Тонка зелена лінія

Знаєте, яке запитання мене бісить найбільше? Про контрнаступ.

Навесні 2014-го, коли Янукович уже втік із країни, люди писали: "Ми одразу знали, що Майдан переможе". Навряд чи вони розуміли, наскільки неетично звучать їхні слова. Тому що протест переміг не завдяки нашим очікуванням. Майдан переміг завдяки тим, хто йшов під кулі на Інститутській.

Подібні фрази лунали як знецінення. Насамперед – як знецінення тих людей, які своїм життям та здоров'ям розплатилися за право країни бути собою. Немов результат був вирішений наперед. Начебто результат не залежав від людей, які були готові залишатися на вулицях під час кожного штурму. Дуже просто було писати про перемогу Майдану як про щось закономірне – із затишку домашньої кухні. Але протест вистояв завдяки людям, багатьох із яких більше з нами немає. Якби вони відступили, все могло б закінчитися інакше.

Зараз у мене дежавю.

Читайте також: Де закінчується Росія

У тилу теревенять про майбутній контрнаступ. Політологи розмірковують в ефірах про напрямок удару. Журналісти мізкують про те, що ми побачимо на звільнених територіях. Інтонація розмов нетерпляче-оптимістична: "Ну коли вже?!", "Скоріше б!" і "Давайте перемагати". Причому все це лунає від тих, хто в самому контрнаступі жодної участі брати не планує.

У мене нещодавно поранили друга, з яким ми разом навчалися у Сімферополі. Вони витягали тіла загиблих хлопців, і почався стрілецький бій. Куля влучила в ногу, зачепила кістку. Я запитував у його дружини, чим допомогти, а сам думав про те, що тепер є шанс, що Сашко пропустить контрнаступ. Пропустить – і вціліє. Тому що посада командира розвідвзводу цього йому не гарантує.

Армія теж чекає на контрнаступ. Але тут нікому не спаде на думку ставитися до нього як до футбольного матчу. Проривати ешелоновану оборону стануть люди у пікселі – і цей процес супроводжуватиметься втратами. Легковажність тилових соцмереж і телестудій межує зі схвальним поплескуванням по плечу. Все одно, що підганяти тих, хто йде вгору Інститутською.

Все, що відбувається на фронті, – це не довгоочікуваний сезон улюбленого серіалу. Це не Колізей, а ви не глядачі на трибунах. Якщо ви збираєтеся стежити за контрнаступом по телевізору, то етичною поведінкою буде мовчати. Армія обійдеться без вашого нетерпіння та бажання похайпувати на гарячій темі. Іноді етика – це вміння вчасно закрити рот.

Деколи здається, ніби в тилу звикли ставити знак рівності між контрнаступом та кінцем війни. Звикли думати, що прорив ворожої оборони обов'язково закінчиться виходом на державні кордони. Зручно думати, що по той бік фронту борються лише деморалізовані "чмоні", але це має мало спільного з реальністю. 

Щоб не розчаровуватись – не варто зачаровуватися. Війна надовго, хоч би як цей факт йшов урозріз із вашими планами на відпустку.

Мантри про "два-три тижні" були гарними в перші місяці війни, але зараз дефіцитним товаром стає не оптимізм, а здоровий глузд. Коли нам випало бігти марафон, вміння розраховувати сили буде не зайвим. 

Невиправдано завищені очікування завжди вертаються бумерангом. Ознака патріотизму – не розмірковування про те, наскільки частин розпадеться Росія, а обсяг ваших інвестицій у перемогу.

Читайте також: Люди, які носять піксель

Єдиний телемарафон було вигадано для того, щоб держава набула єдності голосу. Але часом здається, ніби людина, яка його дивиться, щиро не розуміє, навіщо їй іти до армії. Тому що з екрану вона чує лише переможні реляції. Коли ворог вже те й робить, що слабшає, а ми те й робимо, що перемагаємо – то який сенс комусь особисто йти у військкомат? Навіщо комусь виходити на заміну в тому матчі, в якому наша команда і так перемагає?

У цю ж скарбничку – суперечки про бажаний формат перемоги. Вихід на кордони 23 лютого вже нікому не видається синонімом перемоги. Країна налаштувалась на межі 91-го року. Але в тому то й річ, що між виходом на межі 91-го року і, скажімо, переходом війни в позиційну, є безліч проміжних етапів. 

Кожен із нас вкладається в бажану версію майбутнього. Хтось – своїми діями. Хтось – своєю бездіяльністю.

Ви знаєте, що армія зробила для вас – спитайте себе, що ви зробили для неї. Замість розмов про контрнаступ краще оцінити масштаб вашої персональної інвестиції в нього. Чим він буде більшим, тим більшу свободу розмірковувань отримаєте особисто ви. 

Але запевняю вас, чим більше ви будете залучені у війну, тим більше зникатиме спокуса відсторонено про неї розмірковувати.

Бо ви перестанете почуватися глядачем на трибунах. Прийде розуміння, що ви стоїте за спинами тих, хто тримає зброю. Що їхня невдача матиме наслідки для вас особисто. Що ваше майбутнє відокремлює від катастрофи тонка зелена лінія. 

Якщо "особовий склад" починає набувати для тебе обличчя та імена, то розмови про їхню долю перестають бути зручним способом заповнити паузу в розмові. 

Бажаєте поміркувати про терміни звільнення Криму та Донбасу? Надягайте піксель, поміркуємо разом.

Читайте також: Дружній вогонь

Тилові міста не повинні виглядати, наче прифронтові. Нікому не буде легше, якщо Київ нагадуватиме Краматорськ, а Львів – Слов'янськ. Якщо тил може жити, не помічаючи війну – значить, хлопці на передку все роблять правильно. Але водночас це не дає тилу право забувати про тих, завдяки кому він цю війну може на собі не відчувати. 

Ми живемо у вільній країні. Цю свободу не обнулило навіть повномасштабне вторгнення. Але від того, що у вас є свобода говорити неетичні дурниці, вони не перестають бути неетичними дурницями.

Якщо хочете заслужити право на легковажність – приходьте до нас. Ми маємо вакансії.

Павло Казарін, для УП