Ті, хто повернеться з війни
Політики та бізнесмени, літератори та спортсмени, журналісти та шоумени: упродовж тридцяти років вони визначали обличчя незалежної України. І після 24 лютого 2022 року їм довелося відступити на задній план.
Нинішнє обличчя країни – це людина у військовій формі. Людина, яка захищає українську незалежність зі зброєю в руках.
Поки триває велика війна, немає нікого важливішого за героїв-фронтовиків. Але що буде після перемоги, коли військовослужбовці ЗСУ повернуться додому та перетворяться на ветеранів? Яку роль вони відіграватимуть у суспільно-політичному житті України? З цього приводу в тилу існують різні уявлення.
Багатьом обивателям близька формула "Хлопці з фронту прийдуть – лад наведуть". Ця частина населення готова звалити на людей у пікселі не лише оборону України, а й її повоєнне облаштування.
Майбутні ветерани війни розглядаються як українські атланти, які збудують багату та процвітаючу країну. Як українські робіни гуди, які покінчать із соціальною несправедливістю. Як українські судді дреди, які випалять розпеченим залізом злочинність та корупцію.
Щоправда, не всі обивателі тилу налаштовані настільки оптимістично. Дехто бачить у майбутніх ветеранах джерело проблем, а не ключ до їх вирішення. Мовляв, фронтовики повернуться додому із ПТСР. Вони звикнуть до насильства і будуть без обмежень застосовувати його у цивільному житті. Фронтове братство означатиме для них набагато більше, ніж верховенство закону та прав людини. Діючи спільно, вони легко приведуть до влади справжню хунту в латиноамериканському дусі…
Що ріднить дві протилежні тилові концепції, і в чому їхня спільна вада?
В обох випадках тил схильний сприймати нинішніх фронтовиків як якусь монолітну силу, яка і після війни виступатиме як єдине ціле. Але це умоглядне припущення розходиться з реальним вітчизняним досвідом.
Згадаймо бурхливі президентські вибори 2019 року. Вони розділили не лише країну, а й тодішніх фронтовиків. На спеціальних виборчих дільницях для військовослужбовців у Донецькій та Луганській областях не спостерігалося одностайності та однодумності.
У політичному плані учасники АТО/ООС виявилися менш згуртованими, ніж, скажімо, представники сучукрліту, які практично поголовно підтримали Петра Олексійовича. І немає підстав думати, ніби ветерани повномасштабної війни продемонструють велику політичну консолідованість.
Швидше навпаки: адже сьогоднішній склад ЗСУ максимально різноманітний і багатоликий. Армія епохи загальної мобілізації увібрала в себе представників різних верств суспільства з різними ідеалами і переконаннями.
Читайте також: Якоб-брехун і українська дилема
Вважається, що українські ветерани неодмінно набудуть повноцінної політичної суб'єктності. Але набагато ймовірніше, що вчорашні фронтовики виявляться не суб'єктом, а об'єктом. Об'єктом експлуатації з боку тилового політикуму, який намагатиметься взяти їх під своє крило.
Ветеранів напевно спробують розтягнути по окремих політичних квартирах ("Ми не гірші за інших – у нашій партії теж повинні бути герої війни"). Ветеранами будуть розмахувати, немов прапором ("Голосуйте за нас – у нас герої війни"). Ветеранів використовуватимуть як щит ("Нас не можна критикувати – серед нас герої війни"). І все це буде навіть не ефектним піар-ходом, а радше суворою необхідністю.
Очевидно, у повоєнній Україні будь-якому політичному чи громадському руху буде потрібен свій власний ветеран, якого можна буде пред'явити публіці.
Будь-яку програмну заяву, будь-яку ідеологічну тезу, будь-яку точку зору доведеться підкріплювати авторитетом колишніх воїнів ЗСУ. Інакше ця думка виявиться маргінальною і буде витіснена з публічного простору.
Наприклад, нинішнє українське суспільство залишається досить консервативним і скептичним, коли йдеться про права та проблеми ЛГБТ. А втім, на порядку денному вже з'явився законопроєкт №9103 про громадянське партнерство для одностатевих пар. І це сталося завдяки посиланням на воїнів ЗСУ. Завдяки розповідям про фронтовиків, які щодня ризикують життям, але не мають змоги оформити стосунки з коханою людиною.
Одна справа – український гей у цивільному, і зовсім інша – той самий гей у військовій формі, який б'ється під Бахмутом. Навіть найзапекліші тилові гомофоби не наважаться засуджувати представників ЛГБТ, які захищають країну зі зброєю в руках.
Читайте також: Така різна війна
Те саме стосується і мовного питання. Після 24.02.2022 хейт російськомовних українців став звичайною справою і 10 стаття Конституції нікого не стримує. Хейтери зустрічають відсіч лише в одному випадку – коли намагаються атакувати російськомовних військовослужбовців.
З масовим несхваленням зіткнулася сумнозвісна Лариса Ніцой, яка намагалася читати нотації пораненому бійцю ЗСУ. Ще більше обурення викликала мешканка Ірландії Васіліса Мазурчук, яка вирішила навчити фронтовиків, як правильно вмирати під тортурами ("Краще як Воллес у "Хороброму серці" – нескореним. Ніж верещати їхньою мовою – "ненада, больна").
Якщо торкнулися російськомовних воїнів, аргумент "Чому не державною?!" перестає працювати.
Людина в пікселі стає своєрідною охоронною грамотою, яка забезпечує право на існування будь-якого політичного, ідеологічного чи культурного порядку. Очевидно, так буде й після війни.
Причому таких потенційних охоронних грамот – безліч.
У лавах ЗСУ служать праві та ліві, консерватори та ліберали, україномовні та російськомовні, прихильники Порошенка та симпатики Зеленського, віруючі та атеїсти, натурали та гомосексуали, м'ясоїди та вегетаріанці, невиправні сексисти та переконані феміністки. У кожного і кожної з них своє власне "я", і наївно думати, ніби воно безслідно розчиниться в одноманітному армійському камуфляжі.
Читайте також: Свобода велика і мала
Навпаки, камуфляж надасть кожному з цих "я" особливої виразності – і забезпечить особливу гостроту післявоєнним суспільно-політичним дискусіям.
Повоєнний пієтет перед героями-фронтовиками закономірний і природний. І громадянин, який повернувся з війни, матиме явну перевагу в будь-якій внутрішньоукраїнській суперечці. Однак у більшості випадків йому доведеться опонувати людям, які повернулися з тієї самої війни.
Михайло Дубинянський
