Краматорськ – місто побачень, смерті та молочних коктейлів. Чим живе романтична столиця України під обстрілами С300

"Київ – війна". 

Так називають поїзд, який щоранку о 6:42 виїжджає зі столиці до прифронтового Краматорська. 

Для його цивільних пасажирів Крам – майже передова. Для військових, які їдуть сюди з "нуля", – глибокий тил. Так сьогодні працює теорія відносності.

Прильоти тут часто передують сиренам – складно виявити ракету С-300, що летить на коротку відстань. 

Попри сирени сім-вісім разів на добу, Краматорськ – місто гедонізму й любові. Точніше – жаги до життя. 

Після кількох днів або тижнів у висічених посадках, сирих бліндажах і підвалах, військові намагаються вирватися в Крам хоча б на кілька годин. 

Змінити картинку. Замовити в ресторані кальян, з'їсти вареники, піцу чи пасту з лососем, випити імбирний лате чи молочний коктейль. За 25 кілометрів від фронту молочні коктейлі особливо смачні. Але що більш важливо – вони тут в принципі є.

Відчуття від перебування в Крамі найкраще описує твіт одного з військових, зроблений цієї весни: "Секс – це, звісно, добре, але чи пробували ви після обстрілів у Бахмуті заїхати в тихий нічний Краматорськ?".

Краматорськ – це про безалкогольне фраголіно в супермаркеті "Чудо". Продаж алкоголю заборонений, а купувати на побачення з коханими, які приїдуть потягом "Київ – війна", щось треба.

Звісно, як скрізь, існує чорний ринок, де можна купити не лише алкоголь, а, здається, і ядерну зброю – але це вже питання часу, якого немає.

Це місто-текст, по якому рясно розкидані метафори, гіперболи і ще бозна-що. Було б бажання помічати і зчитувати. Наприклад, будівлю центрального торгового центру дотепер прикрашає вивіска "Арбат". За кількасот метрів від неї, на площі Миру, метрова дірка після прильоту й посічена плитка – вітання від "дітей Арбата".

У місцевих зоомагазинах завжди черги. Їх утворюють військові, яким треба нагодувати всіх котів і собак, що прибилися до позицій. Чотирилапим потрібно їсти, а військовим – про когось піклуватися.

Світлофори в цьому місті здаються чимось зайвим. Кожен третій військовий пікап оминає їх згідно зі своїми особистими правилами дорожнього руху й виключеннями з них. 

У Краматорську, як і скрізь на війні, з нами відбуваються найгірші речі й найкращі люди – про них цей текст. 

Як і де військові проживають години і дні квазімирного життя після тижнів і місяців боїв. 

Чим живе місто, яке стало прикордонням між безумовним фронтом і умовним тилом.

Що спільного між легендарним кафе "У Ріка" з фільму "Касабланка" і зруйнованим російською ракетою рестораном "Ria Pizza", до якого в Краматорську вели всі шляхи – у репортажі "Української правди".

Женя плюс Женя

Багажні полиці поїзда "Київ – Краматорськ" – місце, де зустрічаються мир і війна. Наплічники військових, різнокольорові валізи на коліщатках, вічні сумки-баули в клітинку, пакети з АТБ. Нібито усі разом, і маршрут один для всіх, але в кожного своє місце і своя історія.

42-річна Женя примощує на полиці ящик із полуницею та черешнею. Окрім рідкісного для цього потяга багажу, її виділяють сліди помаранчевої та блакитної фарби на обличчі. У дорозі вона розфарбовує картину за номерами – "Соняшники" Ван Гога.

Женя їде в Краматорськ із Німеччини, щоб втретє за майже півтора року великої війни побачити свого чоловіка.

У безпечності поїздки її остаточно переконали краматорські комунальники. У новинах вона побачила, що в місті висаджують дуби, петунії та герані на мільйон гривень. 

– Я подумала: "Люди там квіти висаджують, а я що, їхати боюсь?", – пригадує жінка.

На відміну від мера Крама, в чоловіка Жені немає можливості поїхати до родини за кордон навіть на кілька днів. Як і немає шансів у дні приїзду дружини взяти відпустку.

Але навіть кілька днів у орендованій квартирі біля коханого, який не відходить від моніторів, Жені буде достатньо.

– Усі ці місяці ми з'єднувалися по відео й велику частину часу просто мовчали, – розповідає вона. – Я ріжу вінегрет, він собі клацає по клавіатурі (мене дуже заспокоює це клацання), а потім ми перекидаємося парою фраз.

Зі своїм чоловіком, на той момент "мажористим програмістом", як описує його Женя, вона познайомилася вісім років тому на сайті знайомств. Восени 2022-го під час його десятиденної відпустки вони нарешті розписалися у Львові.

Чоловіка Жені звати також Женя. На наступний день після приїзду дружини ми зустрічаємося в його улюбленій краматорській кав'ярні N, де готують флетвайт і банановий пудинг. 

Після 24 лютого "мажористий програміст" Женя став бійцем ТРО, потім оператором ПЗРК, аналітиком і врешті – офіцером розвідки. Пройшов Київщину, Харківщину, нині працює тут, на Донеччині. 

До цього відрядження він жодного разу не був на сході й уявляв його чимось зі світу кіберпанків – труби, дим, люди в протигазах. 

– А тут виявилося насправді дуже здорово, – каже Женя. – Це найживіше місто України, в якому я був. 

– Ми навіть обговорювали варіант пожити тут після війни, – долучається до розмови його дружина.

Окрім флетвайту й пудингу, ознакою живості Крама він вважає швидкість і якість ремонту доріг – їх місцеві комунальники латають незалежно від того, у який бік посувається фронт.

В Краматорську він почувається героєм гемінгвеївського роману "Прощавай, зброє", який прочитав у окопі на Харківщині. Каже, однаково там не було чого робити, окрім як читати. 

– Єдина відмінність – у Крамі ніхто не бухає, – уточнює Євген. – Скажімо так: не так, як у Гемінгвея. У нього ж там по кабаках, красиво, з душею.

У списку його улюблених локацій Крама є місце для "Ria Pizza". Втім, згадку цього закладу називає дуже неоригінальною. Адже туди ходили всі. Неможливо жити в Крамі й оминути "Ria".

За свої неповні чотири дні в Краматорську Женя так і не зафарбувала всі цифри на "Соняшниках". На щастя, у неї не було на це часу. Попри наступ навколо Бахмута, її чоловік зміг виділити час для неї – для них.

Так Краматорськ дозволяє втамувати жагу до життя не лише військовим, а й цивільним.

Дім, до якого не звикаєш 

На відміну від розвідника Жені, який тільки під час великої війни відкрив для себе Краматорськ, для двох інших наших героїв це місто було або з часом стало домом. 

У 23-річного Артура, який нині служить бойовим медиком, тут квартира, школа, де він закінчив дев'ять класів, і бабуся із запасом закруток у підвалі. 

Минулого літа, коли росіяни стояли вже неподалік Слов'янська й Краматорська, вона навідріз відмовилася виїжджати. Щоб підгодовувати онука та його побратимів.

Це про довіру до ЗСУ.

Артур призначає нам зустріч у тій самій кав'ярні, що і Женя. Приходить на неї в цивільному одязі – майже гавайській сорочці – і замовляє собі молочний коктейль.

Якби не тривога на восьмій хвилині нашої розмови з Артуром, то атмосфера навколо нагадувала б сієсту мирного часу в приморських містечках. 

Краматорськ початку 2000-х Артур описує як лампове, спекотне і пильне місто. 

Краматорськ 2014-го порівнює з фільмом-бойовиком: виходиш на балкон свого будинку, який розташований біля аеродрому, і спостерігаєш за трасувальними кулями. 

Краматорськ після 2019-го називає "прикольним" – з хорошими дорогами, відреставрованою площею Миру і тисячами студентів, які евакуювалися сюди слідом за вишами з Донецька.

Краматорськ 24-го лютого 2022 року став типовим українським містом з чергою до військкомату. Це вже не 2014-й, коли місцеві руками зупиняли українські бронетранспортери.

– Я думаю, що більшість зрозуміла: якщо тут сьогодні не буде українських військових, то завтра в тебе почнуть красти унітази, – каже Артур.

Він не називає Краматорськ містом військових. Думає або вірить, що воно лишилося таким, яким було до 24-го лютого. Тільки з новими травмами.

Одна з таких травм має назву – "Rіа". 27 липня Артур вийшов із цього закладу за 40 хвилин до прильоту ракети, а повернувся – уже на його руїни. Дістав із машини медичний рюкзак і пішов надавати людям допомогу.

Вечеряти в той день у "Ria" міг і Олександр Мєзін з 93-ої бригади "Холодний Яр". Якби його допізна не затримали на службі.

Олександр – саме та людина, яка їздить у Краматорськ, щоб змінити картинку перед очима. За 4G, супермаркетом і пастою з лососем, яку він замовляє під час зустрічі з нами.

– Ти відпрошуєшся в командира з'їздити в місто й на пару годин відгороджуєш себе від війни, – пояснює Олександр. – Ось, подивіться, я теж гражданський!

Олександр не був "гражданським" уже дев'ять років. Він пішов на війну в 25, зараз йому 34. Кожне прифронтове місто, окрім пилу і військових, пахне йому домом. 

Правда, домом, до якого не звикаєш – і таке буває. Бо завтра, наступного тижня чи місяця ти знову звідси поїдеш.

Наразі таким місцем для нього є сусідня з Краматорськом Дружківка.

– Топчиком прифронтових міст у нас була Волноваха, ми називали її Волновегас, – ділиться Олександр. – Це настільки маленьке місто, що йдеш, гуляєш, і оп – ти уже за містом! Там до війни жило 15 тисяч людей, а потім 35 тисяч військових приїхало, уявляєте? Стіл у кафешці треба було за три дні замовляти.

Найближчу нині до фронту Костянтинівку він називає "тортугою" – місцем, де пірати спускають награбовані гроші на "жінок, наркотики і машини". Свою Дружківку – санаторієм, де нічого не відбувається.

– З розваг у Дружківці – вийти ввечері на пагорб, подивитися, куди ракети падають, – сміється Олександр.

Краматорськ у своєму особистому рейтингу він посуває ближче до Волновахи – адже навіть у найгірші часи тут була вода, світло, супермаркети і дівчата на вулицях. Усе те, що робить тебе "гражданським" – хоча б на кілька годин. 

"Касабланка" по-краматорськи

Головний герой голлівудського фільму "Касабланка" – власник кафе "У Ріка". Шляхетний цинік, мужній, як ковбой Мальборо, сумний, як граф Монте-Крісто, і загадковий, як Атос із "Трьох мушкетерів".

Його кафе – місце, де застряглі між війною і миром люди намагаються повернути життю подобу нормальності. Обговорюють новини і грандіозні життєві плани на найближчі три години, їдять, п'ють, фліртують, сваряться і домовляються. 

У Краматорську теж є таке місце-магніт, де перетиналися всі герої цього тексту. Кожного з них пов'язує з ним щось своє.

Для розвідника Жені це було місце обідів і вечерь. Бойовому медику Артуру тут одного разу зламали ніс.

Після прильоту російського "Іскандера" 27 червня від "Rіа Pizza" залишилися руїни, табличка "Close" і посуд з неторканими закусками, які приготували в той день для банкету в підвалі.

13 людей загинули під завалами, з них троє дітей.

Тарілки з нарізкою вціліли. Як тобі, Насіме Талебе, така крихкість, антикрихкість і чорні лебеді на ім'я "Іскандер"?

Навпроти того, що лишилося від кафе, припаркована машина. В ній сидить сивий чоловік і дивиться в одну точку, причому ця точка, здається, не зовні, а всередині нього. Він виглядає так, як може виглядати людина між четвертим і п'ятим похороном за день. Це один із власників "Ria Pizza" – 66-річний Юрій Гут.

Останньою з працівників ресторану, загиблих під завалами, того дня ховали 24-річну Зоряну Бакєєву.

– Заходимо у хвіртку, стоїть труна, – розповідає Юрій. – Нас зустрічає батько Зоряни. Каже: "Трагічні обличчя залиште за порогом. Ви можете нас не зрозуміти, але просто робіть те, що ми просимо. Ми ховаємо тіло, а Зоряна над нами, вона все бачить. Посміхайтесь". Поруч мати Зоряни – теж з усмішкою згадує доньку. Цей похорон змусив нас усіх посміхатися.

Майже 12 років тому "Rіа Pizza" з'явилося в Краматорську завдяки розлученню Юрія Гута. Потрібно було десь харчуватися, і він вирішив, що найкращий спосіб уникнути виразки шлунка – відкрити власне кафе. Над назвою довго думали, поки не придумали слово-перевертень від "піцерія" – "Rіа Pizza". Вирішили, що, по-перше, це красиво, по-друге, теж красиво, бо латиницею.

Локацію для кафе в Краматорську обрали в самому центрі – "намолену". За радянських часів тут був головний ресторан міста. Щоб туди потрапити, треба було на вході сунути "трьошку" вишибалі.

Відкривалися вічність тому – в грудні 2011-го, за два тижні до Нового року. 

– На вулиці було 20 градусів морозу. А ми запалили камін, і люди на тепло потягнулися, згодом вся молодь міста тусувалася у нас.

На тепло зліталися не лише прихильники смачної їжі, затишку та безкоштовного інтернету. 

– Одного разу заходжу і бачу біля каміна навпочіпки сидять три мужички у верхньому одязі. Я підійшов і ввічливо кажу: "Хлопці, у нас не прийнято у верхньому одязі. І навпочіпки не треба, ось столики вільні". Вони зняли куртки, присіли. Я дивлюсь, а в залі три "групи підтримки". На взводі. Починаю розуміти, що тут у них "стрілка".

Ці троє поспілкувалися, поїли, зібралися йти. Підходить до мене перший, подає руку, каже, я такий-то, злодій у законі, тільки-но "відкинувся" із зони, дякую, ми до вас ще приїжджатимемо.

В одній із "груп підтримки" був Ігор Шпортюк на прізвисько "Шкрок". Кримінальний авторитет 1990-х, пів життя відсидів. Після тієї пам'ятної стрілки він підійшов до Гута і сказав: "Леонідовичу, спасибі, всім так сподобалося".

Досвід спілкування з кримінальними авторитетами згодився Гуту в 2014-му. Коли Краматорськ контролювали бойовики "ДНР", йому зателефонував адміністратор кафе: "Юрію Леонідовичу, мене зараз будуть розстрілювати".

– Гіркіна не було, але інші їхні "вожді" сиділи на літньому майданчику. Замовили алкоголь, їм не дали, вони схопилися за зброю. Я матом: "Ви ж самі оголосили сухий закон у місті!". Вони: "Хто оголосив? Нехай переоголосить, що у вас можна. Спекотно, треба освіжитися". Я кажу: "Так не буде. Або алкоголь у всіх, або ні в кого. А якщо знову прийдете до нас зі зброєю, ми зачиняємося". Незабаром після цього я поїхав у Бердянськ і повернувся, вже коли їх вигнали з Краматорська.

Вісім років по тому Юрій до останнього сподівався, що великої війни вдасться уникнути. Хоча все свідчило про протилежне.

За 5 днів до 24-го лютого 2022-го Юрію зателефонувала офіціантка і попередила, що якийсь незнайомець цікавиться ним.

– Дивлюся запис із відеокамер, заходить міцної статури чоловік у плащі. І перед тим, як говорити з офіціанткою, швидко натягує на обличчя ковідну маску, хоча на той час маски в нас уже ніхто не носив.

Російські ДРГ були скрізь. Вони шукали відомих в місті людей, щоб схилити їх до співпраці. Якщо не вдасться домовитися, викрали б когось із членів сім'ї, і людина зробила би усе, що вони хочуть.

Наступного ранку Гут вивіз дружину і п'ятирічного сина в Буковель. Два дні каталися на лижах, а на третій почалася велика війна. 

Кафе продовжувало працювати – закрилися тільки після прильоту "Точки-У" на залізничний вокзал 8-го квітня 2022-го. Через кілька місяців відкрили ресторан з такою самою назвою в Києві неподалік від станції метро "Дружба народів", щоб своїм співробітникам дати роботу на новому місці. 

А у вересні повернулися в Краматорськ. 

Найбільший факап за час роботи, за словами Гута, трапився за місяць до прильоту "Іскандера". 

В "Rіа" обідав посол Франції в супроводі місцевих чиновників. Серед іншого, напекли млинців. З м'ясом і солодких, які мали прикрасити свіжою малиною та полуницею. Але щось пішло не так, і ягоди виклали на млинці з м'ясом. Ввічливий француз не подав виду, що його здивувала сувора краматорська кухня. Згодом, щоправда, Гута стали діставати місцеві чиновники – скандал, "Як ви могли!".

– Наш управляючий Артур намагався комусь дзвонити, вибачатися, – згадує Гут. – Я йому тоді сказав: "Спокійно, не метушись. Буває. Всі на нервах – прифронтове місто". 

28-річний Артур Титорук загинув під руїнами "Rіа".

Загинув і інший герой розповідей Гута – краматорський кримінальний авторитет "Шкрок". Після 24 лютого 2022-го він хотів записатися до ЗСУ, але у військкоматі йому відмовили через судимості.

– Я порадив йому звернутися до "Моджахеда", колишнього бійця батальйону "Торнадо". Той допоміг Ігорю потрапити на фронт. Я йому амуніцію купував, усе, що потрібно було.

21 листопада 2022-го в Краматорську поховали солдата Ігоря Шпортюка, який загинув біля села Максимівка на Миколаївщині. 

– Він рятував пораненого, той вижив, а Ігоря розірвало пострілом із міномета, – каже Гут.

В ім'я державної таємниці

Клянуся, я загиблих не рахуватиму

Не рахуватиму до нестями

І до кінця війни

(Насправді я починала – збилась)

Ці рядки 7 травня 2022-го написала Вікторія Амеліна. 

27 червня 2023-го вона була в "Ria" під час ракетного удару – за кілька днів померла в лікарні від поранення.

Вогонь, заряджай, вогонь

Впевненіше за інші види бізнесу сьогодні у Краматорську почуваються квітковий, який тримається на плаву завдяки поїзду "Київ – війна", і похоронний. Квіти для побачень і все для поховання.

Кладовищ у Краматорську три. У день нашого приїзду на найвіддаленішому від центру, де ховають військових, прощаються з двома захисниками. 50-річним Сергієм Кожановим і 28-річним Денисом Павловим, які загинули наприкінці червня. 

Дві закриті домовини. З невеликої колонки, що виглядає з кишені нацгвардійця з церемоніального підрозділу, грає спочатку гімн України, а за ним – "Пливе кача".

Один із побратимів Сергія Кожанова розповідає УП, що на початку року їхній батальйон розбили під Авдіївкою, тепер вони воюють на Бахмутському напрямку.

– Ми з Сергієм з перших днів разом, – підбирає слова він. – Дуже добра людина, завжди на позитиві, навіть після поранення. Важко. Вибачте. 

Між "Ще не вмерла…" і "Плине кача..." на кладовищі лунають кілька десятків слів: "Прапор до воїна Дениса кроком руш!", "Ірино Олександрівно, від імені президента просимо прийняти прапор…", "Вогонь, заряджай, вогонь". 

Після останніх слів четверо нацгвардійців майже синхронно вистрілюють з автоматів у повітря. Траурні залпи. Бах, бах, бах. 

Ніхто навколо не лякається пострілів, навіть птахи звикли.

В обличчя б'є навідліг гарячий вітер. Робимо найбезглуздіше, що можемо зробити – йдемо між рядами могил і перераховуємо їх. По 11 у ряду. 4 заповнених ряди і ще 6 в останньому – заповненому наполовину. Усього – 48 могил плюс дві сьогоднішні, ще не засипані, з гірками землі навколо.

Першим скидає кілька грудок землі у свіжі могили священник. Грудки стукають по домовинах – один із найжахливіших звуків у світі.

Але якби хтось попросив описати військове кладовище чи ділянку для військових поховань, то головним звуком був би інший – шелест атласних прапорів над могилами.

Державні, бригадні, прапори УПА – вони шелестять в кожному українському місті.

П'ятдесят могил. П'ятдесят прапорів над ними. Далі, за щойно засипаними могилами, – поросле бур'яном поле, яке швидко перетворюється на цвинтар. 

Смерть відвойовує у життя метр за метром.

***

"Зіграй це знову, Семе!" – найвідоміша фраза з фільму "Касабланка". Піаніста з кафе "У Ріка" просять повторити мелодію, з якою в героїв пов'язані романтичні спогади.

У 34-річного фронтмена краматорського гурту "Quiz Music Band" Вартана Вартанова багато чого пов'язано з "Rіа Pizza". Сюди він приходив студентом. Тут зробив пропозицію майбутній дружині. Тут із 2018-го майже щотижня грав. Востаннє – 18.02.2022.

Музиканти люблять вухами. Вартан згадує звуки, з якими асоціюється у нього рідне місто. У дитинстві це були звуки заводів. Потім шум фонтанів. З 24 лютого минулого року – сирени.

Просимо його назвати музичну візитівку Краматорська – першу пісню, що спадає на думку.

– "Paradise City" гурту "Guns N' Roses", – миттєво відповідає Вартанов. – Не питайте чому, я не знаю.

Ми не питаємо, бо знаємо відповідь. 

Рефрен "Paradise City":

"Відведи мене до райського міста,

Де трава зелена та дівчата красиві,

Відведи мене додому, будь ласка".

… За кілька кілометрів від кладовища, де шелестять атласні прапори над могилами, у міському парку катаються на скейтбордах краматорські підлітки. 

Сваряться і миряться Женя й Женя, згадуючи, як це буває у справжньому подружньому житті.

Замовляє в ресторані пасту Олександр, аби на кілька годин відчути себе "гражданським", уже не в "Rіа".

У полях під Краматорськом квітнуть соняшники – не гірші, ніж вангогівські.

Поїзд "Війна – Київ" прибуває на десяту колію.

Жага до життя відвойовує у смерті метр за метром.

Ольга Кириленко, Михайло Кригель, Дмитро Ларін (фото) – УП