У пастці мовчання, черг і тисяч папірців. Як держава випробовує родини загиблих військових

Вночі 1-го березня цього року Анастасії Зорівчак зателефонували. На екрані висвітився номер мобільного її батька, Михайла. До того впродовж кількох днів Настя намагалася додзвонитися за цим номером, але слухавку не брали. І от тепер абонент зателефонував сам.

На тому кінці лінії був російський солдат.

– Ваш батько тут лежить, біля кулемета Максима. Він тут лежить сам, повністю цілий. При ньому були документи і телефон. Я вам подзвонив сказати, що він мертвий.

Про те, що батько загинув, Настя вже знала. Розповіли їй і обставини бою.

Українських військових на позиції було четверо. По них почав гатити ворожий танк. Один із снарядів вибухнув неподалік від Михайла Зорівчака. Бійця вбило вибуховою хвилею. Тому солдат окупаційної армії і казав, що той "повністю цілий" – бо відкритої рани не було.

І тепер, спілкуючись з одним із окупантів, що прийшов на українську землю, Настя просила його посприяти в передачі тіла рідної їй людини. 

– Якщо ваш командир дозволить передавати тіла, передайте нам нашого тата.

Багато чого ще хотілося їй сказати цьому російському солдатові – добровольцю, як він сам їй зізнався. Проте страх, що тоді він понівечить тіло батька, стримував її. 

Але розмова з ворогом – лише один епізод у розповіді про те, що пережила родина Зорівчаків після того, як з чоловіком і батьком зник зв'язок. І Настя згадує про нього не передовсім.

Перебування військового на фронті – це випробування не тільки для нього, а й для його рідних, які завжди хочуть бути впевненими, що їхній захисник чи захисниця на зв'язку, що він чи вона живі.

Проте, якщо сталося горе, і людина загинула чи зникла безвісти – для родини військового починаються нові випробування. Їхній захисник боровся з російською армією, а їм тепер доводиться – з українською бюрократією.

Про ці випробування – в нашій статті.

Військовий не вийшов на зв'язок

Перший виклик, з яким нерідко стикаються рідні, коли з військовим втрачається зв'язок, це дізнатися, що з ним сталося.

Михайло Зорівчак жив у Любашівці Одеської області й усе своє життя працював на залізниці. Його звичним одягом була вишиванка, а політичним авторитетом – В'ячеслав Чорновіл.

Коли Росія в 2014-му почала збройну агресію проти України, Зорівчак хотів піти воювати, але рідні не пустили. Інвалід третьої групи, який рік тому переніс обширний інфаркт… – родина вмовила Михайла залишитися вдома.

Проте після повномасштабного вторгнення зупинити чоловіка і батька рідні вже не змогли. 26 лютого 2022-го він пішов до військкомату. Після навчань Зорівчака перевели в Авдіївку.

Востаннє він спілкувався з рідними 16 лютого цього року. Мав вирушити на позиції, а тому попередив, що на зв'язок вийде 19-го чи 20-го. 

Але не вийшов.

Спершу з'явилися чутки. Хто став їхнім джерелом – незрозуміло. Михайло обіймав на залізниці керівну посаду, і в Любашівці багато хто був із ним знайомий. За чутками, військовий загинув.

Родина подзвонила командиру частини. Але той відповів, що лежить у шпиталі і про долю свого бійця нічого не знає.

Не розуміючи, що робити, рідні кілька разів їздили до місцевого територіального центру комплектування (ТЦК), який в побуті досі називають військкоматом. Але і там їм не могли дати відповіді.

Нарешті родині вдалося знайти телефон побратима Зорівчака. Той розповів про загибель Михайла, взявши слово, що рідні нікому не розкажуть, від кого все дізналися.

Пізніше загибель Михайла підтвердив ще один його побратим. Це був водій, що під'їхав на позицію, яку днем раніше залишили українські військові. Він мав забрати боєприпаси і побачив тіло Зорівчака. Але взяти його в машину не зміг.

– Те, що його не забрали під час евакуації з позицій, я розумію. Був обстріл, люди повинні своє життя рятувати, а не мертвих. Але те, що 19-го числа на цю позицію приїхали здорові люди, і його знов залишили там… За це я дуже зла. Мені не хватає емоцій, щоб це виразити, – каже про ситуацію дочка загиблого, Настя.

Про долю батька вона дізналася, проте це досі не було офіційною інформацією. Військова частина має повідомити ТЦК, що їхній боєць зник, а центр своєю чергою повинен повідомити про це родичів. 

На практиці зазвичай рідні самі розпочинають пошуки.

Адвокат, керуючий партнер юридичної фірми "Соціальний паритет" Дмитро Йовдій рекомендує діяти саме так, як робили і Зорівчаки: пробувати додзвонитися до командира частини чи його заступників. Якщо не виходить – шукати інформацію від побратимів. Якщо і це не вдалося, відправитися до ТЦК і написати заяву, що людина не виходить на зв'язок – тоді військкомат сам вимагатиме інформацію про особу у військової частини.

Те, чого в цій ситуації не можна робити категорично – публікувати в спеціальних групах у соцмережах персональні дані військових, яких розшукують рідні. Йовдій попереджає: користі від цього не буде, але якщо людина в полоні, це може загрожувати її життю.

– Ми писали і в Міністерство оборони, ми писали в СБУ, в поліцію, ми писали заказний лист в Офіс президента, тому що в нас ніяких даних не було. Нам не давали інформацію ані про те, що він загинув, ані про те, що зник безвісти, – розповідає Настя.

Читайте також: Зниклі безвісти: як і де шукати військового, з яким втратили зв'язок

Згодом в частині, де служив Зорівчак, змінився командир, і родина змогла з ним поспілкуватися. Він виявився сусідом Зорівчаків і пообіцяв, що деталі загибелі Михайла розповість, коли знайде час з'їздити додому.

А от офіційно про долю Зорівчака рідним повідомили лише за місяць по його смерті.

– Прийшло мамі сповіщення на роботу, що він загинув у бою. Ще подзвонили з військової частини і кажуть: "Звідки у вас такі зв'язки, що нам уже й генерали дзвонять і питають, де ваш батько?", – переказує Настя.

Проте обмін тіл із росіянами досі не відбувся.

Михайло Зорівчак заповідав у разі смерті поховати його в улюбленому одязі – у вишиванці. І тепер родина чекає, коли одного дня зможе виконати його волю.

Олег Котенко, уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин

Рідні самі починають розшукувати військового, як тільки він добу чи дві не виходить на зв'язок. 

Що їм робити? По-перше, треба звернутися до Національної поліції із заявою про зникнення людини. Там відкривають карну справу і супроводжують її. В нацполіції є слідчі, які також беруть ДНК-експертизу в родичів зниклого про всяк випадок. Не обов'язково, що людина загинула. Але ДНК-експертизу ми пропонуємо здавати одразу.

Другий крок: ми пропонуємо звернутися до Національного інформаційного бюро і залишити їм дані (про зниклого – УП). Там дуже простий телефон: 1648.

Третій крок, який ми пропонуємо рідним: якщо 15 діб людина не виходить на зв'язок, звертатись до нас, до Офісу уповноваженого з питань осіб зниклих безвісти. Подзвонити за номером 0 800 339 247, або написати в будь-який месенджер на номер 095 896 04 21.

На гарячу лінію з кінця травня нам зайшло більше 100 000 телефонних дзвінків. Це не означає, що у нас 100 тисяч людей зникло, а це люди до нас звертаються з різних питань.

Військовий загинув, але вважається зниклим безвісти

Ситуація з Михайлом Зорівчаком, коли військового визнають загиблим, хоча тіла досі не отримали – це виключення, а не правило.

Зазвичай, якщо тіло бійця не змогли евакуювати з позицій, його оголошують зниклим безвісти. Навіть якщо побратими були свідками його загибелі.

30-річний поет і музикант Ілля Чернілевський загинув у бою 7 травня 2022-го, в день народження своєї матері. Наступні дні вона намагалася дізнатися, що з ним, чому син не вийшов на зв'язок.

Ольга Чернілевська дзвонила командиру батальйону, де служив Ілля, однак той нічого не сказав. На шостий день після зникнення змогла додзвонитися до відповідального за військово-цивільну співпрацю бригади. Той повідомив, що Іллі в списках поранених і загиблих немає – значить, зник безвісти.

Чернілевська писала заяви про зникнення сина у ТЦК, Міноборони, поліцію. В поліції взяли зразок ДНК і відкрили кримінальне провадження. Військкомат дав запит у частину і отримав відповідь: "ведеться слідство". 

І тільки обзвонюючи один за одним побратимів свого сина, Ольга знайшла чотирьох свідків, які підтвердили їй, що Ілля загинув.

"Слухайте, я все розумію: коли в тебе "зникає" (гине) під сотню душ за кілька днів, ти (командир – УП) не будеш говорити з кожною мамою, дружиною, сестрою, це неможливо. Мабуть, і не повинен комбат цього робити. Ну нехай подзвонить психолог, не знаю, якийсь штабний працівник, але хтось має подзвонити, бо зникли не "олівці", не витратний матеріал, зникли ЛЮДИ!" – писала у відчаї Ольга на своїй сторінці.

Офіційну відповідь Чернілевські отримали лише за 60 днів після зникнення сина – їм прислали сповіщення, що Ілля вважається зниклим безвісти. Але батьки не збиралися миритися з таким статусом сина. 

– Що таке безвісти зниклий? Якщо рідні мають можливість домогтися статусу загиблого, це передусім честь для солдата. Він чесно пішов, чесно загинув і все має бути по справедливості, – каже Ольга Чернілевська.

І тоді почався наступний етап її боротьби – за те, щоб держава визнала, що її син загинув у бою.

Ситуацію, коли в частині є достатньо підстав вважати, що людина загинула, але її все одно оголошують зниклою безвісти, Йовдій називає масштабною проблемою. І однією з найбільш частих у своїй адвокатській практиці.

Добитися юридичного підтвердження, що людина загинула – це дуже великий клопіт, нерви і витрачання часу для родичів. Як правило, якщо родичі не докладають зусиль, справа не рухатиметься з місця, і людина так і вважатиметься зниклою безвісти.

Йовдій не сперечається з тим, що в умовах війни військовим частинам, що задіяні у бойових діях, може бути складно займатися документообігом. Але в нього є й інша теорія, чому деякі командири частин йдуть назустріч родичам, а деякі – ні.

– Коли людина зникає безвісти, то виплати на неї продовжують надходити. Проте на картку, якщо військовий не в полоні, зараз ніхто нічого не нараховує, – каже адвокат. – Тобто нараховується зарплата на військову частину, і по суті це дає можливість користуватися цими грошима, поки ситуація в повітрі висить. Їх можна використовувати в різних цілях, хоча, звісно, про них теж треба буде звітувати.

Ще одним із мотивів є бажання занизити статистику загиблих. Це про командирів, які роблять собі репутацію, кар'єру. Загиблі в їхньому підпорядкуванні це якби мінус. І тому, щоб уникнути поганих показників, загиблих оформляють зниклими безвісти.

Визнання бійця зниклим безвісти не тільки залишає його рідних у підвішеному психологічному стані, але й не дозволяє їм робити такі юридичні кроки як оформлення виплати на загиблого чи вирішувати долю залишеної ним спадщини.

Після зникнення свого бійця частина проводить службове розслідування. В результатах розслідування має бути вказаним, за яких обставин зникла людина і хто це може підтвердити. Відображені дані мають співпадати з даними в журналі реєстрації ведення бойових дій, який є у військовій частині.

При цьому в документі також має бути вказано (звісно, якщо це відповідає дійсності), що смерть військового не пов'язана з вчиненням злочину, сталася не через дії у стані сп'яніння чи через навмисне тілесне ушкодження собі, що загиблий був у засобах індивідуального захисту і загибель його пов'язана із захистом Батьківщини.

Якщо службове розслідування ніяк не дійде кінця, ситуацію можуть пришвидшити запити адвоката до військової частини, підказує Йовдій.

Коли розслідування завершене і за його результатами можна зробити висновок, що людина дійсно загинула, а не зникла безвісти – з цим можна звертатися до суду. Мета: визнати факт смерті в суді в порядку окремого провадження. Якщо суд це визнає, то на основі його постанови можна отримати свідоцтво про смерть і зайнятися оформленням виплат та інших документів.

Якщо ж доказів, що людина загинула, не буде, то залежно від обставин суд може оголосити людину загиблою не раніше ніж через пів року після її зникнення. Або взагалі – через 2 роки після дня закінчення воєнних дій.

Саме до суду і звернулася Ольга Чернілевська після того, як було завершене службове розслідування щодо зникнення її сина. Попередила побратимів Іллі, що в суді можуть знадобитися їхні свідчення, які були відображені в результатах розслідування.

Проте побратимам не довелося їхати в суд. Суддя вирішив, що доказів достатньо, і визнав поета Іллю Чернілевського загиблим.

І сонце встає

І говорить усім

Квітневу, палку і тремтливу промову,

Що скоро часи набуття, воскресінь,

Що вірити маємо ми в перемогу.

І палець правиці кільце обійма

Так міцно, неначе дитину матуся.

І чуючи залпи свинячих гармат,

Кажу собі впевнено:

Я повернуся

Це уривок з вірша, який Ілля опублікував на своїй сторінці за тиждень до своєї загибелі.

Де його тіло – невідомо. Чи буде воно знайдене – ніхто не знає. 

Але Батьківщина визнала: її син загинув, захищаючи свою землю. Хоча і дуже пручалася цьому визнанню.

Тіло військового знайшли. Що далі?

Заступник головного редактора "Української правди" Євген Будерацький знає, який важкий шлях доводиться проходити родині військового з моменту його зникнення і до оформлення статусу члена сім'ї загиблого.

Його кум Андрій, у цивільному житті – керівник відділу в одній із торговельних продовольчих мереж, а на війні – кулеметник, загинув на полі бою. Євгену довелося супроводжувати матір і дружину друга, щоб допомогти їм пройти жорна бюрократичної машини.

Доля Андрія залишалася невідомою, доки українські війська не пішли в контрнаступ на Харківщині восени 2022 року. На звільненій території один із побратимів Андрія знайшов місце масового захоронення українських бійців. Знайдені тіла відвезли у Харків. Поліція відкрила справу.

Родичам необхідно було пройти опитування в поліції про зникнення людини. Щоб потрапити на прийом, матері Андрія довелося їздити з Києва до Харкова тричі. Через довгі черги дехто з родичів загиблих орендував у Харкові житло, щоб не гаяти час на дорогу, доки не вдасться залишити заяву. 

Подавши заяву, мати здала і ДНК-тест. Згодом їй доведеться зробити це повторно – знайомі порекомендували для більшої впевненості. Бо речі Андрія упізнали, а його тіло, що пролежало в землі – не змогли.

ДНК людей, рідні яких зникли безвісти, збирають у єдину базу МВС. Туди ж автоматично відправляють і дані зі знайдених або отриманих після обміну тіл.

Обмін тілами з окупаційними військами відбувається періодично. Українська сторона зберігає тіла ворожих солдатів у рефрижераторах, російська – тримає загиблих українських бійців здебільшого в моргах.

– Наших загиблих ми не можемо забрати усіх, тому що ми ведемо перемовини через Міжнародний червоний хрест з міністерством оборони Російської Федерації. А з такими підрозділами, як ПВК "Вагнер" чи "кадирівці", спілкуватися складно, і вони тіла не завжди нам передають, – уточнює уповноважений з питань зниклих безвісти Олег Котенко. За день до його розмови з УП відбувся черговий обмін. Україна забрала тіла 82 своїх воїнів.

Про результати експертизи Будерацькому неофіційно розповіли його знайомі в правоохоронних органах – за два місяці після здачі тесту. Якби не вони,  невідомо, скільки часу тіло ще залишалося б у морзі, бо рідним повідомити про це ніхто не поспішав. Експертиза підтвердила: загиблим був його кум Андрій.

Адвокат Йовдій стикався в роботі з тим, що особу загиблого вже встановили за допомогою ДНК-експертизи, але військова частина не поспішає передавати інформацію про це у військкомат. А в морзі потім дивуються, чому тіло досі не забрали.

Тому він рекомендує людям, рідні яких зникли безвісти, самим телефонувати в морги обласних центрів і дізнаватися, чи немає там близької їм людини. За його словами, нерідко трапляється, що в морзі вже знають прізвище загиблого, бо, наприклад, його впізнали побратими.

Щоб забрати тіло Андрія з моргу, знадобився документ з військової частини про обставини загибелі. Бригада відправила документ і повідомила про загиблого волонтерам. Вони мали забрати тіло з харківського моргу і привезти його в київський.

Але волонтерам тіло в морзі не видали – чомусь його робітники не підготували документи. Будерацькому знов довелося їхати до Харкова. І тільки коли він прийшов до моргу сам, проблему швидко вирішили, так і не пояснивши, з чим була пов'язана затримка.

Євген зізнається: бюрократична машина забирає стільки часу та сил, що іноді здавалося, простіше просто забрати тіло з морга в обхід юридичних процедур, поховати захисника силами родини та заспокоїти тим самим рідних.

Коли загиблого довезли до Києва, всі турботи щодо поховання взяв на себе військкомат: транспортування, місце на кладовищі, труна і вінки, відспівування, поховальний церемоніал.

Але на той момент мати і дружина ще не уявляли, які бюрократичні випробування чекають на них надалі.

Допомога у зв'язку із загибеллю військового

Після поховання військового його родині необхідно оформити кілька документів – для отримання грошового забезпечення, допомоги на поховання, одноразову грошову допомогу, оформлення статусу члена сім'ї загиблого.

Найбільш відома з цього – одноразова грошова допомога. Постанова Кабміну від 28 лютого минулого року передбачає, що родина військовослужбовця, який загинув, захищаючи Батьківщину, має право одноразово отримати 15 мільйонів гривень.

Читайте також: Як отримати допомогу у зв'язку із загибеллю військового

– Якщо від подачі до моменту першої виплати пройде пів року, то це вже добре. Часто це і до року затягується, – каже адвокат Йовдій. На практиці 20% цих грошей видаються після призначення виплати, а залишок суми розбивається на 40 місяців рівними платежами.

Наче просте завдання – потрапити на прийом до ТЦК – Будерацькому вдалося виконати тільки з четвертого разу.

Вся справа в тому, що військкомат приймає двічі на тиждень по чотири години. Одній людині приділяють в середньому пів години. Щоб потрапити на прийом, доводилося займати чергу о 7 ранку. Загалом кількість людей, які прийшли під ТЦК, щоб встати в чергу до його відкриття, нараховувала близько ста осіб.

Вже опинившись у ТЦК, Будерацький був шокований тим, через який бюрократичний ліс треба продертися родинам для оформлення всіх необхідних документів.

Послідовність дій в оформленні документів родинам загиблих захисників України. Вивішено в ТЦК. Фото Євгена Будерацького 

Шість сторінок інструкцій! Якщо враховувати папери, що повторюються, то загалом треба принести близько 50-ти документів та їхніх копій.

Там же у ТЦК дають телефони юристів, які можуть безоплатно допомогти людині пройти через всі бюрократичні пороги. Проте Будерацькому не вдалося додзвонитися на жоден із номерів.

– В мене склалося враження, що вони максимально цю процедуру ускладнили для того, щоб або затягнути процес, або щоб тих, хто добереться до фініша, було менше. Не у всіх родичів вистачить терпіння на це, – каже він.

***

"Чим я можу допомогти?" – це одна з тих фраз, які психологи рекомендують говорити людині, що переживає втрату. Висловити їй співчуття, підтримати її.

Для родин, що втратили на війні близьку людину і переживають горе, держава пропонує не співчуття, не підтримку, а боротьбу.

Боротьбу за право дізнатися, чому військовий не виходить на зв'язок і що з ним сталося.

Боротьбу за право загиблого за Батьківщину вважатися саме загиблим, а не зниклим безвісти.

Боротьбу за можливість як можна скоріше забрати тіло захисника і поховати його.

Боротьбу за те, щоб отримати від держави законну фінансову допомогу.

Україна – держава в смартфоні, і це дійсно так. Це можуть підтвердити мільйони українських біженців в Європі, які порівняли дві бюрократії.

Проте для своїх громадян, що втратили на полі бою близьку їм людину й охоплені горем, вона часом перетворюється на державу-довідку, державу-чергу, державу-гудки-в-слухавці. 

Перебуваючи в окопі, боєць сподівається, що якщо йому доведеться заплатити за свободу своєї країни найвищу ціну, держава подбає про його рідних.

Але може бути й так, що спочатку його рідним доведеться платити своїм часом, зусиллями і грошима за те, щоб дізнатися долю близької людини, поховати її і одного дня дійти нарешті до кінця цього безкінечного бюрократичного шляху.

Рустем Халілов, УП