Віктімблеймінг воєнного часу

Євреї заслужили на війну і суворий окупаційний режим. Нацисти – рука провидіння. Гітлер – бич Божий, який карає євреїв за прагнення до асиміляції. А ув'язнення в гетто – шанс спокутувати гріхи і повернутися до свого коріння...

У 1940-1941 роках подібні тези озвучували окремі єврейські діячі у Варшавському гетто. І якщо до великої війни таке самобичування могло здатися нам парадоксальним і абсурдним, то тепер ми на власному досвіді переконалися, наскільки затребуваним буває віктімблеймінг воєнного часу. Уявлення про те, ніби жертва збройної агресії розділяє провину за нещастя, які з нею сталися.

Влітку 2023-го країна з'ясовувала, чи заслужили українці нинішню війну. Скандальний пост Олексія Толкачова не прокоментував лише ледачий, хоча нічого принципово нового в ньому не було.

Віктімблеймінг процвітає в Україні від самого початку повномасштабної війни, просто раніше він був вибірковим – провину за російську агресію покладали на жителів здебільшого російськомовних регіонів, на колишній електорат Партії регіонів, на прихильників Зеленського тощо. А пан Толкачов вирішив не розмінюватися на дрібниці – і звинуватити в російському вторгненні не окремі категорії населення, а всіх українців скопом. Звідси й відповідний резонанс.

Але яким би не був вітчизняний віктімблеймінг – вибірковим чи тотальним, – в його основі лежить один і той самий психологічний ефект. Ще в 1960-х роках американський дослідник Мелвін Лернер пов'язав звинувачення жертви з людською вірою у справедливий світ.

Нам хочеться вірити, що наш світ влаштований справедливо, і що люди отримують те, на що заслуговують, відповідно до своїх особистих якостей і вчинків. Хороших людей життя нагороджує, поганих – карає.

Але якщо в справедливому світі комусь несолодко, то, виходить, ця людина недостатньо хороша. Якщо в справедливому світі хтось стає жертвою насильства, значить, він сам винен у цьому. І якщо в справедливому світі мільйони українців страждають через війну, то вони на це заслужили – бо говорили не тією мовою, неправильно голосували на президентських виборах або вкрали арматуру в Олексія Толкачова.

Проблема в тому, що ця красива етична конструкція не має жодного стосунку до реальності.

Наш світ несправедливий за визначенням, а під час будь-якої війни він стає ще несправедливішим. Війна анітрохи не схожа на повчальну казку, де порок карається, а чеснота винагороджується. Хоча багатьом нашим співвітчизникам зручно вірити у зворотне.

"Військова агресія завжди є справедливою розплатою за чиїсь гріхи та прорахунки" – в реальному житті ця формула не працює. Більшість країн світу ставали або не ставали жертвами нападу не через ступінь готовності до війни і тим паче не через рівень корупції – а через своє географічне розташування та плани агресора.

У 1914 році нейтральна Бельгія прийняла на себе перший удар німецьких військ, а сусідня нейтральна Голландія уникла військового вторгнення. Але так сталося не завдяки голландським зусиллям чи голландським чеснотам: а завдяки кільком стрілочкам, що їх було нанесено на штабні карти в Берліні за вісім років до Першої світової.

У 1905-му тодішній начальник Генштабу Альфред фон Шліффен розробив стратегічний наступальний план, що передбачав просування німецьких військ нідерландською провінцією Лімбург, через Маастрихт. Але 1906-го Шліффену довелося піти у відставку через хворобу, а його наступник Гельмут фон Мольтке побажав відредагувати німецькі плани.

У новому варіанті німці наступали на Францію, вже не перетинаючи кордон Нідерландів, а просуваючись лише територією Бельгії та Люксембургу. Новий глава Генштабу обґрунтував це тим, що в разі тривалої війни і морської блокади нейтральна Голландія може виявитися для Німеччини кориснішою, ніж окупована. В результаті загинули десятки тисяч бельгійців, а не голландців.

"Програш у війні є справедливою і невідворотною відплатою за військову агресію" – на жаль, у реальному житті ця формула теж не працює. Кожен подібний приклад – це спроба прикрасити історичну логіку заднім числом.

Гітлерівський Рейх не програв війну через те, що був державою-агресором. Навпаки, нацистів удалося притягнути до відповідальності за агресію тільки тому, що вони зазнали військової поразки. А от сталінський СРСР вийшов із Другої світової війни переможцем і, як наслідок, не зазнав жодного покарання за агресію проти Польщі, балтійських країн чи Фінляндії. Навпаки, це фінам довелося виплачувати Москві репарації та судити власних державних діячів як "воєнних злочинців".

Комуністична Північна Корея, яка розв'язала агресію проти південного сусіда в 1950-му, не домоглася перемоги: і лише тому вона досі вважається агресором. А комуністичний Північний В'єтнам, який розв'язав агресію проти південного сусіда в 1960-х, зрештою переміг – і тому не тільки поглинув сусідню державу, а й зміг продати решті світу власне трактування війни, де роль "агресора" дісталася Сполученим Штатам.

"Страждання громадян під час війни залежать від їхньої поведінки і тому є заслуженими і справедливими" – ця формула тим більше не працює в реальному житті. На практиці характер і ступінь військових страждань дуже часто визначаються сліпим випадком.

Українським глядачам, які встигли сходити на "Оппенгеймера", відомо про виключення Кіото зі списку потенційних цілей атомних бомбардувань у 1945 році. Але не всі знають, що вранці 9 серпня американський В-29 з ядерною бомбою "Товстун" летів бомбити місто Кокура – великий центр військової промисловості. Та от халепа: того ранку Кокура виявився майже повністю закрита хмарами, і три заходи на ціль закінчилися безрезультатно.

Тоді було вирішено скинути "Товстуна" на запасну ціль – порт Нагасакі. Там теж була сильна хмарність, але останньої миті навіднику вдалося розгледіти в просвіті між хмарами міський стадіон, який послужив орієнтиром для бомбометання. В результаті в Нагасакі загинуло близько 70 000 осіб, а в японській мові з'явився вислів "везучий як Кокура".

Певно, за великого бажання можна пояснити, чому жителі Кокури "заслужили" позбавлення від атомного бомбардування, а мешканці Нагасакі "заслужили" на знайомство з ядерною бомбою замість них. Але насправді порятунок десятків тисяч японців і загибель інших десятків тисяч японців були зумовлені випадковим збігом обставин. І жодної справедливості в такому розподілі ролей не було і бути не могло.

Чому в розпал кровопролитної війни багатьом українцям так важко утриматися від віктімблеймінгу? Бо це означає відмовитися від віри у вищу справедливість – і залишитися сам на сам із реальним несправедливим світом.

Зі світом, де жертвою військової агресії може стати хто завгодно. Де під час війни мільйони людей стають іграшками в руках випадку. Де війна за праве діло ще не гарантує перемогу. І де, навпаки, необхідно перемогти, щоб ваше діло залишилося в підручниках історії правим.

Михайло Дубинянський