Андрій Любка: Твердження, що хлопці повернуться з фронту і наведуть порядок – це інфантильність і маячня
Десять років тому в літературних колах Андрія Любку жартома називали позашлюбним сином Юрія Андруховича. За духом і стилем написання вони справді близькі.
"Я фанат Андруховича. Він повернув в українську літературу свободу й аристократичність", – піднесено пояснює Любка.
Поціновувачам української прози Андрій Любка відомий своїми книжками "Карбід", "Спати з жінками", "Саудаде", більш романтичній аудиторії – ліричними віршами на кшталт "Ти прокинешся зранку і скажеш".
Але під час повномасштабної війни Любка аж ніяк не асоціюється з лірикою. Він – один із найсистемніших волонтерів країни.
За півтора року повномасштабної війни письменник передав Збройним силам понад 180 автомобілів.
В інтерв'ю "Українській правді" Андрій Любка розповідає про досвід волонтерства, змальовує кумедні історії про словацьких ромів, які продають пікапи для Сил оборони, пояснює політичну специфіку рідного Закарпаття.
Ми говорили про увагу до українських авторів, вклад в сучасну літературу Сергія Жадана й Юрія Андруховича, заробітки українських письменників.
Також Любка передбачає складні післявоєнні виклики та критикує суспільство за незрілість і намагання перекладати відповідальність.
Якщо вас цікавить повна версія інтерв’ю, дивіться його у відеоформаті.
"Словацькі роми допомагають нам приганяти пікапи"
– Андрію, розкажіть, будь ласка, про власний досвід письменника у волонтерстві.
– Не можу сказати, що був момент, коли я прямо вирішив, що буду займатися волонтерством. Коли почалася велика війна, напевно, як і всі, не знав, що робити і куди себе подіти.
Перший місяць займався тим, що вантажив гуманітарку. Фізична праця була найкраща. В кінці дня втомлений і не можеш скролити телефон, щоб стежити весь час за новинами.
Потім ми вантажили поїзди до Харкова, бо вони приїжджали повні звідти, а назад їхали абсолютно порожні. В березні 2022 року ми скооперувалися з командою Сергія Жадана, вони оперативно казали, що їм треба. Тобто спершу була більше фізична робота.
Ніколи би не подумав, що буду займатися автомобілями, поки не подзвонив своєму другові, який пішов у тероборону, і вже наприкінці березня минулого року їх відправили на Донбас. Був Великдень, у нас на Закарпатті на це свято мусить бути домашня пахуча копчена ковбаса і має бути шовдарь – це таке наче хамон закарпатський, варена свиняча нога. Ми з друзями хотіли передати хлопцям на свято щось домашнє. Словом, я дзвоню своєму другу і благородно кажу: "Ми вирішили вам передати 100 кілограмів ковбаси і 100 кілограмів шовдаря".
А він відповідає: "Ви, звичайно, молодці, але куди ви вирішили передати? Тут не їздить доставка, немає кур'єрів. Ми сидимо далеко від цивілізації, а щоб доїхати до "Нової пошти", потрібно подолати 20-30 кілометрів у найближче місто. Ми не можемо, тому що у нас є лише шкільний автобус, який дорогою поламався, і ще якийсь великий "Урал", який теж не заводиться".
І це була така швейківська історія про закарпатську тероборону, яка вирушила через всю Україну на Донбас і один із цих жовтих автобусів уже в Дніпропетровській області зламався.
Нагадаю, це березень 2022 року, коли в країні панує логістичний хаос, складно про щось домовитися, особливо коли твій штаб на Закарпатті, а ти в Дніпропетровській області, і що робити – неясно. Вам треба доїхати до пункту дислокації.
Як письменник я би ніколи такого не вигадав: 30 людей, які їхали в цьому автобусі, сиділи в цій Дніпропетровській області, переночували в холодному автобусі й на ранок скинулися грошима, взяли таксі. І поїхали на фронт на таксі.
Такого не можна вигадати, це щось краще і глибше за літературу, бо воно реальніше.
Історія з ковбасою закінчилася тим, що він каже: "Нам треба машину". І я почав збирати на машину.
Коли закрив збір за лічені години, виявилося, що я зібрав на два джипи. І якщо першу автівку я купив у такому тумані, нічого не усвідомлюючи до кінця, то на другий автомобіль мав більше часу на роздуми.
І постало питання, кому цей другий передати? Потім виставив фотографії, коли ці машини доставили на Донбас, підписав: "Дякую вам, що ви задонатили. Ми купили ці машини, вони вже там на місці, ось подяка від військових".
І мені почали писати дуже багато людей, зокрема і військових, які просили зібрати і для них. Писало дуже багато жінок, чиї чоловіки пішли воювати, багато матерів. Уявіть, вам пише мама, що ми там з такого-то села, мій син пішов добровольцем, у нас немає можливості фінансово це питання закрити. Я заходжу на її сторінку і бачу, що в неї 12 друзів, вона може оголосити збір, але вона його не закриє.
Тоді зрозумів, що моя функція як письменника на цьому етапі полягає в тому, що я маю згуртувати аудиторію, яка в мене є, і через неї стати посередником. Тобто як месенджер між тими людьми, яким щось треба, і тими, які хочуть допомогти.
Так воно закрутилося і в якийсь момент почало пожирати весь мій час. Влітку минулого року, ще коли я не міг це якось налагодити і збалансувати, воно забирало в мене 24 години на 7. Тепер це краще організовано і якось легше, але минулого року ця робота мене просто захлинула.
Читайте також: Тунель пiд кордоном. Як "позашлюбний син Андруховича" став "Вакарчуком вiд сучукрлiту"
– Хто допомагає пригнати з-за кордону автомобілі? У Facebook ви описували історію про словацьких ромів, хотілося б її почути більш детально.
– (Сміється) Приганяють мені словацькі роми, так. Класні люди, вони самі себе називають "цигани". Кажуть, "роми – це ті, що сидять на зарплаті в ромських фондах, а ми порядні нормальні цигани".
20 років тому, коли Словаччина у 2004 році увійшла в Євросоюз, роми масово ринулися в різні країни десь щось заробляти: частина в Скандинавію, частина – в Німеччину, але дуже багато, особливо зі східної Словаччини, яка бідніша, поїхали саме на Британщину.
І вони живуть там 20 років. Тобто це англомовні роми, які мають медичну страхівку в Британії, мають якесь житло. Глава сім'ї, з яким я спілкуюся – пан Франтішек, він уже старший чоловік. То він, наприклад, до лікаря зі Словаччини літає в Англію, бо в нього там є якась страхівка.
Одного разу я знайшов оголошення на словацькому сайті, що є пікап, але на третину дешевше, ніж інші.
Тобто це 4 з чимось тисячі. не 7, не 8. Подумав, що він, напевно, поламаний. Але географічно це дуже близько, 30 кілометрів від Ужгорода.
Я поїхав, подивився, і виявилося, що він праворульний, бо в Англії інший рух. І це мене здивувало. Я спочатку напрягся, потім поговорив з військовими, вони кажуть: "Нам немає різниці, бо тут немає світлофорів, регулювальників. Якщо машина їде, може бути правий руль". Ок. І тоді я заглибився в цю тему і зрозумів, звідки ці машини з'являються у східній Словаччині.
Виявляється, що WizzAir, Ryanair мають дуже дешеві квитки кудись. Але назад ці квитки дуже дорогі, особливо якщо в тебе є багаж, то ця сума зростає в рази. А в Англії, як і в багатьох західноєвропейських країнах, люди виносять речі на тротуар. І їх або забирають як сміття, або хтось, хто проходить поруч, може собі взяти якусь пралку або диван.
Роми, які ходять цими тротуарами, дивляться на цю пралку: "О, майже нова", або дивляться на цей диван: "Класний диван, лише одна сигарета забичкована. Супер диван, чого б не взяти". І виникає питання: як цей диван транспортувати в Словаччину?
На WizzAir його не візьмеш. І виявилося, що роми купують пікапи і на цих пікапах вантажать свій різний крам, який їм треба привезти з Англії, і декілька людей повертаються у Словаччину.
Коли вони приїжджають, цей пікап їм уже не треба, бо вони на ньому не будуть повертатися в Англію. І вони його продавали за собівартістю, тому що просто хотіли позбутися і повернути собі гроші.
Таким чином я на них натрапив. Тепер вони вже активно працюють на підтримку української армії. Я думаю, що після Америки саме словацькі роми на другому місці по підтримці України (сміється). Якщо Forbes буде робити якусь інфографіку, то там точно має опинитися пан Франтішек (сміється).
Їхні машини їдуть своїм ходом, це не автовоз, коли 6 машин загрузили і привезли. Якщо машина проїхала тисячі кілометрів по автобану, то вона поїде і далі.
І зараз я був у Румунії, наприклад, і теж побачив, що там уже сформовані цілі такі маленькі поля, заставлені автомобілями. Знаю, що таке саме є в Литві, роблять окремі такі майданчики для продажу машин для української армії. Це те, що нам потрібно, це дизель, повний привід.
– Це для них бізнес?
– Так, це бізнес. Це вони самі їдуть кудись, вишукують, купують, привозять сюди і тут на кордоні вже продають.
– Словацькі роми порядні з вами в роботі?
– Так, словацькі роми виявилися надійними, порядними. Якщо ти заслужив довіру словацьких ромів, можеш спокійно з ними працювати.
Жодна машина від них не приїхала до нас без магнітофона, без домкрата або ще щось. От з українцями, які теж цим займаються, не завжди так виходить. Ти дивишся – навіть коврики під педалями забирають, не кажучи про магнітофони. Запаски забирають, а словацькі роми ніколи би не забрали щось із машини.
"Закарпаття і Буковина – це два регіони-близнюки на Заході, які завжди голосують по-іншому"
– Поговоримо про Закарпаття. Як вам живеться без комендантської години?
– У нас немає комендантської години взагалі і не було. Це я вважаю, до речі, одним із найрозумніших рішень. Це дозволяє регіону працювати, адже є підприємства, які працюють у дві-три зміни. І працівники можуть спокійно приїздити вночі, мінятися, вивозити матеріали. Дуже багато релокованих підприємств у нас є.
Відсутність комендантської години дещо розбещує людей, це теж є.
Але щодня в центрі міста похорони наших військових, і дуже багато сімей когось втратили.
Тобто хоч ти і живеш у мирних декораціях, але проникнення війни дуже глибоке. І ти ніколи не знаєш, ця жінка, яка сидить в кафе – ти не знаєш, де її чоловік. Або цей чоловік, який поруч сидить – ти не знаєш, чи він не вернувся у відпустку, наприклад.
– Чи змінилося за останній час ставлення закарпатців до Угорщини, зокрема до прем'єра Орбана?
– Дуже сильно змінилося. На Закарпатті не було ніколи захоплення від Угорщини. Найкращі роки регіону – це міжвоєнний період, коли Закарпаття увійшло в Чехословаччину. І після тотальної мадяризації регіон був забутий – ніяких інвестицій, нічого не робилося.
Прийшла Чехія, яка принесла цивілізацію: побудувала дороги, лікарні, відкрила школи з рідною мовою навчання. І за міжвоєнне двадцятиріччя змогли виховати нове покоління українців, які в 39-му році проголосили Карпатську Україну, бо тоді могли реєструвати свої товариства, просвіти, могли вчитися рідною мовою. Тому ставлення закарпатців до Угорщини завжди було трошки таке як ображене.
Це чутлива тема для Закарпаття. Щодо Орбана – думаю, тепер всі зрозуміли, хто це, що це за людина, але закарпатці хитрі люди. Раніше Орбан давав паспорти, і можна було "намутити" собі угорський паспорт, будемо говорити прямо. І люди на це йшли, щоб поїхати працювати в Угорщину, Чехію.
Це купа якихось таких історій на межі виживання і практичності. Люди завжди думають про якийсь свій інтерес, з чогось патріотичного раніше могли на Закарпатті підсміюватися.
Зараз це змінилося.
Тепер, коли твоя бригада, коли твоя сім'я, люди твоєї крові звільняють Херсонщину, гинуть там, і ти, як заворожений, дивишся на ці просування по карті й розумієш, де і що відбувається, то ясно, що це формує відчуття великої й однієї країни.
– На виборах Закарпаття завжди відрізнялося від більшості регіонів на заході країни. Наприклад, вибори президента 2010 року : в Івано-Франківській області Віктор Янукович набирав 7% підтримки, в Закарпатській області – 41,55%. Можете пояснити таку електоральну різницю?
– Закарпаття, як і Буковина – це два регіони-близнюки на Заході, які завжди голосують по-іншому.
Не забувайте, що в Мукачеві була велика військова частина Радянського Союзу.
Це так само дало свої плоди, тому що, наприклад, коли я приїхав у Мукачево в 2002 році, то центр міста був переважно російськомовним. Тому що це було якось так престижно, "большая культура", і щоб показати, що ти не з села, не говориш на діалекті закарпатському, то люди говорили не українською, а говорили російською.
Це було всього 20 років тому, уявіть собі, який шлях ми за цей час пройшли!
І крім того, закарпатці ображені на Галичину. Це пов'язано з певним зневажливим ставленням галичан до закарпатців: "Якісь смішні типу гуцули, не можуть навіть нормальною літературною мовою говорити" і так далі. Є певна дистанція.
Тому мені здається, що це був психологічний самозахист – виборювати право на свою окремість, у тому числі у голосуванні.
– Тобто це протест?
– Мовляв, ми не хочемо бути такі, як вони, бо це в них уже є.
"Якби ми були законодавцями, якби Чорновіл був закарпатцем, то ми були би оплотом, а ті би пасли задніх. Але якщо вони вже перші, то ми не хочемо взагалі типу бути з ними".
Це дуже дивно. Але воно існує.
"Суспільство і далі шукає, що хтось прийде і зробить все за них. А потім отримує психологічні травми"
– Ваша цитата: "Вибори 2019 року – це результат інфантильності суспільства". Повномасштабна війна змінила суспільство?
– На жаль, ні. Люди живуть у якомусь типу магічному мисленні. Наведу приклад.
Ужгород перебуває в страшному стані. Бюджет міста виріс в рази, купа людей релоковані, купа людей приїхали зі своїми грошима, покупляли нерухомість, все будується, але місто таке, наче немає господаря.
І що люди говорять? "Нічого, повернуться хлопці з фронту і наведуть порядок" (починає активно жестикулювати). Це така маячня, що просто капець.
Немає що робити хлопцям з фронту! Вони віддали уже станом на сьогодні півтора року свого життя! Це вирвані роки з їхнього життя. А ти маєш повернутися і ще за них навести порядок в Ужгороді, позамітати і зробити так, щоб із бруківки був нормальний з'їзд для візочка.
Величезна інфантильність. Суспільство далі шукає собі, що хтось прийде і зробить за них. І вірить у те, що це може бути зроблено в якийсь миттєвий спосіб.
Було магічне мислення про те, що "давайте проголосуємо за Зеленського, і зміниться наше життя", або мислення було, що не буде війни.
Новою релігією стала відбудова. Всі навколо говорять про відбудову, щось там калькулюють, що, може, відкрити якусь будівельну фірму, бо буде відбудова, зайдуть великі гроші, треба щось робити.
А коли буде відбудова? Ви впевнені взагалі, що ми швидко переможемо? Може, війна буде тривати 30 років? Як буде виглядати реально Україна? Чому ви почали вже ділити оцю шкуру невбитого ведмедя, проводити пафосні конференції? Поки що давайте виграємо війну.
Але все одно є це уявлення про те, що буде швидка перемога, що скоро буде звільнений Крим і так далі. І коли цього не стається, люди отримують психологічні травми. І починають вже говорити повну маячню: "Ця країна взагалі немає ніякого майбутнього. Треба виїжджати, треба мутити собі якісь довідки, пробувати виїхати за кордон, тому що тут діла не буде".
Є магічне мислення: "Прийде той, і він зразу все зробить". Якщо не Зеленський, то давайте прийде Залужний, когось нам треба дуже любити, обожнювати і не розуміти, що це жива людина, яка має свої плюси й мінуси.
– Які, на вашу думку, найбільші політичні виклики нас чекають після перемоги?
– Я балканіст. І я знаю, що у Хорватії після війни дуже багато військових прийшли до влади, створили різні партії. На жаль, вони дуже швидко дискредитувалися.
У нас буде захоплення військовими, велика повага до них. Але в той же час всі можливі дірки будуть затикатися ними. Знаєте, будуть казати: "О, він служив, його треба підтримати на якусь посаду".
А потім виявиться, що не всі ті, хто служив, порядні й чесні люди. Різні люди є, це треба розуміти.
Потім ставлення до військових з часом охолоне.
Тому що війна залишає після себе дуже багато калік. І це не лише мова про людей, які там позбавилися якоїсь кінцівки. Це люди, які отримали травми ментальні, яких ми не бачимо, але вони є. І людина з цим живе, вона не буде такою, якою була до війни.
Велетенський виклик для майбутнього України – як повернути їх до нормального життя, як побороти хайп військових, які спочатку отримуватимуть всі рейтинги, а потім рейтинги зникнуть.
Як потім знайти порозуміння всередині суспільства – це наш найбільший виклик.
"Люди масово почали купувати українську книжку. Йде полювання на український голос"
– Як під час повномасштабної війни бути письменником?
– Можливо, поетам зараз краще. Поет може написати вірш – ти переживаєш щось, написав вірш або на коліні, або на якійсь серветці. Але ти не можеш писати прозу, ти не можеш писати роман, бо ти не можеш перемкнутися.
І працювати над якимись флагманськими жанрами, великими творами, мені здається, неможливо. Мало хто зараз може повноцінно працювати.
– Але попит на українську книгу зростає?
– Увага до письменників значно зросла, це правда. Наприклад, я написав текст про те, як я військовим везу каву. На дві сторінки. Цей текст заробив мені кілька тисяч євро, тому що він перекладений на 16 мов, і опублікований в Австралії, наприклад. У мене ніколи не було публікацій в Австралії.
Ця публікація з'явилася не тому, що я дуже класний, а тому, що я – український письменник. Іде полювання на український голос. Тобто в цьому сенсі, безумовно, це наш час, коли нас чують і нас шукають.
Попри те, що друкарські підприємства піддавалися обстрілам, були перебої з постачанням паперу, попри те, що частина книгарень зачинили свої двері або знищені, більшість видавців вийшли в плюс.
Тому що люди почали купувати українську книжку. Наші люди почали більше цікавитися українською культурою і робити це, можливо, всупереч своєму власному бекграунду, поглядам до того, думкам, що українською не може бути цікаво.
Людям, які переходять на українську, потрібна якась практика, вони намагаються читати. І це дало великий стимул всій галузі.
У мене як письменника не було більших прибутків, ніж у 2022 році. Тобто це сплеск зацікавлення, він фантастично великий.
Але тут, напевно, я не є характерним, бо я став волонтером, і це також певна медійна історія – більше людей почало цікавитися мною. Тобто я отримав великий потік нової аудиторії.
– Чи можливо в Україні письменнику бути заможною людиною?
– Думаю, що так, абсолютно. Дивлячись, що означає заможність. Я став професійним письменником у тому сенсі, що це стала моя робота, а не хобі, у 2014 році.
Тоді мої доходи вперше дозволили мені не ходити на іншу роботу. Я написав "Карбід" у 2014 році, він добре продається дотепер. Нові наклади ми друкуємо щороку, плюс "Карбід" виходить за кордоном весь час.
Коли в тебе є певний масив книжок, і вони є одночасно на ринку – це так, ніби ти здаєш квартиру в оренду. Ти її написав давно, вже не докладаєш жодних зусиль, але отримуєш роялті.
– Назвіть трьох найкращих українських письменників сучасності, на вашу думку.
– Юрій Андрухович. Я взагалі великий його фанат. Мої студентські роки припали на його пік популярності, коли Андрухович був найважливішим голосом в українській літературі.
– У чому його геній?
– Він повернув в українську літературу свободу й аристократичність. Він пише так, ніби це мова шляхетних людей. Його українську мову, те, як він складає її в слова, хочеться вивчати. Все їхнє покоління: і Ірванець, і Неборак, інші – ці люди розхитували Радянський Союз гумором. І сміх працює далі. Сміх – це для нас взагалі релігія.
Все почалося з Котляревського і після цього для нас сміх є одним із різновидів нашої колективної зброї.
Згадайте те, що творилося, наприклад, минулого року навколо Щекавиці про ядерний удар – це був наш інструмент самозахисту. Тобто в моменті, коли ми не можемо нічого протиставити і немає захисту, ми починаємо сміятися.
І от Андрухович, його "Московіада" – це висміювання Москви, центру, імперії. І воно в якийсь момент почало працювати на Україну, українізувати нові середовища.
Для нас зараз важливо створювати інфраструктуру культури, тому що українська культура повинна асоціюватися з успіхом.
Андрухович на початку 2000-х яскраво контрастував із типом письменників зі Спілки письменників, в якихось запилених піджаках, які весь час скаржаться на деградацію нації і таке інше.
І тут на цьому фоні якийсь письменник, який виглядає як поп-зірка. Це було важливо.
Другий, про кого хочу сказати – це Сергій Жадан. Тобто десятиліття Андруховича перетекло в десятиліття Жадана.
– Жадан зараз суперзірка, про нього навіть пишуть таблоїди!
– (Сміється) Він докладає зусиль для цього, старається, вміє їх добре дражнити. Але ми бачилися з Сергієм не так давно в Ужгороді. Він зібрав у нас драматичний театр, величезний зал на 800 місць.
Зібрав чувак, який виходить і просто читає вірш. Там немає якоїсь програми, танців навколо. Люди прийшли слухати українського поета. Це шок (жестикулює). Це уже більшої зірки в поезії не може бути.
– То хто третій?
– Третій – важко (замислюється). Тут взагалі мала би бути гендерна рівність. І треба було би назвати Оксану Забужко.
Роман Кравець, Назарій Мазилюк (відео), Дмитро Ларін (фото) – УП
