Пекло на землі. Як росіяни вбивають українські чорноземи

Існує відома історія про те, що під час Другої світової війни німецькі окупанти вивозили з України чорнозем. Це міф. Принаймні серйозних наукових доказів таких подій в істориків немає. 

Але ця байка відображає той факт, що українські ґрунти – справжній скарб. При тому що Україна займає менше ніж пів відсотка загальної площі суходолу планети, їй належить близько 6-8% запасів світового чорнозему. Саме завдяки йому Україна є однією з головних аграрних країн світу.

Цього року українські ЗМІ писали, що російські супермаркети продають український чорнозем, "ретельно перевірений на вміст шкідливих речовин". Зважаючи на традиції та цінності росіян, уявити це не дуже складно. 

Але навіть якщо це правда, у такій спосіб росіяни не можуть позбавити нашу країну якоїсь значної кількості чорнозему. Натомість немає жодних сумнівів, що окупанти знищують наші ґрунти просто на місці й досягли немалих "успіхів" у цій справі. 

"Українська правда" розповідає, як воєнні дії шкодять українським ґрунтам, як їх можна "вилікувати" і що чекає на найскладніших "пацієнтів". 

Бомбові воронки для риби 

Після завершення В'єтнамської війни на території країни лишилося близько двох із половиною мільйонів воронок від вибухів. 

Щоб позбавити повстанців схованок під кронами тропічних дерев, ліси рясно поливали "оранжем". Тоді дерева ставали голими, а згодом помирали. 

Щоб позбавити аграрну країну ресурсів для життя й опору, на її поля скидали бомби. В залишених ними вирвах після закінчення війни в'єтнамські селяни облаштували ставки для вирощування риби. 

Історії про те, як війна впливає на природу, на щастя, не такі непроглядні, як більшість інших історій про війну. Бо для частини природи війна – це справді можливість. 

Люди кидають на полях урожай, тому розводиться багато мишей. Це збільшує кормову базу для лисиць та вовків. Тому вовка, наприклад, справедливо називають "твариною війни".

Люди в Україні не дуже радіють забороні відвідувати ліси під час війни, натомість тішаться птахи та звірі. 

Демілітаризована зона між Північною та Південною Кореями – небезпечне місце, де людей немає. Але завдяки цьому воно вимушено перетворилося на заповідник, де мешкає амурська плямиста пантера, рідкісні види журавлів, ведмеді й усього понад сто видів тварин, що потребують охорони. 

А на території американської військової бази Форт Ліберті живе метелик, що зветься сатир святого Франциска. І це не випадково, бо військові бази загалом значно гостинніші місця для рослин і тварин, ніж мирні міста та рясно зрошені отрутами поля.

Такі парадоксальні приклади, коли війна чи військова сфера позитивно впливає на природу, можна перелічувати й далі. Але серед них майже не буде історій про ґрунти – їм війна ніколи нічого хорошого не несе. Приклад про штучні ставки у бомбових вирвах – чи не єдиний виняток із цього правила. Та й то лише тому, що колишній ґрунт обернувся на дно ставка. 

Багатий внутрішній світ ґрунтів 

Радіобіологиня та популяризаторка науки Олена Паренюк, коли пояснює дітям, як влаштований і як працює ґрунт, проводить аналогію з людським організмом. Якщо біосфера – це тіло людини, то ґрунт – це кишківник. 

Цей орган в людини чи інших тварин населяють безліч різних бактерій. Якщо баланс у цьому "багатому внутрішньому світі" порушують антибіотики чи неправильне харчування, людина нездужає й часом дуже серйозно.

В ґрунті живуть незліченні безхребетні та незрівнянно більше бактерій та грибів. Їхня задача – розкладати рештки відмерлих рослин і тварин, щоб хімічні елементи могли повернутися в рослини та продовжити коло життя. 

Є й інші задачі. Наприклад, азотфіксуючі бактерії постачають рослинам азот із атмосферного повітря, який рослини самостійно засвоїти не можуть. 

Людмила Білявська, докторка наук з Інституту мікробіології і вірусології ім. Д.К. Заболотного НАН України розповідає, що один грам "здорового" ґрунту містить мільярди різних мікроорганізмів, яким завдячує своїми родючими властивостями. 

Втім, на сільськогосподарських полях такі справді якісні ґрунти зустріти складно. Через нещадну експлуатацію мільярди мікроорганізмів перетворюються на мільйони. 

А на місці, де горів танк чи вибухнула бомба, мільйони скорочуються до тисяч. І заразом знижується здатність ґрунту підтримувати життя рослин.

Свинець. Мідь. Ртуть

Водночас земля на місці вибуху чи поруч із ним "збагачується" хімічними компонентами, яких раніше тут не було взагалі або було незрівнянно менше. 

Катерина Полянська, екологиня з організації "Екологія. Право. Людина", зібрала понад сотню зразків ґрунту з різних регіонів України, де відбувалися бойові дії, щоб визначити хімічні зміни, які відбулися в землі. 

Виявилося, що ґрунт зі снарядної вирви на шкільному подвір'ї в Миколаївській області містить понад 600 міліграмів свинцю з розрахунку на один кілограм. Це приблизно у 20 разів більше гранично допустимої концентрації (ГДК) – порогової кількості, що вважається все ще безпечною для здоров'я людини. 

А неподалік від вирви кілограм ґрунту містить лише 25 міліграмів свинцю. Це менше за величину ГДК і доводить, що поки на шкільному подвір'ї не розірвався снаряд, проблем зі свинцем у ґрунті там не було. Це теж важливо перевіряти, адже бойові дії часто точаться у промислових регіонах, де довкілля і до війни було далеко не в зразковому стані. 

В іншій пробі, яку Катерина взяла на місці ракетної воронки у лісі, також на Миколаївщині, лабораторія виявила перевищення концентрації міді більше ніж у сто разів. 

Настільки високі концентрації шкідливих металів на місці бойових дій зустрічаються далеко не завжди. Але для ртуті, ванадію та кадмію перевищення фонових значень у 3-6 разів – звична справа. 

Мертва земля 

Важкі метали – далеко не єдиний хімічний слід воєнних дій у ґрунті. В результаті вибухів, розливів та горіння в довкілля потрапляє цілий букет різноманітних хімічних сполук. Від практично безпечних, таких як вуглекислий газ, до явно шкідливих. Таких як тротил, відомий також, як ТНТ, токсичний для людей та ґрунтових організмів. 

Вся ця "хімічна зброя" у високих концентраціях разом із високою температурою і тиском від вибуху здатна вмертвити ґрунт у буквальному сенсі слова. 

Людмила Білявська проводила експерименти з різними зразками ґрунту з місця бойових дій, щоб перевірити, наскільки така земля придатна для вирощування рослин. Виявилося, що в ґрунті з-під згорілого танка насіння пшениці взагалі не проростає. 

Може бути навіть гірше, якщо якісь рослини проростуть на понівеченій війною землі. 

Що робити з вирвами 

Доля хімічних забрудників, які опиняються в землі внаслідок воєнних дій, складається по-різному. Це залежить від самої речовини, від типу ґрунту, від того, що саме тут росте тощо. 

Якісь речовини можуть потрапити в ґрунтові води, що їх споживають, п'ють люди. Інші – опинитися в сільськогосподарських рослинах, а відтак потрапити до організму людини.

Якщо повернутися до вже згаданих важких металів, то їх, наприклад, особливо активно накопичують листові овочі. 

Тому Катерина Полянська наполягає, що загорнути землею вирву на полі чи на городі та продовжувати вирощувати там сільськогосподарські культури – точно не найкраще рішення. В ідеалі потрібно вибрати вражений ґрунт і замінити його на "здоровий". 

Але в Україні немає спеціальних полігонів, де можна було б таку землю безпечно захоронити. І немає стільки "непотрібної" чистої землі, щоб засипати всі воронки від вибухів. 

З огляду на це ідея природоохоронця Олексія Василюка, який пропонує після перемоги України тимчасово використовувати російські поля, не виглядає такою вже екстравагантною. Хоча й реалістичною теж не виглядає. 

Засіяні залізом 

Сьогодні багато українських земель сільськогосподарського призначення перебувають під окупацією, якісь – заміновані, а інші – понівечені в результаті бойових дій. Поки триває активна фаза війни, оцінити реальний стан цих ґрунтів і загальний розмір збитків можна хіба що приблизно. Але ось лиш один із прикладів. 

На супутниковому знімку поля в Ізюмському районі на Харківщині природоохоронці нарахували понад дві тисячі воронок від вибухів на площі в один квадратний кілометр. Якщо для наочності розподілити ці вирви рівномірно, то в кожному квадраті зі стороною 22 метри опинилося б по одній воронці.

Разом ці снаряди вивернули не менше 90 тисяч тонн ґрунту і додали до нього тонни заліза, міді, сірки та інших речовин, яким не місце там, де росте пшениця.

Ліки для ґрунту 

Існують технології, які дозволяють "вилікувати" чи принаймні покращити землі, поранені війною чи якоюсь техногенною катастрофою. 

Вже згадана небезпечна здатність деяких рослин накопичувати важкі метали чи інші хімічні компоненти має і зворотній бік. Такі рослини, наприклад, як конопля, можуть "витягувати" небезпечні компоненти з ґрунту і поступово робити його чистішим і безпечнішим. 

Мікрофлору кишечника, що постраждала через антибіотики, можна відновити за допомогою спеціальних препаратів, які містять корисні бактерії. 

В Інституті мікробіології НАН України ще до початку повномасштабної війни розробили мікробні препарати, які дозволяють "лікувати" ґрунт. Вони очищують його від забруднень нафтопродуктами, пестицидами чи іншими шкідливими сполуками, а також насичують корисними мікроорганізмами. 

Людмила Білявська каже, що такі препарати можна застосувати і для ґрунтів, що постраждали через воєнні дії. Зараз разом із колегами вона проводить дослідження в цьому напрямку.

На полях Верденської битви 

Після Першої світової війни на місці сумнозвісної Верденської битви у Франції утворилася так звана Червона зона (Zone Rouge). 

Через тривалі інтенсивні бої людські поселення та інфраструктура були зруйновані. Земля – понівечена вирвами, нашпигована осколками боєприпасів та нерозірваними снарядами, забруднена хлором, арсеном, ртуттю та свинцем. 

Понад тисячу квадратних кілометрів країни виявилися цілком непридатними ні для життя, ні для ведення сільського господарства. Тому уряд Франції вирішив перетворити цю місцевість на таку собі зону відчуження. 

Впродовж наступних ста років її площа скоротилася більше ніж у десять разів і тепер становить близько ста квадратних кілометрів. Фахівці з розмінування роблять свою роботу, але фермери досі ризикують зібрати там "залізний врожай" під час польових робіт.

І природа також потроху робить свою роботу. У сторічних вирвах, заповнених водою, утворилися нові типи оселищ, або ж, простіше кажучи, екосистем. 

Але, наприклад, у тому місці, де знешкоджували усі вибухові боєприпаси, досі можна спостерігати тундровий пейзаж посеред лісу. Через забруднення і порушення ґрунтів нічого крім деяких лишайників там не росте. 

Реальність така, що подібні "Червоні зони" можуть утворитися і в Україні – там, де війна особливо понівечить землю. 

Урок чорнобильської зони відчуження

Прийняти і пояснити цю реальність дозволяє досвід чорнобильської зони відчуження. 

Поза жодним сумнівом, одну з найбільших техногенних катастроф в історії людства ніхто не задумував як благо чи "можливість". Але понад три десятиліття по тому, як вона сталася, зона відчуження фактично і юридично перетворилася на великий природний заповідник. 

Так, тутешня природа постраждала ще навіть до будівництва атомної станції. Зокрема і через осушення боліт. 

І, можливо, ведмеді, які почали зазирати в ці місця останніми роками, через війну вже не повернуться сюди, принаймні, на нашому віку. Зате тепер тут є коні Пржевальського, яких не було ніколи раніше, але вони добре вписалися в тутешню природу. 

Для любителів цифр можна зауважити, що в Чорнобильському радіаційно-екологічному біосферному заповіднику охороняються понад 70 видів тварин і майже пів сотні видів рослин з Червоної книги України. 

Фабрики з поглинання вуглецю 

Хтось може заперечити, що це надто цинічно – конвертувати міста, поля і села в біорізноманіття. Але річ у тім, що охорона природи стає дедалі прагматичнішою справою. Іншими словами, охорона природи – не жест доброї волі, а умова для виживання людини. 

Можна і далі ховати голову в пісок і вдавати, що людина ніяк не причетна до температурних рекордів, які планета демонструє цього року. 

Але одна з причин глобальної зміни клімату – знищення природних екосистем: лісів, боліт і степів. Тому нам потрібно не лише охороняти ті, що лишилися, але й відновлювати їх там, де це можливо. Вони дуже добре вміють забирати вуглець з атмосфери, на що наші технології досі не спроможні. 

"Червоні зони" на півдні та сході України можуть стати такими фабриками з поглинання вуглецю. 

Можна, звісно, спробувати обійтися без них. Для цього доведеться не тільки зробити їх безпечними для людини, з чим Франція не впоралася за сто років. Але ще й пояснити цивілізованому світу та зокрема Європі, куди ми прагнемо, чому Україна залишається однією з найбільш розораних країн світу і дуже далекою від лідерства у сфері охорони довкілля.

* * *

Ботаніки, зоологи та їхні колеги з суміжних галузей не мають жодних сумнівів, що охороняти біорізноманіття критично важливо. Цю тему дуже важко "продати" людям, які природою та охороною довкілля не цікавляться. Хоча вони так само, як екологи чи ботаніки, залежать від стану біорізноманіття. 

Добре, коли йдеться про охорону оселедців чи інших промислових риб. Але навіщо охороняти організми, яких ніколи не бачив, а в рідній мові немає назви для їхнього позначення – зрозуміти непросто. 

На щастя, коли йдеться про ґрунти, в нас є ледве не ідеальна реклама важливості біорізноманіття. 

В 1970-х роках японський дослідник Сатоші Омура вивчав властивості різних ґрунтових мікроорганізмів. Щоб боротися за своє "місце під сонцем", ці істоти в процесі еволюції винайшли різні речовини для пригнічення та вбивства конкурентів. А оскільки серед цих конкурентів трапляються вороги людини, то для людей такі речовини можуть бути дуже корисними. 

У зразку ґрунту, зібраному поруч із полем для гольфу, Сатоші Омура знайшов бактерію, що синтезує одну з таких речовин, яка до того часу була невідомою. Її назвали авермектин. 

Похідні цієї речовини спочатку використовували, щоб лікувати від гельмінтів домашніх тварин, а згодом і людей. Сьогодні за їхньою допомогою лікують різні гельмінтози, про які українці як мешканці помірного поясу, на щастя, майже нічого не знають. 

Але у світовому масштабі значення цих препаратів таке, що в 2015-му році Сатоші Омура разом із американцем Вільямом Кембеллом отримали Нобелівську премію з медицини.

Дмитро Сімонов, УП