"Людей, що бояться, на бойові завдання не беремо". Розвідник 128-ої бригади про роботу на штурмах
Місце постійного проживання мого співрозмовника легко визначити з його родоводу. По лінії батька й матері він – німець і угорець, не має ані краплини української крові, проте воює з 2015 року і вважає себе чистокровним українцем. Таке можливе тільки на Закарпатті.
Головний сержант Юрій (позивний "Тор") – боєць розвідувального підрозділу 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Він пройшов жорсткі бої, отримав важке поранення й багато разів був контужений.
Спокійно поспілкуватися з ним вдалося тільки на реабілітації після тривалого лікування. І то за умови, що розповість розвідник далеко не все, що знає й бачив.
"За необхідності підбираємося до ворога на 20–30 метрів"
– Я з Павшина, що біля Мукачева. Це село колись було повністю німецьким, – розповідає Тор. – У моєї бабусі, дай Боже їй здоров'я, рідна мова німецька. У дитинстві й підлітковому віці я й сам вільно спілкувався німецькою. Але тепер у Павшині німців майже не залишилося.
Всі, хто хотів, давно виїхали на історичну батьківщину, включно з більшістю моїх родичів і майже всіма друзями дитинства. У мене теж є всі підстави для виїзду, але я не хочу. Багато разів був за кордоном, то знаю, що вдома найкраще.
На початку 2000-х Юрій пройшов строкову службу в розвідувальному підрозділі ЗСУ. У війську йому сподобалася, навіть хотів підписати контракт і готувався поїхати в Ірак у складі миротворчого контингенту.
Але коли командування натякнуло, що чекає хабаря, плюнув на армію, пішов на цивілку, одружився, а далі, як істинний закарпатець, майнув на заробітки за кордон.
– Я працював у Чехії, мав 2,5 тисячі доларів на місяць, – продовжує Тор. – А в 2014-му почалася війна, і вирішив повернутися. Якщо казати двома словами, патріотизм зіграв.
На строковій службі, готуючись в Ірак, я пройшов дуже хороші курси, нас тренували інструктори з країн НАТО. Вчили бойовій, медичній підготовці, поводженню з різними видами зброї. І я вирішив, що буду корисним у ЗСУ. Тому повернувся з Чехії й попросився в розвідку окремого гірсько-штурмового батальйону. З тих пір безперервно в 128-ій бригаді.
Слідом за чоловіком в армію пішла і його дружина. Жінка (вона з території, що зараз окупована) відслужила два роки в зоні АТО-ООС простим солдатом-стрільцем у піхотному підрозділі. Але потім перенесла операцію, звільнилася за станом здоров'я, зараз виховує вдома двох дітей.
– До повномасштабки наш підрозділ стояв на найнебезпечніших напрямках і слідкував за ворогом, лінія вогню тоді роками була стабільна, – каже Юрій. – Зараз зовсім інша робота – постійні рухи, арта, танки, авіація. Дрони зробили справжню революцію у війні – і як засіб спостереження, і як ударна зброя. Але й старі методи досі ефективні.
Розвідка – це очі і вуха підрозділу, її головне завдання – здобути інформацію про зброю й техніку ворога, переміщення, особовий склад. І ми дійсно працюємо очима і вухами. Наприклад, влаштовуємо "секрети" – у сутінках наші хлопці роблять проходи в мінних загородженнях, а далі повземо до ворожих позицій, окопуємося, маскуємося й спостерігаємо.
Беремо запас води і їжі, тому що перезмінка – раз на добу, в сутінках. І нас не виявляють ні оптика, ні нічні дрони з тепловізорами. Якось на навчаннях я показував, як правильно маскуватися, то колеги-піхотинці дві години шукали мене в чистому полі й не знайшли. Хоча знали, що я там є.
Аналогічно підрозділ діє і в бойових умовах. За необхідності розвідники підходять до росіян на 20–30 метрів – під час однієї такої вилазки їх не відчув навіть собака, бо підбиралися з підвітряного боку. Чи заходять у тил. А за сприятливої обстановки влаштовують нальоти.
– На Луганщині наша група підібралася з флангів практично впритул до самого ворога (ми чули їхні розмови) і вивчила укріплення, кількість піхотинців і зброю, – розповідає Тор про один із епізодів. – Зібравши інформацію, ми непомітно відійшли, а наступного дня своєю групою з дев'яти бійців влаштували наліт. Це було так несподівано, що росіяни не встигли зробити жодного опору, вони не зрозуміли, як і звідки ми зайшли, і як вийшли. Усе тривало менше 30 хвилин.
Потім із радіоперехоплення стало відомо, що ми "закошмарили" їх убитими й пораненими до взводу. З нашого боку не було жодного пораненого. При відході ще залишили на ворожих позиціях "подарунок" – замінований рюкзак. Увечері, коли росіяни його знайшли й спробували відкрити, отримали ще трьох 200-х.
"Я бачив хлопців, що не могли йти в бій через страх – у них трусилися руки, бігали очі"
Часом розвідникам доводиться виконувати нетипову роботу – брати участь у штурмах і активній обороні, посилювати піхоту. Це вимушений крок через значні втрати в піхотних підрозділах.
– Штурм – це найнебезпечніша військова операція, – каже Юрій. – Ти не знаєш, що тебе очікує, що станеться й чи повернешся назад. Але я жену від себе ці думки, не даю страху взяти гору. Бачив хлопців, що не могли йти в бій через страх, у них трусилися руки, бігали очі. Є багато людей, котрі не хочуть помирати (Юрій невесело посміхається). Але є й багато, хто готовий іти до кінця. І коли приходить ця готовність, людина стає спокійною й холоднокровною – просто бере зброю, вдягає броню і йде на завдання.
Перед бойовим виїздом ми завжди проводимо бесіди й визначаємо, кого брати, а кого ні. Людей, що бояться, ніколи не беремо, бо вони можуть повестися непередбачувано, стати небезпечними для своїх. У тилу теж знайдеться робота – приготувати їжу, відремонтувати техніку. Не всі вміють воювати, не кожен готовий іти до кінця…
Сам Юрій давно прийняв той факт, що може загинути, й змирився з цим. Дружина це розуміє, вона теж воювала. А з дітьми на цю тему батьки не говорять.
– У мене неодноразово були ситуації, коли я знав, що ми точно не повернемося з виїзду, – каже Тор спокійним тоном. – На Донеччині командир поставив завдання відбити наші позиції, які з боєм взяли росіяни. Це був штурм – піхота мала зайняти визначену точку, а ми – застрибнути в окопи й зачистити їх. Я знав, що піхота не займе ту точку, бо росіяни встигли дуже добре закріпитися, їх не могли виколупати звідти ні мінометом, ні танком. Але не казав хлопцям, щоб не сіяти паніку, просто налаштувався, що не повернуся.
Розумів командира – він не гнав нас навмисно на забій, йому поставили задачу відбити позиції, і це дійсно треба було зробити. Але я також розумів, що нашими силами ніяк не прорвемо оборону, тому йдемо в один кінець. У підсумку піхота пішла вперед із танком, її розбили, було багато втрат. І командир, зрозумівши, що операція провалена, дав нам відбій…
Підрозділ Тора воював на різних напрямках проти різного ворога – мобілізованих із так хваних "Л/ДНР", регулярних частин росармії, вагнерівців. Тому розвідник може оцінити професіоналізм і специфіку кожної ворожої бойової структури.
– Найбільш ефективний – вагнер, – вважає Юрій. – Я маю на увазі не "м'ясо" з числа зеків, а спецуру. З нею важко воювати, ці йдуть до кінця і діють професійно. Переміщуються малими тактичними групами по 4–6 чоловік, можуть повзти півтора кілометра від посадки до посадки в невисокій траві цілий день, щоб їх не помітили. І покажуться вже перед нашими позиціями, коли треба битися мало не в рукопашну. У спецури новітня зброя і сучасне, дороге екіпірування. "М'ясо" – зовсім інше, ці більше схожі на обірванців і безхатьків.
Біля Бахмута розвідники неодноразово брали вагнерівців з-поміж колишніх зеків у полон. Ті розповідали, що старші знущаються з них, а перед штурмом ставлять позаду загороджувальні загони з кулеметників, котрі "обнуляють" тих, хто побіжить назад.
– Бувало й таке, що "м'ясо" від вагнера відправляли вперед, щоб ті собою знімали мінні поля, по яких на штурм піде спецура, – продовжує Тор. – Так у ПВК ставляться до своїх бійців. Під час одного бою ми відбили окопи, то побачили на кількох убитих вагнерах українську піксельну форму, зняту з наших загиблих. Коли вагнерам вдавалося зайняти наші позиції, вони починали їсти українські сухпаї, настільки погано їх годують.
Регулярні війська, за словами розвідника, охочіше здаються в полон, хоча, буває, проявляють "героїзм".
– На Донеччині наші хлопці оточили ворожу групу, що залягла у вирві від снаряда, – там було четверо бурятів і один росіянин, – згадує Юрій. – У них патрони закінчилися, кричимо: "Здавайтеся, будете жити!", і чуємо, як спрацювала чека від гранати. Усі четверо бурятів підірвали себе. Напевно, думали, що ми їх живцем їсти будемо – жертви пропаганди. А росіянин встиг відскочити й здався, зробив розумніше.
На Херсонщині четверо наших розвідників поїхали на БМП за пораненими, але проскочили точку й випадково заїхали на ворожу позицію з шістьма росіянами. Ті сприйняли українців за своїх (розвідники були в мультикамі й британській формі), а наші, швидко зорієнтувавшись, навели на них зброю й примусили здатися. Поповнили обмінний фонд. По дорозі назад машину обстріляли свої ж піхотинці, які не зорієнтувалися. На щастя, неприцільно. А полонені поводилися сумирно, їх ще й сигаретами пригостили.
"Ракета С-300 вибухнула за шість метрів від нашої будівлі"
На війні часто буває так, що ворога доводиться знищувати – іншого вибору немає. І розвідники роблять це з холодним розумом.
– Біля Кремінної на Луганщині ми влаштували засідку, на яку вийшли російські "Урал" і БТР, – розповідає Тор. – Це їхня розвідка пробивала дорогу для підрозділу. БТР знищили ракетою з NLAW, а "Урал" розстріляли зі стрілецької зброї. Із вісьмох росіян не вижив ніхто. Ми забрали їхню амуніцію й купу документів…
Бойові зіткнення не проходять без наслідків – травм, поранень, контузій. Тор один раз був важко поранений і отримав багато контузій.
– На Луганщині наші позиції обстрілювали з артилерії, мінометів, систем реактивного залпового вогню, – каже боєць. – Це був хаотичний, а не прицільний вогонь, але він теж буває ефективний. Пакет "Градів" прилетів у ту точку, де стояли саме ми, і один зі снарядів вибухнув за три метри. Офіцер, що йшов поряд, зразу загинув, ще двоє бійців отримали поранення. Одному осколками посікло все тіло за винятком місць, прикритих бронежилетом. Він, до речі, вижив.
Мені чотири осколки влучили в каску, пробили її, але втратили силу й застрягли в черепі. Якби не каска, прошили б голову навиліт. Ще два осколки влетіли у вушну раковину й викликали сильну кровотечу.
Поки мене везли в лікарню, я кілька разів втрачав свідомість, тому осколки з голови діставали без наркозу – я все одно нічого не відчував. Згодом, коли прийшов до тями, побачив на стегні великий синець і дірку, туди теж влетів осколок.
Найважчу контузію Тор отримав на Херсонщині, коли поруч із їхньою позицією вибухнула ракета С-300.
– Ми сиділи в підвалі 2-поверхівки й коригували вогонь арти, – розповідає розвідник. – Поруч стояла будівля, в якій раніше розміщувався командний пункт роти ТРО, тому її методично розбирав російський танк. Від вибухів снарядів, які руйнували стіну за стіною, можна було оглухнути, а від пилу задихнутися.
В нашому підвалі працював кухар, там було крихітне віконечко, в яке примудрився влетіти осколок від танкового снаряда, зрикошетити від бетонної підлоги й поранити кухаря в п'ятку. Йому серйозно роздробило ногу, і всі дивувалися, як таке могло статися.
Врешті-решт росіяни випустили по будівлі ракету С-300, яка вибухнула за шість метрів від нашої 2-поверхівки. Силу вибуху поглинули купи битої цегли й бетону від сусідніх будівель, крім того, нам пощастило, що вибухова хвиля пішла вгору. Але наш будинок трусонуло так, що він перекосився й зсунулися плити перекриття. На місці вибуху залишилася вирва діаметром 8 метрів. Ми залишилися до кінця роботи нашої артилерії, хоч і отримали важкі контузії. Після того випадку мене іноді підводить пам'ять…
Як досвідчений боєць Тор тонко розбирається в характері бойових дій і має свою думку, чого саме у війні з росіянами найбільше не вистачає ЗСУ:
– Це зброя і техніка, особливо сучасна, ефективна. У нас як виходить – сідаєш на стару радянську "беху" й не впевнений, чи доїде вона до ворожої посадки, а не стане на пів дорозі через поломку. Мотивація, азарт у бійців є, якби ще "лендліз" ішов швидше.
Більшість штурмів відбувається при підтримці старої й малоефективної артилерії радянського зразка. Після обстрілів багато росіян залишаються на позиціях і косять наших хлопців, що йдуть вперед. Тому такі величезні втрати.
Інша справа – сучасні касетні боєприпаси, я бачив, як вони працюють біля Соледара. Накривають площу з точністю до метра. Після таких ударів ворожі траншеї перериті осколками, і їх можна штурмувати без особливих втрат із нашого боку. Якби ми мали більше сучасної ефективної зброї, були б уже під Кримом як мінімум.
Але, дасть Бог, відвоюєм свою землю й заживемо нормально. Все мусить бути добре.
Ярослав Галас, офіцер 128-ої окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади
