Від Вільнюса до Вільнюса
Україна чекає на саміт НАТО у Вільнюсі, на якому можуть ухвалити доленосні для нас рішення. І в цьому є елемент дежавю: десять років тому ми теж готувалися до доленосного Вільнюського саміту, наміченого на осінь 2013-го. До саміту Східного партнерства, на якому передбачалося підписати угоду про асоціацію між Україною та ЄС.
Ці десять років змінили країну та її громадян до невпізнання.
Сучасний українець, який потрапив у 2013 рік, здався би божевільним – настільки неймовірними виглядали б його розповіді про майбутнє. А українець із 2013-го, який перенісся в наш час, видався би недоумкуватим – настільки наївними виглядали б його уявлення про життя.
Але, щоб зрозуміти нас сьогоднішніх, необхідно пам'ятати про те, якими ми були вчора.
Напередодні першого Вільнюса Україна вірила в безкровний цивілізаційний вибір. У можливість залишити кремлівську сферу впливу без людських жертв.
Нам здавалося, що спроби утримати Київ у московській орбіті обмежаться газовими та торговельними війнами. А найнебезпечнішою російською зброєю вважалися не "Іскандери" або "Калібри", а Росспоживнагляд, який бракував шоколадні цукерки "Рошен".
І хоча на той час у кремлівському анамнезі вже була війна з Грузією, більшість українців відмовлялися проєктувати чужий досвід на власну країну. Вторгнення в Україну? Окупація українських теренів? Руйнування українських міст? Такого просто не може бути!
Тепер напередодні другого Вільнюса наше суспільство твердо засвоїло, що кров'ю доводиться платити не лише за геополітичний вибір – а й за саме існування України на карті світу.
Опір українській євроінтеграції у 2013-му році виявився лише верхівкою айсберга, за якою ховалося щось незмірно більше: заперечення українського права на життя.
Влітку 2013-го Україна вірила в компроміси, у гру з ненульовою сумою, у принцип win-win. Опозиціонери-єврооптимісти сподівалися вжитися в одній країні з президентом Януковичем – і разом із ним іти до ЄС. Хоча на той момент ВФЯ вже встиг перетворити країну на вотчину власної Сім'ї та репресувати свою головну суперницю, це не вважалося непереборною перешкодою для компромісу.
Адже не дарма ж до Києва навідуються Кваснєвський та Кокс! Вони про все домовляться з Банковою; буде знайдено прийнятне для всіх рішення; Тимошенко вирушить на лікування за кордон; Янукович підпише асоціацію у Вільнюсі; вовки будуть ситі, а вівці залишаться цілими.
Влітку 2023-го саме слово "компроміс" стало в Україні синонімом зради. Піти на компроміс – означає поступитися ворогові, змиритися з поразкою, знецінити українські жертви та поставити хрест на українському майбутньому.
Наше суспільство більше не вірить у гру з ненульовою сумою, а принцип win-win заміщений принципом або-або. Або ми їх – або вони нас. Третього не дано.
Десять років тому Україна не вірила в ефективність насильства. Головним предметом нашої гордості був помаранчевий Майдан, де не пролилося ні краплини крові, і не використали жодного "коктейлю Молотова".
Вважалося, що українці мають жити за завітами Махатми Ганді та Вацлава Гавела. Прогресивна громадськість була готова оголосити "провокатором" будь-кого, хто заїкався про збройний спротив.
Відмова від насильства розглядалася як яскравий прояв національного менталітету, і на цьому будувалося протиставлення тодішніх українців та росіян.
Мовляв, у них – штурм Білого дому та бійки з міліцією на Манежній площі; а у нас – цивілізовані протести з піснями, танцями та даруванням квітів силовикам...
Сьогодні насильство – не просто невід'ємна частина українського життя, а й запорука українського виживання. Те, що 2013-го вважалося "провокацією", стало героїзмом. А те, чим 2013-го було прийнято пишатися, сором'язливо забуто.
І це хороша ілюстрація того, наскільки далекі від реальності будь-які розмірковування про "національний менталітет", який нібито залишається незмінним упродовж століть.
В епоху першого Вільнюса євроінтеграція була для України метою, а віддалення від Росії – лише засобом її досягнення.
Більшість українців надали перевагу Європейському Союзу перед Митним не через войовничу русофобію; а просто тому, що ЄС був набагато привабливішим за альтернативний кремлівський проєкт.
Більшість українців не збиралися рвати всі зв'язки з РФ і йти від неї далі, ніж цього вимагав рух до Європи.
А ще більшість українців вірили, що європейська інтеграція цілком може замінити євроатлантичну – і бачили свою країну в Євросоюзі, але не НАТО. Тодішня Україна йшла на Захід не за безпекою, а лише за високими життєвими стандартами.
До другого Вільнюса українські пріоритети помінялися місцями.
Тепер головна мета – це звільнення від знавіснілого північного сусіда, а рух України на Захід – засіб її досягнення.
Колективна безпека виходить на перший план; з "євроатлантичної інтеграції" вже не викинеш "атлантичну"; і членство в НАТО стає навіть важливішим за членство в ЄС.
І нарешті останнє. У 2013 році невдоволення Європою та Сполученими Штатами було долею відсталих прокремлівських сил. Для прогресивної частини нашого суспільства колективний Захід був незаперечним авторитетом. Ангела Меркель або Барак Обама вважалися зразками політичної мудрості та далекоглядності. А будь-які інтеграційні процеси сприймалися як навчання країни-дитини під керівництвом досвідчених наставників.
І якщо щось складалося невдало, у цьому можна було звинувачувати лише себе: власну відсталість, власну недосконалість, власну нездатність вирішити внутрішні українські проблеми. Зрив асоціації з ЄС у Вільнюсі не став винятком.
Але до 2023-го українське суспільство встигло вирости з коротких штанців і накопичити претензії до колективного Заходу.
Люди, якими ми колись захоплювалися, несуть свою частку відповідальності за те, що Росію не вдалося зупинити вчасно, і велика війна стала можливою. Сьогодні європейські та американські еліти виглядають не так наставниками, як боржниками України. І якщо динаміка євроатлантичної інтеграції не виправдає українських очікувань, то більшість із нас шукатиме винних уже не в Києві – а у Брюсселі та Вашингтоні.
Михайло Дубинянський
