Ножем у спину

Характерною особливістю німецької мови є складні іменники, утворені з двох і більше основ. Там, де українцеві знадобиться ціле речення, німець може обійтися одним словом.

Наприклад, Dolchstoßlegende – міф про удар ножем у спину. Це слово вмістило в себе надважливу сторінку німецької історії після Першої світової війни.

У 1920-х роках мільйони людей вірили, ніби німецька армія не зазнала воєнної поразки й була близька до перемоги, але отримала "удар у спину" від зрадників у тилу – підступних євреїв та соціал-демократів.

Розповсюдженню цього міфу сприяла та обставина, що війська Антанти не вторглися на територію Німеччини, а її капітуляція була підписана на чужій землі. Це дозволило оголосити німецьких солдатів "непереможеними на полі бою" ("im Felde unbesiegt"), хоча до листопада 1918 року реальне військове становище країни було безнадійним.

Завдяки Dolchstoßlegende народився болісний ресентимент, що привів до влади Гітлера та нацистів.

Подібний феномен добре знайомий і нашим сучасникам. Нинішній російський реваншизм виріс із міфу, ніби поразка СРСР у Холодній війні стала не об'єктивним історичним процесом, а результатом підлої зради.

Радянська система нібито не програла Заходу, не вичерпала себе, не збанкрутувала, а отримала удар ножем у спину від генсека Горбачова та гнилих лібералів.

Начебто достатньо було вчасно нейтралізувати купку західних агентів, і радянська імперія існувала б і в XXI столітті – ця легенда полонила голови десятків мільйонів росіян. Так виник войовничий ресентимент, який породив диктатора Путіна та збройне вторгнення в Україну.

Російсько-українська війна стала наслідком доморощеної Dolchstoßlegende. Але іронія історії в тому, що за підсумками нинішньої війни майже напевно з'явиться нова версія Dolchstoßlegende.

Хоча сьогоднішню Росію часто порівнюють із Німеччиною 1945-го, сам характер війни змушує згадати Німеччину 1918-го. Російське військо зазнає невдач не на вулицях російських міст, на очах власного цивільного населення, а на чужій території, далеко від обивательських поглядів. Так би мовити, за кадром. 

Читайте також: Війна та німці

У перспективі це дозволить заявити, ніби "друга армія світу" залишилася "непереможеною на полі бою", але її зрадили деякі антиросійські сили в тилу. Продажні чиновники, жадібні олігархи та агенти Заходу, які проникли на вищі державні посади.

Ймовірно, поразка в Україні породить не меншу хвилю ресентименту, ніж програш Москви у Холодній війні та розпад СРСР на рубежі 1980-х та 1990-х. Причому незалежно від того, чи збережеться Російська Федерація у її нинішньому вигляді, а чи повторить долю Радянського Союзу.

Народження нової Dolchstoßlegende російського розливу настане і в тому разі, якщо Москві таки вдасться утримати якусь частину окупованої української землі.

Донбас чи Крим не врятують становище. Тому що навіть найсприятливіший для РФ результат війни буде нескінченно далеким від хворих фантазій, озвучених Z-активістами після 24 лютого 2022 року.

Знищення української державності; окупація всієї України чи більшої її частини; триколори над Києвом, Харковом та Одесою – в уяві найвойовничішої частини російського суспільства все це потенційно досяжно. А оскільки жодна з цих цілей не буде досягнута в реальності, неминучі ті самі міркування про удар ножем у спину російському солдатові.

"Через зраду еліт у Москві ми не взяли Київ за три дні!" – у виконанні колективного Пригожина ця теза напевне знайде затятих прихильників і визначить внутрішній російський порядок денний на роки вперед.

Але якщо перспективи повоєнного ресентименту в Росії є цілком передбачуваними, то з Україною все складніше. Чи може Dolchstoßlegende народитися і в нашому суспільстві? На жаль, так. Таке ймовірно, якщо реальні результати війни не співпадуть із масовим уявленням про справжню перемогу.

Ще рік тому критерії української перемоги у війні залишалися доволі розмитими. Перемогою могло вважатися і збереження національного суверенітету, і витіснення російських окупантів на рубежі 23.02.2022. 

Але тепер ця розпливчастість залишилася у минулому. Сьогодні наші співвітчизники мають чіткий критерій перемоги – відновлення територіальної цілісності України в межах 1991 року. Відповідно, будь-який воєнний успіх без повної деокупації Донбасу та Криму стає напівперемогою чи неперемогою.

Читайте також: Така різна війна

Більшість українських обивателів – зокрема й нескінченно далеких від оборони держави – впевнені, що українській армії до снаги звільнити всі окуповані ворогом території. І якщо з якихось об'єктивних причин програму-максимум виконати не вдасться, на нас чекає власна Dolchstoßlegende. Пошук тих, хто завдав удару в спину ЗСУ і не дозволив досягти бажаного.

Не секрет, що в Україні є опозиційна політична сила, яка широко представлена в соцмережах і вже експлуатує пропагандистську тезу "Через обрання Зеленського почалася велика війна". 

Можна не сумніватися, що в разі чого ця ж політична сила активно транслюватиме тезу "Через Зеленського та його команду не вдалося вийти на межі 1991 року". Не важко назвати конкретних блогерів і публіцистів, які понесуть цю думку в маси.

Однак ще перспективнішим виглядає інший варіант історії про удар ножем у спину. Dolchstoßlegende – це розповідь про зраду фронту тилом. Але, крім малого тилу зі столицею в Києві, у наших збройних сил є і великий тил – зі столицями у Вашингтоні, Лондоні, Берліні та Парижі.

Боєздатність України критично залежить від цього великого тилу, від постачання західного озброєння та західної фінансової підтримки. І якщо раптом підсумки війни розійдуться з очікуваннями українського суспільства, то саме великий тил буде звинувачено у цьому насамперед.

У такому разі мільйони українців вважатимуть, що колективний Захід нас зрадив. Мільйони українців будуть переконані, що Захід вдарив нам у спину. Мільйони українців розчаруються у демократичних та ліберальних цінностях, які уособлює цей самий Захід. Словом, мільйони наших співвітчизників прийдуть до антизахідного ресентименту, дуже схожого на те, що народилося в РФ після 1991 року.

Тому для України так важливо не просто досягти успіху на полі бою – а й досягти результату, який буде сприйнятий більшістю громадян як повноцінна перемога. Йдеться не лише про відновлення територіальної цілісності. І не лише про безпеку наших кордонів. Йдеться ще й про те, якою мірою повоєнна Україна нагадуватиме свого ворога.

Михайло Дубинянський