Заморожений Пригожин

Три місяці тому, 23 червня 2023 року, засновник ПВК "Вагнер" Євгеній Пригожин зробив спробу збройного заколоту та рушив свої війська на Ростов. А місяць по тому, 23 серпня, Пригожин та його найближчий помічник Уткін загинули в катастрофі літака Embraer Legacy 600 поблизу села Куженкіно.

Між цими двома подіями вмістилася нетривала інтермедія під назвою "мирне співіснування Путіна та Пригожина".

Здавалося, що за посередництва Лукашенка досягнуто якогось компромісу, прийнятного для обох сторін. Вчорашній бунтівник отримав гарантії безпеки для себе та своїх людей. Кримінальну справу про заколот, що була порушена проти Євгенія Пригожина, закрили; він особисто зустрічався з Путіним у Кремлі; йому повернули нагородну зброю та десять мільярдів рублів, які вилучали російські силовики під час обшуків. Ватажок "вагнерівців" курсував між Росією, Білоруссю, Африкою – і будував якісь плани на майбутнє.

Але закінчилося все це авіакатастрофою у Тверській області. І навіть російські Z-патріоти не мають особливих сумнівів у тому, що загибель Пригожина – це показова ліквідація за наказом Кремля. Що Владімір Путін відклав свою помсту на пару місяців, щоб підготуватися, приспати пильність ворога та розправитися з ним раз і назавжди.

Безумовно, історія Євгенія Пригожина стала чудовою ілюстрацією того, чого варті будь-які домовленості з Путіним. У нещодавньому виступі на Генасамблеї ООН про це згадав і президент Зеленський.

Понад те, кейс Пригожина можна розглядати як своєрідний посібник для моделювання альтернативної історії. Ймовірно, щось подібне чекало б на нас, якби навесні 2022-го в Стамбулі таки вдалося домовитися про припинення військових дій. Хазяїн Кремля зімітував би досягнення певного компромісу, прийнятного для обох сторін. А потім, вичекавши і підготувавшись, ударив би по Україні знову: можливо, з більшою результативністю.

Невдалі переговори у Стамбулі – це перегорнута сторінка історії. Але підштовхування українського керівництва до нових переговорів із РФ залишається серйозним викликом для офіційного Києва.

Не секрет, що багато представників глобального Півдня, так само як і окремі політики на Заході, вважають оптимальним сценарієм заморожування воєнних дій за формулою "мир в обмін на території". Ідеологи подібного підходу виходять з того, що поганий мир завжди кращий за хорошу війну. А явна несправедливість краща, ніж десятки тисяч нових людських жертв.

Проте проблема не лише в тому, що такий сценарій є несправедливим і неприйнятним для переважної більшості українців. Проблема ще й у тому, що цей несправедливий і неприйнятний сценарій навряд чи піддається практичній реалізації. Принаймні доти, доки при владі в РФ перебуває В. В. Путін.

Сумнівно, що за живого та дієздатного ВВП українські території вдасться обміняти навіть на дуже поганий мир – їх можна обміняти лише на відновлення військової агресії вже найближчим часом. Оскільки історія зі вторгненням в Україну зачепила не менш глибокі особисті почуття Путіна, ніж епопея з Євгенієм Пригожиним.

За кордоном існує думка, що російський правитель може відмовитися від військового протистояння з Україною, якщо залишити йому іміджеву лазівку. Якщо дозволити йому "зберегти обличчя" і вийти з війни з гордо піднятою головою.

Насправді збереження обличчя перед підданими ніколи не було для Путіна серйозною проблемою. На зорі правління його авторитет в очах населення не був підірваний ані "Курськом", ані "Норд-Остом", ані Бесланом, ані іншими ганебними історіями.

Але, відступивши від своєї початкової мети – отримання повного контролю над Україною, – Путін не зможе зберегти обличчя у власних очах. Хоч би що вселяли росіянам кремлівські пропагандисти, сам господар Кремля знатиме, що через опір українців та колективного Заходу він не домігся бажаного.

Путін почуватиметься приниженим. Так само приниженим, як після пригожинського заколоту: хоч і невдалого, але надзвичайно болючого для путінського самолюбства.

Збитки, завдані самолюбству диктатора, неможливо компенсувати жодними альтернативними бонусами. Потенційним миротворцям нема чого запропонувати Кремлю натомість: Путіна не спокусиш ані стабільністю, ані збагаченням, ані виходом РФ із міжнародної ізоляції.

Російському правителю за 70, і майже все його життя залишилося позаду. Він уже отримав від життя всю владу, всі гроші і всі звичайні людські насолоди, які тільки міг отримати.

Останніми роками Путін зайнятий написанням власного некрологу, в якому прагне постати перед нащадками як великий збирач земель, якого можна порівняти з Петром I, Єкатериною II і товаришем Сталіним. І за планом цей некролог мав би умістити підкорення України та відтворення квазі-СРСР ще 2022 року.

Проте українські захисники та наші західні союзники вирішили інакше.

Поки Володимир Путін живий і перебуває в Кремлі, він не вибачить зіпсованого некролога ні українцям, ані колективному Заходу. Поки російський диктатор має достатні військово-політичні ресурси, всі його помисли та зусилля будуть спрямовані на те, щоб помститися своїм кривдникам. Так само, як він помстився покійному Пригожину за приниження, пережите у червні 2023-го.

І якщо сьогодні Путін готовий розглядати заморожування військових дій в Україні, то лише як обманний маневр і нетривалий перепочинок перед новим віроломним ударом.

Гіпотетичну заморозку російсько-української війни часто називають "корейським сценарієм". Але за живого Путіна закордонні миротворці з високою ймовірністю отримають не Корею-1953, а Індокитай-1973.

Спроби заморозити війну нагадуватимуть не Пханмунджомське перемир'я, якого так-сяк дотримуються на Корейському півострові останні сімдесят років; а скоріше Паризьку угоду "про припинення війни та відновлення миру у В'єтнамі", за два роки після якої сталося вторгнення північно-в'єтнамської армії на південь.

Зрештою, покійний ватажок "вагнерівців" теж зміг домовитися з Кремлем про припинення міжусобної війни та відновлення внутрішньоросійського миру. Але існування Євгена Пригожина в замороженому стані тривало лише два місяці.

Михайло Дубинянський