"Заводи росли як гриби". Дивовижна історія освоєння Донбасу європейцями

Дев'ять років тому, 6 квітня, проросійські бойовики вивісили триколори над Донецькою ОДА і захопили будівлю Луганського управління СБУ. 

З того часу і по сьогодні міста Донеччини і Луганщини для іноземців асоціюються з російським вторгненням і війною в Україні, так само як Чорнобиль – з вибухом атомної станції.

Півтора століття тому європейці також знали міста та селища Донбасу. Проте то була зовсім інша слава.

Наприкінці 19-го – початку 20-го століття ці українські землі були символом неймовірного багатства. Тут здобували капітали, і цілі вулиці з заводами, житловими будинками, крамницями та лікарнями виростали, немов за помахом чарівної палички.

Це були часи "залізної гарячки" – саме так називали ту добу і порівнювали її з каліфорнійською золотою лихоманкою.

І саме цю історію бурхливого становлення промисловості на Донбасі потім намагалася стерти радянська влада. Бо інакше виходило б, що промисловий гігант, яким ми його знали дотепер, насправді виник не тільки завдяки радянській індустріалізації. Він сягав корінням у 19-е століття й будувався руками відчайдушних мрійників і розважливих прагматиків, які саме на українській землі побачили для себе нові можливості.

Та історія Донбасу, яку щодня намагаються стерти – тепер вже російськими мінами і ракетами, має неабияке відношення і до Європи. Деякі країни намагалися про неї забути – спогади занадто травмуючі, а деякі підтримують пам'ять про ті десятиліття досі.

Реконструювали цю історію ми на основі матеріалів завідувачки відділу наукових досліджень історії України ХІV – початку ХХ століття Дніпропетровського національного історичного музею імені Яворницького Валентини Лазебник та інтерв'ю з нею і з істориком, учасником ініціативи "ДЕ НЕ ДЕ" Леонідом Марущаком.

Акції, що зберігають історію

Кілька років тому Валентина Лазебник неспішно йшла набережною Сени в Парижі. Коли вона проходила повз вуличних торговців, товар одного з них змусив її зупинитися. Серед предметів антикваріату Лазебник побачила аркуш паперу зі знайомим українським топонімом. То була акція одного з підприємств Донбасу. Маючи більш ніж столітню історію, ця акція тепер продавалася як сувенір.

Знахідка була цікавою, але Лазебник не здивувалася. На той момент вона вже знала: близько 300 тисяч жителів Франції і досі зберігають акції українських підприємств. Ці документи залишилися їм від пращурів, які колись вклали гроші в розвиток Донбасу.

Якщо сьогодні, зі зміною поколінь, українські папери збереглися в такої кількості французів, важко уявити, скільки ж їх існувало наприкінці 19-го століття, коли вони були на вагу золота.

Сьогодні в Дніпропетровському історичному музеї найбільша колекція таких акцій. Для істориків вони стали одним із небагатьох джерел для вивчення того, як зростала економіка сходу України наприкінці 19-го – початку 20-го століття.

Можливо, найбільш відома сторінка становлення промисловості на Донбасі пов'язана з іменем Джона Юза. 1869 року цей британський підприємець купив на березі Кальміуса землю і почав будівництво металургійного заводу. Так виникла Юзівка. 

Устаткування для підприємства перевезли з Великобританії – для цього знадобилося вісім пароплавів. За три роки завод запрацював. Роботи було багато – Російська імперія потребувала рейок для залізниць.

На відміну від імен багатьох інших іноземних промисловців, які зробили свій внесок у розвиток цього українського регіону, але знайомі тільки вузькому колу спеціалістів, ім'я Джона Юза добре відоме сучасникам. На початку 21-го століття в Донецьку йому встановили пам'ятник.

Після Юза інвестувати в регіон почали і французи, які скуповували шахти та розбудовували кам'яновугільну промисловість. Вугілля на Донбасі було доброї якості, а от залізна руда була не найвищого рівня. Спочатку руду для Юзівського заводу возили з Керчі, потім налагодили постачання з Кривого Рогу.

"Знайшла я фото, як перевозять руду з місця видобутку до Катеринослава (нині – місто Дніпро),  – розповідає Лазебник. – Для того, щоб попасти далі, на Донбас, треба перетнути Дніпро. А ширина Дніпра – кілометр. 

Скільки волів і возів потонуло в тому Дніпрі – невідомо. Аж поки держава не побудувала залізницю. 

І це була перша залізниця, яка йшла не з півночі на південь, а зі сходу на захід: Кривий Ріг, через Катеринослав – і на Донбас. І вона була саме для перевезення залізної руди".

Промисловість на сході України повільно розвивалася і до будівництва цієї залізничної гілки. Але коли замість волів степами помчали вантажні вагони, це стало новим етапом для розвитку регіону. 

Перший крок для перетворення донбаських степів на золоті копальні Каліфорнії був зроблений.

Соледар, різець та книга

Дві жіночі фігури майже на повний зріст висічені з солі. Одна тримає в руках кулю та різець, інша – перо та книгу. Так Акціонерне товариство з розробки кам'яної солі і вугілля, що мало потужності на території нинішнього Соледара, у 1896 році презентувало свою продукцію на виставці в Нижньому Новгороді.

Соляна копальня. Фото з фондів Дніпропетровського національного історичного музею імені Яворницького

Про поклади солі в районі Бахмута було відомо ще у 18-му столітті. У другій половині 19-го родовище почали розробляти, але в невеликих підприємств і потужності були відповідні. 

У 1883 році французькі банкіри та підприємці заснували товариство з розробки солі. Отримавши російський дозвіл на роботу, воно скупило соляні рудники поблизу Бахмута та створило промислове підприємство з кам'яносоляними рудниками і солеварним заводом. 

Згодом підприємство стало одним із лідерів солевидобутку та найкрупнішим такого типу в Центральній та Східній Європі. Значна частина товару відправлялася на експорт.

У 1926 році, після того як більшовики націоналізували соляні підприємства, селище поруч із рудниками назвали іменем німецького комуніста Карла Лібкнехта.

Згодом воно виросло до міста. А за незалежної України стало Соледаром.

Світовий центр важкої промисловості

"Після будівництва залізниці 1884 року почалася нова історія регіону, – розповідає Валентина Лазебник. – Першими сюди прийшли англійці, потім французи, а тоді масово бельгійці. 

В період з 1895 по 1900 рік було збудовано 20 заводів за рахунок іноземних інвестицій. Заводи виростали як гриби після дощу, по п'ять кожен рік". 

Це були часи, коли європейський капітал активно шукав нові території для інвестування. (Тією ж Бельгією тоді правив король Леопольд II, який активно дотримувався ідей колоніалізму, захопив басейн ріки Конго та влаштував геноцид корінного населення). Виявилося, що не так далеко, на Донбасі є майже неосвоєна земля з безліччю природних багатств і потенціалом дешевої робочої сили.

Поразка у Кримській війні показала, що Росія є заручником своєї технологічної відсталості. Вона потребувала нових технологій і важкої промисловості, але ресурсів для розвитку не мала. І тоді імперія вирішила залучити гроші з-за кордону.

"Держава в особі Російської імперії гарантувала свою участь у тому, що буде сприяти цим інвестиційним капіталам, – пояснює Леонід Марущак. – Що ніхто не буде вводити інвесторів в оману. Були створені спеціальні умови, які гарантували капіталовкладення".

Успішна робота одних заводів надихала на відкриття нових. З'являлися підприємства металургійної, залізорудної, кам'яновугільної, марганцевої, хімічної, будівельної промисловості.

1892-го року запрацював Донецький содовий завод, згодом його перейменують на Лисичанський. 1893 року почали будувати Дружківський завод, а ще за чотири роки поруч із ним – Торецький; пізніше їх об'єднають. 

У 1896-му німецький підприємець Конрад Гампер заснував механічний завод у Краматорську (згодом він розділиться на два підприємства, а в 2020-му на одному з них вироблятимуть стволи для гармат Д-30 та установки 2с1 "Гвоздика"). 

Його співвітчизник Густав Гартман того ж року звів паровозобудівний завод у Луганську. Тепер він відомий як розграблений після російської окупації Луганськтепловоз. 

1897-го року в Маріуполі видав першу продукцію трубний цех Нікополь-Маріупольського гірничо-металургійного товариства, а згодом запрацював і металургійний завод "Провіданс" – тепер ми знаємо їх як Маріупольський меткомбінат імені Ілліча. 

У тому ж 1897-му першу плавку чавуну виконали на металургійному заводі в Єнакієвому.

В 1899 році пустили першу доменну піч Макіївського заводу. 

В одній лише Костянтинівці за п'ять років, з 1896-го по 1900-ий, бельгійські підприємці звели скляний, пляшковий, хімічний, дзеркальний і керамічний заводи…

Читайте також: Гігант Приазов'я. Історія маріупольського меткомбінату від комунізму до капіталізму

Лазебник розповідає про десятки акціонерних товариств, на гроші яких будувалася важка промисловість на Донбасі. Металургійна промисловість з 17 великими заводами повністю була створена європейцями, за її підрахунками, здебільшого бельгійцями, французами та англійцями. Їм же належали тутешні 24 кам'яновугільні шахти.

Економіка регіону стрімко зростала. Збільшувалася і чисельність населення – люди приїжджали в пошуках роботи і знаходили її.

"Донбас ставав світовим центром важкої промисловості, де працювали більшість висококласних заводів, шахт і рудників", – описує той період Лазебник.

Вона розповідає, як президент Французької республіки Фелікс Фор у 1897 році побував на Донбасі, надихнувся тим, що побачив, а повернувшись додому, виступив з палкою промовою. Він закликав співвітчизників, не марнуючи ні хвилини, здобувати нові ринки, поспішати в малодосліджені області й не дати іноземним конкурентам випередити французьких підприємців.

І французи старалися дотримуватися цієї настанови. За підрахунками Лазебник, 90% всього іноземного капіталу, вкладеного на той час у промисловість Донбасу, складали гроші Франції та Бельгії.

"Якщо кам'яновугільна промисловість десь на 70% працювала за рахунок іноземних капіталів, франко-бельгійських насамперед, то металургія наближалася до 100%. Це були франко-бельгійські, англійські і частково німецькі капітали", – каже вона.

Золота рейка з Дружківки

1900-го року Франція зустрічала 20-е століття Всесвітньою виставкою у Парижі. 35 країн-учасниць і 50 мільйонів відвідувачів – цей рекорд триматиметься понад пів століття. 

Фото з фондів Дніпропетровського національного історичного музею імені Яворницького

Коваль Юзівського заводу Олексій Мерцалов та молотобоєць Пилип Шпарін викували зі сталевої рейки пальму, що отримала гран-прі на виставці. Але пальма Мерцалова – не єдине, чим робочі Донбасу здивували мешканців і гостей Парижа.

Залізна 100-метрова рейка, вкрита тонким шаром золота – саме такий експонат для Всесвітньої виставки зробили на Дружківському заводі на Донбасі. Золота рейка стала чудовим уособленням того, як взагалі сприймався тоді той регіон.

Дружківський завод запустили за шість років до виставки. У 1891 році громадяни Франції та Російської імперії заснували Донецьке акціонерне товариство залізоробного і сталеливарного виробництва з метою побудувати це підприємство. Його основним продуктом стали залізничні рейки. 

Окрім самої будівлі заводу французи побудували котеджні селища для робочих, театр, стадіон, храм і костел. У місцевий парк привозили дерева з Франції. Старе французьке кладовище, на якому ховали робітників заводу, збереглося до наших днів.

Назви, що спричиняли ажіотаж

Це була топонімічна магія.

Наприкінці 19-го – початку 20-го століття варто було назву одного з селищ чи міст на Донбасі додати до найменування акціонерного підприємства – і ажіотаж навколо цих акцій на біржі в Брюсселі був гарантований. Ділки вже знали – в цьому разі можна буде отримати великий прибуток.

"В Європі в той час дивіденди по грошових вкладах у цінні папери складали три відсотки. Якщо п'ять – то це вже вважалося дуже високим відсотком. А тут вони давали до 40% прибутку, уявіть", – розповідає Валентина Лазебник.

Читайте також: "Сталь у степу". Бельгійці прийшли у Донбас раніше за Ахметова

Заводи з іноземним капіталом будувалися за кресленнями європейців. Майстри, інженери, топменеджери теж були іноземними. Зрозуміло, що майже ніхто з них не знав української чи російської мови, і зі звичайними робітниками доводилося спілкуватися жестами.

Разом із будинками для працівників розбудовувалася й інфраструктура. Відкривалися школи та лікарні, створювалися театри, бібліотеки та будинки інженерів, розвивався кінний спорт, футбол та теніс. Бельгійський промисловець Ернест Сольве приїхав у Лисичанськ лише за шість років по тому, як там відкрився його содовий завод – тому що нарешті побудували готель того рівня, що міг би його прийняти.

"Це була золота жила, взаємодія з локальними та міжнародними капіталами. Унікальний такий випадок. Безпрограшний варіант", – описує Донбас того часу Леонід Марущак.

Маріуполь – вікно в Європу

Наприкінці 90-х років 19-го століття в Маріуполі палили багаття. Величезні стовбури диму здіймалися в небо, а коли був вітер – розсіювалися над містом. Таким чином фахівці з Бельгії вивчали розу вітрів. Їм треба було зрозуміти – в якому напрямку підуть вихлопи, коли тут запрацює важке металургійне виробництво.

Машини, устаткування, навіть будівельні матеріали для заводу "Нікополь" у Маріуполі везли пароплавами зі США у Крим. А вже звідти – залізною дорогою до міста Марії. Кілька десятків фахівців, що запустили виробництво, теж були з Америки. На "Нікополі" виробляли броню для кораблів, ливарний чавун і труби. Згодом американці продадуть свою частку в підприємстві інвесторам з Бельгії та Франції.

Швидко поблизу збудували ще один металургійний завод "Провіданс". Його продукцією стали чавун, сталь, залізничні рейки та лите залізо. 

В 1919-му ці заводи об'єднають, а в 1924-му дадуть їм назву на честь Леніна-Ульянова. 

Перед початком Першої світової в Маріуполі були розташовані консульства восьми європейських держав. Тут були своя біржа та митниця.

"Місто називали вікном у Європу", – каже Валентина Лазебник.

Кінець "залізної гарячки"

У 1918 році за російську мову на вулицях Парижа могли побити. Причина цього явища – крах Донбаської мрії.

Немалу роль у цьому зіграли робітники цих самих заводів із іноземним капіталом, які на власному досвіді могли відчути різницю між своїм прибутком і зарплатнею закордонних фахівців. Коли в Росії почався революційний рух, частина робочих активно його підтримала.

Жовтневий переворот 1917 року оголосив курс на ліквідацію капіталізму. Стартувала так звана націоналізація. Іноземці почали масово покидати степи Донбасу.

У 1918-му Рада народних комісарів видала декрет, яким націоналізувала підприємства низки галузей промисловості та транспорту з основним капіталом у розмірі мільйон рублів і більше. Техперсоналу та управлінцям заборонили залишати роботу на підприємствах – під страхом революційного трибуналу. Проте все одно іноземні інженери, висококваліфіковані майстри знаходили шляхи, щоб повернутися додому.

Були націоналізовані й цінні папери – місцевим наказали здати їх у банки. Людину, що не послухалася і зберегла акції, могли покарати – навіть розстріляти.

"Французи ненавидять згадувати про це. Для них це трагічна тема в національному масштабі, навіть незважаючи на те, що це початок 20-го століття. Багато родин втратили капітали, втратили бізнес, який був тут. Вони не лише не отримали прибуток, вони були позбавлені можливості забрати частину власності", – розповідає Леонід Марущак.

Після того, як більшовики взялися керувати промисловістю, а європейські фахівці повтікали, частина підприємств просто стала.

Щоб відновити виробництво, потрібні були кадри. А європейці, які безуспішно намагалися повернути хоча б якусь власність через європейські суди, знов їхати на Донбас вважали за безглуздя.

Тоді Совєти звернулися по допомогу до американців.

"В 20-х – 30-х роках іноземців запрошували розбудовувати індустріальний Донбас. Своєї інтелігенції не було: професуру й інженерів – всіх знищили під час репресій. Тому запросили міжнародні компанії", – пояснює Марущак.

Лазебник наводить як приклад історію машинобудівного заводу в Краматорську, який зупинився в 1921 році через брак фахівців. Ситуацію виправило залучення команди з 20 інженерів зі США, які повернули підприємство до повноцінної роботи. Пізніше інженерам відмовилися видавати зарплатню у валюті, вони виїхали. І тоді до України запросили близько 500 німців, які погодилися отримувати платню в рублях. 

"Міфа про радянський технологічний прорив, про який казали Сталін і його пособники, не було б без Німеччини і США, – каже Лазебник. – Без них вони не відновили б заводи, які втратили під час громадянської війни".

***

Першого травня 2022-го року російський снаряд влучив у будівлю Лисичанської багатопрофільної гімназії.

Історія цієї триповерхової кам'яної будівлі з обрамленням із червоної керамічної цегли починається ще наприкінці позаминулого століття. Тоді бельгієць Ернест Сольве вирішив побудувати в цій місцевості содовий завод.

Роботи для бельгійських архітекторів у Лисичанську було багато. Вони спроєктували будинок директора, лікарню з капличкою, школу, їдальню, а також  гуртожиток для робітників, що отримав назву "Казарма содового заводу для 200 холостяків".

Проте казарма дуже швидко змінила своє призначення та стала використовуватися як гімназія. Будівля пережила революції та світові війни. Вже за часів незалежної України Бельгія надала грант для її реставрації. Але торік, після влучання російського снаряду, гімназія згоріла вщент.

Ця втрата виглядає символічною.

Протягом десятиліть Москва намагалася стерти з колективної пам'яті історію європейських інвестицій в Україну, бо вона піддавала сумніву легенду про радянську індустріалізацію Донбасу. Тема була під негласною забороною для досліджень. Документальні свідчення вивезли. Знайти інформацію в музеях було важко.

Залишались будівлі, спроєктовані європейськими архітекторами. Берегли історію краю кладовища з незвичними для України іменами на могильних плитах. 

Але хіба цього було достатньо, щоб змусити замислитися тих, кому пропаганда пропонує зручну правду?

Тут показова розмова, про яку згадує Леонід Марущак. Якось він спілкувався з одним із робітників, який 30 років відпрацював на заводі на сході України. І той розповідав про обладнання зі штампами європейських міст і датою 1889, яке бачив щодня. Але людина і не підозрювала справжньої причини того, як подібне устаткування тут з'явилося. Роками чоловік пояснював собі незрозумілі штампи тим, що обладнання нібито привезли з евакуйованого європейського підприємства під час Другої світової війни.

"Це міфи, якими задовольнялися, і всім було добре, – каже Марущак. – Люди вірили".

Рустем Халілов, УП