Військовий Сестриватовський вперше розповідає, як намагався підірвати мости на Чонгар в день вторгнення

Серед численних історій російсько-української війни є легенда про Чонгар. Про те, чому мости, що з'єднують Крим із материковою Україною, не підірвали в лютому 2022-го, щоб перешкодити просуванню окупантів.

"Хто розмінував Чонгар?" – під таким емоційним заголовком цю легенду поширюють у мережі, зокрема й соратники Петра Порошенка. Вони звинувачують у зраді Офіс президента Зеленського.

Більш виважені критики влади цікавляться, хто відповідальний за те, що росіяни вільно пройшли на південь материка вцілілими мостами. 

Такі питання виникають не випадково. Швидка окупація півдня суттєво допомогла ворогу просуватись Україною.

"Противник фактично без спротиву подолав доволі великий кілометраж. Практично без боїв, маршем він пройшов з Криму та опинився на західних околицях міста Маріуполь", – ще навесні 2022-го розповідав УП командир полку "Азов" Денис Прокопенко, тримаючи оборону Маріуполя.

То хто ж несе відповідальність за цю швидку окупацію і не підірвані мости зокрема?

Міністр оборони Олексій Резніков у розмові з "Українською правдою" переконував, що це "суто військове питання".

"Хтось придумав цей наратив і придумав, що хтось там сказав підірвати-не підірвати, розмінувати – це суто військова історія, саперна", – запевняв Резніков.

Військове командування називало слова про "незамінування" чутками.

"Міст було заміновано, але нам протистояли переважаючі у 15 разів сили противника", – пояснювали в Генштабі.

Публічно відомо, що події 24 лютого на Чонгарі розслідують у кримінальному провадженні. Однак його деталі силовики не розголошували.

З власних джерел УП дізналась, що слідство розпочали у квітні 2022-го. Його веде Державне бюро розслідувань разом зі Службою безпеки України. При цьому підконтрольне Офісу президента ДБР має головну роль.

Провадження зареєстроване за статтями "недбале ставлення до військової служби" та "державна зрада". Правоохоронці досліджують можливу недбалість командування "Південь". Мовляв, саме військові "належним чином не організували заходи щодо мінування споруд (мостів, дамб, тощо)".

Про роль цивільної влади або зрадників серед військових у короткій фабулі справи не йдеться.

Та, як дізналась "Українська правда", за понад рік слідство досі не допитало головного свідка подій на Чонгарі. Його ім'я невідоме й широкому загалу. Називаємо його вперше.

Це Іван Сестриватовський – 48-річний військовий, який ніс службу на межі з Кримом. Саме він у фатальну ніч на 24 лютого мав підірвати мости.

У розмові з УП чоловік пригадує, чи був Чонгар замінований, що відбувалось там у перші години великої війни, як він залишився сам, щоб підірвати мости, і чому цього не сталось. А також про довгий рік полону і повернення в Україну.

Далі – пряма мова оборонця Чонгару Івана Сестриватовського.

Ця розмова – перша в циклі публікацій про вторгнення і оборону півдня. Вона стосується лише підриву мостів через Чонгар. 

Редакція вивчає обставини замінування прилеглих територій, а також роль відповідальних посадовців у цих подіях. Для нас важливо з'ясувати правду. І якщо вам відомі будь-які факти, що можуть допомогти УП у цьому, напишіть нам.

Чи був замінований Чонгар?

Я служу в морській піхоті, у тому ж 137-му окремому батальйоні, куди прийшов у 2016-му році. Брав участь в АТО, ООС – мав три ротації загалом, на Донецькому напрямку.

Восени 2021-го року почав нести службу на Чонгарі. Обіймав посаду головного сержанта взводу, був заступником командира взводу. 

Перед початком повномасштабного вторгнення у нас проводили навчання. Вони проводяться завжди – злагодження, навчання особового складу, військовий завжди готується до будь-якого вторгнення.

Але на початку 2022-го нам давали настанови, щоб ми посилили спостереження за можливими провокаціями з їхньої сторони. Щоб і не залякувати нікого, і пильнували краще. 

Особисто я думав, може, буде якась провокація. Я сподівався, що вони не ризикнуть піти на вторгнення.

По-особливому укріплення на Чонгарі не готували. Але там все було заміновано заздалегідь, ще з 2014 року. Усі мости – там був залізничний міст, і так само два мости з Чонгара – були заміновані.

Перед повномасштабною війною ці мінування перевіряли. Я можу помилятись, але це було десь за тижні півтора-два. 

Був журнал, де щоразу, коли приїжджали з перевіркою, ставили відмітки, що добре – що не добре, що зробили, чи все гаразд. Розмінувань ніяких не було.

Як саме заміновано – це знали тільки сапери, тільки ті люди, які ці мости мінували і обслуговували. Я особисто знав, де воно заміновано, пройшов інструктаж, як це все підключити. І я мав залишитися на підрив.

Як почалась велика війна на Чонгарі

Ніч з 23 на 24 лютого досі стоїть у мене перед очима. 

23-го вже були якісь переміщення росіян на території півострова. Всі вже чекали, були на нервах. Ніхто і не спав, хіба приліг. Підняли нас близько 3 години ночі. Всіх розставили по позиціях. 

Я з командиром, старшим позиції, пішов підключати пристрої на підрив мостів. Я там і лишився, а він займався особовим складом.

Усе почалось мінометним обстрілом з боку Криму. Обстрілювали наші позиції, позиції прикордонників. Це було близько 4:30 ночі.

Наказ підривати мости мені мав віддати безпосередній командир позиції, а він мав отримати наказ вищого керівництва. 

Сапери розробили спеціальний план: були конверти, які в разі потреби відкривались, і у тих конвертах була інструкція з підключення вибухових пристроїв. Ми провели це підключення, і я залишився підривати.

Зв'язку вже не було, радіостанції не працювали. Командир займався особовим складом, бігав по позиціях, щоб розставити кожного. Уже рвались міни, було дуже гучно – не докричишся ні до кого. 

Тому діяв я фактично вже сам і рішення про підрив ухвалював особисто. 

Чи підривали мости на Чонгарі?

Коли пройшло хвилин, може, 10 після початку обстрілу, я вирішив підривати мости.

Я намагався здійснити підрив, але вибуху не сталось. Я мав би його побачити. Я стояв саме біля мостів, на першій лінії.

Намагався перепідключити, перепровірити дроти: може, якась помилка сталася, неправильно щось підключили. Підключив заново, знову спробував. Рази три це зробив – вибуху не відбулося.

Я не сапер, але тут варіанти два. Або була висаджена диверсійна група, або дроти підриву були пошкоджені мінометним обстрілом. 

І тоді вже діяв за наказом – треба було відходити на інші позиції. 

Було оговорено, якщо щось станеться, якщо я не встигну на евакуацію, то відходжу своїм авто. Так воно і відбулось, я не встиг виїхати з усіма.

Тому я з іще двома строковиками вже відходив легковим автомобілем. Коли ми відходили, почалась стрільба. Потім був постріл гранатомета перед нами, машину знесло вбік, мене поранило.

Машина була пошкоджена, на ній вже не можна було нікуди їхати. Намагались разом зі строковиками відійти пішки наскільки вийде, я вже сам намалював маршрут. Потім до нас приєднались троє прикордонників, які теж не встигли піти разом з колонами.

Я бачив, як перші пішли російські танки, потім ППО заходила. Мобільний зв'язок ще був, я зв'язувався з командиром роти, доповідав йому. Спочатку рахували, скільки і які машини йдуть. З мого боку – я зробив все, що було можливо. 

Приблизно о 4 годині вечора того ж дня нас оточили вже так, що не було куди діватись. І тоді нас взяли в полон.

Полон у Криму й Росії

Нас привезли до Криму. 

Одразу запитали, чи є у когось скарги на здоров'я, чи потрібна медична допомога. У мене була зламана рука, уламок потрапив. Один строковик ще був з переломом і один прикордонник з осколковим пораненням.

Нас трьох повезли в Джанкой, де у них стояв польовий госпіталь. Там уже надали медичну допомогу, наклали гіпс. На другий день вранці перевезли в госпіталь у Сімферополь.

Спершу ми були разом із російськими пораненими, їх було дуже багато, а нас, українських поранених – 14-15 людей. Тільки дні через 3-4 нам зробили окрему палату, охорону поставили.

Росіяни не знали, що я саме та людина, яка мала підірвати мости. Мене, звісно, допитували. Якби сказав, хто я, допитували би ще жорсткіше, тому я вирішив мовчати.

У них стандартний набір питань: де склади, де пально-мастильні матеріали, куди їх переміщують. Їх цікавило все. Спочатку були якісь питання стосовно мостів, але моя відповідь була: я не сапер, нічого не знаю.

Поки ми перебували в Криму, умови були більш-менш людські. Як тільки потрапили в Росію, все змінилось. Нас тримали у в'язниці, перший допит був "з пристрастієм", щодня, а то і тричі на день, досмотри, перевірки. Застосовували електрошокери, гумові палиці, ногами били.

Десь тиждень нас тримали у Таганрозі, це Ростовська область, потім була Воронезька область, місто Борисоглібськ. А вже звідти перевели у селище Пакіно, Владимирська область. 

Як давали підписувати якісь бумажки, то там було написано, що в мене статус свідка. Зі мною спілкувалась і ФСБ, і розвідка. Вони не представлялися зазвичай, всі ходили в балаклавах, навіть охоронці, щоб, не дай Бог, я обличчя не бачив. Усі були в масках, навіть ті, хто нам їсти розносили.

Їсти – це я гучно сказав. Я не можу пояснити, чим нас годували, але їжею це назвати важко. Каша із макарон – у найкращому випадку.

З рідними не давали зв'язуватись, ніякої інформації про Україну не було. Мої рідні знали, що я в полоні. Я мав можливість подзвонити з госпіталя дружині. Раз на тиждень можна було у когось попросити телефон, тихенько, щоб ніхто не бачив і не чув, вийти до туалету і подзвонити.

А перед тим, як потрапити в полон, я дзвонив сину. Коли ще, десь до 12 години дня, був мобільний зв'язок. Син також військовослужбовець, служимо в одному батальйоні, але в різних підрозділах.

Коли я вже потрапив у Севастополь – там ніби як показовий табір зробили – зв'язку вже ніякого не було. Хлопці питали про зв'язок з рідними. Їм відповідали: "Так, ми узгоджуємо це питання, як тільки все буде готове, ми дамо вам можливість подзвонити".

Уже у Воронежі, в Борисоглібську, роздали листочки, ручки – мовляв, пишіть листи додому. Я одразу подумав, що це або якась провокація, або, може, хтось напише щось зайве, або з тими листами буде працювати чи ФСБ, чи психологи.

Я не думав, що вони дійдуть до того, щоб відправити моїй дружині паперового листа. Може, перепишуть або сфотографують, відправлять електронною поштою. Але відправляти звичайний лист – уже не ті часи з нашими технологіями. Я навіть здогадуватися не міг, що люди до цього дійдуть. Чи вони ще від цього не відійшли, скоріш за все.

Дружина таки отримала того листа. Я, коли це дізнався, тільки посміявся. Вона відписала, написала 2 листа, але вони до мене так і не дійшли.

Як оборонець Чонгару повернувся в Україну

Про те, що буде обмін, ніхто нічого не казав. У різні періоди людей з камер забирали. Чи їх переводили, чи увозили на обмін – ми могли тільки здогадуватись і сподіватись на найкраще.

Про те, що мене повезуть на обмін, я здогадався, коли вивели з камери. Нас там було 14 людей в камері, а вивели мене одного і перевели в інший корпус. І охоронець, який переводив мене, одразу запитав розмір взуття. Вже була надія, що це таки обмін.

Мене посадили в окрему камеру, перевдягли в цивільне, бо весь час тримали в тій формі, яку видали, в тюремній. Потім ще хлопців у камеру попереводили. Коли нас виводили, вдягнули мішки на голову. 

Зазвичай, коли нас кудись перевозили, то це були або автозаки, або якісь тентовані машини. А тут нас уже привезли на аеродром, в літак. 

Мене обміняли 26 квітня. Зі мною ще був один прикордонник, з яким нас тримали місяців 8-9. Долю тих, разом із ким я потрапив у полон, не знаю відтоді, як мене перевели в Севастополь. Призовник один ще в полоні, а одного начебто обміняли. 

Зараз я вже повернувся до служби. Поки перебуваю на постійному пункті дислокації. Скоро знову поїду на Донбас.

Про Чонгар в історії війни

Я не можу точно пригадати, як я дізнався, що історію з мостами на Чонгарі обговорює вся Україна. Та коли дізнався, був вражений. Як так сталося, що ніхто не знає, як було насправді, і когось звинувачують?

Я особисто вважаю, що якби мости й були підірвані, це не зупинило би наступ. Лише затримало би, але ненадовго – на годину-півтори. Вони би просто кинули понтони. Вони ж готувалися до цієї війни.

Офіційне слідство досі на мене не виходило. Військові керівники зі мною теж ще не спілкувались про цю історію. Може, просто бо я поки був на реабілітації, проходив лікарську комісію. Все рівно мені доведеться з ними спілкуватись.

Мій безпосередній командир з Чонгару загинув. Серед інших свідків тих подій – один точно живий, матрос. 

Мене не нагороджували. Та я і не вважаю, що потрібно. Нагороджувати треба тих, хто заслуговує на це. Моя задача не була виконана.

Чому мости не підірвались? Я для себе відповідь знаю. Або диверсійна група зайшла з тієї сторони, або дроти були пошкоджені мінометом. Іншої відповіді у мене немає, і я її не шукаю.