Ультрас "Шахтаря" Віталій Овчаренко: Коли повернусь у Донецьк, спершу піду по адресах колаборантів
До жителів окупованого Криму тепло або нейтрально ставляться 69% українців. До тих, хто залишився в окупації в Донецькій та Луганській областях – значно менше: 40%.
Таку позицію щодо всіх мешканців непідконтрольних Україні територій Донбаса, зафіксовану в дослідженні соціологічної групи "Рейтинг", військовослужбовець ЗСУ з Донеччини Віталій Овчаренко називає несправедливою.
"Але я розумію, що коріння цього зростає ще з часів Януковича, – каже він. – З того, як він став президентом, як пхав всюди своїх. До того ж була ця нарочита "донецькість", регіональна ідентичність, яку навіть лояльні до України донеччани часто ставили вище за загальноукраїнську".
У Віталія, уродженця Лиману, ультраса "Шахтаря", учасника донецького Євромайдану та добровольця, немає жодних сантиментів до колаборантів. У 2018 році він був одним із ініціаторів та медійних лобістів законопроєкту про колабораціонізм. Але, як зазначає Овчаренко, тоді для його прийняття "не було політичної волі".
Віталій впевнений: не можна ставити хрест на кожному жителеві Донецька. Особливо на молоді, яка навіть на дев'ятому році окупації, в якій вона зросла та сформувалась, розуміє перспективність життя саме в Україні, а не РФ.
В інтерв'ю УП Віталій Овчаренко розповів про чергову хвилю мобілізації в Донецьку та полювання на дезертирів. Про депопуляцію одного з найзаможніших в минулому міст країни. Про те, як треба діяти владі одразу після деокупації, та про те, чи варто "почути Донбас".
Далі – пряма мова.
Молодь знає
Гауляйтер Донецька Кулємзін якось сказав, що в місті зараз проживає не більше 600 тисяч мешканців. Причому треба розуміти, що з них тисяч 50-100 – це ті росіяни, яких туди активно засилає РФ, а також ті, хто сам приїжджає.
До 2014 року в Донецьку було офіційно 990 тисяч людей, але насправді – однозначно більше мільйона. Тобто за роки, коли в місті немає "поганої" української влади, його популяція зменшилась вдвічі, на пів мільйона.
Місцева так звана "влада" сама скаржиться, що не вистачає робочих рук в усіх сферах. Багато людей виїхало в Україну або втікло в РФ. Майже кожний четвертий "мобік" – це шахтар, власне кажучи.
Чи впливає все це на настрої місцевих після 24 лютого?
Досить велика частина вчителів, чиновників, всі ці члени "громадських" об'єднань "Донецька Республіка", "Перші" та інших розуміють насправді, що скоїли злочин. Тому логіка в них переважно така: "Ми вже вляпались у погану історію. Треба йти до кінця, бо прийде "Правий сектор" та всіх нас виріже".
Разом із тим є певні позитивні зрушення. Менше бояться приходу України ті, хто не заплямував себе публічною, активною співпрацею з РФ. Вони все ж таки знають, що з поверненням української влади життя нормалізується. Не буде жодної "різанини", як показала, наприклад, історія звільнення Слов'янська в 2014 році.
Досить парадоксально, що певна частина молоді, якій ще немає 18 років, там за Україну. Це діти, які, по суті, сформувались в окупації, не бачили в свідомому віці Україну, жили в тому гетто, в тій пропаганді. Але багато хто з них – за нас.
Для такої молоді Україна – немов міфічна Атлантида. Вона десь там, і там все добре. До 24 лютого тут не було комендантської години. Немає всіх цих "молодіжних рухів", які зомбують, в які тебе намагаються запхати.
В Україні вільно. Немає тих п'яних "казаків", які ходять вночі та б'ють батогами всіх, хто сидить на лавочках.
В Україні елементарно є безвіз, Нова пошта, Монобанк, Інтерсіті. Торгові центри з брендовими магазинами. Є звичайні, комфортні побутові речі. Все це молодь Донецька знає.
Дуже важливо, що в Україні є вищі навчальні заклади зі справжніми дипломами, а не "фількіни грамоти". А ще до війни на "Донбас Арені" грав "Шахтар" та футбольна збірна.
Коли ти все це знаєш, то починають з'являтися питання: чому немає футболу, чому втік бізнес, сервіси? Чому не можна виїхати вільно в Україну, в Європу?
Старше покоління може розповідати пропагандистські історії в стилі СРСР про напад клятих капіталістів та НАТО, але молодь більш практична. Вона в ці казки переважно не вірить.
Зрадники
У Донецьку замінюють місцеві кадри (у військкоматах – УП) на приїжджих з РФ. Готують мобілізацію.
Росіяни вважають, що донеччани продають своїм "білі" квитки, місця, і тому, мовляв, в армію багато хто з місцевих не йде.
Для вилову "бєлобілєтчіков", уклоністів, дезертирів, так званих "СОЧєй" (рос. абревіатура "самовольно оставивший часть" – УП) створили спеціальні "пошукові" команди з 5-10 людей.
Багато тих, кого мобілізували раніше, фактично не мали військового квитка, були записані десь на папері. На певному етапі вони почали залишати свої частини, повертатися додому.
Не так давно була показова історія, лише одна з багатьох: у пабліках з'явилося відео, як на вулиці "в'яжуть" хлопця, який "за покликом серця" пішов воювати в армію РФ. Там він особливо ніяк не значився, і після кількох місяців війни просто розвернувся та пішов. Але його знайшли.
Така практика досить поширена. Росіяни "приймають" і набагато жорсткіше, ніж на тому відео. Когось кидають на підвал. Є "мобіки", які вдруге втікали з армії. З ними, коли піймають, "працюють" по-іншому.
Є випадок, коли командир полку, створеного з місцевих мобілізованих, відправив штрафників, які відмовляються воювати, на крайні позиції без артилерійської підтримки та допомоги зброєю. Вони там сиділи, поки зі 170-ти не залишилось біля 50 людей, які були вимушені підписати контракт з армією РФ. Їх таким чином додавили.
Також у місті розклеюють оголошення з фото та даними "зрадників Батьківщини", які перебувають у розшуку.
Я це розказую не для того, щоб нам було шкода цих "мобіків". Треба все ж таки розуміти, що десь 90% з них добровільно воюють. Як вони самі кажуть: "Мы честно пошли защищать родину, "ДНР". А це означає, що вони пішли вбивати українців, своїх співгромадян.
Існує, може, 5-10% тих, хто не хотів брати зброю. Кого просто спіймали на вулиці та змусили. Погрожували їм та їхнім сім'ям.
Вірні
В Донецьку, на інших окупованих територіях Донбасу, навіть на дев'ятому році війни є значна кількість вірних Україні громадян. Вони повідомляють у подробицях про дислокації, переміщення російських військових, по позиціях яких потім прилітає.
Таким українцям треба пам'ятники ставити. Вони роблять справжній громадянський подвиг: продовжують допомагати в умовах, коли на них полюють ФСБ, "МГБ ДНР"(так зване "міністерство держбезпеки" – УП). Їх там катують, вбивають.
Коли Лиман був в окупації (в 2022 році – УП), я був здивований, що на відміну від 2014 року (тоді Україна не контролювала місто трохи більше місяця –УП) патріотичні місцеві мешканці менше боялися. Громадяни навіть похилого віку вели системну роботу, збирали та передавали дані про колаборантів: хто і за що відповідальний, наскільки жорстоко поводиться із земляками.
На прикладі Лимана можу сказати, що росіяни дуже ефективно працюють із так званими "вуличними" – головами вуличних комітетів, які відповідають за різні речі: щоб сміття вчасно вивозили, щоб освітлення було.
Їх пропагандисти часто використовують у своїх відео, коли треба показати, що вирішуються якісь побутові питання. Використовують в "адміністративній" роботі: в пошуках хат проукраїнських активістів або військових, які поїхали, щоб розселити по них вояк РФ. А потім, коли повертається ЗСУ, ці ж самі люди кажуть: "Ми не хотіли, нас змусили!".
Але це не так. Коли ми обшукували у звільненому Лимані "комендатуру "ДНР", підійшла жінка, одна з "вуличних". Вона розповіла, що коли її звали на якісь "збори" в "адміністрацію", то вона знаходила причину не йти. Казала, що стара вже, що високий тиск, що ноги болять.
Я рідко, чесно кажучи, хвалю українські силові органи, але маю сказати, що СБУ, її слідчі на деокупованих територіях працюють потужно. Щоправда, не вистачає рук. На одному слідчому стільки справ, що він оформляти їх не встигає.
Але все одно постійно триває робота по колаборантах. Їх шукають, викликають на допити підозрюваних, свідків.
Після того, як почали прилітати російські ракети, судді на Донбасі нарешті згадали, на яку країну вони працюють. Колаборантам вже почали давати реальні терміни. Як тим, хто взяв зброю або був навідником, так і тим, хто співпрацював з владою РФ або сам вирішив стати владою.
Почути
В мене немає сумнівів, що Донецьк буде звільнено.
Перше, з чим ми зіткнемося: коли армія РФ масово відступатиме з Луганської та Донецької областей, то залишить місцевих "ополченців". Щоб прикривати свій відхід. Щоб не пускати їх в РФ, де ці люди, які для них все одно "хохли", та ще й уміють воювати, не потрібні.
До того ж, росіянам важливо в політичному тілі Україні залишити бомбу уповільненої дії. Максимально більше колаборантів та їхніх сімей. Для того щоб вони постійно тут висловлювали невдоволення політикою України.
Щоб заважали поверненню додому в Донецьк патріотичних українців. Щоб усіх цих проросійськи налаштованих можна було використати в наступній війні проти України, коли Росія краще підготується.
Після деокупації не треба грати в ось цю гру: давайте запитаємо місцевих про перейменування вулиць, площ. Вони ж тут краще знають, не треба їх зайвий раз хвилювати. Якщо Україна буде діяти рішуче, з позиції сили, то зміни в міському середовищі вібудуться швидко.
Якщо не грати в гру "почуйте Донбас", то людей, які заважатимуть демонтажу пам'ятника Леніну в центрі, буде мало. Але якщо влада буде знов мимрити, то знов буде болото. Знову сепари сядуть на голову та почнуть качати свої права.
Коли говорять "почуйте Донбас", то чомусь часто це сприймають як почуйте тих, хто на окупованій частині. Але чому не кажуть про нас, донеччан, луганчан, що залишилися вірними Україні? Чому не чують тих, хто виїхав з окупації ще після 2014 року? Хто пішов воювати?
Чути треба нас. Ми і вулиці назвемо на честь українських героїв, і сквери, і площі. Це не проблема.
У більшості моїх знайомих з Донецька, Луганська, навіть тих, хто не воює, залишилось багато нерозв'язаних питань до тих, хто все це почав, хто винний в розпалюванні війни. Дискусія з ними ще не закінчена.
Коли я повернусь у Донецьк, спершу піду по адресах колаборантів. А вже потім прогуляюсь місцями, які для мене важливі, з якими пов'язані приємні спогади.
Євген Руденко – УП