Київський іранець Масуд Горейші: "Україна була країною, де Іран міг купити танк під виглядом пожежної машини"
"Сучасний Іран – окупована країна, – каже 42-річний киянин Масуд Горейші. – Це те, чим могла бути Україна, якщо Росія, не дай Боже, встановила б тут свою владу. Як такої країни Ірану немає. Є Персія. Мій батько був персом та вірив у Заратуштру".
Масуд опинився в Україні наприкінці 80-х маленьким хлопчиком, коли його тато був змушений рятуватися від режиму аятоли Хомейні.
Горейші знайшов нову батьківщину, став громадянином України. Брав участь у двох Майданах. До повномасштабного вторгнення РФ займався будівництвом. Після 24 лютого вступив у самооборону.
"Мій командир – Ярослав Годунок (екссекретар Бориспільської міськради, якого Зеленський вигнав із засідання та обізвав "розбійником" – УП). Пам'ятаєте? У нього позивний "Розбійник". Специфічна, хороша людина", – усміхається Горейші.
Масуд вирішив продовжувати справу батька, котрий займався правами біженців в Україні. Він відкрив громадську організацію, щоб об'єднати українських іранців, які мешкають тут і працюють у різних сферах: медицині, будівельному бізнесі, торгівлі, IT.
Торік Масуд Горейші вийшов на пікети до посольства Ірану в Києві та на Майдан. Зі своїми земляками він протестував проти передачі РФ "Шахедів".
В інтерв'ю УП Масуд розповів про ставлення простих іранців до України та РФ. Згадав, як катували його батька. І запропонував замість покупки "Байрактарів" наймати борців проти ІДІЛ для війни з росіянами на фронті.
Далі – пряма мова.
"Ви тут чи там?"
Це було близько шостої ранку.
З боку проспекту Перемоги йшов звук: уї-і-і-і. Я подумав: "Що таке? Мопед у такий час? Доставка піци? З глузду з'їхали чи що?!" (сміється).
Тоді я вперше побачив "Шахед". Він баражував, баражував, доки не вибухнув у районі бульвару Шевченка.
Коли влада Ірану заявила, що не давала Росії "Шахеди", хотілося взяти за шкірку іранського посла, вивезти його кудись і потримати у підвалі. Але мій командир сказав: "Ні, ти що?! Не можна. Будуть проблеми".
Я звернувся до наших місцевих іранців: "Хлопці, що робитимемо? Як ви це все розумієте?". Багато хто боявся переслідувань. Я пояснював: "Ви живете в Україні, у вас тут сім'ї. Не можна однією попою на двох стільцях. Вирішуйте: ви тут чи там?".
На перші пікети до посольства (Ірану в Києві – УП) дехто приходив у масках. Я посміхався: а толку? Зараз такі технології, що можна визначити людину по одному оку.
Іранські ЗМІ спочатку подавали інформацію лише так, що українці – "нацисти". Що Україна напала на Росію, на Білгород. Що це ми винні у війні.
Я писав людям через WhatsApp, Viber, доносив інформацію. Згодом знайшов іранського журналіста, організував його приїзд. Показував Бучу, Чернігів, Харків, Циркуни: "Ось дивіться, як ми "напали" на Росію".
Той журналіст – хороша людина. Багато чого, що він побачив, не увійшло до його матеріалів (через цензуру – УП). Але все-таки він зміг донести хоч якусь правду.
Повірте, багато хто в Ірані розуміє, що відбувається. Розуміють, що Росія є програшним варіантом. Що ті з чалмою (режим Хомейні – УП) зробили неправильний вибір. Можливо, зараз вони вже й не дають "мопеди", але що зроблено, те зроблено. І всю цю ситуацію вже не можна відіграти.
В Ірані багато людей, не лише простих, а й впливових, які зацікавлені в налагодженні відносин з Україною. Вони розуміють, що потрібно виправляти помилки: і по збитому "Боїнгу", і по допомозі Путіну зброєю.
Щасливий
Ім'я Масуд означає "щасливий".
Я народився у передмісті Тегерана, за київськими мірками – у Вишневому. Жив на вулиці, яка й досі вважається престижною. Нашій родині всього вистачало.
Пам'ятаю чисте повітря, прянощі. Багато прянощів та фруктів. Запах шафрану та морозиво. Яке там було морозиво! Такого я ніде не пробував.
Яка там Італія! В Ірані є династії, що віками роблять морозиво з неповторним смаком. Якщо воно з фісташками, то їх у ньому більше половини.
Ми поїхали наприкінці 80-х, коли я був маленьким. Вночі, похапцем.
Мій батько був інженером, винахідником. Заснував велику фірму, яка займалася машинобудуванням, верстатами, гідравлікою.
Батько був функціонером у профспілці, одним із керівників у організації "Туде". Скажімо так: правильний "лівий", комуніст, який мав багато друзів, але й багато ворогів.
Після революції (ісламської – УП) і кількох років війни він все ж таки вирішив поїхати. Таких, як він, режим вішав і катував.
Батька теж катували у в'язниці для політв'язнів. Підв'язували із заплющеними очима, видирали нігті. Коли я запитав, що там було найстрашніше, він казав: "Коли поряд зі мною били жінку, вона обмочилася, і її сеча була біля моєї ноги".
Нам допомогли вилетіти до Туреччини. А звідти на поромі ми потрапили до Одеси. Потім осіли в Києві.
На початку 90-х тато побачив, що ООН в Україні не працювала. Він винайняв приватний будинок на Щербакова (зараз вулиця Щербаківського – УП), де приймав біженців з Ірану, Судану, Афганістану, різних країн. Вислуховував їхні проблеми, надсилав листи до міжнародних організацій.
Ще допомагав налаштовувати верстати-тренажери у Київському політеху.
Він завжди казав, що політика – брудна справа. Що справедливості нема. Але все одно не здавався, намагався домогтися правди.
Батько помер три роки тому.
Воїни
Я хотів би, щоби в Україні знали: Іран – це не тільки "Шахеди". Там дуже багато людей, які незадоволені режимом та рівнем життя.
Справжньої модернізації не сталося, опозицію знищено.
Знаєте, є така приказка перською: "Той, хто робить килим, на землі спати не повинен".
На прикладі свого батька я знаю, що там творять, як просто там зникають люди.
У сім'ю можуть принести використані гільзи від куль, якими вбили їхнього рідного, і сказати, що ці кулі потрібно оплатити. Дуже жорстокий режим.
Але сам народ в Ірані добрий. Ви можете приїхати в гості на три місяці. Чи на рік (посміхається).
Я можу зараз набрати будь-якого простого іранця у Facebook або WhatsApp. Буду вашим перекладачем, можемо ще одного незалежного взяти для достовірності. І вам скажуть, що Росія – зло, яке може вдарити ножем у спину.
Багато хто після 24 лютого готовий був приїхати (з країн Перської затоки – УП) воювати за Україну. Але не було і немає системи, щоби їх приймати. До таких людей ставляться з підозрою. Але ж є способи перевірити кожного, для цього є спецслужби.
Мені, наприклад, дзвонив один пілот вертольота з Англії, який має три тисячі годин нальоту. Хотів допомогти Україні.
Я вам можу зараз увімкнути людину (вмикає на телефоні голосовий файл – УП). Він був у гвардії Хусейна (елітні війська, які забезпечували особисту безпеку Саддама – УП).
Діти та дружина в нього в Україні. Він пішов у наше посольство у Багдаді, хотів потрапити на війну з іншими добровольцями, але так і не дочекався відповіді.
На гроші, які Україна віддає за один "Байрактар", я можу вам зібрати армію спеців із Іраку, які роками проти ІДІЛ воювали. Або добровольців із Афганістану.
Навіть із тими зарплатами, з якими ми відправляємо українських хлопців на нуль, вони б росіян у Бахмуті розірвали. Така організація, як "Вагнер", перестала б існувати (посміхається). І росіян у Бахмуті не було б.
Куди мені звертатись? Я пробував, але нікому до цього діла нема.
Уявіть, якою має бути людина, щоб просто вижити на землях, де ІДІЛ вирізає села тисячами! А якщо когось називають "воїном", який бореться з "Ісламською державою", то це дуже сильна і безстрашна людина.
І таких воїнів, які б могли допомогти Україні за зарплату в 100 тисяч гривень, знайдеться дуже багато. Але на фронті продовжує гинути наш генофонд.
У мене вже стільки друзів пішло, що іноді я думаю: нехай уже та ракета або "Шахед" у мене прилетить, щоб я був із ними. Щоб Бог уже обійняв мене, і я більше не заповнював собою простір.
Намір
З кулі для "Калаша" (автомат Калашникова – УП) зробили Бога. Мама дає життя, а куля забирає.
Люди втрачають батьків, матерів, дітей. Зламані життя поповнюють чиїсь банківські рахунки на мільярди.
Спочатку завжди йде намір. Якщо він неправильний, ти живеш і дієш неправильно.
Який був намір у Росії? Підкорити, змусити, знищити. Це – вже крах.
Якщо ти набив краденим фуру, то вона їхатиме криво, доки не завалиться і не розпадеться. Вона не дійде до місця призначення.
Намір – це основа. Від нього залежить все.
Багато хто хоче знати, коли війна закінчиться. Але яка саме війна? Дивлячись яка…
Були бандитські 90-ті, була "корона" (пандемія – УП). Була й досі є корупція.
Українському народу треба віддати велику шану, бо він стільки всього витримав та витримує.
Завжди було добро і зло. Завжди були і радість, і смуток. Вони й мають бути.
Без печалі ти не впізнаєш радості. Без цукру не буде солі. Без прощань не буде зустрічі. Ти кажеш людині "до побачення", тільки коли прощаєшся з нею.
У світі має бути все. Без солі ти не зрозумієш смаку хліба.
Україна була державою, такою "вільною територією" для іранського режиму, де колись він міг обходити західні санкції. Де міг, грубо кажучи, купити танк за 10 тисяч доларів під виглядом пожежної машини.
Головна війна – коли людину змушують поступатися принципами. Коли процвітає корупція. Коли думають про особисте, а не про людей та державу.
Війна припиниться, коли ми поборемо тут усе, що є поганого.
Євген Руденко, Дмитро Ларін – УП
