Чернігів і Харків у перший день вторгнення. Окупація півдня. 24.02: Реконструкція. Частина 5
"Поки стоїть Чернігів – тримається Київ. Поки тримається Київ – Україна воює".
Ці слова волонтера Тараса Чмута яскраво пояснюють ситуацію, в якій вранці 24 лютого 2022 року опинились сили оборони в Чернігові. Супутникові знімки напередодні російського вторгнення фіксували по той бік кордону в районі Чернігівської області колони техніки ворога, які тягнули на десятки кілометрів.
Вранці того дня ця техніка ринула в Україну, де зустрічати її могла одна-єдина 1-ша танкова бригада і ще кілька менших підрозділів. І сили оборони не просто зустріли цю армаду, але й якимось незбагненним чином зуміли її зупинити.
Схоже військове диво втілювали й сили оборони Харкова на іншому краю північного фронту.
"Українська правда" пропонує другу частину заключного епізоду про перебіг воєнних дій у перший день повномасштабного російського вторгнення.
Як українські сили, перебуваючи в тотальній меншості щодо окупаційних військ, зуміли втримати Чернігів, Харків та фронт на Донбасі. І як та чому у, здавалося б, схожих умовах, зазнала великої поразки українська оборона на півдні.
Читайте також:
Російське вторгнення: фронти, люди й міста. 24.02: Реконструкція
Об'єкт №1, або Вся влада – в бункері Зеленського. 24.02: Реконструкція
Кабінет Залужного, наради у Зеленського, евакуація Кабміну. 24.02: Реконструкція
Реконструкція 24 лютого. Частина 1: Підготовка до вторгнення
Чернігів – замкнені ворота до Києва
Будь-яка оборона Києва була б фактично неможливою, якби російським військам вдалося захопити Чернігів. Наче за часів Русі, два княжі гради знову мусили об'єднатись у спільній боротьбі.
Для росіян Чернігів мав стати важливим хабом забезпечення логістики військ. Офіцер штабу "ОК Північ" Олександр так пояснював "Суспільному" важливість міста:
"Втримавши Чернігів, ми втримали один з основних напрямків блокування Києва – з півночі і сходу. Є таке поняття – плече підвозу військових запасів. Броварське угруповання, яке прийшло з боку Конотопу через Степкіно, мало плече підвозу до 300 км. І коли у вас тисяч 15-20 угруповання і 3-5-6 тисяч одиниць техніки, то щоб підвезти їм все і вести інтенсивні бойові дії, це треба дуже багато техніки. А через Чернігів це плече було вдвічі меншим. І забезпечивши рух по трасі "Е95-М01", вони б змогли розв'язувати свою задачу з Києвом більш ефективно".
"Слава богу, що ми трохи відійшли від плану оборони. Як би це не було прикро визнавати, але з такою ордою, такою масою, з таким противником ми не бійці були і не готові в чистому полі з ними воювати. Тому що нас би просто змели, і вони б зайшли в Чернігів дуже легко.
Тому ми вимушені були їх розпорошити і змусити воювати там, де нам це потрібно. Так, вони бомбили Чернігів, але нам потрібно було підпустити подалі від кордонів і витягнути їх на себе. Якщо противник сильний, приходиться воювати на своїй території, частково віддати її. Витягувати його, і малими групами вже завдавати йому шкоди то там, то там, знекровлюючи його бойові підрозділи".
Саме про таке "пускання крові" розповідав Валерій Залужний в інтерв'ю виданню "Time" як про одну зі стратегічних цілей:
"На всіх напрямках нам потрібно було пролити їхню кров, навіть якщо в деяких місцях при цьому довелося б втратити територію".
Іншими словами, писало видання, "ціль полягала в тому, щоб дозволити росіянам просунутися вперед, а потім знищити їхні колони на фронті та лінії постачання в тилу".
Тому бої на Чернігівському напрямку зав'язалися майже на підступах до міста.
Командувач Оперативного командування "Північ" та керівник оборони Чернігова Віктор Ніколюк так згадував перший день боїв:
"Перші бої пішли… Я тоді знаходився в Конотопі, й вони одразу пішли – це 1-ша танкова. Вона мала вийти на Ріпки (35 км від Чернігова – УП) – не встигли, вийшла на Халявин (10 км до Чернігова – УП), там вже були перші бої. Там одразу підбили 5 ворожих танків, було підбито декілька наших машин. Ворог намагався оточити одну з рот, лівий фланг, але вони вийшли з оточення.
Командир бригади прийняв вірне рішення, вивів їх на декілька кілометрів, провів контратаку, і завдяки цьому люди були живі. Ми втратили 2 чи 3 машини, противник теж поніс втрати – до роти ми знищили. Ворог відійшов, але потім атаки почали повторятися. І отак от пішла робота".
"Наші нанесли враження, але на той час колона ворога висунулась далі. Але наші біля Конотопу їх зупинили. Потім пішли в хід танки, піхота, 58-ма бригада понесла втрати і вимушена була відступити.
А 1-ша танкова, навпаки, закріпилась навколо Чернігова, і тут стояла".
Великий внесок в оборону робили прості люди. Ніколюк запам'ятав кілька дуже яскравих епізодів:
"І, звичайно, дуже велика повага до місцевих жителів, які надавали інформацію, які ламали вказівники на дорогах, щоб ворог не знав куди їхати, які робили завали, коктейлі молотова, зливали паливо. Це окрема історія. Люди нам повідомляли, що то там, то там є скупчення ворога. Завдяки цьому ми наносимо враження, причому таке, суттєве. І одного разу доповіли, що на одній зі станцій зупинився потяг, близько 20 цистерн. Що він не охороняється, і люди готові його злити. Ну, я наказав.
А потім я кажу: ну хоча б відео зніміть. І прислали фотографію, на якій, я думаю, ну людей до сотні на тракторах, конях, мотоциклах. Зливають і посміхаються", – пригадує тодішній командувач ОК "Північ".
Згідно з довоєнними планами України, оборона Чернігова мала проходити по лінії населених пунктів Ріпки – Городня, приблизно за 35 кілометрів від кордону з Білоруссю. Але через стрімке просування, російські війська вдалося зупинити на лінії населених пунктів Великі Осняки – Седнів, всього за 20-25 кілометрів від Чернігова.
Окупувавши більшу частину області, росіяни так і не зможуть захопити обласний центр. Чернігів переживе жахливі бомбардування та постійні обстріли з артилерії, але за 1 місяць, 1 тиждень і 2 дні росіян відтиснуть від міста, змусивши до одного з перших так званих "жестів доброї волі".
Харків – спалені колони та втримані рубежі
Харківська область та сам Харків здавалися росіянам легкою здобиччю.
Як згадує командувач Національної Гвардії України Олександр Півненко, який брав активну участь в обороні Харкова з початку вторгнення як командир 3-ої бригади оперативного призначення НГУ, росіяни не очікували, що хтось взагалі буде чинити опір.
"Зупинили колону з ОМОНом. І там в КамАЗах були палки та щити. Куди вони їхали? Вони думали, що всі піднімуть руки і будуть зустрічати з квітами. Але такого ж не сталося".
Як розповідає підполковник 92-ої бригади Петро Вітушко, про захист Харківщини військові почали замислюватися після того, як у липні 2021 року Валерій Залужний став головнокомандувачем Збройних сил:
"Я став кадровим офіцером ще до його призначення, і дуже приємно було бачити ці зміни з приходом Залужного: вперше хтось серйозно задумався про оборону Харківської області".
Ще до початку повномасштабного вторгнення росіяни періодично влаштовували провокації на кордоні з Харківською областю. Українські збройні сили змушені були відповідати, щоб показувати свою присутність, хоч сил на 100-кілометрову ділянку фронту було замало. Згадує Вітушко з 92-ої:
"Механізовані батальйони вишиковувались у колони і їздили понад кордоном, удаючи що нас багато, що ми пересуваємось, якісь маневри робимо. Ми проводили навчання там, де, як виявилось, за тиждень–два пішов противник".
"Завчасно була вигнана вся техніка з парків бригади, куди в перший день противник наніс авіаційні удари. На техніку було завантажено БК і особовий склад. Ми завчасно знаходились на передовому пункті управління. Завчасно батальйони були висунуті до визначених командиром бригади районів розташування. Передбачали дії росіян, але ми не знали, коли це почнеться.
Щоб повноцінно підготуватись до тих подій, які розгорнулись, потрібно було хоча б три дні, щоб ми перейшли до оборони. На жаль, ми не встигли. За добу–півтори командиром бригади було поставлено завдання замінувати мости, які йдуть від кордону до нас, і це було дуже доречне рішення. І так само посилити ці мости механізованими батальонами від відділення до взводу. І це були перші хлопці, які встали, вони стримали цей рух".
Плану оборони міста Харків, за словами Вітушка, до 24 лютого не існувало:
"Як оперативний відділ і офіцери, що мали бойовий досвід в 14-15 роках, ми запропонували свій план керівництву міста Харків. Але вони його не затвердили. Ми враховували, що в Харкові є великий гарнізон, є річки, є вулиці, що до Харкова по найкоротшому шляху було 25 км, ми були зацікавлені в тому плані, але його не було до 24 лютого – це почалось хаотично".
Навіть ті "сміливі" плани, які підготували військові, виявились неспроможними впоратися з навалою, яка сунула на Харків з прикордонної Бєлгородської області.
"Противник поліз та пішов масовано. І ми цього не очікували. Ми прогнозували, що він зможе піти по Куп'янському напрямку, що ближче це буде до тодішньої смуги ООС. Але ми не думали, що все буде аж настільки. Що він піде на Харківському напрямку через Липці. Що він піде через Богодухів, Золочів. Батальйони там стояли, і артилерія, і підрозділи. Але швидкість була така, що не вдавалося затримати ворога, і він деколи проходив навіть крізь наші бойові порядки. Це дуже швидко все було", – розповідає Вітушко.
З Росії на Харків йшло 20-тисячне угруповання, яке планувало захопити місто за 2 дні. 92-а бригада, яка захищала місто, мала бути знищена. Саме по базі бригади в Чугуєві прилетіли перші ракети, але будучи в меншості, бійці 92-ої тримали 100-кілометровий фронт. Згадує Вітушко:
"Якби противник розумів, наскільки ми слабкі, наскільки нас мало, наскільки в нас мало техніки та особового складу, він би пішов далі. Але ми так само проводили демонстраційні дії. Ми показували свою присутність попри те, що нас 150 людей. У нас немає зброї, але з того одного міномета, який у нас є – це безперервний потік 82-х мін… Це, ну настільки слабка зброя, але противник розбігається".
Російські війська наступали на Харків одразу з кількох напрямків, і майже всюди менший український гарнізон знаходив можливість їх зустрічати.
"Перше, куди блискавично дійшов противник – до окружної дороги, і зробив там блокпост. І саме 22-й батальйон під керівництвом командира батальйону, заступника та начальника штабу, невеличкою горсткою бійців, бо їх не було багато – 20 осіб і 2 танки, відбив цей блокпост, знищив противника, змусив відступити від міста Харків на відстань кілометр–півтора і потім протягом багатьох місяців тримав противника на відстані", – пригадує Вітушко.
"Повідомили мені, що наша рота вже в кільці. Близько 11 мною було прийняте рішення на відхід з наших позицій, перегрупування та прорив до околиць Харкова, щоб не допустити подальшого просування противника, та щоб противник у принципі не зайшов у Харків. При відході ми вийшли на колону противника, зав'язався бій, але вийшли не повністю всією ротою, а двома машинами. Інші дві мої машини взяли в полон. Коли я це почув, було одне рішення – їхати і рятувати хлопців".
Інший показовий епізод того дня згадував Олександр Півненко:
"По черговій службі доповіли що відбувся обстріл північної частини міста – прилетів "Смерч". Там якраз була передова група, що спостерігала за північчю та дорогою, яка виходить на Гоптівку. Поставили завдання своїм інструкторам, командирам групи і їхнім бійцям перевдягтись у цивільний одяг та поїхати на північ подивитись, де знаходиться лінія фронту, де противник, щоб для себе зрозуміти, скільки в мене часу".
Як каже Півненко, на півночі Харківської області вже все було "досить непогано" – бійці 92-ої займали позиції і починали оборону поблизу Козачої Лопані – прикордонного з Росією міста. Півненко поставив своїм людям задачу дослідити ситуацію на окружній Харкова та на всіх напрямках можливого наступу.
"В цей момент мені поступила команда від начальника Східного теруправління допомогти нашим танкам на Циркунах. Я взяв із собою три БТР 4Е "Буцефал", машину аеророзвідки і командну машину – це в мене був "Кугуар". І ми колоною помчали на перехрестя на циркунівський напрямок. Вискочили – швидкість 100-110, під'їжджаємо до того перехрестя… На той час я подумав, що то наші", – згадує Півненко.
Але то був перший танк передової групи противника, за яким мали йти колони ворожої техніки.
"І ми на швидкості залетіли прям до них на блокпост. Ну і наші БТРи не підвели: перший БТР знищив танк, і наступні там познищували всю бойову техніку. Противник посадочкою пішов собі з того напрямку, звідки прийшов. Таким чином ми перші танки не пустили до міста", – розповідає Півненко.
Попри тотальну перевагу в живій силі та техніці, напружену ситуацію і навіть попри прориви оборони на підступах до Харкова, росіяни так і не зуміли 24 лютого прорватись у місто.
Ті танки та диверсійні групи, які змогли пробитись у Харків у наступні дні лютого, як і хотіли, залишились у Харкові назавжди. Але, як кажуть, був нюанс.
Не маючи можливості захопити Харків, росіяни почали його руйнувати, кожного дня обстрілюючи артилерією та ракетами.
Це було жахливо, але як резюмує Тарас Чмут, головне було те, що місто не здали:
"Харків, який 30 кілометрів до кордону, до центру міста хай буде 50 кілометрів – росіяни не змогли зайти туди. 92-га, Нацгвардія, прикордонники, курсанти, студенти, люди спалили 20 тисяч їхніх колон, розбили і так далі. Так, з великими втратами, але Харків вистояв.
Вони не очікували, що лінія фронту і війська на сході, на Херсонщині, на півночі, будуть прям вгризатися і стояти до останнього. Вони не змогли з ходу взяти, окрім Херсона, жодного міста".
Кримський прорив росіян
Історія оборони України 24 лютого – це розмова про те, як для підготовки не вистачає останнього дня і як невеликі героїчні підрозділи зупиняють цілу орду.
На півночі, в смузі лісів Полісся та прип'ятських боліт малочисельна мобільна оборона могла впоратися з російськими колонами за рахунок рельєфу та знання місцевості.
Але сили оборони півдня, опинившись у такому ж чисельному співвідношенні посеред голого херсонського степу, по суті не мали шансів від самого початку.
"Ми якраз перед вторгненням повернулися з відрядження до Херсона. І я тоді, коли був у Херсоні, зранку стрибнув у машину зі своїми хлопцями і поїхав уздовж адмінкордону з окупованим Кримом подивитися, що робиться", – пригадує Сергій Притула.
"І я балакав з прикордонниками, кажу: "Хлопці, що там, як?". "Та все нормально, ніяких пересувань з їхнього боку не бачимо. В разі чого ми готові". А я кажу: "А як ви готові?". Бо не видно там ні систем умовно окопів якихось, ні фортифікацій особливо. Кажу: "Крім вас ще хтось є?". Вони назвали, який там розвідбат розкиданий; я знав, ще які там підрозділи на якій відстані можуть знаходитися. Але очевидно, що це не була така військова потуга, якою можна було зупинити ось цю навалу.
І потім, коли вже балакали з хлопцями з ССО, вони кажуть: "Ми сидимо і дивимося, як по цій трасі від Сімферополя на Мелітополь просто в чотири ряди валять руські танки. І ми розуміємо, що ці руські танки немає як зупиняти".
За українську оборону на кримському напрямку відповідав генерал-майор Андрій Соколов. Він заступив на посаду командувача ОК "Південь" восени 2021 року, намагався проводити навчання, злагодження і штабу, і доступних йому сил. Але самих цих дій було мало навіть для реальної роботи за планами мирного часу, не кажучи вже про потребу відбивати повноцінне вторгнення.
"Угруповання "Південь" було засноване на ротаційній основі", – розповідав в інтерв'ю УП генерал Соколов.
"Тобто одні люди приходили, потім вони замінювались іншими людьми. Якщо брати загальну чисельність бойових загальновійськових підрозділів, на момент вторгнення було десь 1,5 тисячі осіб.
Зокрема, у 59-ій бригаді особовий склад приблизно нараховував 1300 людей. Чому так мало? Бо бригада перед цим вийшла із зони ООС, десь у грудні, і знаходилася на відновленні боєздатності. Процес відновлення ще не завершився, коли їх призначили у склад нашого угруповання.
Вони були переміщені на Олешківські піски на полігон. Укомплектованість цієї бригади була десь до 60%.
"Плюс ще було десь 250 осіб у 137-му батальйоні морської піхоти, який був укомплектований теж на 50%. І з цих 250 людей частина – строковики, які вели стабілізаційні дії на межі з Кримом.
Що таке стабілізаційні дії? Вони були розтягнуті десь на ділянці до 200 кілометрів спостережними постами вздовж усієї межі та спостерігали за діями противника, щоб не було якогось незаконного перетину.
І тільки невелика частина з них – це десь один взвод (до 45 осіб – УП) – знаходилась в опорному пункті безпосередньо перед мостом Чонгар.
Десь ще до взводу було біля КПВВ "Каланчак", там теж був опорний пункт. І ще один взводний опорний пункт біля села Каїри – це Чаплинський КПВВ, навпроти заводу "Титан".
Фактично три опорні пункти – от хто зустрічав у перший день противника", – розповідає Соколов.
Безумовно, цього було недостатньо навіть для ведення стабілізаційної операції.
Під час загострення передбачалося мати до двох бригад: одна на Херсонському напрямку повинна була виконувати завдання, вести стабілізаційні дії, одна – на Мелітопольському. І один батальйон, який як передовий підрозділ стояв безпосередньо на межі.
"Але я навіть цих сил не мав, мав тільки одну бригаду. На Мелітопольському напрямку взагалі не було сил. Я туди відправив свій резерв, танкову роту, щоб хоч якось його прикрити.
Дві бригади були передбачені планом так званих стабілізаційних дій, тобто якби противник із Криму почав діяти так, як робив це на Донбасі в 2014 році – під прикриттям цивільних, засилаючи ДРГ та якісь загони під чужим прапором", – пояснює генерал.
На випадок повноцінної ескалації, за словами Соколова, план був ще потужнішим:
"Ще був окремий план на оборону. Там передбачалося 4 бригади: дві механізовані або загальновійськові та дві бригади ТрО. Розумієте: 4 бригади в плані й одна бригада в реальності. Безумовно, цього недостатньо.
Я на ТрО взагалі не розраховував, бо нам їх так і не надали. Це мали бути 2 бригади: Херсонська і Запорізька. Вони на початок війни навіть не були зібрані. Бригади то існували, вони були сформовані, але так і не поступило команди на їхній збір, передачу нам і застосування.
Запорізьку 110-ту бригаду ТрО я отримав у своє підпорядкування вже в кінці доби 24-го лютого".
"Можна дискутувати про Херсонщину, але ми були на цьому напрямку десь з літа і пробували там працювати з військовими. Там реально сил було дуже мало", – розповідає Тарас Чмут із фонду "Повернись живим".
"Чого сил мало було? Тому що в армії не вистачало людей. Там, хто би що не говорив, там від сили була бригада, хоча по факту 137-й ОБМП з купою приданих сил і засобів посилення.
Нам фізично не вистачало людей для того, щоб тримати таку величезну лінію. І збільшувати армію до 300-350 тисяч означало б збільшення суттєво бюджету. Була позиція президента про те, що в нього інше бачення. Тому вийшло, як вийшло.
Але якби військові не готувалися, ми б програли повністю".
Соколов пригадує, що ввірена йому 59 бригада 23 лютого отримала наказ виходити з полігону в Олешках, але ранок вторгнення застав основну її частину на тому ж місці. Бригада пробувала організувати оборону в Олешках, але ворог просувався з такою силою і швидкістю, що оборонятись не вийшло, і бригада відступила в бік Херсона.
Російські війська отримали оперативний простір для справді великого просування.
Їхні колони надвечір зупинились на підходах до Мелітополя, бо, як припускають, у них просто закінчилось пальне.
В цей момент генерал Соколов зробив останню спробу врятувати ситуацію:
"На кінець 24-го нам дали додаткові сили. Це був полк Національної гвардії, патрульна охорона громадського порядку і 110-та бригада ТрО. Ми спробували закріпитися. Мелітополь на той час був ніким не зайнятий, війська противника підійшли на околиці міста і знаходилися там.
Нам вдалося завдати вогневого ураження по колонах, тоді дуже добре спрацювали наші РСЗО "Ураган" і накрили колону противника. У ніч зробили з Василівки марш, зайшли в Мелітополь. Але, на жаль, тих сил, що у нас були, виявилося недостатньо: два неповні батальйони Національної гвардії. 110-а бригада не заходила в Мелітополь, тому що у них навіть техніки не було.
На жаль, нам не вдалося утримати Мелітополь. Влада Мелітополя, як то кажуть, лежала на землі, і її міг підняти хто завгодно, там не був організований ні спротив, ні оборона.
Противник зайшов у Мелітополь, і підрозділам Національної гвардії довелось залишити Мелітополь. Потім ми вже організували оборону по рубежу Василівка – Токмак, але його тими силами також не вдалося втримати. І потім відійшли ще далі, де уже закріпилися – у Кам'янському".
Десь у той самий час колони противника підходили до Херсона, взявши під контроль дві ключові переправи через Дніпро: Антонівський міст і дамбу в Новій Каховці.
* * *
Провал оборони півдня створював загрози на іншому напрямку – в зоні ООС та під Маріуполем. Це була, може, єдина ділянка фронту, де повноцінного наступу росіян чекали і добре підготувались, стягнувши дуже боєздатні підрозділи.
Пригадує тодішній командувач сил ООС генерал Олександр Павлюк:
"Ми очікували, що все ж таки буде наступ. Якщо він буде, то в першу чергу на угруповання Об'єднаних Сил – самі боєздатні, самі готові на той момент частини, які були на території України. І ми готувалися до цього.
За три місяці були вже обладнані та фортифікаційно посилені всі позиції, зроблені інженерні загородження на всіх дорогах, проведені заходи з виведення військ з-під удару. Ми всі були роззосереджені. Всі резерви – змінені позиції, всі командні пункти – теж змінені позиції, обладнали безліч хибних опорних пунктів".
За словами Тараса Чмута, військові готувалися до війни тими силами, які мали і могли.
"Ми з Залужним тоді бачилися раз в три дні, раз в два дні, як на роботу", – пригадує він.
"Були плани, була детальна розвідувальна інформація по групах противника: де, звідки, що. Військові готували свої сили по тому, як протидіяти по можливих сценаріях.
Питання – яких сценаріях? От прям такого, як вийшло, я не певен, що всі вірили в це. Спроба виходу на кордони Донецької і Луганської областей була найочевидніша. Їх "включили" повністю в склад Росії, відповідно зараз буде двіж.
Відповідно командуючий ООС Павлюк, герой України – це одне з призначень, з яким нам дуже пощастило. Він готувався там тримати нормальну оборону, вести бій".
"Ми розуміли, що буде удар по флангах, розсікаючі удари, тому основні резерви зосередили на Маріупольському та на Луганському напрямках", – розповідає сам генерал Павлюк.
"Так воно і вийшло, як ми спланували. Тому перший день, перші масивні удари, які вони запланували, пройшли не дуже. Тобто навіть по моєму командному пункту перший ракетний удар, який прийшов: всі люди знаходяться в укриттях, управління не втратили, тільки споруди зруйнували".
За словами Павлюка, решта частин також дуже успішно виконували задачі: Луганська область була оточена з трьох сторін, багато підрозділів попадали під ризик оточення. Але все було оперативно перегруповано.
"Наше угруповання було відсічене та оточене, а потім знищене. Тому удар був охоплюючий і розряджаючий. І такий удар був у сторону Маріуполя: між ним і Волновахою вони кидали все, що могли. Найбільшу частину російського корпусу ми там знищили.
Але удар із заходу (з боку Мелітополя – УП, все ж таки дав відсікти Маріуполь від основних сил.
Ми зробили перегрупування і підготували одну бригаду до контрудару, щоб робити коридор, але… Це врятувало весь південь, бо вони зняли все угруповання, що йшло на Миколаїв та Одесу, і кинули, щоб не допустити нашого прориву до Маріуполя", – каже Павлюк.
Слову Маріуполь ще судитиметься стати символом невимовних страждань, небачених воєнних злочинів та неймовірної стійкості української армії.
Ще жахливішими всі лиха, що їх пережили це та десятки інших міст, робить усвідомлення того, що українське командування точно передбачало плани Росії. Згадує генерал Соколов:
"Ми очікували, тому що на всіх командно-штабних навчаннях і воєнних іграх ми розглядали наступ противника з півдня. І, фактично, він так і діяв, як ми і передбачали: перше його завдання – це захват мостів, переправ через Дніпро, а друге завдання – це Мелітополь і на Маріуполь, щоб створити сухопутний коридор. Як ми передбачали, так він і діяв.
Нам не вистачало сил і засобів. Ми ж починали велику війну в складі мирного часу, в мирному штаті. Тобто не було створено додаткових військових формувань. Що було, тим ми і розпоряджалися".
* * *
Може, найбільший жах війни, в який поринула 24 лютого вся Україна, виявився в тому, що в такій величезній країні, здавалося, не залишилося жодного безпечного місця.
Багатьом, особливо тим, хто опинився перед загрозою швидкої окупації, здавалося, що єдиний варіант порятунку – їхати на захід країни. Чернівецька, Закарпатська та Львівська області в екстреному порядку почали приймати сотні тисяч людей.
Львівський залізничний вокзал із самого ранку 24 лютого став один із символів першого дня вторгнення. Багатоликий Вавилон, місце, куди всі прагнуть дістатись, і місце, з якого всі намагаються вирватись кудись далі, кудись, де безпечніше.
Згадує мер Львова Андрій Садовий:
"До війни ми завершили реконструкцію площі перед вокзалом. Якщо би ця площа не була зроблена, це був би армагедон. Було багато місця для того, щоб поставити відповідні пункти, щоб люди могли отримувати інформацію.
Ми підсилили і роботу людей на самому вокзалі. Керівник вокзалу – молода людина, не зовсім інфікована системою УЗ. Тому достатньо швидко були прийняті всі гнучкі рішення для того, щоби люди могли перечекати той час, коли приїжджають поїзди в сторону Польщі.
І також було організовано сполучення через автобусні маршрути в сторону Польщі. Багато хто лишався у Львові, тому люди знали, куди їхати. Система працювала. Щоб ви розуміли, за весь цей час пройшло більше п'яти мільйонів людей".
Різні міжнародні організації, які створені для допомоги якраз у таких ситуаціях, на довгий час просто зникли з поля зору. В складну хвилину українці мусили рятувати самі себе без жодної сторонньої допомоги – як на полі бою, так і в тилу.
"От перше таке враження з лютого–березня – з України втекли всі міжнародні організації. Особливо ті, які мали би займатися допомогою в складні часи, і біженцям в тому числі. Ми тут, в дворику Ратуші, робили постійно брифінги, і один із брифінгів я присвятив виключно міжнародній спільноті. Кажу: "Альо, де ви є? Ви ж фінансуєтесь Організацією Об'єднаних Націй, різними структурами світовими. Приїжджайте, ми вас чекаємо, ви нам потрібні".
І десь після цього часу потрохи почали вони з'являтися, тому що міжнародна спільнота не була готова. Вони всі думали, що це якось відбудеться дуже швидко, і не треба буде жодні штаби розгортати", – розповідає УП Садовий.
* * *
На маленькому скелястому клаптику землі в Чорному морі неподалік від Одеси війни не чекали ні 22, ні 23 лютого. На острові Зміїний жодних підозрілих пересувань російських сил напередодні вторгнення не було.
"В ці дні нічого такого не відбувалось. Пам'ятаю, десь тижнів за два до того російський військовий літак пролітав над нами дуже близько, але відтоді нічого особливого не було", – згадував керівник прикордонної застави на Зміїному Богдан Гоцький.
Війна прийшла на острів близько 3-ої ночі 24 лютого голосом російського військового корабля. Росіяни заявили, що район Зміїного замінований і вимагали від цивільних суден змінювати маршрути.
Лише о 6-ій ранку росіяни вперше звернуться до захисників Зміїного. Голос "русского корабля" закликав не брати участь в "братоубийственной войне" и обрати "правильную сторону", обіцяючи за це соціальні гарантії та життя в "єдиній великій країні".
"Примите правильное решение, останьтесь живы. Для этого достаточно сообщить на 16-м канале о своем согласии и следовать дальнейшим нашим указаниям. Разрядить оружие и прекратить связь со своим командованием", – лунало по міжнародному відкритому каналу зв'язку для суден.
За якийсь час, після появи на горизонті крейсера "Москва", тональність почала змінюватися й усім, хто був на острові, почали погрожувати знищенням.
Тієї миті острів Зміїний був, може, найяскравішою ілюстрацією ситуації, в якій опинилася вся України: один на один з ворогом посеред моря невизначеності та приречення.
Та всупереч цьому близько 6-ої вечора вся зібрана за день лють та зневага виплеснулись у відоме "послання" російському кораблю.
Послання, якому судилося стати одним із найбільш духопідйомних гасел і справжнім символом цієї війни.
Послання, яке звучатиме в перший день на кожному клаптику української землі, куди б не поткнулись російські окупанти:
"РУСКІЙ ВОЕННИЙ КАРАБЛЬ, ІДІ НА Х*Й".
Над подкастом працювали:
Сценарій: Роман Романюк та Федір Попадюк;
Звукорежисери: Євген Климук, Олег Лабінський;
Допомогали: Анна Хівренко та Дмитро Волковинський;
Велика подяка Командуванню сухопутних військ за надані інтерв'ю з Олександром Сирським, Андрієм Маліновським, Олександром Павлюком, Олександром Пивненком та Петром Вітушком, які записувались для фільмів "Битва за Київ" та "Битва за Харків".
У подкасті використовувалось кілька фрагментів інтерв'ю з документального фільму "Суспільного Чернігів" "Битва за Чернігів" та фрагмент із фільму "Битва за Харків. Тонка палаюча лінія" Військового телебачення України.
УП 100. Поза межами можливого
"Українська правда" представить свій другий в історії рейтинг лідерів — сотню українців, які роблять найбільший внесок в незалежність та майбутнє України.
