"Якби я їх відпустив, а процес зірвався – я б застрелився" – суддя Дячук про справу Небесної сотні
18 жовтня Святошинський районний суд Києва виніс вирок у справі розстрілів 48 та поранення 80 людей на Майдані 20 лютого 2014-го року.
Трьох із п'яти обвинувачених бійців спецроти київського "Беркуту" – Олега Янішевського, Павла Аброськіна, Сергія Зінченка – визнано винними в масових вбивствах, одного – Олександра Маринченка – в перевищенні влади, ще одного – Сергія Тамтуру – виправдано.
Олег Янішевський, заступник командира полку, отримав довічний термін ув'язнення, Аброськін та Зінченко – по 15 років.
Ексберкутівці були звільнені з-під варти на фінальному етапі процесу в рамках обміну полоненими 2019-го року. Втім, Маринченко й Тамтура повернулися в Київ і брали участь у судах до останнього засідання. Де нині знаходяться Янішевський, Аброськін та Зінченко – невідомо.
Решта бійців спецроти, підозрюваних у розстрілах, та її командир Дмитро Садовник втекли та можуть переховуватися в Росії або на окупованих територіях. Деякі з них, зокрема сам Садовник, отримали російське громадянство.
Суд у справі про масові вбивства на Майдані став унікальним для України. Формально він тривав майже 8 років. Враховуючи середні терміни розгляду справ в Україні, за словами самих учасників процесу, це швидко. З 2016-го року засідання дисципліновано відбувалися двічі на тиждень, згодом щотижня і процес не переривався ані через сутички в суді, ані через смерть його учасників, ані через повномасштабне вторгнення Росії.
Уперше в процесі щодо такої резонансної справи був задіяний суд присяжних. Саме на цьому суді вперше в Україні клітки для підсудних замінили на прозорі кабіни та застосували відеотрансляцію засідань.
Крім копіткої роботи прокурорів Генеральної прокуратури та адвокатів потерпілих, зокрема Євгенії Закревської, ключовою фігурою в організації процесу та доведення справи до вироку стала фігура головуючого судді Сергія Дячука.
У 2018-му році на нього було скоєно напад. Побутовий конфлікт, не пов'язаний зі справою Майдану, коштував судді травми голови. Втім, він швидко повернувся до роботи. "Я пообіцяв довести справу до кінця, я стримав своє слово".
Справа щодо нападу й досі, вже 4 роки перебуває у суді. Дячук іронізує: "Вже і справа щодо Майдану закінчилася, а ця – ні". Кілька років тому суддя отримав пропозицію взяти участь у конкурсі до Верховного Суду, але відхилив її, бо інакше б не закінчив справу.
Ми зустрічаємося з Дячуком у його кабінеті в Святошинському суді наступного дня після винесення вироку. Він не спав дві доби перед цим, але виглядає бадьорим та в піднесеному настрої.
Як і сама справа, вирок величезний за обсягом – понад 1700 сторінок. І якби не дозвіл зачитувати резолютивну частину стисло (діє на час воєнного стану – УП), ми напевно слухали би його понад місяць. Суд розпочався вчасно і вклався у менш ніж годину. Дячук, колишній військовий із залізною дисципліною, починає інтерв'ю також вчасно.
Про те, що ж сталося на Майдані 20-го лютого 2014-го року, яке значення матиме цей процес, а також яка роль Росії у подіях на Майдані та зв'язок із повномасштабним вторгненням – в інтерв'ю Сергія Дячука Ангеліні Карякіній для УП.
– Я спочатку хотіла вас чисто по-людськи спитати: цю історичну справу закінчено, процес тривав 8 років – що ви відчуваєте? Полегшення?
– Відверто кажучи, я гордий собою. Я навіть це кажу, коли в деякі моменти перечитував вже вирок, щоб, знаєте, з різних боків на нього подивитися. А як би це прочитали збоку? Як сприймуть цю інформацію? Будуть шукати там якийсь ляп, непорозуміння, недомовлення. І коли ми вичитували вже в кінці деякі місця, то просто були мурахи від того, що нам вдалося, по-перше, визначитися самим. Бо ми такі ж люди і в нас було своє уявлення про події.
– Вам для себе довго довелося визначатися? Все-таки 8 років тривав процес. На якому етапі ви все зрозуміли?
– Довелося визначитися до нуля годин 19-ої хвилини вчорашнього дня (18 жовтня, коли було винесено вирок – УП). Я гордий не тому, що вважаю, що це абсолютно правильне рішення. Ні, Боже збав. Апеляція буде 100%. Найголовнішим для мене показником було стримати слово.
Я пам'ятаю розмову з Чаплінським (батько убитого на Майдані Володимира Чаплінського – УП) та іншими потерпілими, коли вони просто просили розглянути справу: "Не тікайте, не біжіть".
Я розумію, що для таких прохань було підґрунтя: поки до нас дійшла ця справа, вона пройшла всі суди по Києву. Я дав слово: "Будь-що – гарна вакансія, набір у Верховний Суд абощо… Якщо мене фізично не заберуть, не усунуть, ми зробимо все, щоб ця справа була доведена до кінця".
Я відверто скажу, якби я тоді знав, скільки це часу і що це, я так не підписувався б. Все ж таки 48 епізодів – це багато, дуже багато. Але ми настільки були налаштовані на сприйняття інформації, що встигали розшифровувати покази осіб з попереднього засідання до наступного дня. І знаєте, вже байдуже, що з нами відбудеться, куди ми підемо чи не підемо, як ми посивіли – а ми посивіли і постаріли, ми втратили суддю, який вмер, одного присяжного. Ми були близькі до того, щоб взагалі втратити присяжних.
– Ми пам'ятаємо, що присяжні відмовлялися працювати на певному етапі через відсутність оплати.
– Присяжні не відмовлялися, а зайняли принципову позицію. Присяжні, якщо ви пригадуєте, рік працювали з 33 гривнями на місяць. Я якось сказав: "Покажіть мені ці розрахункові", – а там 5 гривень чи щось таке. Я кажу: "Ні, ми не зможемо цю справу розглядати. Ніколи". Оскільки вони постійно зайняті були процесом, по два засіданння на тиждень, а в них є ще своя робота, свої питання життєво важливі. Але тижня вистачило для постанови Кабміну і з'явилися кошти, зарплата.
– Вони тоді десь 30 тисяч на місяць отримували?
– Вони отримують, зрозуміло, за годину кошти. В даному випадку, коли були в нарадчій кімнаті, вони отримали повний місячний посадовий оклад судді. Це порядка 70 тисяч гривень – бо працювали повний робочий місяць.
Ви розумієте, режим який в них був? Туди не ходити, сюди не дивитися, інтернет заборонено, будь-які фейсбуки… Вони не мали права взагалі отримувати будь-яку інформацію про справу, крім з матеріалів. Хочеш щось знати про Майдан – читай справу. Все.
– Рішення суду було одноголосним?
– Є таємниця нарадчої кімнати. Але я вам скажу так: у нас була дискусія. Інколи були різні думки. Інколи дивували ті, хто брав участь у голосуванні.
– Серед присяжних були колишні правоохоронці. Це якось впливало на те, як вони бачили цю справу?
– Тільки в більшій жорсткості, як не дивно. Інколи ця жорсткість не вписувалася в закон. Вони дуже дисципліновано працювали з документами, матеріалами справи. Слухайте, за вісім років ми не втратили аркуша паперу. Їхня роль величезна.
"Я можу назвати це просто: масовий розстріл"
– З юридичної точки зору, все-таки, що відбулося на Майдані 20 лютого 2014 року? Як це можна назвати?
– Є певні періоди подій, як вони розгорталися. Які саме події 20 лютого ви маєте на увазі?
– Період, коли було вбито найбільше людей, після 9 ранку.
– Було очевидно для будь-якого пересічного громадянина, що це невмотивовано, жорстко, свавільно, ну і навіть вкрай незрозуміло: навіщо так? Я можу назвати це просто: масовий розстріл. І в іншому мене вже ніхто не переконає. Оскільки це не моє власне відчуття, а це вже впевненість, яка ґрунтується на конкретних, об'єктивних даних, які пройшли через нас, які ми осмислили, обдумали, мотивували і саме так оцінюємо. Для нас це безальтернативно.
Ми давали оцінку питанням, а чи не була там оборона (з боку силовиків – УП), помилка – тобто версії захисту, які лунали.
– Захист казав, що вони нібито захищають урядовий квартал.
– Захист казав, що їх взагалі там не було. Але і цю версію ми теж оцінювали.
Ми спочатку повинні були дійти висновку, чи були там обвинувачені. Суд дійшов категоричного висновку. Ми ідентифікували підрозділ, а саме роту спеціального призначення, як осіб у чорній формі з жовтими пов'язками. Серед них ми ідентифікували конкретних осіб, які застосовують конкретний екземпляр зброї. Навіть постріли в часі, в хвилину, в секунду, зі співпадінням поранення конкретним потерпілим, в якого немає кулі. Не залишилося в тілі кулі, але ми бачили, хто стріляв.
Нами встановлено конкретно, що Аброськін прямо причетний, як стрілок, до поранення потерпілого Святослава Колесникова. Знайдені ще сліди, які вказують на зброю, закріплену за Аброськіним, але ми не можемо цей слід прив'язати до якогось потерпілого.
З приводу Зінченка, ми не знайшли доказів його прямої причетності як стрілка до поранення чи вбивства конкретного протестувальника. Разом з тим, суд вважає, що Зінченко застосовував зброю саме під час подій 20-го лютого в напрямку протестувальників.
– Якщо вони діяли як група осіб, скоординовано, чому тоді двоє обвинувачених не винні у вбивствах, на думку суду, а один взагалі виправданий?
– Важливою є не група, а саме дії за попередньою змовою – такий маленький нюанс, про нього всі забувають.
Попередня змова означає, що особи мають домовитися до того, як вони вчинили злочин. Ми в суді цього не почули – ані аудіозапис такої домовленості, ані свідка, який чув про таку домовленість. Обвинувачені Маринченко і Тамтура об'єктивно не могли бути учасниками такої домовленості. Станом на 9:17 один і другий знаходилися в іншому місці, а рота ще перебувала біля Жовтневого палацу.
А от з приводу Зінченка й Аброськіна – встановили, що така змова є. Після того, як був убитий Микола Симисюк і поранений Роман Панченко (бійці спецроти "Беркуту" – УП), змова відбулася на тлі наказу заступника командира полку "Беркуту" Олега Янішевського і присутнього вже командира спецроти Дмитра Садовника. Ми кажемо "наказ", хоча ми не бачили шикування, доведення до особового складу і так далі. Але наказ не передбачає такі формальності.
Наказ може бути інтуїтивною вказівкою, руками. Тим більше, коли знають один одного, тактично взаємодіють.
Інколи погляду достатньо для того, щоб зрозуміти: "Я ухвалив рішення". Ви на мене подивилися: "Що робити"? Я подивився – "Мінус". Ми зрозуміли, що ми знищуємо цей об'єкт, "мінусуємо" його. І виконуємо спільно це завдання. Один притримує, прикриває, інший супроводжує, третій відволікає.
Що нам могло дати підстави вважати, щоб в них такий наказ був? Ми бачимо вказівки, розпорядження, застереження, які робляться рухами рук, які є загальноприйнятими для керування особовим складом в особливих умовах.
Читайте також: Справа №1. Влада не сприяє слідству у справі розстрілу Небесної сотні
Тепер з приводу Янішевського.
По-перше, ми отримали рішення про те, що там був представник командного складу ("Беркуту" – УП). Це збігається з тим, що Янішевський там був. Але тільки збігається.
Сергія Тамтуру повністю виправдали, а до цього відпустили. У нас все прозоро. Ми принципово били по руках захист, утримуючи обвинувачених під вартою, бо не всі ключові докази були здобуті.
Ви ставите під сумнів балістику? Ми погодилися, що є сумніви, проводимо експертизу. Не маючи балістичної експертизи з кулями і остаточних переконань, вважали, що вона була обґрунтована. Підозра, а не вина.
Щойно отримали експертизу, занурилися і перевірили, чи є Тамтура в якийсь спосіб зафіксований у ній. Немає. Крапка. Виносимо обговорення на суд присяжних і суд присяжних ухвалює рішення про його звільнення з-під варти. Не від процесу, не від відповідальності.
– Але ж усі розуміли ризики – ми бачили, як від судів тікали інші "беркутівці", зокрема командир спецроти Дмитро Садовник.
– Ризики були. Після того, як я б їх відпустив, вважаючи, що ризиків нема і вони б пішли, а процес зірвався – я б застрелився просто-напросто. Були ризики, тому ми не ухвалювали такого рішення. Кожного разу – почитайте наші ухвали, у нас були абсолютно мотивовані рішення і можна прослідкувати динаміку, зміну акцентів.
Щодо ролі Тамтури 20 числа. Балістика – нуль. Автомат на місці, йому не сказали його здати – вас це не дивує? Здали ж чомусь автомати 21 людина, з яких 16 – відстріляні. А йому не сказали здати.
Він був у роті спецпризначення, в чорній формі з жовтими пов'язками, на спині напис "Беркут", озброєний, з автоматом Калашникова в іншій локації, за бетонною барикадою. Ми встановили, де саме, він бездіяв весь час і це зафіксовано на відео.
"Стріляли з метою звільнити Жовтневий, потім – помста"
– Чому ви відхилили кваліфікацію цього злочину як теракт, на якій наполягала прокуратура? Прокурори стверджували, що застосування зброї у такий спосіб мало на меті залякування.
– Будь-яке застосування зброї – це не теракт. Вбивство – це не теракт. Кількість вбитих не є визначним критерієм того, це теракт чи масове вбивство.
Терористичний акт передбачає, що вбивство є лише способом досягнення певної мети. Мета є ключовою ознакою терористичного акту. Терористична мета має бути, так би мовити, у залякуванні населення з метою розпустити Майдан.
Ми встановили, що обвинувачені, які діяли в складі підрозділу і виходили до Жовтневого палацу, не діяли з метою розпустити Майдан. Вони стріляли з іншою метою. Спочатку це було пов'язано зі звільненням Жовтневого палацу, потім – помста, виконання наказу.
Мета – завдати їм більших втрат – безумовно, жорстока. Але це не свідчить про те, що в такий спосіб вони діяли, щоб людей з Майдану прибрали.
– Якщо це організована група, яка роль посадовців, вищих за ієрархією – командирів, міністра внутрішніх справ і, зрештою, самого Януковича? Виконавці – це суто бійці "Беркуту"? Чи все таки в суді було доведено, що це був план, наказ від вищих посадових осіб?
– У нас відсутній жоден доказ, який би вказував на зв'язок між конкретними співробітниками "Беркуту" і президентом України.
– Навіть через командирів до міністра внутрішніх справ?
– Це уявлення. Звичайно, що зв'язок по службі був. В такому випадку причетна Верховна Рада, яка прийняла закон про міліцію, що дає можливість застосовувати зброю, а як верховний голокомандувач, президент причетний до всього, що відбувається з людьми у формі. Цей зв'язок безперечний.
Але ми досліджували не тільки 20-те число. І це є великим плюсом нашого процесу. Події не можуть бути відірваними від контексту. Вони є частиною процесу, який ми назвали Майданом.
У суді встановлено на підставі доказів, що, починаючи з 21 листопада 2013 року, влада України, посадові особи різних рангів і, звичайно, президент України своїми спільними діями проводили цілеспрямовану стратегію придушення Майдану. Це записано у вироку суду.
Це відправна точка, яку не почули вчора всі учасники процесу, але для нас є принципово – ми таким чином вирішували питання витоків цього насильства. Звідки це? Це якісь недолугі працівники "Беркуту" зі звірячим обличчям вискочили, чи це якась спланована операція?
Ми оцінили всі події і сказали, що була така стратегія – цілеспрямованого придушення Майдану. Ця стратегія передбачала у тому числі силовий компонент, який, як це для когось не парадоксально, тільки посилював насильство у відповідь. Ми оцінювали всі знакові події Майдану на предмет насильства з тим, щоб сказати, це мирний чи не мирний протест.
Але ми залишили це за ознакою мирного протесту – за умови, що це не стане тенденцією. Ми сформували це правило – коли насилля застосовується під час протестних акцій, це не є свідченням не мирного протесту.
В іншому випадку це має бути тенденція або мета: скажімо, проголошено зі сцени: "Ми йдемо нападати, бити". Навіть якщо не проголошено, але мета така є, тоді ця акція не є мирною.
19 січня ми оцінили як останній шанс. 18-го лютого протест втратив ознаки мирного, оскільки мета, яка була поставлена заздалегідь, вже передбачала силове зіткнення. Досягти мети, яка була поставлена під час "мирної ходи", неможливо було без зіткнення з правоохоронцями. Оскільки в нас на той час вже сформувався цілий протестний рух, фактично це вже була ознака чи спроба революційних дій. Можна назвати і повстанням. Але 18-го числа його не було реалізовано.
Відбулася кульмінація, де відкрилися обидві сторони. Ми прямо зазначаємо це у вироку: приховане застосування зброї з боку сторін.
Вже не випадкові вогнепали, а вбиті десятки осіб, як з боку протестувальників, так і з боку працівників правоохоронних органів. Можна вираховувати динаміку, хто перший був. Але тоді ми будемо розглядати вже справу 18-го числа.
20-го ж числа застосування зброї в 5.30 ранку по відношенню до працівників правоохоронних органів перегорнуло інший аркуш. Зрозуміло, що це була спланована дія. Ми не знаємо, що це за особи. В судовому рішенні написано: "невстановлені особи".
– В інших судах України цього також не встановлено, адже діє так званий закон про "амністію", заборону переслідування учасників протестів.
– На жаль. Оскільки версія прокуратури з терористичним актом, може, і набула б змістовного наповнення. Її можна було б зрозуміти.
Отже, працівники міліції були обстріляні і далі розпочалися хаотичні дії, пов'язані з тим, що вони залишали свої позиції. Це був наступ з боку Майдану. Далі ця ситуація була підхоплена стихійно, але масово – виходом за барикади.
Далі ситуація розвивалася стрімко – настільки стрімко, що в Жовтневому палаці ми бачили недоїдки сніданків, залишених правоохоронцями. Це деталі на відео, але на це треба звертати увагу.
Нам не казав Янішевський, яке він приймав рішення, але з огляду на те, що ми побачили, було прийнято рішення застосувати силу по відношенню до активістів з тим, щоб звільнити майданчик біля Жовтневого палацу і дати можливість евакуації правоохоронців. Такий висновок ми робимо не міркуючи, а виключно з візуалізації дій.
Оскільки вони почали такий рух – вони не побігли до готелю "Україна", вони виходили професійно, зачищаючи територію і зупинилися саме на цьому п'ятачку біля Жовтневого. Хоча можливість для наступу й оточення у них була – але ж вони цього не роблять.
Вони зупинилися і з 9:12 до 9:14, дві хвилини – а це великий час для тих подій – ми не чуємо взагалі пострілів. На що це вказує? Мету досягнуто. Немає необхідності впливати на активістів. Летять пляшки із запальною сумішшю, але не долітають. Загрози для них (силовиків – УП) немає.
Далі працівники міліції бачать, що рухаються активісти, які агресивно налаштовані – хто б що не казав, вони не з квіточками йшли, а із засобами ураження. Нехай вони були такими, що не дають підстав для застосування вогнепальної зброї, але це небезпечно.
В Жовтневому палаці заблоковані працівники міліції, тож ухвалюється рішення деблокувати їх і надати можливість евакуюватися. Мета легітимна. Засоби, якими вона досягається, неадекватні й не відповідали крайній мірі – застосуванню вогнепальної зброї.
Тепер повертаємось до наступу Майдану. Він теж був специфічним. Я не дарма сказав, що він мав стихійний характер. Сцена гуляла в той час, коли на Майдані відбувалися активні події. Це була стихія, яка розтягнулася.
Якщо ви проаналізуєте ще раз відео, ви побачите межу, до якої основна маса протестувальників дійшла впевнено і що вони не переходять якусь внутрішню межу. Ці люди, серце Майдану, так можна сказати, зупинилися під містком. А ті поодинокі пішли далі. Їх трошки підтримали, але далі все менше і менше. Тому коли був так званий вихід роти спеціального призначення на майданчик перед Жовтневим, наступ вже закінчився як такий і не мав такої інтенсивності.
12 хвилин Майдан мав можливість уникнути розстрілу – вже були четверо загиблих і 8 поранених. На цьому могло все зупинитися. Але це не закінчилося, оскільки після вбивства Симисюка і поранення Панченка, окрім іншого, з'являється суб'єктивний психологічний мотив – помста.
Дивіться, яка тонка межа – захист. Стріляють у міліцію – стріляємо у відповідь, проста формула. Але необхідна оборона діє в момент посягання. Тобто є посягання – одразу реагуєш, щоб не вбили третього, четвертого, щоб захистити особовий склад у момент їх обстрілу.
Але сталося не так. Пройшов певний час, їх ніхто вже не обстрілює так, щоб вони не могли побачити чи ідентифікувати стрілків. Їхні дії не були пов'язані з протидією стрілку, вони пов'язані з протидією всьому Майдану. Тому так і хочеться сказати, що вони воювали з усім Майданом – фактично так і відбулося після 9:17, оскільки вже не було різниці. Були вороги.
Ми аналізували у вироку це психологічне зерно, вороже відношення один до одного на динаміці Майдану, як воно формувалася і заохочувалося владою. Ми також вважаємо, що в січні і грудні працівники ФСБ, які нами встановлені, не даремно приїжджали "поділитися досвідом".
– Якою була роль Януковича у розстрілах?
– Нами доведено, що посадові особи, в тому числі з керівництва держави, а це є і президент України, здійснювали цілеспрямовану стратегію придушення Майдану будь-яким шляхом. Спочатку витісняли – не вийшло. Атакували, були провокації, переслідування, застосування силового блоку в більш жорстокий спосіб. Це в свою чергу породжувало спротив людей.
"Це випадок, коли народ мав право на повстання"
– Якщо говорити про те, що це була революція чи повстання, то чи було на меті захоплення влади?
– Якщо б така мета була, це би сталося. Але ж вона не була реалізована. Ми розвіяли міф, наратив про політичний переворот в країні. І у вироку є рішення з цього приводу. Воно грунтується не на нашому внутрішньому переконанні, а на оцінці доказів.
Ми допитували працівників з керівного складу спецпідрозділів, функціоналами яких є охорона державних осіб, органів влади, урядового кварталу і так далі – УДО, СБУ. Жоден із них не сказав про те, що була реальна загроза захоплення державних інституцій у Києві.
Навіть 18-го числа не йшлося про захоплення, а про тиск, про схилення до прийняття рішення – щоб Верховна Рада проголосувала. Ніхто не йшов її захоплювати. Правоохоронці, спеціалісти, які оцінюють ці загрози, сказали, що такого не було.
Жодна будівля не була захоплена, хоча можливість для цього була об'єктивна. Більш того, один з цих фахівців – комендант Кабінету міністрів, полковник управління Державної охорони уточнив, що саме за допомогою Самооборони, оскільки відсутня була міліція в урядовому кварталі, охороняли об'єкти державної значимості. Тобто вони взаємодіяли, забезпечували пропускний режим – це принципово.
– Упродовж процесу ви розвіяли багато міфів, зокрема про "грузинських снайперів", треті сторони, які звідкись, з якихось дахів буцімто стріляли в обидва боки. Але моє питання про роль Росії. Чи був встановлений у суді вплив Росії безпосередньо на ці події?
– Ми на це теж дали відповідь у вироку. Ми встановили, до речі, завдяки показам колишнього президента Януковича, як би їх критично хто не сприймав, що він опинився на так званому "шпагаті". Я його цитую, його тролили потім з цього приводу, але він сказав, що опинився саме внаслідок економічного тиску з боку Росії перед тим, що приймати рішення йти в Євросоюз – невигідно.
Ми ним не обмежилися. Леонід Кожара, тодішній міністр закордонних справ чітко сказав, що був тиск з боку Росії. Цю інформацію підтвердив колишній народний депутат, член комітету з міжнародних відносин Валентин Наливайченко – що президент після приїзду з Сочі різко змінився.
Ми оцінюємо, що тиск проходив не тільки в економічних заходах, мабуть, і при спілкуванні.
Серед значущих обставин, це перше: рішення про відмову від підписання було прийнято під тиском Російської Федерації. Нами зафіксовано приїзд специфічних спеціалістів з ФСБ – ми не знаємо предмет спілкування, лише можемо здогадатися, що воно передбачало обмін досвідом. Але на цьому це не закінчилося – була пряма допомога спецзасобами посиленого характеру, вона задокументована. Росія заохочувала силові дії, підтримувала їх і надавала матеріальний ресурс для цього, це також зафіксовано. Також було прийнято рішення готувати операцію по захопленню Криму.
Очевидним є і те, що 20 лютого було використано прямо для реалізації плану 24 лютого 2022 року. Ми зв'язали Майдан із сьогоднішнім широкомасштабним вторгненням і в зв'язку з цим наша справа перестала бути сухою історією.
– Як ви для себе зрозуміли, чому хлопці продовжували підніматись Інститутською?
– Вихід за барикади був стихійним, неспланованим, неочікуваним. Важко тоді було передбачити все, що станеться, але бажання утримувати нас у стойлі і спроба вийти з нього – просто для того щоб подивитися, що за парканом… От за цей вихід нам і дали по зубах. І використали, щоб знекровлювати нашу країну.
– Чи можна сказати, що на Майдані люди реалізовували своє право на повстання?
– Ми у вироку не втекли від цієї теми. Вона дуже слизька, оскільки жодна влада не заохочує встановлення норм, які передбачають її зміну шляхом повстання. Ми сказали, що це право, яке обговорюється, воно дискусійне, і ми сприймаємо його лише в контексті подій Майдану. Так і дійшли висновку, що події на Майдані якраз підтверджують тезу про те, що народ у випадку свавілля влади і тиранії має право протистояти цьому за законами необхідної оборони.
Тут принциповим є що повстання не означає реагування на хабарника чи очільника райдержадміністрації, захоплення суду. Повстання це теж не правове, а світоглядне явище, яке межує з порушенням закону. Тому ми кажемо, що народ має право, коли є встановлені процедури змінюваності, підзвітності влади. Коли ми обрали владу з тим, щоби рухатися в бік Європи, а влада, вигравши вибори, розвертається. Як, наприклад, у Грузії.
Ми починаємо протестувати, а нас розганяють, у нас забрали голос, його делегітимізували. Народ інше підтримав, а він (Янукович – УП) каже: не треба, у мене є 5 років, що хочу, те і роблю. Оце випадок, який каже про те, що народ мав право на повстання.
А повстання – це протест зі зброєю. Не треба боятися цього, треба називати речі своїми іменами. Інколи може статися така ситуація, коли люди беруть зброю і відстоюють своє право. Люди стали агресивніші, стали захищатися, формувати парамілітарні утворення, які здатні проводити силові операції гуртом і набувають досвіду протистояти владі в силовий спосіб.
Ну, формально це є незаконно, але якщо це відбувається в умовах тиранії і свавілля, то цей рух опору будуть підтримувати демократичні країни, люди будуть підтримувати душею, ставати в стрій і протистояти. А що стосується насилля, то воно може бути так само, як і для міліції, лиш крайньою необхідністю.
– Обмін обвинувачених у 2019-му році – як ви оцінюєте цей крок? Як це вплинуло на процес?
– Ми негативно відреагували на це, як на втручання в наш процес. Ми подали до Вищої ради правосуддя заяву, що з боку влади відбулося втручання в діючий процес без будь-яких погоджень, дозволів – просто взяли і віддали. Я, як головуючий, маю так реагувати.
Як людина я розумію мотиви осіб, які ухвалювали рішення. Ми розуміємо, що там робиться, і ми фактично подарували людям життя, повернувши їх. Але ж ми заявляли про те, що перебуваємо на виході з процесу. Ми виходили на весну (обмін відбувся у грудні – УП) закінчувати процес. Тобто в такому режимі, щоб був вирок, а далі – приймайте рішення. Відсутність допиту обвинувачених у суді є великою вадою доказової бази, оскільки ми не можемо самі придумувати, чим вони керувалися.
– Що цей суд дає нам у майбутньому для інших процесів, можливо, пов'язаних з війною, масовими злочинами?
– Навіть серед колег я чув, що це закінчиться нічим і ми до кінця не дійдемо, або не зможемо, або перехочемо, бо так, на жаль, вибудовано систему. Всі ці реформи судові не зробили так, щоб суддя ставився до своєї роботи від початку до кінця як до свого обов'язку, який має довести до кінця, а не як можливість знайти причини передати справу іншому.
Ми продемонстрували, що навіть справа такого обсягу, такої категорії може бути розглянута українським судом, з українськими присяжними, прокурорами. Що не треба створювати якийсь спеціальний "антиберкутівський" суд, грубо кажучи. Просто звичайний суд, зі звичайним навантаженням, як всі, здатен це зробити. Це орієнтир.
Ми набули великого досвіду матеріального права, навіть право на повстання довелося оцінювати, чого немає навіть у Конституції.
Якщо ми не праві, нас поправить апеляція. Ми довели, і я вдячний всьому колективу, що серед наших звичайних суддів є судді, які доводять справи до кінця. Це великий плюс на фоні Князєва (затриманий за хабар ексголова Верховного Суду – УП).
Ми маленький свій плюс зробили. Ми здорові, розумієте? Ми можемо це робити. Важко нам чи ні, ми можемо ухвалити рішення в незручній, політизованій справі.
Все, що відбувалося 20 лютого, знають в країні декілька людей – всі події похвилинно, посекундно. І я пишаюся тим, що мені випала доля бути одним із таких людей.
Ангеліна Карякіна, для УП
Фото: Анна Цигима, Лабораторія журналістики суспільного інтересу
Матеріал створений командою Лабораторії журналістики суспільного інтересу в межах проєкту "Життя війни"
