Генерал-майор Соколов командував обороною півдня, яку розслідує ДБР. Велике інтерв'ю про Чонгар, Херсон і Мелітополь
Що дозволило росіянам за лічені дні захопити південь, окупувати Херсон і відкрити собі шлях на Маріуполь? Чому не були підірвані сумнозвісні мости на перешийку з Кримом?
Ці питання зависли у мережі та в ЗМІ від початку повномасштабного вторгнення. Влада дає розпливчасті відповіді: триває слідство. А опоненти Володимира Зеленського тим часом поширюють власні здогадки про "хто розмінував Чонгар".
У пошуках відповіді на ці запитання в липні 2023 "Українська правда" знайшла і поспілкувалася з одним із головних очевидців тих подій – військовим Іваном Сестриватовським. У лютому 2022 він ніс службу на Чонгарі. І саме він мав підірвати тамтешні мости.
Сестриватовський розповів, що вони були заміновані. Він кілька разів намагався привести механізми в дію, через що не встиг відійти з побратимами та потрапив у полон. Але вибухові пристрої так і не спрацювали. Чоловік припустив, що причиною міг бути масований обстріл росіян, який пошкодив дроти, або робота диверсантів.
Читайте також: Військовий Сестриватовський вперше розповідає, як намагався підірвати мости на Чонгар у день вторгнення
Лише після нашого інтерв'ю Сестриватовського допитало й офіційне слідство. Хоча воно триває ще з весни 2022 року.
З власних джерел у силових структурах УП відомо, що розслідування веде підзвітні Офісу президента Державне бюро розслідувань спільно зі Службою безпеки України. Правоохоронці вивчають дії військових. Зокрема й те, що командування нібито не замінувало належним чином усі мости й інші споруди.
За даними УП, головними фігурантами цієї справи можуть бути командувач Об'єднаних сил генерал-лейтенант Сергій Наєв і генерал-майор Андрій Соколов, який із жовтня 2021 і станом на початок великої війни був командувачем управління військ "Південь".
Ми продовжуємо відновлювати події перших днів війни на півдні. Для цього УП поспілкувалась і зібрала в одну картину спогади військових, які керували тодішньою обороною, брали в ній участь і контролювали мінування мостів. Ми отримали доступ до унікальних даних українських військових, а також російських мап і планів.
Великий матеріал про те, як південь України зустрів 24 лютого, ми опублікуємо найближчим часом.
А тим часом "Українська правда" поговорила з Андрієм Соколовим, який відповідав за південний напрямок. Про те, як була організована оборона, чому не витримала натиск росіян, що могло би це виправити і чи розміновували щось на межі з окупованим Кримом.
"План на оборону передбачав 4 бригади. Я мав тільки одну"
– Андрію, давайте повернемося в кінець 2021 – початок 2022 року. Тоді в медіа було багато інформації, що росіяни готують повномасштабний наступ. І восени 2021-го очільник ГУР Кирило Буданов говорив, що південь, імовірно, буде одним із основних напрямків вторгнення. Наскільки серйозно сприймали цю інформацію? Як відбувалася підготовка в командуванні "Південь"?
– Коли я заступив (жовтень 2021 року – УП) на посаду командира угруповання військ, з першого дня організував планову підготовку. Були сплановані заняття зі 137-м батальйоном, який на той час охороняв межу з Автономною Республікою Крим.
Також були сплановані заняття щодо підготовки штабу. Штаб був не постійний, а призначався з офіцерів командування Сухопутних військ. Це були різні люди різної підготовки, різного досвіду, які не мали злагодження.
Після того, як обстановка почала загострюватися, і противник почав концентрувати свої війська на території Криму, десь у середині січня 2022 була проведена взаємодія з тими частинами і підрозділами, які повинні були виконувати завдання щодо оборони Півдня.
Це було зроблено з практичним виходом на місцевість, були уточнені задачі, маршрути відходу й оборонні рубежі. Все це було сплановано, проведено.
І перед самим вторгненням ми якраз планували проведення командно-штабного тренування десь за тиждень, у середині лютого. Туди мали бути залучені всі війська, які були на той час у нашому підпорядкуванні.
– Ці тренування провели?
– На жаль, не встигли – почалася широкомасштабна агресія. Ми його відкладали десь протягом тижня, тому що обстановка почала загострюватися.
– Скільки українських військ було зосереджено на вашому напрямку станом на 24 лютого?
– Угруповання "Південь" було засноване на ротаційній основі. Тобто одні люди приходили, потім вони замінювались іншими людьми. Якщо брати загальну чисельність бойових загальновійськових підрозділів, на момент вторгнення було десь 1,5 тисячі осіб.
Зокрема, у 59-ій бригаді особовий склад приблизно нараховував 1300 людей. Чому так мало? Бо бригада перед цим вийшла із зони ООС, десь у грудні, і знаходилася на відновленні боєздатності. Процес відновлення ще не завершився, коли їх призначили у склад нашого угруповання.
Вони були переміщені на Олешківські піски на полігон. Укомплектованість цієї бригади була десь до 60%.
Артилерія мала неповний склад, бо два дивізіони знаходилися на навчанні у "Дівичках" (полігон на Київщині – УП), група інженерного забезпечення – це сапери – також знаходилась на навчанні в Кам'янець-Подільському.
Плюс ще було десь 250 осіб у 137-му батальйоні морської піхоти, який був укомплектований теж на 50%. І з цих 250 людей частина – строковики, які вели стабілізаційні дії на межі з Кримом.
Що таке стабілізаційні дії? Вони були розтягнуті десь на ділянці до 200 кілометрів спостережними постами вздовж усієї межі та спостерігали за діями противника, щоб не було якогось незаконного перетину.
І тільки невелика частина з них – це десь один взвод (15-45 осіб – УП) – знаходилась в опорному пункті безпосередньо перед мостом Чонгар. Десь ще до взводу було біля КПВВ "Каланчак", там теж був опорний пункт. І ще один взводний опорний пункт біля села Каїри – це Чаплинський КПВВ, навпроти заводу "Титан".
Фактично три опорні пункти – от хто зустрічав у перший день противника.
– Чому на півдні була така невелика кількість військових? Хіба ці півтори тисячі людей здавались достатньою кількістю на вашому напрямку?
– Безумовно, цього було недостатньо навіть для ведення стабілізаційної операції.
Під час загострення передбачалося мати до двох бригад: одна на Херсонському напрямку повинна була виконувати завдання, вести стабілізаційні дії, одна – на Мелітопольському. І один батальйон, який як передовий підрозділ стояв безпосередньо на межі.
Але я навіть цих сил не мав, мав тільки одну бригаду.
– На Мелітопольському не було жодної бригади?
– На Мелітопольському напрямку взагалі не було сил. Я туди відправив свій резерв, танкову роту, щоб хоч якось його прикрити.
– Уже під час вторгнення чи до?
– До. Я їх перекинув туди в район десь за тиждень до вторгнення, розуміючи, що той напрямок взагалі ніким не прикритий.
– Чи піднімалося питання збільшення угруповання?
– Безумовно, піднімалося.
– Чому цього не відбувалось?
– Скоріш за все, було недостатньо сил і засобів. Противник зосередив свої війська на великій ділянці від Білорусі до Криму. Сил не вистачало, треба було і в зоні ООС тримати війська, і Київ прикрити, і Північ прикрити, Слобожанщину, Харківський напрямок. Я вважаю, що саме через це не вистачало сил.
– Як високо доповідали про те, що, можливо, на півдні не вистачає сил?
– Я доповідав, як у нас встановлено, на командувача Об'єднаних сил (Сергія Наєва – УП).
– Чи відомо вам, чи доповідали про це президенту?
– Мені не відомо.
– Ви отримали ці півтори тисячі осіб у підпорядкування на ділянку в 200 кілометрів. Скільки мало бути по штатному розпису? Наскільки був недобір?
– Це було угруповання на ведення стабілізаційних дій. Якби противник діяв диверсійними групами, незаконними формуваннями, якби ситуація розвивалася, як на сході в 2014-му році, тоді нам призначались дві бригади.
Але ще був окремий план на оборону. Там передбачалося 4 бригади: дві механізовані або загальновійськові та дві бригади ТрО. Розумієте: 4 бригади в плані і одна бригада в реальності. Безумовно, цього недостатньо.
– Коли ви зрозуміли, що допомоги від ТрО, скоріше за все, не варто очікувати, тому що їх просто мало і вони мають великі проблеми з забезпеченням?
– Я на ТрО взагалі не розраховував, бо нам їх так і не надали. Це мали бути 2 бригади: Херсонська і Запорізька. Вони на початок війни навіть не були зібрані. Бригади то існували, вони були сформовані, але так і не поступило команди на їхній збір, передачу нам і застосування.
Запорізьку 110-ту бригаду ТрО я отримав у своє підпорядкування вже в кінці доби 24-го лютого.
– А Херсонська бригада?
– Херсонська так і не поступила в моє розпорядження. Наскільки я знаю, вона на той момент так і не була зібрана.
"Я впевнений, що росіяни артилерією розмінували мінні поля"
– Давайте детальніше поговоримо про 24 лютого. Як ви дізналися, що росіяни почали війну?
– Перший день війни я зустрів на своєму командному пункті, знаходячись перед монітором, на якому був виведений "Віраж-планшет". Це така програма, яка відслідковує польоти всіх літальних засобів навколо.
Ми були там з начальником ППО, оперативним черговим. Спочатку, десь о 4-5 годині ранку, спостерігали масований зліт літаків у Криму. Ми їх рахували і десь на 30-му літаку збились.
Вони спочатку кружляли над територією Криму, мабуть, будували там бойовий порядок. Ще була надія, що вони політають і сядуть знову на свої аеродроми, бо це не вперше було. Але вони розлетілися над Азовським і Чорним морями, почали масований пуск ракет.
Перше – це був ракетний удар по майже всіх місцях дислокації наших підрозділів, по пунктах управління, по стартових позиціях і пунктах управління засобів ППО, по аеродрому в Мелітополі. Майже по всіх об'єктах, які розташовувалися в Херсонській, Запорізькій області.
Після того надійшли доповіді від командира 137-го батальйону, полковника Римаренка, що противник почав вогневий наліт, обстріл артилерією наших передових позицій на Каланчацькому й Чонгарському КПВВ. З цього все почалося.
Але там був такий нюанс. Ми десь 23 числа отримали інформацію, що противник може провести провокаційні дії: сам обстріляє завод "Титан", потім нас звинуватить у цьому і це буде казус беллі для того, щоб почати на нашому напрямку якісь дії.
І перша була доповідь командира 137-го батальйону – це я добре запам'ятав – що противник обстрілює не самі позиції, а веде вогонь перед нашим опорним пунктом навпроти "Титану".
Я спочатку подумав, що саме це і відбувається, що це провокація, і вони обстрілюють завод. Це було вночі, і особовий склад просто не зорієнтувався.
Потім, проаналізувавши всі дії, я вже зрозумів, що вони таким чином реактивною артилерією розміновували наші мінні поля перед взводними опорними пунктами. А другий вогневий наліт уже був саме по наших позиціях.
– Наскільки я розумію, 59-та бригада 23 лютого отримала наказ висуватися на свої оборонні рубежі. Це було пов'язано з можливими провокаціями? Чи ви чекали таки повномасштабного наступу саме 24 лютого?
– Ми завжди готуємося до війни. 23 лютого я отримав від свого керівництва наказ вийти бригадою і зайняти оборонні рубежі. До того вона знаходилася в готовності на полігоні під Олешками. Вона готувалася до оборони, отримувала боєприпаси, ставилися завдання.
23 числа я отримав і дав їм наказ вийти і зайняти оборону. Але, на жаль, вони не встигли цього зробити.
– Підготовлених позицій на тих рубіжах, куди вони мали йти, не було?
– Не було. Це питання також досить складне, тому що Луганська і Донецька область мали відповідний статус, там обладнювались оборонні рубежі. Там працювали не тільки силами військових – у кожної області була закріплена якась ділянка, де вони обладнували другий, третій рубіж.
Але Херсонська область з 2014 року не мала ніякого особливого статусу. Ці оборонні рубежі треба було обладнувати на чиїйсь землі, тобто її треба було відчужувати. Такого рішення не було прийнято. Тому тут були такі складнощі.
Деякі окремі позиції до мене обладнувалися в посадках, де земля нічия. Я тими силами, які мав, облаштовував позиції артилерії і підрозділів ППО. Позиції, які займав 137-ий батальйон безпосередньо на межі з Кримом, були обладнані, і ми їх удосконалювали постійно.
А вже оборонні позиції в глибину були практично тільки на папері.
– Чому все ж так сталося, що не були підірвані мости? Там же їх до десятка, якщо не помиляюся, окрім самого Чонгару.
– Всі мости і дамби знаходяться на півострові Чонгар, на Мелітопольському напрямку. На іншому напрямку – на Каланчацькому, на Херсонському, скажемо так, там мостів немає. Там два сухопутних перешийки: один на Чаплинку йде, один – на Каланчак.
Чому мости не підірвалися? Ми знаємо з інтерв'ю військовослужбовця 137-го батальйону Івана Сестриватовського, що спроби підірвати були. Але ж треба розуміти, що противник розуміє важливість цих і мостів, і переправ, він також вживає заходи.
Я зі свого досвіду можу сказати, що мости треба підривати не тоді, коли противник стоїть перед ними, а ще до того, як він підійшов, коли він ще не має вогневого впливу на мости. Тоді можна сподіватися, що завдання буде виконане на 100%.
А коли противник уже знаходиться перед мостом, він впливає і вогнем, і диверсійними групами і на сам міст, і на засоби підриву, і на тих людей, які повинні підірвати.
У Генічеську, на Арабатській стрілці, міст підірвали. Не повністю, але підірвали. Там матросу 137-го батальйону довелося виконувати завдання ціною свого життя.
– Чому він не встиг відійти з мосту?
– Наскільки я знаю, противник уже впливав вогнем, намагався не допустити підриву мосту. Матрос загинув уже через вогонь противника, бо противник обстрілював, і все разом підірвалось.
– Чи знімали перед повномасштабною війною якісь мінні загородження? Чи щось розміновували в умовах якихось мирних домовленостей?
– Щодо мирних домовленостей мені важко сказати. На межі з Автономною Республікою Крим все як у 2014 році обладнали, так воно й утримувалося.
Але були ще заміновані мости вглибині, на Північно-Кримському та Каховському магістральному каналах. Вони були заміновані в 2014 році, тоді там було набагато більше військ. І за рахунок цього угруповання ці мінування утримувалися. Тому що не можна залишити просто замінований міст на мирній території без нагляду.
З часом кількість військ зменшувалася, уже з 2015 року, тому що потрібні були війська в зону АТО, а потім ООС. І частина об'єктів була розмінована, тому що не було кому їх утримувати.
Усі боєприпаси з них знаходилися на складі в Чаплинці. І коли почалась велика війна, я дав команду в терміновому порядку отримувати боєприпаси та підривати ці мости через канали. Деякі мости встигли підірвати, на деякі противник уже вийшов.
– Коли приблизно ці мости в глибині були розміновані?
– Мені це не відомо. Коли я перший раз заступав на посаду, в 2018 році, то вже боєприпаси знаходилися на складі.
– Усі інші мости – той же Чонгар, Генічеськ – там мінні загородження не знімалися?
– Ні. На самій межі як були в 2014 році обладнані загородження і мінні поля, все так і залишалося.
– Якби якісь загородження були зняті, відповідальні за це були б військові? Чи могла це робити цивільна влада?
– Безумовно, військові. Цивільна влада не мала доступу до загороджень, до мінних полів. Але я, наприклад, не міг сам прийняти ніякого рішення щодо зменшення розмінування. Це не в моїх повноваженнях. І, відповідно, я цього не робив.
– Чи ми знаємо, яка ситуація була з мінними полями? Чи там росіяни підривалися? Бо теж існує наратив, що нібито ворогу там хтось допомагав, коригував, і вони ці мінні поля обходили.
– Мінні поля на мирній території, де мешкають мирні люди – як, ви думаєте, вони утримуються? Вони були позначені на місцевості, щоб ніхто випадково туди не зайшов. Вони були позначені й спеціальною стрічкою, і покажчиками на місцевості.
Відповідно, про ці мінні поля знали всі місцеві мешканці. Я впевнений, що про них знав і противник.
Наступне. Самі асфальтовані дороги – вони ж не були заміновані. Тому що по них здійснювався постійно перетин межі з Республікою Крим, по них рухалися люди, вантажі. Вони не були заміновані. Вони були підготовлені, на них була вибухова речовина, вона лежала в Чаплинці. Були сплановані мінування. Але воно не відбулося, тому що не було отримано команди на додаткове мінування.
– А хто мав дати таку команду?
– Я повинен був її отримати від свого керівництва.
– Ви кажете, що ви побачили, як артилерія працює по мінних полях. Тобто вони свідомо розміновували і спрощували собі шлях?
– Я впевнений в цьому. Я з 2014 року знаходжуся на фронті. Вони так робили не один раз. Я впевнений, що і того разу вони саме це і робили.
"На Дніпрі треба було ще до війни зробити стратегічний рубіж оборони"
– Коли ви побачили, що треба вже давати команду на відхід наших військ? Коли ви побачили, що ані 59-а бригада, ані 137-й батальйон просто фізично не можуть витримати наступ тієї кількості ворога, яка йде на них?
– По 137-му батальйону це все було обговорено завчасно і сплановано під час тренувань, які ми з ними проводили щомісячно. Їхнє завдання було доповісти про те, що противник почав наступ, підірвати відповідні об'єкти та відійти у визначений район зосередження.
Вони діяли практично без команди, вони були до цього підготовлені. Команди передавалися, але була проблема: радіозв'язок, який у нас ліг одразу.
– Радіоелектронна боротьба противника працювала добре?
– Не можу сказати. Може, дійсно якісь диверсійні групи були, які вивели з ладу ретранслятори, можливо, і РЕБ працювала. Але радіозв'язку не було, він був подавлений.
Завдяки тільки мобільному зв'язку, який працював, WhatsApp, вдавалося отримувати інформацію і передавати команди.
Я вже зрозумів, що війна почалася, коли побачив масований ракетний удар по наших підрозділах. Але ще була ймовірність, що противник не зразу почне сухопутну фазу, а спочатку день або два буде завдавати масованих авіаційно-ракетних ударів. Є такий спосіб проведення операцій.
Але буквально одразу я отримав доповідь від командира 137-го батальйону, що противник почав рух механізованими колонами в нашу сторону через межу. Відповідно, я подав команду їм діяти згідно з планом на відхід. А хто не отримав команду, ті діяли самостійно. Це було сплановано й обговорено завчасно.
– А з 59-ою бригадою?
– 59-а бригада, на жаль, так і не змогла вийти на свої оборонні рубежі, не встигла, не вистачало часу. Вони війну зустріли фактично в межах 241-го полігону в Олешках.
Коли я зрозумів, що вони не встигнуть вийти на рубежі, бо противник уже активно просувається, я дав команду переходити до оборони там, де вони знаходяться. Частково це було виконано, але під впливом противника бригада почала відходити вже на правий берег.
– Яка кількість росіян тоді наступала на південь?
– Орієнтовно 25 батальйонно-тактичних груп.
– Це скільки людей?
– Це до 20 тисяч особового складу.
Але так не зовсім правильно рахувати, тому що ми не враховуємо систему управління і більш масивні об'єднання, які мають і артилерію, і засоби ППО, і підрозділи розвідки, й інженерні, РЕБ. Це треба також враховувати.
Проти нас діяв 22-ий армійський корпус у повному складі, не менше дивізії 58-ої армії північно-кавказької, найбільш підготовленої, і десь до половини 7-ої десантно-штурмової дивізії.
Це дуже багато. Це і артилерія, і всі ці засоби, які є в їхньому складі. Плюс повітряний компонент десь до 140 літаків, 60 вертольотів і корабельний склад їхнього Чорноморського флоту.
– У скільки разів технікою, артилерією росіяни переважали наше угруповання?
– Точно не порахувати. Можу сказати, що це була повна перевага і в особовому складі й техніці.
– Судячи з ваших цифр, це щонайменше в 20-25 разів.
– Так, і в артилерії, і в літаках, і вертольотах.
– Як швидко вибили наше ППО?
– Я не знаю, як швидко, але в перший день ППО взагалі ніяк себе не проявило. Противник мав повну перевагу в повітрі, і нічого йому не заважало.
– Йдемо далі. 59-а бригада починає виходити на правий берег. Що мало статись з Антонівським і Новокаховським мостами? Вони мали бути підірвані чи ні?
– Річка Дніпро має стратегічне значення. Там мав би бути стратегічний рубіж оборони, і за нього мало би відповідати вже якесь інше військове утворення. Тому що сподіватися, що наше угруповання військ тими силами, що були, зможе втримати противника в Херсонській області, а потім ще відповідати за те, щоб він не переправився на інший берег Дніпра – це, м'яко кажучи, невірно.
Взагалі треба було б, не розраховуючи на наше невелике угруповання, створити там якийсь стратегічний рубіж оборони, хоча б очагово в районі Антонівського мосту і в районі Новокаховської дамби. Це треба було зробити завчасно, перед війною.
Чому цього не було зроблено? Мені важко сказати. Згідно зі стабілізаційною операцією, я відповідав за ту сторону, тому що там ще Херсонська область.
Але противник почав війну. А за оборонною операцією, то вже була не моя територія. Моя територія проходила саме по лівому берегу Дніпра. Я не мав сил і засобів, потрібних навіть для стабілізаційної операції, не те що оборони.
– А правий берег – чия це мала бути територія?
– Мені не відомо, це стратегічні плани.
Я не міг ніяк вплинути на процес замінування мостів у Херсоні, тому що в мене не було навіть матеріалу для того, щоб їх замінувати. І ще ж треба техніка, час і люди, які би здійснювали замінування.
– Тобто мости через Дніпро не були заміновані?
– Ні, мости через Дніпро не були заміновані.
– Ми приблизно розуміємо, що було два напрямки наступу: на Херсон і на Мелітополь. Херсонський мала обороняти 59-а бригада, вона прийняла бій на Антонівському мосту. А як було з напрямком на Мелітополь? Туди, я так розумію, відходив 137-ий батальйон – їм хтось підійшов на підкріплення, чи вони там залишилися самі?
– На Мелітопольський напрямок не була призначена окрема бригада. Мені довелося забрати в 59-ої один батальйон і призначити туди для ведення оборони. Це був дев'ятий мотопіхотний батальйон. Найкращий на той час у бригаді – я тому його і вибрав, бо там і командир був досвідчений (на жаль, він загинув потім під Запоріжжям), і сам батальйон був більш підготовлений.
Але він також не встиг дійти туди вчасно і зайняти оборону. Фактично він вийшов туди і потрапив в оточення. І потім ми виводили їх разом із військовослужбовцями 137-го батальйону на Василівку (Запорізька область – УП). Під час оборони Василівки вони ще раз потрапили в оточення, і ще раз з нього виходили.
– З інших угруповань вам нікого не дали на підкріплення на Мелітополь?
– Вже в кінці дня 24 лютого нам довелося переміщати штаб, спочатку в Велику Лепетиху (селище в районі Нової Каховки – УП), як було сплановано. Але потім я зрозумів, що ми теж опинимося в оточенні, оскільки вже була інформація, що на Антонівський міст висаджений десант і він знаходиться під контролем противника.
Я на ходу змінив план. Ми вийшли на Василівку, в напрямку Мелітополя. І далі ми діяли вже на Запорізькому напрямку.
На кінець 24-го нам дали додаткові сили. Це був полк Національної гвардії, патрульна охорона громадського порядку, і 110-та бригада ТрО. Ми спробували закріпитися. Мелітополь на той час був ніким не зайнятий, війська противника підійшли на околиці міста і знаходилися там.
Нам вдалося завдати вогневого ураження по колонах, тоді дуже добре спрацювали наші РСЗО "Ураган" і накрили колонну противника. У ніч зробили з Василівки марш, зайшли в Мелітополь. Але, на жаль, тих сил, що у нас були, виявилося недостатньо: два неповні батальйони Національної гвардії. 110-а бригада не заходила в Мелітополь, тому що у них навіть техніки не було.
На жаль, нам не вдалося утримати Мелітополь. Влада Мелітополя, як то кажуть, лежала на землі, і її міг підняти хто завгодно, там не був організований ні спротив, ні оборона.
Противник зайшов у Мелітополь, і підрозділам Національної гвардії довелось залишити Мелітополь. Потім ми вже організували оборону по рубежу Василівка – Токмак, але його тими силами також не вдалося втримати. І потім відійшли ще далі, де уже закріпилися – у Кам'янському, здається (село трохи вище по Дніпру від Василівки – УП).
"Сил не вистачало. Ми ж починали війну в штаті мирного часу"
– Давайте підсумуємо. Існує дуже розповсюджена точка зору, що Україна чекала наступ на Донбасі. Судячи з тих речей, про які ви розповідаєте, ми дійсно не чекали агресії на півдні?
– Та ні, я би так не казав. Ми очікували, тому що на всіх командно-штабних навчаннях, і воєнних іграх ми розглядали наступ противника з півдня. І, фактично, він так і діяв, як ми і передбачали: перше його завдання – це захват мостів, переправ через Дніпро, а друге завдання – це Мелітополь і на Маріуполь, щоб створити сухопутний коридор. Як ми передбачали, так він і діяв.
– Якщо передбачали, тоді чому, на вашу думку, не було достатнім чином сформовано угруповання? Чому була нестача особового складу?
– На мій погляд, нам не вистачало сил і засобів. Ми ж починали велику війну в складі мирного часу, в мирному штаті. Тобто не було створено додаткових військових формувань. Що було, тим ми і розпоряджалися.
Давайте порахуємо: 12 бригад тоді перебували в зоні ООС, по 5 в кожному тактичному угрупованні, плюс резерви. А ще треба було Київ прикрити, Харківщину, Чернігівщину. На це треба було багато сил. Вже на південь скільки було, командування й виділило.
– Тобто, на ваш погляд, головним чи єдиним виходом із ситуації могло бути що? Завчасна мобілізація?
– Я не знаю, чи єдиним, не лише мобілізація. Можна було б організувати якісь навчання із силами ТрО, зібрати їх в неплановому порядку під виглядом якихось навчань, вивезти в прикордонні райони, наприклад. А мобілізація – безумовно. Введення воєнного стану й оголошення мобілізації – це такий захід, який здійснюється завжди.
– Зараз ми вже знаємо, що оборону півдня обговорюють не лише в соцмережах, але є і кримінальна справа. Зокрема щодо непідриву мостів. Коли і від кого ви вперше почули, що можуть бути претензії до того, як була організована оборона півдня?
– Я не буду коментувати чутки. Але мені відомо, що є кримінальна справа. До мене приїжджав слідчий, в район ведення бойових дій, опитував мене, поки що – в якості свідка.
– Вам ваше командування говорило, що, можливо, треба якісь перевірки провести? Можливо, оборону організували неправильно?
– Я вважаю, що треба проводити перевірку й аналіз всіх дій. Не тільки півдня й тих, які були на початку – а й тих, які зараз відбуваються.
Суспільство і час дасть оцінку кожному, я в цьому впевнений. Визначиться, хто був правий, хто не правий, хто міг, хто не міг, хто повинен був щось робити, але не зробив.
Соня Лукашова, Євген Будерацький – УП
