску і пішов до військкомату. Там я попросився у 36-у бригаду, бо в ній був Волина – це мій друг, ми жили поруч, дружили сім'ями, але раніше ніколи з ним не воювали. Мені кажуть, що до Волини – це на схід, я кажу: "Добре". І 26 лютого я вже був у Маріуполі.
– А як ви туди потрапили?
– Мене туди провезли. Нас відібрали, 80 чоловіків із бойовим досвідом, і першою партією завезли в Маріуполь. Спочатку ми доїхали, здається, до Волновахи, а потім, уже на військових машинах, до Маріуполя.
– До Волновахи ще був чистий шлях?
– Так.
– А від Волновахи на південь, до Маріуполя?
– Там ми вже їхали у бронежилетах, але каски тоді ще не в усіх були. Зброю нам дали вже в Маріуполі. 26 лютого в Маріуполі ще все було більш-менш нормально, росіяни були тільки зі східної частини міста, де оборону тримала морська піхота. Перші три дні в нас навіть світло було.
– Де вам сказали зайняти оборону?
– Спочатку нас загнали в підвал, прийшов майор, почав сильно кричати, я одразу зрозумів: "О, я в армії – значить, усе добре: потрапив, куди хотів". Потім він дивиться на мене, каже: "А ти хто?". Я відповідаю: "Десантник, служив у 79-ій, аеропорт обороняв". Він питає: "А ще є хтось з бойовим досвідом?". Хлопці почали піднімати руки, і нас стали розкидати по бойових підрозділах.
Мене відправили у РДЗ – роту десантного забезпечення, це насправді був не зовсім бойовий підрозділ, але вже було однаково – бойові завдання виконували всі.
– То куди вас відправили?
– На "Азовмаш", це один великий завод з Іллічем – там немає парканів. Я стояв там на висоті й бачив, як росіяни заходять із заходу. У нас навіть не було, з чого по них вистрілити.
Мене і ще двох хлопців поставили на три будівлі й дали нам близько 60 прикордонників на чолі з полковником. Прикордонники були дуже класні, але на той момент вони ще не вміли воювати. Вони нам казали: "Ми не "Ремби", не "Джекі Чани", ми не вміємо". Але частина, особливо зв'язківці, худі високі хлопці, казали: "Підемо, куди треба".
Ми з моїм товаришем на позивний "Аміго" розставили позиції, дали їм сектор стрільби, я корегував вогонь. І от на 2-3 день відбиття навали на прохідну "Азовмашу" прикордонники побачили, що все в нас вдається, і почали виходити з підвалів. Усі стали на позиції – хочу віддати їм шану. Я їм тоді пообіцяв: коли ми не зможемо виконувати завдання, я виведу вас у безпечне місце.
– Як склалася їхня доля?
– Більшість – у полоні.
– Росіяни захопили їх, коли зайшли на Ілліча?
– Так, це 12 квітня. Після того, як я їх залишив у бункері, мене відправили до першого батальйону (1-й окремий батальйон у складі 36-ої бригади морської піхоти – УП). Волину я тоді так і не побачив, але 9 чи 10 квітня, після їхніх спроб виходу з міста, він вийшов на мене по радіозв'язку і кричав: "Чого ти сюди приїхав?".
Про вихід ви, мабуть, багато чули – мене не надто тішила та думка.
– Маєте на увазі прорив машинами через російські позиції?
– Так. На моїх очах (росіяни – УП) почали змішувати землю з металом і людьми – це була м'ясорубка.
(УП: 10 квітня 2022 року частина морпіхів, яка обороняла завод Ілліча, на чолі з комбригом 36-ої бригади Анатолієм Баранюком намагалася прорватися з міста колоною автомобілів. Втім, спроба була невдалою. Росіяни обстріляли колону, був втрачений зв'язок з БТРом, яким виїжджав Баранюк. Пізніше стало відомо, що Баранюк у полоні).
– Це ви про той момент, коли виходив комбриг 36-ої Володимир Баранюк?
– Він не сам виходив, там будувалася колона… Дивіться, може, я скажу не дуже популярну річ: коли мені кажуть, що Баранюк втік, я кажу всім, що це неправда. Не буду оцінювати його здатність керувати бригадою – це інше питання.
Будувалася колона, він був у голові, дали команду "старт", і він поїхав. Я в той момент був за 200-300 метрів від цієї дороги в ангарі, ми ще не встигли навіть виїхати. Це все трапилося на моїх очах. Тому коли рішення на вихід ухвалили вдруге, мене ця думка не дуже тішила.
– Другу колону також "розібрали"?
– Не знаю, у той день по радіозв'язку вийшов Волина і сказав: "Артеме, я їду далі воювати. Ти хочеш воювати? Тоді в тебе 30 хвилин на те, щоб ти був у мене". І я разом з Аміго побіг по заводу (Ілліча – УП), оточеному росіянами. Стріляли по нас дуже сильно, але жодного разу не попали. Так я вперше за час перебування в Маріуполі зустрівся з Волиною.
– Як він вам описав картину подій у Маріуполі на той момент – це 10, 11 квітня?
– Я вже не пам'ятаю, але його інформації було достатньо, щоб зрозуміти, що трапилося, що відбувається і що потрібно робити. З Волиною ми виїхали на "Азовсталь" через російські блокпости, практично без єдиного пострілу.
– Чи можна це назвати проривом? Від декого з військових я чула, що росіяни майже не реагували на ваш рух.
– Дехто не реагував, але деякі наші машини блукали, і по них відкривали вогонь. Так, це прорив, бо між нами, двома заводами, були російські війська.
Мені здавалося, що це тривало вічність, бо над нами пролітали літаки, які летіли на Ілліча розбивати другу колону (що йшла на "Азовсталь" – УП). Це була ніч, військові водії їхали з приладами нічного бачення.
– Як так сталося, що Сергій Волина, який на той момент був заступником командира батальйону 36-ої бригади, перебрав на себе керівництво всією бригадою?
– Він тоді залишився єдиним офіцером, який мав керувати. І в нього це дуже добре виходило.
Нічний прорив на "Азовсталь", вертухаї в Таганрозі та "відмивання" росіянами злочинів
– 12 квітня 2022 року ви заходите на "Азовсталь" – якою ви її бачите?
– Туди вже добряче так прилітало… але вона дуже добре виглядала, порівняно із заводом Ілліча. Ілліча на той момент уже практично не було.
На "Азовсталі" мені дали завдання провідника – я лазив по всіх тунелях, ставив мітки, заводив-виводив хлопців. Усі ми – я зараз про морську піхоту говорю – розуміли, що зворотного шляху немає. Ми домовилися стояти до кінця, понаписували листи до рідних. Вони готувалися не повернутися і багато з них не повернулося.
– Ви теж писали лист?
– Ні. Моя дружина ніколи не знала, де я. Я щоразу казав, що я сиджу в бункері, куди ніхто не дістане, я поїв і в шапці. Я їй ніколи не жалівся, і вона мене за це дуже сварила. Вона не знала, коли я був на "Рейді", коли був у ДАПі, так само й у Маріуполі.
Цивільні люди, які знаходяться в тилу, мають продовжувати жити. Ті, хто виконують бойові завдання на сході – герої, найкращі, молодці, але їхні сім'ї повинні продовжувати жити. Не треба вдягати чорний платок, наш вік дуже недовгий, щоб обмежувати себе в радощах.
– Після того, як ви перейшли на "Азовсталь", Волина продовжив віддавати вам накази?
– Так. Сама "Азовсталь" була об'єктом Редіса, ми прийшли до нього додому, він встановлював правила, і ми їх виконували. Волина часто спілкувався з Редісом на штабі, отримував там завдання, дізнавався про тактичну обстановку.
– Коли ви йшли на "Азовсталь", ви розуміли, що оборона міста звужується до одного заводу, з якого не буде виходу?
– Так, повторюся: ми не дуже хотіли швидкої смерті, ми хотіли продовжувати виконувати бойове завдання. Забрати з собою якомога більше (росіян – УП), якомога дорожче продати своє життя. Ми розуміли, що не вийдемо живими, усі розуміли.
– А надія на екстракшн була?
– Надія є завжди, якщо не буде надії, то навіщо це все? Процедура екстракшну була чудовою затією, але я в неї не дуже вірив. Прилетить "голубой вертольот" і всіх забере – ну таке… Потім Волина зібрав морпіхів і розказав про наказ на вихід.
– Скільки морпіхів було на "Азовсталі" на початку травня?
– Близько 200.
– Скільки у вас було загиблих на той момент?
– Близько 50.
– Поранених?
– Багато, дуже багато, практично всі були поранені, я теж був поранений. У мене 20-го квітня був День народження, мені подарували пристрій нічного бачення – досі його пам'ятаю, не зміг забрати, коли виходили з "Азовсталі". А 22-го числа ми були нагорі в цеху, і прилетіла авіабомба – нас було восьмеро, двоє загинули, а інші отримали поранення. Я був найлегшим, мене засипало тільки по пояс.
– Чи можете пригадати ваш день виходу з "Азовсталі", як він виглядав?
– Я виходив в останній день, коли виходило командування і "Азову", і прикордонників, і наше. Волина виходив у той день – це 20 травня. Нам сказали здати по автомату й іти далі по стежці, потім нас обшукали і на автобусах відвезли до Оленівки. Пам'ятаю українського генерала або полковника – дорослий, сивий, як дід, він дуже плакав.
– На якому з етапів із вами працював Червоний Хрест?
– В автобусі. Вони зайшли, роздали нам анкети, ми їх заповнили і все, після цього я Червоний Хрест не бачив.
– Що було в анкетах?
– Свої дані, номер когось з родичів – не більше.
– Чи говорив Червоний Хрест, що буде вами опікуватися?
– Ні. Я розумію англійську мову, такого я не чув.
– Як довго ви перебували в Оленівці?
– Усього п'ять днів. 25 травня нас повантажили в "Камази", зав'язали руки, очі й завезли до Таганрога – я це зрозумів за місяць, коли слідчий забув прикрити рукою шапку документа. Там я просидів чотири місяці.
Ті, хто виходять з полону, кажуть, що є два місця, де дуже погано ставляться до військових – Воронеж і Таганрог. Там тебе б'ють, як по годинах – зранку, в обід і плюс коли виводять на допит і прогулянку. Я навіть виступав в ООН, пояснював, що там відбувається.
На таборі простіше – там барак на 100 людей, хоч поговорити можна. А в камері тобі забороняють сидіти, стояти, дивитися у вікно або дивитися на двері. І до того ж ці правила вигадують на ходу.
– У вашому випадку росіяни намагалися витягнути з вас певну інформацію чи перевиховати?
– Перевиховати – це таке, вони дуже погані вихователі. А от інформацію – так, постійно питали. Але ми з Аміго, ще перебуваючи на "Азовсталі", придумали гарну легенду, що ми ніде не воювали, що ми з роти забезпечення. Ми змінили позивні й до останнього на тортурах стояли на своєму – наші допити збігалися, тому вони не змогли "навішати" на нас смерті цивільних.
Вони це люблять – чіпляються за щось і починають довигадувати, дописувати. Потім людина, не читаючи, розписується в документі, потім її починають бити, а потім вона розуміє, що їй пред'являють вбивство 5-6 цивільних.
А вбитих цивільних було дуже багато, ми на свої очі бачили, як росіяни розстрілювали з танків багатоповерхівки. Їм же треба на когось це повісити. Я так розумію, що вони також готуються до "Гааги".
– Тобто вони відмивають свої злочини руками українських військовослужбовців?
– Так. Після підпису приїжджає прокурор і зачитує постанову про притягнення до відповідальності.
– Після того як людина підписала документ, що вона "винна" у вбивстві цивільних, до неї застосовують менші тортури?
– Більші. Люди здавалися під натиском, а потім отримували ще більше. Охоронці, яких ми називали "вертухаями", звіріли, коли хтось приходив і казав: "От цей вбив п'ять цивільних!".
– Чи була можливість контактувати із зовнішнім світом, поки ви були в Таганрозі?
– Ні, жодної. Нас було четверо в камері, один не витримав тортур і помер – дуже хороший хлопець, йому було 53 роки, військовослужбовець. Ще не всі, з ким я сидів у камері, повернулися.
Повернення з полону та робота "ангелом"
– Ви повернулися з полону під час великого обміну у вересні минулого року. Як ви пережили той день?
– Там було два дні. З самого ранку нас вивели з камери, перевдягли, з'явилася якась надія. Цілий день не давали сісти – 25 людей у двомісній камері, а ввечері знов перевдягнули в робу. Я побачив своїх хлопців, розповів, що відбувається. Вони кажуть: "Усе, підеш на обмін!".
Я почав мінятися своїми хорошими штанами, шкарпетками, ботинками, ковдрою з хлопцями – я ж то однаково це все здам, а їм холодно буде. "Вертухай" сказав мені не лягати спати, тортури продовжувалися.
Десь під ранок нас перевдягнули в нашу військову форму, завезли на аеродром і посадили у літак. Ці Іл-76 – таке лайно: гайки стрибають, усе відривається – я навіть не знаю, як воно злітає. Потім був другий літак, а потім відчиняються задні двері, й стоїть автобус. Це було десь під вечір, ми то в тапках, то босі йдемо… і тут я бачу український прапор. Для мене це було все, що я хотів побачити.
Наші державні символи заслуговують на повагу, пробачте (стирає сльози – УП)… З цими символами хлопці стоять і гинуть. Я дуже хочу, щоб в усіх містах України всюди були прапори і тризуби.
Побачив першого поліцейського, "віджав" у нього телефон, набрав дружину і перше, що спитав – "Усі живі?". Чотири місяці я був без зв'язку, я не знав, хто з моїх друзів загинув на війні, де мої батьки, що з моїм бізнесом. Вони ж нам казали, що Миколаїв вони вже взяли.
– Зараз ви робите дуже важливу роботу – у складі спецпідрозділу ВМС "Ангели" дістаєте військових із окупованих територій України, а також з території Росії. Можете описати, як вам це вдається?
– Наш спецпідрозділ за наказом Залужного створював командувач ВМС Олексій Неїжпапа. Після мого звільнення ми прийшли до нього й кажемо: є отакі напрацювання, тактика дій, задумка, дайте реалізувати. І нам дали.
Усі наші бойові накази успішно виконані. Вчилися ми на своїх морпіхах, бо їх там багато ховалося.
Самі операції бувають різні: якщо є можливість вивезти через іншу країну, вивеземо без єдиного пострілу; треба через лінію фронту – вивеземо через лінію фронту. Для цього є команда дуже відважних хлопців. От, наприклад, як Руслан "Павук" Пустовойт, який у вас давав інтерв'ю.
– Ми нещодавно писали про вашу останню операцію, під час якої вдалося витягнути двох десантників, які провели на окупованій території півтора року – як ви це зробили?
– Усе не розповім, але в нас був дуже класний чіткий план, який спрацював. Також хочу належне віддати десантникам, які стояли на позиціях, бо ми виводили хлопців саме через лінію фронту – це була зона відповідальності ДШВ. Там усі молоді хлопці – комбат, зам, але це був дуже професійний рівень.
Ми, до речі, до цієї операції готувалися недовго – два-три тижні, у співпраці з ГУРом. А є такі, що готуються два-три місяці, пів року. Цього разу просто зійшлися зірки.
Один хлопець (якого діставали з окупованих територій – УП) навіть ходити толком не міг, бо в нього легеня уламком пробита, а за нашим планом Б йому там вночі треба було б 200 метрів пробігти. Він казав: "Я пробіжу, все буде добре". А коли я побачив, як він ходить…
– Їм допомагали цивільні?
– Нащо про це публічно говорити? Є дуже багато операцій, про які вам ніхто не скаже. Можуть зняти постановне відео, яке ви сприймете за правду й візьмете в новини – але це така правда. Не можна показати, як було насправді, було набагато жорсткіше.
Мені подобається працювати з нашою командою. У нас дуже класний командир, який має нестандартне мислення і допомагає робити круті речі. Завдяки йому ми зробили дуже багато успішних операцій – 65 людей, яких ми вивели, уже вдома.
– Чи є у вас план, скільки ще людей вам треба дістати з окупованих територій України та з Росії? Це десятки, сотні, тисячі?
– Їх багато, багато тих, про кого ми ще не знаємо. Коли про наш підрозділ пішло сарафанне радіо, то почала з'являтися і робота – більше, більше і більше. Ми навіть стикалися з тим, що коли ми там шукали проходи, дороги, то нам казали: "От є такий підрозділ, який займається евакуацією". Тобто про нас розповідають нам самим.
Раніше ми займалися тільки тим, що вбивали, а тепер рятуємо. Навіть одне врятоване життя того варте.
Ольга Кириленко, УП
УП 100. Поза межами можливого
"Українська правда" представить свій другий в історії рейтинг лідерів — сотню українців, які роблять найбільший внесок в незалежність та майбутнє України.
