"Вас всіх треба зґвалтувати, щоб нарожали росіян", – казали вертухаї. Світлана Ворова ("Азов") про 11 місяців полону
У лютому 2015 року 28-річний боєць "Азову" Олександр Кутузакій, позивний "Кутуз", разом із побратимом вийшли у черговий рейд поблизу Широкиного. Вони мали доставити на першу лінію фронту боєприпаси та забрати звідти поранених.
Автомобіль з українськими бійцями потрапив у засідку та був розстріляний. Тіла солдатів, що певний час перебували в кадировців, повернули понівеченими. "Кутуза" на прохання матері ховали у відкритій труні – щоб люди бачили звірство окупантів. Орден "За мужність" ІІІ ступеня Олександр отримав посмертно.
15-річний Яків Кутузакій тяжко переживав втрату старшого брата. Тож коли у 2020 році він дізнався про намір матері, Світлани Ворової, йти на службу в армію, в нього мало не сталася істерика. Однак жінка остаточно вирішила, що має продовжити справу старшого сина – та вступила до "Азову".
Ми зустрічаємося з нею в Києві, у фойє поліклініки, де Світлана проходить реабілітацію після 11 місяців полону. Строгий брючний костюм, хвилясте волосся укладене в охайну зачіску. Погляд 55-річної жінки залишається спокійним і зосередженим, навіть коли вона усміхається. З-за лацкану піджака видніється фрагмент татуювання.
– Це я ще в полоні пообіцяла, що, як вийду, зроблю татуювання з калиною. І мапа України тут має бути, – Світлана розстібнула верхній ґудзик сорочки. – А тут написано "незламна", але ще доб'ю "сталева" і "вільна".
До того як стати військовою, одеситка Світлана Ворова працювала інженером техвідділу в "Укрзалізниці". В "Азові" стала діловодом у службі забезпечення. Довелося переїхати з Одеси до міста дислокації підрозділу, в Урзуф.
24 лютого 2022 року Світлана зустріла саме там.
– Ми виїхали по сигналу тривоги в Маріуполь, на "Азовсталь". Весь полк був туди направлений. Ми там знаходилися 86 днів, до дня здачі у полон.
В одному бункері перебувало не менше 150 людей. Після того як підірвали бункери з кухнею, нам не привозили більше нічого. Ми організувалися з дівчатами і почали готувати, прибирати сміття. Робили все для того, щоб хлопці виконували свої бойові задачі і не переймалися побутовими питаннями. Пекли хліб, варили їсти, прибирали. Виносили відходи.
Нас дуже сильно бомбили. З кораблів, з танків, з повітря. Були моменти, коли я навіть писала дітям, прощалася з ними. Багато бункерів розбомбили. Багато військових, моїх друзів, загинули. Деякі згоріли просто заживо.
Вихід з "Азовсталі", допити, вибух в Оленівці
– Як ви дізналися про те, що вам доведеться здатися в полон?
– Від командира. Він говорив із головнокомандувачем, отримав наказ (здати зброю – УП), аби зберегти полк, ту частину полку, яка ще була.
– Як ви відреагували на цей наказ?
– З одного боку, була радість: ти вижив. А з іншого – ти не знаєш, на що чекати. Ми розуміли, що з нас будуть знущатися. Ми були готові до найгіршого, але сподівались, що РФ виконуватиме вимоги Женевської конвенції.
Вихід почався з 17 травня, наші військові виходили з кожного бункера окремо, цілими колонами.
Наш бункер виходив останнім, 20 травня. Спочатку по п'ять чоловік, потім по десять. Обшукували, забирали особисті речі і супроводжували до автобусів.
І цими автобусами нас завезли до Оленівки. Там усіх дівчат розмістили в ДІЗО. Це дисциплінарний ізолятор, шестимісна камера, в якій нас було коли 25, коли більше, до 30. На кожній з шести шконок спали по дві дівчини. А всі інші спали на полу. Як шпротінки, друг біля дружки.
Там же, в камері, був туалет. Антисанітарія повна, води не було. Нам давали через кормушку (такий отвір в дверях) баклажки з технічною водою. Ми пробували її цідити, відстоювати, щоб пити. І ще намагалися попратися трішки, умитися, руки хоч помити, тому що це був жах. (Через антисанітарію) постійні діареї були у дівчат, кишкові розлади.
Раз на тиждень, ну це в найкращому випадку, нас виводили в душ. І це було миття на швидкість. Вивели в душ 5 чи 10 чоловік – є 5-10 хвилин на всіх. За цей час ми мали помитися, ще якісь речі простірнути. Які, звісно, ми вішали потім у своїй же камері. Оленівка – це жах.
– У вас була якась комунікація з вертухаями?
– З адміністрацією – ні. А вертухаї розмовляли з нами. Ну, частіше вони знущалися просто, але розмовляли. Постійно казали, що ми нікому не потрібні. Весь час нас ображали, з матами, називали і курицями, і проститутками азовськими.
– А про що ви говорили між собою?
– Ми обговорювали все: і рецепти, і в кого яка сім'я. Говорили про свої мрії. Я налаштовувала дівчат на розмови про майбутнє. Одного вечора кажу: "Дівчата, давайте молитися на ніч". Кажуть: "Давайте ви, Грація, будете читати, а ми за вами будемо повторювати". І в нашій камері була така традиція – як почали, так і до дня нашого обміну ми читали "Отче наш".
– Грація – це ваш позивний?
– Так. Мені сказали підібрати позивний, коли я прийшла в армію. В мене було декілька варіантів, але вони були вже зайняті. І тоді я подумала, чому не Грація?
– Можете згадати позивні інших?
– Хана, Діка, Джинджер. Ще в мене була подруга, Ромашка, теж мама загиблого бійця. І вона теж загинула, на жаль. Дуже полюбляла квіти, ромашки – так цей позивний і отримала.
– Чим вас годували?
– В Оленівці? Годували – це важко назвати. Хіба що хліб, який пекли наші дівчата. Начальник колонії наказав створити зміни пекарів, щоб дівчата ходили до пекарні і пекли хліб. Оце було єдине смачне з того, що там було. Все інше – водичка, в якій плаває шматочок картоплі, як це їжею назвати? Каша, в якій варилася риба нечищена, з хребтами, кістками, з усім. Без масла, без солі, без нічого.
Загалом за 11 місяців полону я схудла на 30 кілограмів.
– Допити були?
– В Оленівці – так. Як я казала, ми були в дисциплінарному ізоляторі. Хлопці наші були в бараках. Так от тих, до кого у росіян були якісь підозри, що, може, хтось із них снайпер, або тату не сподобалось – у декого були націоналістичні тату, герби, портрети Бандери, – їх відправляли в ДІЗО до нас.
І в нас була зміна "денеерівців", дуже жорстоких, які сильно знущалися з хлопців. Дуже сильно. Били, скотчем змотували руки, ноги і продовжували знущатися. Шокерами били. Ми тільки чули, як вони кричали, стогнали. Все чули, вдень і вночі.
Після одного з допитів одного хлопця винесли на ношах мертвим – сказали, нібито покінчив з життям. Але ми чули, як "денеерівці" заходили до нього в камеру серед ночі неодноразово, били його, кидали і знущались, як могли.
– А дівчат не водили на допити?
– Водили. Але крім того, що нас ображали, штовхали, нас не били так. В Оленівці такого не було. Хіба що по гомілках могли стукнути, по спині. Домагань, наскільки я знаю, теж не було. Лише на словах – казали: "От вас всіх треба зґвалтувати, щоб ви понароджували нам росіян".
– Про що слідчі вас допитували?
– Вони шукали снайперів, допитували, хто чим займається, все це. А особисто їм цікаво було, які наші думки, про що ми думаємо, як ми розмірковуємо. І що нас спонукає до нашої боротьби.
Мене питали, як я ставлюся до росіян. Кажу, ну, нормально ставлюсь. До адекватних росіян – нормально. А якщо людина нормальна, то неважливо, якої вона національності, де живе. Але вони не хочуть ніяк зрозуміти, що прийшли в іншу країну.
– Як ви пережили вибух в Оленівці?
– Вони (вертухаї – УП) перед самим вибухом дуже веселі ходили. А тоді вибух. Паніка. Вірніше, імітація паніки у них, це відчувалося. По їхній поведінці було зрозуміло, що це не наші, розумієте? І чули ми, звідки прильоти йдуть. Ми чули стогін хлопців, крики.
– Як ви собі пояснюєте, навіщо це їм?
– Щоб нас зламати. Вони намагалися нас запевнити в тому, що це наші зробили.
Ми не піддавались на це. Тому що, я ж кажу, ми дуже добре чули, звідки прильоти були.
Важко повірити в те, що наші будуть обстрілювати. Нащо їм це робити?
Карцер, полювання на мишей, тортури Газмановим, блакитна і жовта ниточки на радіаторі
– Що допомогло вам витримати полон?
– Ви знаєте, спочатку ми краще трималися, коли нас було багато в камері. Хоча часто руки опускалися, тому що весь час були питання: "коли тебе обміняють?", "чому досі не обміняли?", "що відбувається в Україні?".
Хоча в Оленівці ми трохи чули, як вертухаї між собою розмовляли. І ще дивилися по їхньому настрою. Коли в них поганий настрій, то, мабуть, наші їм дають. Ну а як вони там сильно в припіднятому настрої, то наші отримують.
А от коли 27 вересня нас перевезли в РФ, то там був повний інформаційний вакуум. І в камерах нас тримали спочатку по троє, а з січня – по двоє. Знаходитись з однією людиною 24 на 7 тяжко. Ми вже все обговорили: книжки, всі справи, захоплення, все-все-все. Морально тяжко.
Ми дивились через вікно, і коли було небо чисте, захід сонця, то ми бачили синє небо і помаранчево-жовтий закат. Як ви думаєте, що ми бачили? Звісно, свій прапор. Ми казали: дивіться, який закат. Так це ж Україна! Все буде добре.
За розпорядженням начальника СІЗО іноді нам показували радянські фільми. Хороші фільми. "Королева бензоколонки", "Свадьба в Малинівці", в цих фільмах всі в вишиванках, розумієте? "В бій ідуть одні старики", до прикладу. Там, де Биков каже: "Ви ж летіли над моєю Україною, там і небо голубіше, і трава зеленіша".
Нам це надавало сил. Може, росіяни цього не розуміли. Начальник СІЗО нам дозволив читати книжки. Всі, звичайно, були російською мовою. Нам взагалі не дозволяли розмовляти українською. І вголос не можна було розмовляти – лише пошепки. Але ми читали. За сім місяців прочитали сто книжок.
Коли я не читала, то мила стіни. Я змінила в РФ п'ять камер. Перемила всі стіни, всі підлоги, всі туалети в тих камерах. Вони постійно вимагали прибирати.
– Ви були у карцері?
– Ну, в Оленівці я була в так званому карцері. Це була просто камера погіршених умов: у приміщенні 2,5 на 2,5 метри тримали 10 людей. І якщо в звичайній камері раз на тиждень нас виводили у двір погуляти, подихати, то з карцеру виводили раз на три тижні, а бувало, і раз на місяць.
Віконце з вулиці зашите жестю, в якій дірки просвердлені у формі Z. Всередині двоярусна шконка. На кожній шконці спали по дві людини, а інші на полу, під шконкою, на перилі туалету, на столі, на лавці. Я спала під шконкою.
Підлога була цементна. Ми просили, і нам деколи давали матраци. Хоча матрацом це не можна назвати – то тряпка з ватою, грязна, зацвіла. Мишки по нас бігали. Ми ловили цих мишей, така була розвага.
В РФ в СІЗО карцер був інший, то була камера на одного, 1,5 на 3 метри з маленьким віконцем під стелею, до якого не підійти, ще й огороженим решіткою, з якого дуже сильно дув вітер.
Це був початок лютого, сніг та дощ, вікно в одне скло зі щілинами, було дуже холодно, тремтіли від холоду і вдень, і вночі. Через це неможливо було заснути, а ранком по команді тебе піднімали і гнали виносити матрац в окрему кімнату. Шконка піднімалась і замикалась конвоїрами на замок, щоб не можна було сидіти.
Крім шконки, в камері були унітаз, умивальник, невеличкий столик зі стільцем. Але ти не маєш права сидіти взагалі. Тобто ти сидиш, поки вертухая немає поряд. Як тільки він підходить, мусиш стояти коло дверей і вітатися з ним. Ну і виконувати його забаганки: співати гімн Росії, співати російські пісні, присідати, мити підлогу. Ми, мабуть, по десять разів на день мили, як не більше. Це таке знущання було.
Одну дівчину – в неї досить довге волосся було – росіяни почали стригти тільки за те, що вона дивилася в сторону дверей, в сторону зрачка. Але машинка зламалася. То, мабуть, було її щастя, що її повністю не побрили.
– Не можна дивитися на двері?
– Ні. Не можна розмовляти вголос, не можна дивитися на двері. Навіть коли вони підходять, не можна дивитися. Не можна підходити до вікна і дивитися у двір.
– За що вас тримали у карцері? Це було покарання?
– Так. В Оленівці то було покарання за те, що я начальнику колонії відповіла не так, як він очікував. Він дуже хотів, щоб ми дали інтерв'ю, але я сказала, що мої рідні не дивляться російське телебачення. Це йому не сподобалось, і він наказав, щоб мене відвели в шосту камеру ДІЗО. І я там провела півтора місяця.
Інша дівчина потрапила до карцеру через те, що запитала начальника, чи дійсно нам дадуть компот з тієї черешні, яка росла на території колонії. В тому ж карцері були і Нава, і Пташка, та інші дівчата.
А в РФ нам дали карцер за те, що ми з дівчиною, яка зі мною була – Оленою – вішали ниточки на радіатор. Дві ниточки, блакитну і жовту. Так співпало: ми в різний час повисмикували їх із рушників, які нам давали для миття підлоги. Ну, ми вішали ті ниточки на радіатор, позначали так день тижня. От вони через декілька місяців знайшли ці ниточки. Сказали, що ми вишиваємо прапор України, ну і все – нас перевели в карцер на тиждень.
– Ви кажете, що там примушували присідати?
– Так. Мінімум п'ятдесят, максимум – тисячу разів.
– І вони рахували?
– Так. Вони наказували, щоб ми рахували вголос. Голосно, щоб вони чули. Віджимались дівчата від двадцяти до п'ятдесяти разів. Змусили нас вивчити гімн Росії і співати його неодноразово. Були дні, коли ми по десять разів його співали. Російські пісні, які нам спочатку включали по радіо, а тоді змушували, щоб ми їх співали. Газманова, Бабкіну, яких я просто ненавиджу після цього. Це знущання. Це психологічне, моральне знущання над людьми.
– Увесь цей час у вас не було зв'язку з рідними. Тобто ви не мали гадки, що відбувається в Україні?
– Нас виводили деколи на допити до слідчих. І ті перераховували міста, які [росіяни] начебто захопили. Казали, що Одесу скоро заберуть. Але підтвердження тому в нас не було ніякого. А ми й сказати їм нічого не можемо, бо не знаємо, що відбувається.
На той час, коли ми виходили в полон, то місто дуже сильно бомбили – я їхала в автобусі і бачила зруйнований Маріуполь. В мене геть сльози вийшли.
Обмін, перше тірамісу на волі, сни про обстріли
– Можете згадати день, коли ви дізналися про обмін?
– Ми чекали на обмін кожного дня, але до останнього не знали, коли це станеться. Навіть тоді, коли нас підняли та почали по прізвищах викликати з камери, не знали, навіщо.
Це серед ночі було. Називають твоє прізвище, ти виходиш, а твоя сусідка лишається – як так? Я кажу: "Лєночка, якщо що, тримаємося". Ми вивчили телефони наших близьких. Якщо я вийду, то маю подзвонити її рідним, сказати, що все добре. Так само й вона.
І ось нам видали наші речі, сказали нічого більше не брати. Тобто ти не розумієш, що відбувається: тебе кудись збирають, а куди – ніхто не говорить. Хоча були деякі вертухаї, які шепнули, що це ви їдете на обмін.
Це була повна несподіванка, але ми цю несподіванку, розумієте, чекали кожної секунди. Тому як тільки це сталося вже, то здавалось, що це сон. Навіть тоді, коли приїхали на кордон, вже нас обміняли, вже пересадили в інші автобуси, і вже зайшов наш військовий і каже: "Вас вітає Україна". А ти на нього дивишся і не розумієш, чи це правда, чи, може, це росіяни перевдяглися і так знущаються.
– Якими були ваші перші дні в Україні?
– До мене тут же приїхали діти. Коли я їх побачила, то була сама велика радість. Вони плакали, казали: "Мама, ти така маленька стала". Я кажу: "Так, але я жива і здорова, все нормально, наросте".
– В полоні ви були позбавлені майже усього. Чим потішили себе на волі найперше?
– Знаєте, коли ми були в полоні, то ми з Лєною весь час мріяли – так сталося, що в нас з нею смаки сходяться – про солодкий десерт сирний. Мій улюблений – це тірамісу. Звісно, я дівчатам це говорила. І коли ми опинилися в госпіталі, перше, що дівчата принесли – торт-десерт, тірамісу.
– Вам сняться сни?
– Сняться. Обстріли, бомбардування. Тривога ще є. Коли грім сильний, я не можу спати. Бо наче вибухи чую. І в метро не можу сама їздити ще. Тому що звук потяга, коли він наближається, для мене – як винищувач летить.
– Зараз ви проходите реабілітацію. Що далі?
– Служити. Продовжувати справу. Буду служити, поки мене не виженуть (посміхається).
Діти? Вони знають, що їхня мама – самостійна жінка, і все одно буде так, як вона сказала.
Євген Сафонов, для УП
Матеріал створений в рамках проєкту "Життя війни" за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
