"Нам нічого не страшно, ми припливли додому". Репортаж УП про велику воду та евакуацію в Херсоні
"Нарешті суха земля!".
Саме ці слова найчастіше лунають з вуст евакуйованих херсонців, які були змушені покинути свої домівки через прихід великої води.
За останні півтора року мешканці Херсона та навколишніх населених пунктів встигли побувати в окупації, відчути щастя від звільнення, яке змінилося горем від щоденних артилеристських обстрілів.
Проте доля продовжує перевіряти херсонців на міцність. Після підриву Каховської ГЕС у місто прийшла велика вода.
Як Херсон підтверджує статус міста-героя? Як містяни допомагають одне одному пережити чергові наслідки російської агресії? Та як проходять перші дні евакуації із затоплених районів Херсонщини? У репортажі УП з місця подій.
Евакуація з коліс
– Скільки кубометрів води прибуло в Херсон? – запитує в одного з київських міністрів представник відомого західного медіа.
Це, здавалося б, логічне запитання викликає легкий ступор не тільки у самого можновладця, але й в інших журналістів.
Попри відомий приблизний об'єм Каховського водосховища, сказати, скільки ж саме великої води дісталося окремо Херсону після підриву Каховської ГЕС, зараз неможливо.
По-перше, вода в деяких місцях продовжує прибувати. По-друге, наразі все вимірюється в метрах рівня води, а не об'ємах.
Станом на день 7 червня пікові показники дійшли до 5,34 метра по правому берегу.
Остаточний пік, якого чекають вже другий день, поки не пройшов.
Найбільше від води потерпає лівий берег Херсонщини. Заклики про допомогу від мешканців Олешків, Голої Пристані та жителів інших окупованих територій викликають пекучий біль в українців.
Однак і в самому правобережному Херсоні велика вода вже встигла накоїти страшної біди.
Корабельний, Шуменський і частина Дніпровського районів міста в низових місцях вже "пливуть". Подекуди вода доходить до другого-третього поверху багатоквартирних будинків.
Найгірша ситуація в багатостраждальному мікрорайоні Острів, який після деокупації потерпав від безперервних російських обстрілів, а тепер є місцем, де пересуватись можна хіба на човні.
За два дні в Херсоні вже евакуювали понад 2 тисячі людей, близько 1,5 тисячі з яких – саме з Острова.
Всюдиходи-амфібії ДСНС, моторні човни поліції та річкових служб, звичайні гумові човни волонтерів і місцевих мешканців. У хід йде все, що може плавати і доставляти людей, їхнє майно та домашніх тварин подалі від затоплених домівок.
Евакуюватися готові далеко не всі. Багато людей продовжують жити на верхніх поверхах, і навідріз відмовляються погоджуватись на вмовляння рятувальників.
Наразі проблематично підрахувати загальну кількість людей, які проживають у місті під постійними обстрілами. Тож спрогнозувати, скількох ще треба вивезти із зони лиха, також складно.
Ковчег
На вулиці Воронцовській до "берегової лінії", яка поступово рухається дедалі вище до Краєзнавчого музею, причалює евакуаційний човен.
На сушу ступає пенсіонерка Марина Володимирівна Гаврилова з таксою Вірджі та цигаркою в руці.
– Чому не державною? – каже жінка одному з рятувальників, який допомагає їй вибратися. – Да ладно, можешь и по-русски. Я сама в России родилась. Но этих сук ненавижу!
Вірджі, яку назвали на честь Вірджинії Вульф, поводиться так само спокійно, як і її господиня.
– У нее гетерохромия, у Александра Македонского такое ж было, – Гаврилова пояснює різний колір очей свого собаки, в яких немає переляку, тільки втома.
– Кстати, мы еще не победили? – питає репортера УП пенсіонерка. – Тяжело мне второй день без радио.
Про підрив дамби Каховської ГЕС Марина Володимирівна, колишній тренер з гімнастики, яка кілька років тому втратила зір, дізналася з новин.
Увечері 6-го червня вона пішла вигулювати Вірджинію та відчула, що вода вже біля її "хрущовки" на Богородицькій, 33.
– Сегодня утром вода была уже в подъезде. Я поняла, что могу стать вечной узницей. В подъезде последнее время только я жила да сосед на первом, – каже жінка.
Перший заклик про евакуацію Гаврилова проігнорувала. Крикнула зі свого балкона на четвертому поверсі, що в неї, крім Вірджі, ще десять котів, яких вона не може покинути.
– Просто так в лодку их кидать нельзя, – пояснює вона. – Мне пообещали, что вернутся с "переносками", тогда я согласилась.
Як і багато херсонців, Марина Володимирівна Гаврилова виявляє дивовижну гуманність.
– Главное, чтобы мои животные были целы, – каже. – Я двоих котят совсем недавно спасла. Слышала, как мяукают и забрала. Они могут тут сейчас затеряться. Я их даже на ощупь не узнаю.
Все, що відбувається на евакуаційних точках Херсона цими днями, схоже на Ковчег. Здається, що тварин – знесилених, наляканих або щасливих – не менше, ніж людей.
До вечора середи, 7 червня, через пункти на Воронцовській, як кажуть поліцейські, пройшло кілька сотень тварин: собаки, коти, кури, кролики, папуги.
– Где Динка? – голосить ще одна жінка, ледве видершись з човна. – Я не вижу Динку! А Нюта где? Она была? А Сема?
– Подожди! – заспокоює її син Євген, поки старенька водить тремтячою рукою за списком у своєму блокноті.
– Мы еще не всех посчитали, – пояснює Євген репортеру УП. – Должно быть всего 48 котов. Мы с ними живем в трехкомнатной квартире. Собирались с мамой переезжать в частный дом, сделать приют. Но из-за войны пока не получилось.
Дачі
"Своїх не кидаємо": те, що для росіян порожні слова, для херсонців – справа честі.
Олег та Сергій, які до війни займалися перевезеннями людей Дніпром, у дні потопу на своїх човнах раз за разом вирушають на острови "сірої зони", які до підриву греблі перебували фактично під контролем армії РФ.
– Вчера (6 червня – УП) россияне эвакуировали только своих: у них там были командно-наблюдательные пункты. А простых людей на дачах бросили, – розповідають чоловіки.
З ранку до вечора 7-го червня вони змогли зняти з дахів будинків на затопленому Потьомкінському острові та переправити до Херсона 16 людей.
– Туда ехать быстро, а назад, против течения, долго, – розповідає Олег. – Там сейчас везде вода. Водная "пустыня", только макушки деревьев и крыши видно. Где когда-то был двор, ты винтами цепляешь кусты винограда.
Олег – колишній моряк, 12 років ходив до Азовського та Чорного моря на рибальських суднах. Цей досвід разом із бездоганним знанням Дніпра робить його разом із другом Сергієм дуже цінними в рятувальних операціях.
– Все очень быстро меняется, – розповідає Сергій. – Ориентиром может быть какое-то дерево, чья-то крыша. Плюс смотришь на город – на краны (портовые – УП), на вышки, как на маяк.
– Честно говоря, мы рассчитывали, что воды будет меньше, а она все прибывает, – каже Олег.
До приходу росіян у нього також була дача, на острові Білогрудів. Під час визволення Херсона вона згоріла. А тепер затонула.
Незважаючи на драматизм і біблійний розмах того, що відбувається, Олег не перестає посміхатися. Перед тим, як вирушити в новий евакуаційний рейс, він говорить просто, без хвальби:
"Херсонців вже нічим не здивуєш".
[UPCLUB]
Вдома
– Бабушка, кушать хотите? – питає поліцейський. – Нет, вы не бабушка. Вы сегодня лучшая!
– Ничего не хочу, – відповідає Лілія Іванівна.
Лише кілька хвилин тому перелякану пенсіонерку виносили з човна на руках. Тепер на її обличчі щаслива посмішка. Її не затьмарюють навіть співробітники чи то СБУ, чи то ГУР, які ретельно перевіряють документи та влаштовують м'який допит.
– Нас с дач эвакуировали, – пояснює зацікавленість людей у формі Іван Федотович, чоловік Лілії Іванівни. – Мы там (на островах, які були під росіянами з 24 лютого 2022 року – УП) жили.
Велика вода після підриву греблі прийшла до його будинку за добу, в ніч із 6-го на 7-ме червня.
– Проснулся сегодня ночью – что-то шумит, – розповідає чоловік. – С кровати встал, а вода уже в хате. Дверь открыть не могу. Выбила окно. По раскладной лестнице на второй этаж полезли – к дочке с зятем.
Вікторія Радченко, донька Лілії Іванівни та Івана Федотовича, яку теж врятували з її літніми батьками, опинившись у Херсоні, то сміється, то плаче. Журналістам УП вона розповідає, що під час окупації періодично навідувала своїх дачників, привозила продукти.
Востаннє вирушила на острови минулої осені перед самісіньким звільненням Херсона. Так там і застрягла. Після того, як росіяни пішли з правого берега і закріпилися на лівому, сполучення Дніпром із великою землею було закрито для цивільних.
Тепер, за кілька місяців після цього, стоячи на затопленій Воронцовській вулиці у її рідному місті, настрій Вікторії Радченко не можуть зіпсувати навіть ретельна перевірка документів та розпитування земляків у формі:
"Хай перевіряють! Нам нічого не страшно. Ми припливли додому!"
Євген Руденко, Євген Будерацький – УП