Наш паризький тил

У квітні Київ вважався безтурботним тиловим містом, яке майже забуло про війну. У травні він звик до нової-старої ролі – пріоритетної цілі, яку ворог атакує чи не щоночі. 

Півтора місяця тому столичне життя порівнювали з мирними часами. Тепер, як і на початку російського вторгнення, його порівнюють із хрестоматійними прикладами зі світової воєнної історії.

Після 24.02.2022 особливо популярні паралелі між Києвом та Лондоном 1940-х. Щоправда, на відміну від киян, тодішнім лондонцям не довелося побачити ворожу армію на підступах до міста. 

У роки Другої світової війни такий досвід був у Москви: але порівняння зі столицею тоталітарної комуністичної держави є ще менш коректним.

Мабуть, нинішній Київ має найбільше спільного з Парижем 1914-1918 років. Богемний і життєрадісний, він встиг побувати прифронтовим, тиловим і знову прифронтовим – перш ніж стати містом-переможцем.

На початку Першої світової німецькі військові плани передбачали швидкий розгром Франції протягом 6-8 тижнів, і здавалося, що взяття Парижа "за три дні" – цілком реальна перспектива. 

У вересні 1914-го передові німецькі частини стояли за тридцять кілометрів від собору Нотр-Дам. Місто готувалося до можливого штурму. Добре знайомих нам протитанкових їжаків, як і самих танків, ще не існувало, але в'їзди до Парижа забарикадували, а на Ейфелевій вежі розмістили кулемети. 

Потім німці зазнали поразки у легендарній битві на Марні, війна набула затяжного характеру, і французька столиця стала відносно безпечним тилом.

Народжений у Києві Максиміліан Волошин писав про Париж 1915 року: 

"Він пропустив крізь себе кілька потоків біженців, кілька сотень тисяч солдатів перед марнськими боями, не лягав спати кілька ночей, очікуючи почути тупіт німецької кавалерії, потім стих і звик до думки, що німці за 80 кілометрів. Я побачив його таким у січні, коли життя встоялося і пристосовувалося до нових умов".

Читайте також: Ті, хто повернеться з війни

Про адаптацію богемного Парижа до затяжної війни згадував і інший київський уродженець – Ілля Еренбург: 

"У Парижі (хоча до Нуайона було всього 90 кілометрів) життя здавалося міцно налагодженим, Клемансо викривав Пуанкаре, Бріан, який був чудовим оратором, виголошував блискучі промови. 

Знову відкрилися театри; спершу ставили патріотичні п'єси на користь поранених вояків; потім перейшли на прості комедії та мелодрами. 

До війни жінки запрошували на "чай-танго". На початку війни почалися "чай-в'язання" – пані збиралися, щоб попліткувати, і при цьому в'язали солдатські фуфайки. 

Кондитери робили шоколадні цукерки у формі снарядів; ювеліри продавали брошки – золоті гармати; поштовий папір для ніжних записок був прикрашений триколірними прапорами".

Як бачимо, спроби комерціалізувати військовий патріотизм та перевести його в споживчу площину – зовсім не українське ноу-хау 21 століття. Цукерки у вигляді артилерійських снарядів не надто відрізняються від скандального пива "Герої не вмирають". Поєднання великої війни з вільним підприємництвом неминуче породжує такі плоди.

Тодішній французький тил демонстрував своє залучення до війни, змагаючись у ненависті до ворога. Паризькі школярі виконували патріотичну антинімецьку пісню "La сhasse aux barbares" ("Полювання на варварів"). 

Противнику діставалося від творчої інтелігенції: Марсель Пруст таврував "диявольських прусаків", а Октав Мірбо описував німців як націю статевих збоченців. 

Як і нинішній Київ, Париж займався перейменуванням вулиць і станцій метрополітену. Avenue de l'Allemagne перетворилася на Avenue Jean-Jaurés, а Rue de Berlin та станція метро Berlin – на Rue de Liège та Liège, на честь героїчного бельгійського міста. 

Поряд із усім німецьким піддався кенселінгу і знаменитий італійський композитор Пуччіні, якого запідозрили в германофільстві: паризька Опера-Комік зняла з репертуару його "Богему".

Незважаючи на патріотичний запал, Париж з його довоєнною розпещеністю часто вважали слабкою ланкою французької оборони. 

Читайте також: Війна та німці

Тодішній настрій висловив художник-карикатурист Жан-Луї Форен, який зобразив бесіду двох солдатів на передовій: 

"Тільки б вони протрималися" – "Хто вони?" – "Цивільні". 

Існувала думка, ніби столиця надто віддалилася від фронтових реалій. Сучасний історик французької культури Ендрю Хассі пише: 

"У тилу, в Парижі, життя текло тихо і навіть благополучно. Погані новини з-під Вердена замовчували, тож солдати, які повернулися з окопів, з неприємним подивом бачили, що столиця живе як завжди – в ресторанах подають їжу та випивку, на вулицях пропонують розваги та секс".

Київську вулицю Анрі Барбюса перейменували ще 2018-го, але зараз творчість французького письменника-фронтовика виявилася досить актуальною. У романі "Вогонь" він згадує про контрасти між фронтом і тилом: 

"Від вітру на наших обличчях холонуть краплі поту. Скоро північ. Ось уже шість годин, як ми блукаємо непролазною багнюкою. У цей час паризькі театри сяють світлом ламп і люстр, виблискують розкошами, шарудять вбраннями, дихають святковим теплом; безтурботний сяючий натовп базікає, сміється, посміхається, аплодує; глядачі приємно схвильовані зміною гострих вражень, які викликає в них комедія, або милуються багатством і пишнотою військового апофеозу, поставленого на сцені мюзик-холу".

Однак у реальності життя тилового Парижа було не таким безтурботним, як могло здатися бійцям на передовій. Французькій столиці довелося зіткнутися з дефіцитом багатьох продуктів харчування та спекулятивними цінами. 

Тяжкої зими 1916-1917 місту гостро бракувало палива та електроенергії (більшість вугільних шахт північної Франції були розташовані за німецькими позиціями). А ночами Париж періодично потерпав від ворожих атак з повітря.

Хоча нічні удари по Києву нерідко порівнюють із бомбардуваннями Лондона під час Другої світової війни, це не зовсім справедливо: у 1940-1941 німецькі бомби руйнували цілі квартали британської столиці та вбили 20 000 лондонців. А результативність нинішнього російського терору можна порівняти з нальотами дирижаблів-цепелінів на Париж за часів Першої світової. 

Якщо зараз ворога стримує потужна українська ППО, то кайзерівським повітряним бандитам заважала недосконалість тогочасної техніки. Цепеліни часто-густо поверталися ні з чим, а їхнім найвищим досягненням стала одночасна загибель 26 містян.

Вранці мешканці столиці обмінювалися нічними враженнями в численних кафе. Майбутній радянський нарком Луначарський, який жив у Парижі й застав один із перших нальотів на місто в 1915-му, писав: 

"Самовдоволене почуття, що Париж, так би мовити, витримав іспит, а цепеліни провалилися, домінувало". 

За його свідченням, надалі серед городян наростала злість і бажання покарати підступного й жорстокого ворога, але паніки в Парижі не спостерігалося.

Найважче парижанам було на завершальному етапі війни. Навесні 1918 року німецька армія розпочала новий великий наступ – в останній відчайдушній спробі виграти війну. 

Німці рвалися до французької столиці, її атакували нові важкі бомбардувальники "Гота", її обстрілювали зі спеціальної наддальнобійної зброї "Колоссаль". Один із снарядів поцілив у паризьку церкву Сен-Жерве під час богослужіння у Страсну п'ятницю: за різними даними, загинуло від 60 до 90 осіб. 

Влітку 1918-го Париж повернули під військове управління, а чимало його мешканців вперше з 1914-го замислилися про евакуацію. Тоді до капітуляції Німеччини залишалося менше, ніж пів року.

Ймовірно, це і є головний історичний урок для сьогоднішніх киян. Як і Париж часів Першої світової, Київ приречений балансувати між тилом і фронтом. 

Ми можемо періодично забувати про війну, але війна щоразу нагадуватиме про себе. 

У якому би безнадійному становищі не опинився ворог, у нього збережеться ілюзія, ніби хід війни ще можна переламати, спрямувавши всі зусилля проти української столиці. 

Справжня, а не ефемерна безпека прийде до Києва лише разом із перемогою. Тією самою перемогою, яку в Парижі відсвяткували 11 листопада 1918 року.

Михайло Дубинянський