Ірма Вітовська: Війна – це саме той час, коли треба перезавантажити країну
Якщо перераховувати сучасних зірок українського кіно й театру, обов'язково однією з перших на думку прийде Ірма Вітовська. Яскрава, жива, талановита.
Вітовська завжди займає активну громадянську позицію, гостро висловлюється на політичні теми, не приховуючи своїх електоральних вподобань. З 2014 року акторка системно підтримує військових та добровольців.
Вітовську давно вабить історія, свого часу акторка навіть мріяла стати археологом. У 2022 році вона таки вирішила закрити гештальт та подалася навчатися в Острозьку академію за спеціальністю "Історія та археологія".
В інтерв'ю "Українській правді" Ірма Вітовська пояснює, чому перемога України – це розпад РФ, яку відповідальність має понести ворог, розмірковує про місце мистецтва за часів війни та застерігає українську владу щодо важливості невідворотних змін.
Якщо вас цікавить повна версія інтерв'ю, дивіться його у відеоформаті.
"Російська ідеологічно підкована юнармія – це та сила, яка буде нести небезпеку для наших дітей"
– Хочу почати з вашої цитати: "На наше покоління припала сакральна місія: це сакральна битва, з якої ми вийдемо переможцями. Зміниться світ, думаю, що розпад Росії теж на часі. Ми побачимо велику палітру нових народів". Ви справді вірите у розпад РФ найближчими роками?
– Я про цей розпад кажу з 2014 року. Ми застанемо це.
– Ви уявляли, як цей розпад може відбуватися?
– З огляду на те, що відбувається останнім часом, думаю, що це закономірний процес. Не знаю, наскільки буде одночасно відбуватися розпад – можливо, невеликими частинами, а можливо, шарахне громадянський конфлікт у Російській Федерації і поділ буде жорстким.
Там відбуватиметься зміна еліт і, можливо, ці еліти розглядатимуть для себе автономні території. Через дегуманізацію і репресії мови й ідентичності багатьох народів. Там слабка національна складова, але маленька частина з них все-таки зберігається.
– Хіба розпад Росії не поставить під загрозу відповідальність всіх народів РФ, які воюють проти нас, наприклад, бурятів, тувинців – за лихо, яке вони проти нас вчиняють?
– Ні, ми все-таки ставимо, що колективна відповідальність залишається.
Просто ми говоримо зараз, що навіть якщо Україна доходить до кордонів 1991 року, розпад там може не одразу настати.
Але остаточна перемога України в перспективі – це якраз розпад Російської Федерації. Ми остаточно видихнемо, коли Росія як імперія перестане існувати.
Демократична імперія – це гарна вітрина на якийсь час. Але весь історичний цикл показує, що, на жаль, довго цей ліберальний клас не затримується.
Також сьогодні дуже сильно працює те, що росіянам вдалося за період з 2014 року. Діти, які зростають у Російській Федерації, яких привчають до так званих патріотичних поглядів, будуть складати велику загрозу для нас.
Це не ті "мобіки", які зараз не розуміють, куди їх перекидають. Їх змінить ідеологічно підкований контингент, якому зараз 7, 12, 15 років. Ця юнармія – це та сила, яка буде нести небезпеку для наших дітей.
– Після Другої світової Німеччина пройшла процес денацифікації. Росія повинна пройти схожий процес?
– Те, що ми маємо повтор жаху ХХ сторіччя, це теж наслідки того, що в 1991 році не відбулося "Нюрнбергу-2" над радянським режимом. Він забрав навіть більше людських життів, ніж нацистська Німеччина.
Голодомори, репресії, ГУЛАГ – це тривало десятками років. Тому, якби процес переосмислення і засудження був масово усвідомлений, неможливо би було в кінці 90-х розвертати країну назад в пошуках виправдань всіх злочинів, які зробив сталінський режим.
Що сталося насправді? Людей підсадили на ностальгію, на псевдоправду.
За єльцинської доби там ще були твори й екранізації, які говорили про сталінський режим, багато було документалістики. Десь з другої каденції Путіна ми більше не бачимо цих проєктів.
Нагадаю, якраз перед вторгненням Верховний суд Росії засудив і заборонив організацію "Меморіал", яка займалася тим страшним періодом.
Зате повним ходом розвертався аудіовізуальний контент так званої "Вєлікой отєчєствєнной", як вони називають цю частину пазлу Другої світової. Все заходить в тінь: 1939 рік, як ділили Польщу, виправдання сталінських жертв, заперечення. Створюється бажана картинка.
І Друга світова – це "вєлікая победа", прогулка на танках, де всі герої, де ніколи не говориться про союзників, про лендліз, про жертв, де українці чомусь в екранізаціях завжди ідіоти або зрадники. Тобто монополізується перемога тільки російським народом. І там люди повірили у цей культ.
Тому вони обов'язково повинні пройти шлях розвінчання міфів.
І коли ви починаєте витягати кожен фейк, він тягне за собою питання: "а хто ж я?". І це "а хто ж я?" починає шукати сенс у всьому: в народному костюмі, в мові, в пісні, в назві річки, в традиції, в пам'яті, що коли бабуся якась розповідала, в архітектурі, в різності.
І як тоді зберегти Російську Федерацію? Які треба запропонувати умови і мотивації для цих народів? От якщо виявляється, що якути можуть жити, як Емірати? З їхніми ресурсами це ж правда можливо. У них буде мотивація залишатися і це все ділити з іншими? Я сумніваюся.
Є інші частини, наприклад, азійські, Кавказ – вони всі різні.
– У процесі "депутінізації" Україна має отримати ключову роль?
– Ми маємо бути у топі. На правах переможця і жертви.
Але також думаю, що країни, які так само потерпіли, мають пред'явити свій рахунок. Це не тільки Грузія, Сирія, Молдова. Ми ще маємо подивитися, що вони наробили в Африці, там же теж великі жертви.
Я взагалі вважаю, що добре було би мати постійний майданчик з представників корінних народів Росії в Україні, які б уже зараз моделювали різні візії майбутнього для своїх територій.
Вважаю, що через покоління там можуть бути нормальні країни. Але очевидно, що для нас зараз буде моральна дистанційність. Дуже велика плата і дуже велике горе. Морально важко буде спілкуватися. Для цього має пройти дуже багато часу, не одне покоління.
Але знову ж таки Україна могла бути б таким майданчиком для корінних народів, які зараз в гоніннях. Чому це важливо? Тому що якщо Росія буде дуже сильно переходити в хаос, нам буде теж нелегко, тому що, на жаль, сусідів не змінимо.
Це потім вдарить по нам гуманітарно, наприклад, біженці і всі інші похідні історії.
Тому нам було б вигідно, щоб все у них відбулося органічно і більш-менш спокійно.
"Потрібно відсунути всі власні амбіції, симпатії, антипатії, щоб відбулися зміни. Минуле треба перегорнути"
– Від Росії перейдемо до внутрішніх питань. Війна – час для перезавантаження країни?
– Так, саме зараз. Якщо нам не вдалося за вісім років до вторгнення, то потрібно зараз.
– Що зараз нам важливо перезавантажити?
– Все. Нам потрібно подолати корупцію. Нам потрібна справедлива правова система.
Будуть повертатися наші хлопці й дівчата – якщо ми не здолаємо внутрішнього ворога, для України це буде дуже ризикований час. Тому що люди, які пройшли війну, є безкомпромісними. Там немає піввідтінків – там є правда і неправда. Країна має змінюватися на всіх щаблях.
Знаєте, людина у владі мимоволі обростає комфортом і хорошим інформаційним полем: "того люблю, того не люблю, це я сприймаю, це відкидаю".
Має відбуватися постійна зміна менеджерів по всіх напрямках – це рух. Це стосується, наприклад, судової влади, адже потрібно дореформувати суди.
Це стосується міністерств, які мають бути відкритими, де все працює, а ти можеш вмикати і контролювати.
Чому це все важливо? Тому що я дуже боюся, що багато людей виконають свій обов'язок, повернуться і будуть виїжджати з країни, якщо країна залишиться корумпованою.
Знаєте, я зараз як зачарована так і розчарована. Останнім часом часто думаю про мобілізацію.
– Що ви маєте на увазі?
– Щоб примкнути до сил, які зараз чітко знають, чим вони займаються. Тобто я не вмію воювати, але, можливо, якась інформаційна чи мистецька робота, якась терапевтична робота.
Я відчуваю, що розчарування настало від того, що нічого не змінюється.
Нічого, наприклад, не змінюється в моєму секторі. Треба дореформувати те, що почало реформуватися.
Потрібно відсунути подалі власні амбіції, симпатії, антипатії, щоб зміни були. Треба перегорнути минуле.
– Ви зараз говорите про ситуацію в культурі?
– Це стосується багатьох галузей. Зараз реформи і боротьба з корупцією мають бути для всіх питанням честі.
Ми мусимо відмовитися від минулих форматів життя.
– Перед інтерв'ю я запитав читачів у Facebook, чи мають вони запитання до вас. Багатьох людей цікавить, чи розглядали ви для себе можливість піти працювати міністром культури?
– Сама – ні. Але з певним списком людей – так.
Тому що я все одно акторка, і я думаю, що в кожній галузі є профі – чи то музична, чи образотворча, чи театральна галузь, яку теж треба дореформувати.
Нам взагалі потрібна інституція театру, тому що театр це дуже складний інструмент, під нього треба прописати законодавчі карти, там є державний і недержавний сектор.
Це важливо для того, щоб у нас з'явилася конкуренція і щоб майданчики не були капсулізованими і закритими. Важливо, щоб була копродукція між державним і недержавним інвестором. Наразі в театрі цього немає.
Є інститут книги, слава Богу, є Держкіно для кінематографу. Для театру – немає.
Люди, які би могли створювати приватні проєктні театри, не бачать зараз для себе мотивації, тому що вони незахищені.
А стосовно конкретно вашого питання – я не той революціонер, який буде зараз рватися, щоб піти і досягнути.
Якщо був би запит, мовляв, що "от ваш час настав", то я, звичайно, скажу, що є умова – це список людей, яких бачу в різних галузях, вони мають зайти на ці профільні дороги.
"Дуже боюся плакатності, коли тема війни використовується кон'юнктурно"
– Ми раніше говорили з Сергієм Жаданом про мистецтво під час війни. Цікаво почути вашу думку – мистецтво потрібне під час війни?
– На жаль, у війну мистецтво звужує власні можливості зосередження.
Це не базова модель, як би нам цього не хотілося, хоч дуже важлива стратегічно.
Мистецтво працює над духовністю й ідентичністю людини, мотивує нас розуміти, що відбувається.
Але воно не зшиває рани, не робить операції, не займається тим, що робить ДСНС, тим, що роблять військові і вчителі.
Мистецтво хоч і може допомагати, але все одно не є пріоритетним.
Знаєте, зараз я дуже боюся плакатності…
– Що ви маєте на увазі?
– Мається на увазі, коли тема війни використовується кон'юнктурно. Багато речей можливо осмислювати тільки після війни, за тривалий час.
З етичної точки зору неправильно сьогодні відтворювати певні події, які прямо зараз ще відбуваються. Уявіть, що знімається фільм про Голокост тоді, коли євреї йдуть у газові камери.
Тобто це речі, які поки що стоп. Має пройти час. Буде оплакування, буде пошук відповідей, усвідомлення наше і нашого ката, який має понести відповідальність, і людство має знову зробити висновок.
А от коли ми знімаємо щось про якихось двох друзів на війні, волонтерів чи людину, яка, втративши все, знаходить новий шлях – це будь ласка.
А речі, які стосуються катувань і геноциду – це не зараз. Тобто моя думка така: не можна втілювати те, що відбувається в теперішньому часі.
Ми зміщуємо акценти. Мистецтво – це постановка, це реконструкція певної історії. І виконавці відтворюють події, а не створюють їх. Тобто це все одно ілюзія, воно уже штучне.
Натомість зараз час для документалістики, коли фіксуються події. Це потрібно робити.
Розумієте, між хайпом і бажанням справді справедливо прокричати про біль є дуже маленька грань. З цим потрібно бути дуже і дуже обережним.
Якщо говорити про мистецтво загалом, то воно важливе зараз з кількох причин.
По-перше, воно мобілізує. До прикладу, це пісні УНР, козацькі пісні, марші УПА. Зверність увагу, як переспівали "Ой у лузі червона калина".
Друга сторона мистецтва – це освіта. Це важливо в першу чергу для людей, які жили здебільшого у телевізійному форматі російськомовного контексту.
І третій – це дозвілля. Люди хочуть сховатися від війни. Є великий запит на комедії.
Не всі хочуть інтелектуально рости. А от сховатися хочеться всім. І це нормально. Але для мене буде страшно, якщо пройде якийсь час після перемоги, а ми залишимося далі в цьому – гуляємо, танцюємо, розважаємося.
З часом це має перейти в якусь нішеву історію. Потрібно буде повернутися до пошукового театру, нової форми, нових відкриттів, нових концептів.
Зараз це теж є, щоб не втратити орієнтири. Але ми розуміємо, що більшість все-таки спрямована наразі на терапевтичну подачу.
– Наостанок: які найбільші виклики ви бачите для України на післявоєнний період?
– Корупція. Що все залишиться і зацементується.
Боюся, щоб ми не загралися, коли через перемогу може скластися ілюзія, що тепер можна дозволити собі більше. Маю на увазі тих, хто будуть у владі чи біля влади на будь-яких щаблях.
Ви розумієте, що таке переможець і хто на чолі перемоги? Це велика відповідальність і треба бути сильною й великодушною людиною.
Після перемоги треба буде вмикати милосердя.
Суд, вимоги жертви, кати мають понести покарання, повернення свого, допомога всім людям вийти з цього жаху. Далі – милосердя і великодушність.
– Після всього пережитого милосердя можливе?
– Воно важливе до свого народу і для майбутніх народів.
Треба час, треба покаяння. Покаяння несе можливість пробачити в часі. Але покаяння щире, а не формальне.
А до свого народу має бути милосердя і великодушність. Країна має оновитися.
Роман Кравець, УП
УП 100. Поза межами можливого
"Українська правда" представить свій другий в історії рейтинг лідерів — сотню українців, які роблять найбільший внесок в незалежність та майбутнє України.
