Vittoria mutilata та українська перемога

Перемога чи поразка – ось стандартна розвилка, що визначає долю будь-якої держави, що воює.

Як правило, програш у війні – це національне приниження та масовий ресентимент. Це внутрішні розбрати та реваншистські настрої. Це політична нестабільність та благодатний ґрунт для кандидатів у диктатори. 

Німеччина зазнала поразки у Першій світовій, і в результаті владу отримав Гітлер. Росія зазнала поразки у Холодній війні, і результатом стало царювання Путіна.

Щоправда, з цього правила є й винятки.

Наприклад, піонер європейського тоталітаризму Беніто Муссоліні теж прийшов до влади на хвилі масового повоєнного ресентименту. Але це сталося в країні, яка перемогла у Першій світовій війні. І все тому, що тодішнє італійське суспільство відмовилося вважати італійську перемогу справжньою.

Хоча до кінця війни італійцям вдалося розгромити і змусити тікати австро-угорську армію, це далося дорогою ціною: чотириста тисяч загиблих, мільйон поранених. А невдовзі з'ясувалося, що всупереч попереднім домовленостям із союзниками Італія отримає не всі території, на які розраховувала.  

І тоді країна вибухнула обуренням. Чому італійцям дісталися Істрія та Тіроль, але не Далмація, яка раніше також була під владою Австро-Угорщини? Чому не приєднаний Фіуме з 25-тисячним італійським населенням? Чому до Італії не відійшла жодна з колишніх німецьких колоній? І заради цього загинули та були скалічені стільки найкращих італійських хлопців?

З легкої руки поета та політичного активіста Габріеле д'Аннунціо з'явилося поняття "vittoria mutilata" – "знівечена перемога". 

Виразний термін одразу підхопили газети. На одній із карикатур того часу було зображено "колісницю Перемоги" – інвалідний візок, у якому сиділа покалічена італійська Вікторія з крилами, складеними з милиць.

Такі настрої створювали ідеальне тло для політичної демагогії, що визначила тріумф Муссоліні та його соратників.

Чи може щось подібне супроводжувати українську перемогу в нинішній війні? На жаль так. І, мабуть, сьогодні це головна загроза для нашого майбутнього. Більша загроза, ніж ризик безпосередньої воєнної поразки.

Літній контрнаступ ЗСУ – який багатьом диванним спостерігачам видався надто повільним та недостатньо ефектним – зайвий раз продемонстрував, наскільки високі очікування українського суспільства. Причому ці очікування помітно перевершують ту межу, за якою можна об'єктивно говорити про програш Москви у великій війні.

Уявімо, що українська армія звільняє всі території, захоплені ворогом після 24.02.2022, але Крим та частина Донбасу залишаються окупованими. Для росіян це все одно стане розгромною поразкою, оскільки обнуляться всі успіхи так званої СВО. Але це зовсім не той результат війни, на який чекають українці.

Уявімо, що ЗСУ повністю звільняють Донбас, але деокупувати Крим не вдається. Для РФ це стане ще більш принизливою поразкою, адже повномасштабне вторгнення в Україну розпочиналося під брехливими гаслами "захисту Донбасу від київського режиму". Але і це не той результат війни, якого очікують українці.

Уявімо, що наші Збройні сили вибивають росіян із Кримського півострова, але Донецьк із Луганськом не звільнені. Для Кремля це стане ще ганебнішим програшем, ніж попередні варіанти: враховуючи роль Криму як сакральної імперської "скрепы". Але це знову ж таки не той результат війни, якого чекають українці.

Отже, сьогодні існує відчутний проміжок між воєнною поразкою Росії та українськими критеріями справжньої перемоги. І в цей проміжок може ідеально вписатися уявлення про "знівечену перемогу". Виникне ситуація, коли фактично перемігши у війні, Україна не почуватиметься переможницею.

Теоретично українське керівництво могло би перестрахуватися та спробувати заздалегідь знизити планку народних надій – щоб будь-який вітчизняний успіх був сприйнятий населенням як повноцінна перемога у війні. Проте президент Зеленський не вдається до подібних хитрощів, не пробує лавірувати та послідовно озвучує українську мету: вихід на кордони 1991 року. Що ж, принаймні це чесно.

Але припустимо, що бажаної мети досягнуто, і Крим з Донбасом повністю деокуповані. Чи стане це гарантією того, що ніхто не спробує уявити перемогу України як vittoria mutilata? На жаль, ні. 

Окрім очікувань, пов'язаних з українською територіальною цілісністю, у нашого суспільства є не менш сміливі очікування, пов'язані з повоєнною долею держави-агресора. Але якщо звільнення окупованих земель безпосередньо залежить від зусиль ЗСУ, то на внутрішньоросійську ситуацію Україна впливає лише опосередковано.

І тут відкривається широкий простір для зрадофілії та різноманітних претензій, які можуть виникнути за підсумками війни.

Наша перемога понівечена, тому що Російська Федерація не розпалася на частини.

Наша перемога понівечена, бо РФ розпалася на меншу кількість частин, ніж хотілося б українцям.

Наша перемога понівечена, бо у росіян залишилася ядерна зброя.

Наша перемога понівечена, бо російські військові злочинці не постали перед судом.

Наша перемога понівечена, бо Москва не лежить у руїнах…

Словом, за бажання завжди можна буде знайти привід, щоб оголосити українську перемогу у війні "понівеченою". А таке бажання виникне гарантовано – через банальну політичну доцільність. 

Українська політика, більш-менш успішно заморожена на час повномасштабної війни, повернеться першого ж післявоєнного дня. І перспективи будь-якої політсили – провладної чи опозиційної – визначатимуться тим, як населення сприйме фінал затяжного воєнного протистояння.

Безперечна перемога України конвертується в особистий успіх чинного глави держави. Це гарантоване переобрання Зеленського на другий термін. Або практично гарантоване обрання кандидата, який буде публічно підтриманий Зеленським – якщо сам Володимир Олександрович забажає залишити Банкову. 

У такому разі в непримиренних противників нинішньої влади залишиться лише один вихід: доводити, що перемога України не є беззаперечною. Що вона не виправдала українські жертви. Що вона кульгава, сліпа, однорука або покалічена в будь-який інший спосіб.

Люди, які сьогодні пишуть про "розмінування Чонгара" чи про "агента Козира", нікуди не зникнуть після завершення військових дій. За будь-якого результату війни вони намагатимуться зайняти нішу вітчизняних габріеле д'аннунціо. А те, що буде далі, залежить від того, наскільки переконливо їхні аргументи виглядатимуть в очах українського суспільства.

Зрештою важливою є не реальність – а те, як її сприймаємо ми.

Михайло Дубинянський