Закривали собою дітей. Як під обстрілами працювала дитяча лікарня в Харкові

До 24 лютого 2022-го в Обласній дитячій клінічній лікарні №1 Харкова лікували дітей з "мирними хворобами". А ще робили ремонт у межах програми "Велике будівництво", який планували завершити до 1 червня минулого року.

Повномасштабна війна все змінила. Лікарям довелося жити на роботі, виконувати операції під обстрілами та лікувати дітей із мінно-вибуховими травмами, з якими вони раніше не стикалися. І навіть чотири "прильоти" на територію лікарні не зупинили роботу медиків.

В березні 2023-го заступник директора з поліклінічної роботи Олексій Савво, який керував лікарнею з початку повномасштабної війни, отримав президентську відзнаку "За оборону України".

"Українська правда" поспілкувалася з лікарями про роботу в найгарячіший період, про новий професійний досвід, який вони не планували набувати, та пацієнтів, чиї історії найбільше вразили.

"Впали, встали, прооперували"

"24 лютого о восьмій ранку ми прибули на роботу. Дехто з персоналу вже не міг доїхати. Ті, хто залишилися, працювали цілодобово", – згадує Олексій Савво.

"Закривали вікна матрацами, подушками, бо весь час були обстріли, канонада. Я ще порозвозив співробітників по домівках, переночував вдома, а 25 лютого вже нікуди (звідси) не дівся. (Мешкав у лікарні) над підвалом", – розповідає заступник директора з поліклінічної роботи.

Савво працює в Обласній дитячій клінічній лікарні (до грудня 2022-го – ОДКЛ-1) з 1993 року. Це багатопрофільний медзаклад, що складається з 28 відділень і п'яти лабораторій. Лікарня є єдиною державною медустановою в Харкові з дитячою хірургією.

Будівлю лікарні побудували в 1976 році. Номінально приміщення для бомбосховища площею 500 квадратних метрів там є, але за радянських часів, каже лікар, його так і не ввели в експлуатацію, а в 1991-му взагалі списали.

Частину пацієнтів перевели до підвальних приміщень. Під час обстрілів, каже Савво, "лікарня ходила ходуном", тож там було спокійніше. Проте дітей із двох реанімаційних відділень на другому і третьому поверхах перевести до підвалу було неможливо. Тому вони залишилися в палатах під наглядом медперсоналу.

"Там були діти, які пів року – рік знаходилися у нас на постійній кисневій терапії і на апаратах ШВЛ, – пояснює Савво. – Кисневої точки в підвалі не було, і це технічно дуже складно зробити, навіть викатити ці апарати за несучі стіни було неможливо.

Ще у нас було багато дітей в онкології. Вони перебували в підвалі, але капати хіміотерапію в таких умовах було складно. Тому ці діти на якийсь час піднімалися у своє відділення, відкапувалися і спускалися вниз".

25 лютого 2022-го росіяни поцілили в лікарню. В медзакладі вибило близько 100 вікон, а лікарі нарахували на території 23 воронки від касетних снарядів, також знайшли носії від "Ураганів". Вже за кілька днів стався другий обстріл.

"1 березня скинули щось потужне, в реанімації двері розірвало на шматочки, як папір, – згадує заступник директора лікарні. – Це було поруч із нами, нагорі оперували дитину з апендицитом – впали, встали, прооперували і спустили в підвал.

В реанімаційних відділеннях, коли був обстріл, вони просто закрили собою дітей. А потім ще був якийсь збій, у реанімації перестали працювати розетки. Піднялися всі туди, і лікарі качали вручну (кисень) амбушками (мішок Амбу, ручний апарат для штучної вентиляції легенів – УП)".

Через перші два обстріли, каже Савво, в одному з корпусів тимчасово вийшло з ладу електричне обладнання, тому медикаменти, що зберігалися в холодильниках, зіпсувалися. Втім, запасів ще вистачало. Департамент охорони здоров'я, волонтери та звичайні громадяни також підвозили все – від продуктів харчування для співробітників до памперсів і антибіотиків для дітей.

Наприкінці лютого – на початку березня через постійні обстріли частину дітей, яких не вдалося виписати раніше, відправили до інших медзакладів міста, зокрема до обласної клінічної лікарні. Інших – на евакуаційному потязі, з яким допомогла Харківська обласна військова адміністрація, до Дніпра.

"На базі обласної лікарні розвернули дитячу хірургічну службу, і вже 3 березня стали перевозити наших хірургів туди", – розповідає Савво.

У той період Харків нагадував місто-привид, на вулицях не було ані людей, ані машин, неподалік від ОДКЛ №1 стояли розбиті "Камази".

В березні в лікарні залишилося приблизно 50 працівників, також члени їхніх родин і родин пацієнтів – загалом близько 100 осіб. Навіть за таких умов у медзакладі працював амбулаторний прийом. Допомогу надавали всім, хто звертався по неї.

"В деякі дні було 10-15 звернень, – наголошує завідувач відділенням анестезіології та інтенсивної терапії Вадим Іонін. – Я з цього приводу жартував, що лікарі, які тут залишилися, за ці декілька місяців стали спеціалістами з усіх профілів: і лори, і гінекологи, і травматологи".

Можливості для надання допомоги в лікарні залишалися і в цей час – 98% обладнання вдалося зберегти неушкодженим за рахунок того, що його ховали від обстрілів у безпечні місця – в підвали та поміж стінами, подалі від вікон.

"У нас обладнання на дуже великі кошти – лапароскопічні стойки, наркозно-дихальні апарати, інфузійні насоси, апарати ШВЛ, – перелічує Савво. – І щоразу, коли були обстріли, ми його туди-сюди тягали. Якби залишили все на місцях, у нас вже нічого не було б".

7 квітня в лікарню стався третій "приліт", який завдав найбільші руйнування за весь час. Росіяни влучили між трьома корпусами з "Урагану". Пошкодження зазнали понад 500 вікон та міжкімнатних дверей.

Вже в липні до ОДКЛ №1 почали повертатися діти та деякі лікарі. В ніч проти 24 серпня медзаклад вчетверте обстріляли – "Ураган" влучив навпроти приймального відділення.

На початку вересня до ОДКЛ №1 повернулися всі хірургічні служби, лікарня відновила роботу в повному обсязі.

"В обласну лікарню вони (хірурги – УП) заїхали "на адреналіні", ми їх вивозили на швидких допомогах, на особистому транспорті співробітників, – згадує Савво. – А коли повертали їх, ледь влізли у дві десятитонні машини. І тут треба було все одразу розгорнути, щоб якщо, наприклад, надходитимуть діти з апендицитом, вони могли відразу оперувати".

"З неба посипалися тіла людей"

Завідувачку відділенням анестезіології та реанімації новонароджених Олесю Зорю повномасштабна війна застала у відпустці. О 10 годині ранку вона повернулася до роботи – людина, яка виконувала її обов'язки, покинула лікарню.

"До евакуації дітей ті, хто з 24 лютого були тут, перебували на робочих місцях, відділення працювало у штатному режимі. Ми продовжували готувати хворих до операцій, проводили необхідні обстеження, лікування, – розповідає Зоря.

Коли обстріли стали (відбуватися) частіше і страшніше, тільки наша реанімація та інша залишилися на місцях. На той момент у нас було 10 дітей на штучній вентиляції легенів – вони, на жаль, критично залежать від апаратури. Тому ми не могли зрушити і кинути дітей".

Найстрашнішим за весь час, каже Зоря, було нерозуміння, що буде далі, і тривога за рідних. Але про те, щоб поїхати з Харкова, вона не думала – каже, що залишатися мотивували, найімовірніше, "особливості професії".

Втім, багато молодих медиків покинули місто, тож через дефіцит персоналу лікарці також довелося займатися швидкою допомогою. Під обстрілами на реанімобілі вони з водієм доставляли до лікарні новонароджених з різних районів Харкова та області – за винятком тих, що окупували росіяни.

Зранку 1 березня 2022-го на цій машині вони прямували до пологового будинку №3, що розташований у центральній частині міста. Там народилася дитина з вродженою патологією, яка потребувала термінового операційного втручання. Поки їхали центром Харкова, російська ракета влучила в будівлю обладміністрації.

"Ми поїхали забирати (дитину), бо рахунок йшов на години і потрібно було робити це якнайшвидше, – згадує лікарка.

Їхали по паралельній вулиці, коли обладміністрацію підірвали. Просто з неба посипалися тіла людей (тоді загинуло 29 осіб, зокрема учасники тероборони та волонтери – УП), не знаю, як технічно це було можливо… Ми намагалися надати людям допомогу, але там, на жаль, було без варіантів.

Вдалося доїхати (до пологового будинку), забрати дитину, транспортувати (до лікарні)".

Зоря також згадує, як наприкінці лютого – на початку березня вони везли новонароджену дитину з Чугуєва. В це місто на Харківщині її родина дивом втекла з-під тоді окупованого Куп'янська.

"Тато-мама-діти-собаки-кішки кілька днів пливли на надувному човні, – розповідає медикиня. – Мама була вагітна, дорогою в неї почалися пологи. Вони допливли до Чугуєва, потрапили під обстріл. Ми поїхали допомагати лікарям у Чугуїв і забрали цю дитину до нас. Звісно, вона була вкрай важкою, але вижила".

На початку березня дітей із реанімації Зорі перевезли до обласної лікарні та перинатального центру. Переїзд був важким, одночасно транспортували по кілька дітей з усім обладнанням.

"З огляду на крайню важкість стану дітей, що вони на ШВЛ, мішками Амбу дихали, таскали з собою кисневі балони, – пояснює лікарка. – Машини в нас неброньовані, тому будь-яка катастрофа поруч, навіть неглобального масштабу – і одразу ж ці балони вибухають".

Після евакуації дітей Зоря влаштувалася на роботу до підстанції швидкої медичної допомоги №2 та продовжувала їздити по Харківщині. До ОДКЛ №1 вона повернулася на початку червня. Також на пів ставки досі працює на швидкій, бо вдячна людям, які працевлаштували її у скрутні часи.

Наразі з 40 працівників, які значилися у відділенні лікарки до 24 лютого, залишилося 12-15, тому воно гостро потребує кадрів.

"Коли працюєш п'ять діб поспіль, перестаєш реагувати на обстріли"

Від початку повномасштабного вторгнення лікарі ОДКЛ №1 допомогли 95-ом дітям із мінно-вибуховими травмами.

Перша поранена дитина надійшла до лікарні вже о 8:20 ранку 24 лютого, згадує завідувачка хірургічним відділенням №4 Наталія Романова. У хлопчика, каже її колега Вадим Іонін, була величезна крововтрата, він майже помирав.

"Перший поранений поступив із села Борисівка, п'ять-сім кілометрів від кордону (з РФ), 14 років, підліток Сашко, важкий був", – розповідає Романова, яка на той час виконувала обов'язки заступника генерального директора з хірургічної роботи.

"В їхній будинок було влучання, у нього було проникаюче осколкове поранення грудної клітки з пошкодженням легені та грудинно-ключичного зчленування. Виписали його десь 10 березня", – згадує завідувачка.

Другий постраждалий, підліток Максим, надійшов до лікарні наступного дня.

"На (вулиці) Бучми був сильний обстріл із "Града". Хлопчик 16-17 років їхав у машині, закрив собою сестричку, – згадує лікарка. – І теж отримав проникаюче поранення грудної клітки з пошкодженням хребця та легені. (Виписали його) ближче до кінця березня".

Під час перших двох обстрілів ОДКЛ №1 лікарі проводили операції. Поранених приймали у підвалі, але оперували також нагорі.

"Коли 25 (лютого) був обстріл нашої території з РСЗВ, бригада перебувала в операційній, – розповідає Романова. – І коли 1 березня був обстріл – теж. Буквально присідали (в операційній).

Перший тиждень був страшний своєю невизначеністю, обстріли постійно – не знаєш, коли прилетить. Потім – не те, щоб звикли, але коли працюєш чотири-п'ять діб поспіль, вже перестаєш реагувати на обстріли. В тебе інші проблеми виникають у голові, конкретні робочі питання".

3 березня, після того, як дітей хірургічного профілю перевели до обласної лікарні, там в окремому корпусі організували роботу хірургічної служби. Працювали вахтовим методом, мінімум по два-три дні, весь час залишаючись у лікарні. Деякі з лікарів перевезли туди свої родини.

До ОДКЛ №1 хірурги повернулися 6 вересня. Залишалися в обласній лікарні так довго через те, що були тісно пов'язані з її спеціалізованими службами та фахівцями.

"Наш досвід показав, що надання допомоги пораненим має відбуватися в умовах багатопрофільного стаціонару, – каже лікарка. – Бо зараз, наприклад, попало в око – потрібен фахівець, завтра потрібні лори, післязавтра – травматологи і нейрохірурги. Ба більше, в лікарні є всі служби, рентген, КТ, лабораторії. Можна перевезти в чисте поле, але що ти там робитимеш без діагностики?".

Хоча обстріли Харкова та області не вщухали, увесь час хірурги мали справу здебільшого з дітьми з "мирними хворобами". За перші пів року повномасштабної війни вони вилікували понад 1200 дітей, з яких поранених було близько 60. Передусім – з мінно-вибуховими травмами, кульовими та осколковими ураженнями.

"Було пару дітей, які постраждали внаслідок обвалення будівель, – розповідає Романова. – Серед тих, які підірвалися, однією з перших привезли шестимісячну дитину: в березні їхала на руках у батьків у Чугуївському районі, натрапили на міну. (Загалом) восени/взимку було більше дітей, які на мінах (підірвалися). Наприклад, один в області на рибалку пішов, наступив (на міну)".

Досвіду роботи з мінно-вибуховими травмами лікарі практично не мали. Тож вчитися довелося у процесі.

"Бабуся і дідусь загинули на місці, мати померла в лікарні, хлопчина вижив"

До повномасштабної війни Вадим Іонін був звичайним лікарем, з початком бойових дій став завідувати відділенням анестезіології та інтенсивної терапії.

"Війна застала мене на роботі, було якраз (нічне) чергування, – розповідає він. – 24 лютого ранкові процедури та маніпуляції ми виконували під канонаду вибухів".

Робоче місце Іонін не покидав до 2 березня, аж поки всі відділення не евакуювали по інших стаціонарах. Після цього перебрався до обласної лікарні, працював на дві медустанови. Остаточно повернувся до ОДКЛ №1 у вересні.

"Останній обстріл, який я застав, був тут у ніч на 23 серпня, – згадує Іонін, – На той час вже було досить багато дітей, реанімація працювала. Я чергував тут, це був день народження і майже як другий день народження".

Оперування дітей з мінно-вибуховими травмами, каже лікар, має свою специфіку. Оперувати такого пацієнта, тільки-но він поступив до лікарні, часто не можна.

"Діти з мінно-вибуховою травмою – це майже завжди больовий шок, досить велика крововтрата і в більшості випадків – політравма, – пояснює Іонін.

Якщо, наприклад, людина впала і зламала кінцівку, лікарі лікують цей перелом. А при осколкових ураженнях зазвичай страждають різні ділянки тіла, і різний характер ураження. Тому перед тим, як оперувати хвору дитину, її треба стабілізувати та відновити життєво важливі функції.

Якщо дуже важкий (пацієнт), спочатку це робота анестезіолога-реаніматолога, потім – хірурга, далі – знову анестезіолога-реаніматолога, бо після таких операцій стан (дітей) дуже важкий і витягувати їх із цього досить складно".

За час роботи в умовах війни у лікаря було багато важких пацієнтів. Більшість із них отримали ураження від уламків. З кульовим пораненням був лише один.

Проте, каже Іонін, запам'ятовуєш радше не важкість випадку, а саму дитину та її історію. Лікар згадує шестирічного хлопчика, якого швидка привезла після обстрілу району ХТЗ у квітні 2022-го. Тоді було багато загиблих та постраждалих.

"Хлопчик вийшов із бабусею, дідусем і матір'ю, – згадує Іонін. – Вони з першого дня війни сиділи в підвалі, бабуся казала: "Поки все це не закінчиться, я з підвалу не вийду".

Вже був квітень, їй сусіди казали: "Вийди хоч повітрям подихай, вже легше, штурму міста немає". І вона вперше з 24 лютого вийшла на вулицю.

Дійшли до дитячого майданчику, і прилетіла ракета. Бабуся і дідусь загинули на місці, мати отримала поранення, несумісні з життям, і померла в лікарні. Хлопчина отримав травму кінцівок і грудної клітки, але вижив. Через якийсь час за ним приїхала друга бабуся, більше рідних у нього немає.

Дівчинка Кіра, 17 років, яка гуляла з подругою в парку Зелений Гай. Це той же обстріл ХТЗ, але трохи далі. Там множинні травми – кінцівки, живіт, грудна клітина, рука.

Дуже активна дівчина, емоційна, жвава, весела, навіть попри всі поранення, зберегла позитивний настрій, почуття гумору. Вона дуже довго пролежала. Потім поїхала на реабілітацію, здається, до Німеччини".

Приблизно половину пацієнтів із мінно-вибуховими травмами з ОДКЛ №1 за згодою батьків відправили за кордон. Підходи до реабілітації там інші.

"У Німеччині програма реабілітації розписана більше, ніж на пів року, там обов'язковий компонент – це психологічна підтримка, – пояснює лікар.

(В Україні) комплексного (підходу до реабілітації), на жаль, ще немає. Хоча у нас на базі лікарні працюють психологи з ЮНІСЕФ".

"Зараз треба просто жити і працювати"

З вересня дотепер через ОДКЛ №1 пройшло близько 40 поранених дітей. Останній пацієнт із мінно-вибуховою травмою, згадує Вадим Іонін, був приблизно місяць тому (розмова відбулась наприкінці червня – УП).

Майже всі діти, які зараз проходять лікування, – з "мирними" хворобами.

"Апендицити, непрохідності, грижі, – перелічує Наталія Романова причини, через які пацієнти потрапляють до лікарні, та додає до списку інші травматичні чинники: – Собаки, самокати, дерева".

У відділенні Іоніна зараз перебуває 11 дітей – це, каже він, багато навіть для мирного часу. До відділення Олесі Зорі щодня надходять близько 10 новонароджених.

На питання, чи змінила його війна, Іонін відповідає, що вона змінила кожного, і він – не виняток. Але розбиратися в собі буде вже після її завершення.

"Якщо зациклюватися на цьому, можна зійти з розуму. Зараз треба просто жити і працювати", – резюмує лікар. Та вже коли ми прямуємо до виходу, зупиняє нас і додає:

"Мабуть, змінилося відношення до людей. Більше звертаєш увагу не на те, що люди кажуть, а на те, що вони роблять.

Під час одного з обстрілів (у березні) я йду по коридору, все вибухає. Проходжу повз палату, а медсестра лежить на дитині, яку ми не могли вивезти, просто накрила її зверху. Вона розуміла, що робить, це була майже самопожертва.

Всі живі-здорові, але це про те відношення, якого не очікуєш від людей".

Дмитро Кузубов, фотографії – Кирило Гончар і з архіву лікарні