По інший бік вогню. Як контрольовані пожежі охороняють та рятують дику природу

Для чеського ботаніка Яна Ролєчєка день 3 червня 2019-го року став особливим. Йому вдалося знайти в Україні орхідею, яку ніхто на території країни не бачив упродовж останніх 99 років. Знахідка означала "воскресіння" виду, який в Україні починали вважати зниклим. 

Офрис комахоносна, або ж комашник мухоносний занесений до Міжнародного списку охорони природи. Центр його великого ареалу розташований у Франції, Німеччині та Швейцарії. А в Східній Європі ця рослина – справжня рідкість. 

В 1920-му році польський ботанік Шимон Вердак знайшов ці орхідеї на Івано-Франківщині неподалік Рогатина на пагорбі, що зветься Чортова Гора. В якості підтвердження знахідки екземпляри рослин зберігаються в гербаріях у Львові та Кракові. 

Ще раніше комашник мухоносний знаходили в інших місцях на заході України, але про це відомо тільки з літературних джерел. Тобто матеріальних доказів у вигляді гербарних зразків не існує. 

Після 1920-го року, впродовж майже століття цю орхідею в Україні шукали, але не знаходили. Хоча весь цей час комашник мухоносний нікуди не зникав із Чортової Гори. 

Не знаходили з одного боку тому, що рослин цих зовсім мало. А з іншого – схоже, що в різні роки цвітуть вони в різний час. Тому їхні шляхи розходилися з ботаніками. 

Ян Ролєчєк, якому пощастило на відміну від його попередників, звісно, не став зривати рідкісну рослину. Натомість сфотографував її та зафіксував точні географічні координати й іншу інформацію, важливу для науковців. 

Про свою "зустріч" він написав невелику статтю в "Українському ботанічному журналі". В ній серед іншого він намагається відповісти на очевидне питання: як зберегти майже невловиму популяцію рідкісної рослини, щоб вона не зникала остаточно й назавжди? 

Ще з 1970-х років Чортова Гора охороняється як ботанічна пам'ятка природи загальнодержавного значення, адже тут ростуть й інші рідкісні види рослин.

Але такої охорони замало. Людина мусить втручатися в природну екосистему, нехай на перший погляд це звучить дивно. Один із варіантів, який пропонує чеський науковець – контрольоване випалювання рослинного покриву. 

"Українська правда" розповідає про важливу роль вогню в дикій природі. А також про те, як контрольовані пожежі парадоксальним чином можуть врятувати орхідеї та інші рідкісні види рослин і цілі екосистеми. 

З огляду на поширену в Україні практику незаконного випалювання трави ми наголошуємо, що в жодному разі не заохочуємо безконтрольно і самовільно випалювати природну рослинність. Також ми не закликаємо до порушення екологічного законодавства в будь-який інший спосіб і не схвалюємо його. 

Інший ліс

Вогонь у природі – якщо не катастрофа, то майже завжди проблема навіть у мирний час. Тим паче під час війни, коли ліс та степ горить на окупованих територіях, де його ніхто гасити не поспішає. Або поруч із зоною бойових дій, куди українські пожежники не можуть дістатися через обстріли чи замінування. 

"Українська правда" раніше розповідала, як вогонь знищив цінні ділянки природи на окупованій Кінбурнській косі. А цього літа масштабна природна пожежа сталася на заповідному острові Джарилгач, який також контролюють російські окупанти. 

Під час війни так само, як і в мирний час, лісові пожежі загрожують містам та селам, через них нерідко гинуть люди. Не кажучи вже про загибель тварин, а також економічні збитки. 

Адже в наш час більшість лісів передусім слугують джерелом деревини. Грубо кажучи, це "поле", на якому висаджують дерева, а коли вони достигають – вирубують врожай і висаджують нові. Саме тому в Україні лишилося вкрай мало справді природних лісів, які називають пралісами. 

Якщо "поле" згорить, замість економічної вигоди його власник отримає збитки. Тому тільки божевільний або злочинець може навмисно влаштувати пожежу в лісі. 

Це зараз. Але ще кількасот років тому в Україні ліси грали важливу роль у традиційному природокористуванні. Це були угіддя, де можна випасати худобу, там водилися звірі, на яких можна полювати, і квітували рослини, з яких бджоли збирали мед. Важливо, що ті ліси помітно відрізнялися від сучасних. 

Це були рідколісся, які більше нагадували сучасні лісопарки. Дерева, розташовані віддалік одне від одного, не тягнулися до сонця, як корабельні щогли, а мали розлогі крони.  

Такі дуби чи сосни виглядають мальовничо, але їхня деревина сучкувата, тож як будівельний матеріал має низьку якість. Але під ними добре ростуть трави, потрібні худобі, диким копитним, бджолам, а отже, і людям, які живуть поруч із лісом. 

"Якщо я, наприклад, умовний бортник кінця XIX століття, живу на лісовому хуторі, я піклуюся про те, щоб моїм бджолам було де збирати мед, а худоба мала вдосталь паші, – розповідає Андрій Сагайдак, засновник природничого центру "Міжрічинська Пуща" на Чернігівщині. 

Тому, як тільки сніг починає розтавати, я йду до лісу і по таких рідколіссях та галявинах підпалюю суху траву. Все, що може горіти, вигорає. А в більш густих ділянках лісу сніг ще лежить, ґрунт холодний, рослини ще не розвинулися і вогонь тут не поширюється. 

Важливо робити це щороку або через рік. Великі дерева захищені грубою корою, тому швидка низова пожежа їм не шкодить. При цьому опалі гілочки, хвоя, молоді деревця і чагарники згорають і утворюється попіл, який працює як добриво". 

Так вогонь зберігає рідколісся і підживлює ґрунт, на якому добре ростуть трави. Наприклад, той же хамеріон вузьколистий – цінний медонос, який багато людей знають під назвою іван-чай. Загалом такий вогонь у лісі виконує роль ніби "прискорювача" чи "підсилювача" роботи екосистеми. 

При цьому густі ліси ніхто навмисно не підпалював із добрими намірами. Бо такі пожежі людям нічого крім біди принести не здатні. 

Нове життя на згарищі 

Але з погляду дикої природи навіть сильна пожежа – не кінець історії, а перехід в іншу форму. Так, вогонь знищить старий ліс і багатьох його мешканців. Але на згарищі почнеться процес, який екологи називають сукцесією – це коли одні види з року в рік замінюються іншими. Спочатку будуть однорічні трави, потім багаторічні, потім з'являться чагарники, а за ними дерева.  

Людина може розмірковувати про те, наскільки це все добре чи погано. А для дикої природи це нові можливості, якими вона користується. 

"На лісових згарищах формуються продуктивні екосистеми, – розповідає Андрій Сагайдак. 

В радянські часи були дослідження з мисливствознавства, коли вивчали вміст білків, вуглеводів та інших речовин, що впливають на поживну якість рослин. І виявилося, що на згарищах ці показники підвищуються. Тобто лісові тварини, такі як лось, олень, козуля та інші, завдяки пожежам отримують кращі корми.

Деякі види тварин ви не знайдете в стиглому лісі, наприклад, тетерука чи зайця біляка. Але вони полюбляють місця, де природа відновлюється на згарищах. За 3-4 роки після пожежі, коли почне з'являтися осика, береза, чагарникові верби, там будуть хороші умови для лося".

Вересовища 

Одна з рослин, яка буквально потребує пожеж – верес. Андрій Сагайдак розповідає, що в Шотландії землевласники практикують випалювання вересовищ, які є одним з національних символів країни. Для цього ділянку "розрізають" на кілька частин смугами голої землі, які не може здолати вогонь. І щороку взимку палять чергову частину.

Вересовища, звісно, мальовничі самі по собі. Але головне, що вони цінні як середовище, де мешкають певні види тварин. Наприклад, куріпки, які можуть бути об'єктом полювання. Не кажучи вже про менш помітну "дріботу" у вигляді різних комах. 

Якщо говорити саме про Полісся, то тут ця вічнозелена рослина приваблює козуль. А там, де є козулі, там буде рись. 

За радянських часів на поліські вересовища вивозили колгоспні пасіки. Але в наш час площа вересовищ помітно скоротилася, тому бджолярам вони не дуже цікаві.

Чому не можна палити ліс, як наші предки 

Сьогодні будь-які навмисні підпали в лісах заборонені. Єдине виключення – спалювання так званих порубочних решток – гілля, що залишається після вирубки ділянки лісу. Його зазвичай спалюють взимку, коли сніг не дає вогню шансів поширитися на живі дерева. 

Але справа, безперечно, не тільки в законодавчих нормах. Але й у тім, що немає вже того рідколісся та людей, які жили бортництвом і випасом худоби в лісі. Останнє, до речі, також заборонено законодавством. 

Крім того, Андрій Сагайдак застерігає від романтизації "традиційної практики природокористування пращурів". Вони, звісно, намагалися проводити лісові пали у безпечний спосіб. Але це зовсім не означає, що вогонь ніколи не виходив з-під контролю і не перекидався на густий ліс чи людські оселі та господарства. 

Єдиний випадок, коли сьогодні в Україні лісові пали можуть бути корисними і доречними – це підтримання біорізноманіття, як у випадку з вересовищами. 

Колись тут був степ 

Якщо перенестися з Полісся на протилежну, південну частину України, ми опинимося в степу. Точніше в степовій зоні, бо майже всі степи люди в Україні знищили – перетворили їх на сільськогосподарські поля, затопили штучними морями тощо. 

За найбільш оптимістичними оцінками залишилося близько 4% площі степів, які історично були на території України. Це окремі схили та балки, які фізично не вдалося розорати, або заповідники на зразок "Асканії-Нова". 

Якщо колись вас зацікавить питання, чому кількадесят років в Україні ніхто не бачив степового орла, то відповідь на нього ви вже знаєте. І так само вас не здивує, що в Червоній книзі України так багато саме степових рослин. Вони рідкісні насамперед тому, що степи в нашій країні теж рідкісні. 

Втрата біорізноманіття 

Одна з особливостей трав'яних екосистем – степів та луків – полягає в тому, що біомаса накопичується в них значно швидше, ніж встигає розкладатися. Іншими словами, гриби та бактерії не здатні переробляти всю траву, яка щороку виростає і відмирає. 

Це могло б стати справжньою проблемою для степів чи луків, якби не копитні тварини – сайгаки, дикі коні або бізони, залежно від того, про яку частину світу йдеться. Річ не в конкретному виді, а в тому, що всю траву, яка виростала, дикі тварини з'їдали. 

Упродовж кількох останніх тисячоліть цю ж саму функцію на території України успішно виконували домашні копитні – коні, вівці та велика рогата худоба. 

Але в залишках українських степів давно немає ні диких коней, ні кочовиків-скіфів із їхніми стадами худоби. Тому степи поступово перетворюються на інші трав'яні екосистеми – луки, де панують вже інші види рослин, або заростають степовими чагарниками.  

Відбувається це тому, що відмерлі частини рослин вкривають ґрунт суцільним шаром, ніби ковдрою. Під цією "ковдрою" земля стає вологішою і не так сильно нагрівається під сонцем. Тобто змінюються умови, які підходили для тутешніх рослин. 

Крім того, насіння трав, таких як ковила, просто фізично не дістає до землі, затримуючись на сухій повсті, і тому не може прорости. Цибулинні рослини, на зразок диких тюльпанів, також не можуть пробитися крізь цю ковдру на поверхню. 

Зрештою, луки без допомоги копитних тварин заростають чагарниками і теж зникають. 

Цей процес відбувається не в одну мить чи не в один рік, а поступово. Рідкісні степові види, такі як згадана на початку розповіді офрис комахоносна та інші орхідеї, трапляються все рідше, аж поки не зникають зовсім. Тому екологи говорять про зменшення біорізноманіття. 

Очевидно, що чим більше біорізноманіття степу, тим краще, тим це більш справжній степ чи лука, і тим він стійкіший до зовнішніх впливів.

В сучасному світі трав'яним екосистемам залишається покладатися тільки на людей, що продовжують випасати свою худобу чи косити сіно. А також на вогонь. 

Вогонь "з'їдає" зайве 

Степи горіли завжди, і людина тут ні до чого. Під кінець літа, коли трави висохли, пожежу може спричинити блискавка. Тоді вогонь "з'їдає" все, що не встигли доїсти копитні. Якісь комахи чи інші дрібні тварини гинуть. Але основа екосистеми, трав'яні рослини, залишаються неушкодженими і готові запустити нове коло життя наступного року. 

Анна Куземко, докторка біологічних наук з Інституту ботаніки ім. М.Г. Холодного НАН України розповідає, що років 15 тому вона була в Чехії і потрапила на екскурсію в степи, які дуже сильно заростали чагарниками. Виникло питання: що ж робити з цими кущами і як врятувати степ?

"Тоді місцеві колеги сказали, що треба сподіватися на пожежу, – каже Анна Куземко. – Для мене в той час це було відкриття. Протягом певного часу це було складно усвідомити. Тому що вогонь – це стихія, це щось страшне. 

Потім я почала досліджувати це питання і з'ясувала, що в Європі вогонь використовується як один із засобів менеджменту, щоб вилучити додаткову біомасу, яка утворюється в трав'яних екосистемах." 

Її колеги з Бразилії вивчають вплив природних пожеж на біорізноманіття трав'яних екосистем. Деякі з них горять щороку, інші – раз на кілька років. Науковці порахували, що найвище біорізноманіття там, де пожежі трапляються з року в рік. 

Сон-трава

В Україні відомі конкретні випадки, коли той чи інший вид рослин вдалося врятувати завдяки вогню. 

Анна Куземко розповідає, що на території національного парку "Кармелюкове Поділля" на Вінниччині є урочище "Вишенька", де зустрічаються три види сон-трави. Один із них – сон розкритий – майже зник у цьому місці. Науковцям вдалося знайти всього три особини. 

Причиною була потужна підстилка з відмерлих трав. Адже домашні тварини тут не випасалися, і сіно ніхто не заготовляв. Але після того, як в урочищі сталася пожежа, популяція рідкісної рослини пішла вгору. 

До речі, не даремно Ян Ролєчєк у своїй статті також звертає увагу на те, що на Чортовій Горі накопичується підстилка, і вона загрожує комашнику мухоносному та іншим рідкісним рослинам. Звідси його рекомендація про контрольовані пали.

Про шкоду "самолікування" вогнем 

Зі сказаного можна легко зробити висновок, що незаконні підпали трави, які різні люди часто практикують в Україні, справді йдуть на користь природі. Але цей висновок цілком хибний. 

Люди підпалюють траву зовсім не для того, щоб врятувати рідкісні види рослин. Більшість із них, очевидно, не надто обтяжені знаннями з ботаніки й систематики рослин. Зазвичай вони посилаються на традицію, мовляв, "палили траву з діда-прадіда, тому що після вогню вона краще росте". 

При цьому палять, коли заманеться, а не тоді, коли це варто робити, якщо справді є мета зберегти або підвищити біорізноманіття. 

Анна Куземко каже, що штучний пал (якщо в ньому справді є потреба), необхідно проводити ранньої весни, а краще в лютому. Тоді ще рослини "сплять", а птахи чи дрібні тварини не привели потомство. 

Другий варіант – у листопаді, коли рослини давно завершили вегетацію, личинки комах занурилися під землю, а молоді тварини підросли і можуть дати собі раду.  

Якщо ці терміни порушити хоча б на кілька тижнів, ефект для природи буде негативним.

При цьому потрібно розуміти, що якісь організми обов'язково загинуть у вогні. Але така ціна за збереження популяцій рідкісних видів та загальне "здоров'я" всієї екосистеми. Зрештою, якщо степ перетвориться на зарості чагарників, то неминуче зникнуть і тварини, які тут мешкали. 

Крім того, контрольовані пали для порятунку природи – зовсім не самоціль. У багатьох випадках з їхньою роботою цілком успішно впорається домашня худоба або косарки для заготівлі сіна. Але тут теж треба знати міру – не косити і не випасати надто багато. Інша справа, що не всюди, де потрібно, пасуться корови, і не всюди люди косять сіно. 

Але важливо, що навіть на території національних парків чи інших об'єктів природо-заповідного фонду дозволяється і косити траву, і випасати худобу. Виняток – заповідники або окремі частини національних парків. І якщо рідкісний вид росте на таких "виняткових" територіях, для нього це може обернутися проблемою, як би парадоксально це не звучало. 

І ще одна умова – займатися палами мають фахівці. Це як у медицині: лікування призначає тільки лікар, і воно має бути вчасним та дозованим. А самолікування, як відомо, може призвести зовсім не до бажаних результатів.  

*  *  *

Науковці та природоохоронці зрідка використовують контрольовані пали як інструмент управління нацпарками та іншими об'єктами природно-заповідного фонду. Анна Куземко запевняє, що якщо такі заходи прописані у відповідних документах нацпарку чи іншого заповідного об'єкту і ці документи затвердило Міндовкілля, то з юридичного боку проблем немає. Але практику контрольованих палів не надто афішують.

Одна з причин полягає в тому, що ніхто не хоче нехай навіть опосередковано виступити адвокатом дуже дивних, щоб не сказати маргінальних, паліїв трави. Інша полягає в тому, що навіть у професійному середовищі ставлення до контрольованих палів досі суперечливе. 

Зокрема, частина природоохоронців сповідують ідею абсолютної заповідності. Простими словами, вони наполягають на тому, що заради охорони природи людина мусить в жодному разі не втручатися в цю природу. Не кажучи вже про те, щоб палити степи й луки.

Можливо, ідея невтручання в дику природу справді могла б спрацювати, якби в неозорих українських степах досі паслися стада турів, тарпанів чи інших копитних. Але сьогодні, на жаль, це не більше ніж сюжет для науково-фантастичного роману. Тому для збереження окремих ділянок луків чи степів людина не просто може, але й мусить втручатися в ці екосистеми.

Дмитро Сімонов, УП