Наша повоєнна норма

Я пам'ятаю чергу в київський військкомат у лютому 2022 року.

У ній стояли усі. Молоді та старі, хлопці та дівчата, люди з грошима та ті, хто звик економити. Справжньою драмою для багатьох ставала фраза "Місць більше немає, залиште номер, ми подзвонимо вам". На той момент служба в армії з обов'язку перетворилася на привілей, і люди були готові давати хабарі, щоб потрапити до ЗСУ. На піку комплектування в київській бригаді ТрО служили двадцять тисяч людей – і ми були вісімнадцятою ротою нашого батальйону.

Відтоді минуло дев'ятнадцять місяців. І в країні наростає неминуча напруга між тими, хто в армії, та тими, хто не там. Причина проста: мобілізація в нинішній фазі війни виглядає безстроковою.

Армія продовжує бути основним об'єктом довіри країни, а війна залишається основною тканиною повсякденності. Але люди, яким випало бути "тонкою піксельною лінією" між тилом та ворогом, почуваються у двозначній ситуації.

З одного боку, вони – безумовна еліта суспільства. Носії найбільшого соціального капіталу країни. Представники найважливішої професії в сучасній Україні.

З іншого боку, їхній квиток до армії не має зворотної дати. Кожному з них випало служити "до перемоги". Навіть планові ротації трапляються в житті не кожного підрозділу, а про нові масштабні хвилі мобілізації, що дозволяють відпустити додому тих, хто вже відслужив, поки не йдеться.

Соціологія мало здатна сказати країні про її нову лінію вододілу. Останнє дослідження говорить про те, що більшість українців вважають ознаками патріотів "донатити та волонтерити" (46%), "говорити українською" (45%), а "служба в армії" посіла третє місце (33%). Проте можна припустити, що респонденти, відповідаючи запитання соціологів, називали ті ознаки, під які підпадають вони. І якщо людина не служить, але донатить – цей критерій для неї буде важливий, оскільки дозволить зарахувати себе до патріотів. Якщо запитають тих, у кого в армії близький родич, то служба в армії, ймовірно, буде названа передусім.

Факт залишається фактом – черги до військкомату залишилися в минулому. Важко сказати, чи можливі вони за нинішніх умов. Лютий 22-го був місяцем шоку. Місяцем зламу та очевидної несправедливості. Ця очевидність вимагала реакції – і сотні тисяч людей відреагували на неї, взявши до рук зброю. Не всі, хто залишився в тилу, ховаються від військкома, та абсолютна більшість із тих, хто залишився, навряд чи готова ставати добровольцями, віддаючи перевагу фаталізму. "Закличуть – піду, не закличуть – не піду".

Втім, навіть якби ці черги були – вони навряд чи означали б автоматичну демобілізацію тих, хто вже служить. Колишні АТОшні 14 місяців служби сприймаються сьогодні як теплий ламповий відгук "війни низької інтенсивності". Поки Росія продовжує приховану мобілізацію, навряд чи Україна вирішить скорочувати свою армію.

Ми не знаємо темпів нинішньої планової мобілізації. Не знаємо, скільки людей щомісяця поповнюють Сили оборони країни. Ймовірно, цей процес триває, але при цьому ніяк не впливає на солдатську оптику, бо "домобілізація" не супроводжується демобілізацією. А це означає, що вже сьогодні розмова про службу в армії приречена перетворюватися на дискусію про справедливість.

Ті, від кого залежить тиловий комфорт, живуть у найбільш некомфортних умовах. Ті, завдяки кому країна вижила, платять за це своїм життям. Ті, хто в армії – віддають непропорційно багато, а тому мають право розраховувати на винагороду – якщо не матеріальну, то точно моральну. І найсильніші емоції викликають ті, хто намагається у цей момент просувати протилежну етику. Усі ті, хто розповідає про "армійське рабство", знецінюють людей у формі й живуть за формулою "убезпеч себе за чужий рахунок".

Ідеться про всіх, хто торпедує мобілізацію в Україні. Юристи, які рекламують профільні послуги. Медики, які обіцяють "білий квиток". Перевізники, які готові контрабандою вивезти людину за кордон.

Адміністратори "пацифістських" телеграм-каналів. Блогери, які стверджують про неконституційність того, що відбувається. Люди, які розповідають про лазівки на кордоні. Поки одні закривають пробоїни собою, інші намагаються розколупати нові, сподіваючись заробити.

Особливість у тому, що зрив мобілізації – це ключове завдання, яке вирішує воююча сторона. Українське ІПСО допомагає косити від армії російським призовникам. Російське – діє так само в Україні. Будь-хто, хто сьогодні публічно агітує проти мобілізації, – діє на користь Москви. І ступінь щирості того, хто говорить, не має зовсім ніякого значення.

Наша війна надовго. І для того, щоби вести цю війну, Україні потрібні ресурси. Фінансові – що забезпечують працездатність економіки та стійкість тилу. Потрібне озброєння – без якого спроба вести війну втрачає сенс. І потрібні люди, які одягнуть форму та вибиватимуть ворога з окупованих територій. І єдиний ресурс у цьому списку, який ми не можемо отримати від союзників – людський. Гроші нам перерахують. Зброю поставлять. Але єдині люди, які здатні відвоювати нашу країну, живуть в Україні.

У найширшому сенсі ми – свідки заочної дискусії про права та обов'язки. Про взаємини громадянина та держави. Про співвідношення персональної свободи та цінності колективного виживання.

Протягом тривалого часу нормою було концентруватися саме на правах. Країна багатьма сприймалася апріорі як боржник. Вона мала забезпечити маленькій людині хорошу зарплату, гідну пенсію, недорогі та якісні послуги. Стелею обов'язків маленької людини вважалася сплата податків. А потім почалася повномасштабна війна – і окреслила прірву між "маленькими людьми" та звичайними.

Звичайні люди сходили до військкомату. Як мінімум, для того щоб оновити персональні дані, повідомивши армію про власну кваліфікацію, місце проживання та стан здоров'я. Нікому з них не вдасться дорікнути в малодушності – навіть якщо армія в результаті вирішить, що їхні послуги не потрібні, й повістку їм так і не надішле.

А маленькі люди стали заднім числом переписувати свій соціальний контракт із державою. Почали дописувати туди нові пункти та вимоги. І тепер висувають країні нові умови, без дотримання яких у військкомат йти вони не мають наміру.

"Нехай спершу перестануть красти". "А чому депутати не воюють!". "Військкоми хабарі беруть, а мені в армію йти?" Маленька людина підняла на прапори чужі гріхи, сподіваючись, що за ними ніхто не розгледить її власні. Немає сенсу обговорювати умови, бо це не умови, а виправдання. Маленькі люди – це люди з малою відповідальністю. Їх мучить думка, що вони рівні решті, і вони намагаються зняти з себе відповідальність за власну долю. А тому перекладають цю відповідальність на обставини, що спішно вигадуються.

Мені випадало бачити в армії різних людей. Механіків і айтівців. Таксистів і бізнесменів. Продавців і вчителів. Ніхто з них не був маленькою людиною. Тому що критерієм у цьому питанні є не гроші і не довоєнна посада. Єдино можливий критерій тут – це відповідальність. Та сама, яку ти або береш на себе, або від якої намагаєшся втекти. У першому випадку тобі не потрібні виправдання. У другому – ти з них складаєшся.

Тема справедливості тепер надовго буде нашим супутником. Просто раніше ми її вимірювали капіталами – протиставляючи бідних та багатих. Нині ж ми приречені вимірювати її величиною персональної жертви, принесеної країні. І тому фраза "Що ти робив під час війни?" буде неминучим супутником будь-якої суперечки. Персональні біографії цих років навряд чи визначатимуть юридичні права тих, хто сперечається. Але вони неминуче позначатимуться на легітимності їхньої позиції.

Нам випало жити в суб'єктний період власної історії. Одні наші сучасники стануть пам'ятниками, інші – вулицями. Їхні персональні історії вивчатимуть у школах. Величина причетності до загальної перемоги визначатиметься особистим вкладом кожного. А ті, хто сьогодні обирають стратегію "нічого не робити", стануть нормою в одному випадку.

Якщо ми програємо війну.

Павло Казарін