Порожні вулиці, калюжі крові та згадки про гауляйтера-невдаху. Як деокупований Вовчанськ живе під постійними обстрілами
Вовчанськ – місто в Чугуївському районі Харківщини, колишній районний центр. До Харкова звідси – 70 кілометрів, до кордону з Російською Федерацією – лише п'ять.
У перший же день повномасштабної війни Вовчанськ окупували росіяни. У вересні, під час контрнаступу ЗСУ, окупанти за лічені години втекли з міста без бою, залишивши по собі хаос та сліди воєнних злочинів.
Проте й після деокупації лиха Вовчанська не закінчилися. Росіяни постійно гатять по місту, хоча це не має для них жодного стратегічного значення. Через це Вовчанськ не може повернутися до нормального життя. Від обстрілів гинуть люди. Тут немає газу та води, досі не працюють банки та пошта.
"Українська правда" з'їздила в понівечений Вовчанськ та поспілкувалася з місцевими мешканцями про життя під обстрілами і в окупації, про тутешнього гауляйтера та колаборантів, а також про небажання покидати рідні домівки.
"Не дуже багато заявок на евакуацію, – каже волонтер та наш водій Володимир Савво. – Ми вчора просили хоч одну людину, щоб назад не їхати порожніми – нікого".
Володимир – волонтер ГО "Help People", за освітою – анестезіолог-реаніматолог. Організація займається евакуацією людей та доставкою гуманітарної допомоги мешканцям деокупованих територій і Харкова. Сьогодні волонтер везе 50 продуктових наборів для співробітників Вовчанського агрегатного заводу, а також солодощі для їхніх дітей.
За Чугуєвом об'їжджаємо два зруйновані мости. Проминаємо блокпост із написом "Доброго ранку, ми з Харкова, переробляємо орків на добрива". Проїжджаємо дамбу із залатаною дошками пробоїною та кілька обгорілих автівок.
Їдемо вздовж мальовничого Печенізького водосховища. На паркані напис – "Мины, стой", з протилежного боку – "Стой, мины".
"Міст через Старий Салтів перебитий – це запасна дорога, – пояснює наш водій. – Після зими тут взагалі трешняк був – напарник їздив, в якийсь момент думав, що все. Плюс тут ще БТРи мотаються та інша техніка".
На в'їзді до села Хотімля 40 хвилин бездоріжжя добігає кінця, машина прискорює хід. Поля за вікном змінює хвойний ліс, а погода остаточно псується – раптово починається хуртовина. Незабаром бачимо знак "Вовчанськ 1674" з прапором України. Трохи далі – будку з написом "Страхование Украина Россия", до "Росії" хтось домалював стрілку та слово "нах*й".
Зупиняємося біля підбитої п'ятиповерхівки. Коло будинку юрбляться заводчани, яким Володимир привіз гуманітарку.
"Ці 30-40 людей з 600 (працівників заводу) залишились тут і підтримують критичну інфраструктуру міста і заводу, – розповідає Володимир. – Якщо відбувається обстріл, вони виїжджають та усувають наслідки".
"Вивезли в Росію або пригрюкали десь"
Опівдні Вовчанськ виглядає похмурим та безлюдним. До війни в місті мешкало близько 18 тисяч людей. Зараз, згідно з даними місцевої влади, 4 тисячі. Але візуально здається, що не залишилося майже нікого.
Проходимо Будинок культури з розбитими вікнами та жовто-блакитним графіті "Вовчанськ". Біля церкви з пробитими куполами та розтрощеною огорожею – підбита мотолига та понівечений поліцейський фургон.
Навпроти – райвідділ поліції з мішками у вікнах та розбитий вщент приватний будинок. Трохи далі – побитий фотоцентр "Мир". Під ногами – заповнена сміттям вирва та розбите скло.
Повертаємося звідки приїхали. З асфальту стирчить ракета з "Урагану".
Через дорогу крізь завірюху крокує жінка з двома "гуманітарними" батонами в руках та газетою із зображенням Володимира Зеленського.
"Х*рячать кожен день куди попало, – каже Олена. – Он – церква, он – п'ятиповерхівка, он – "Кулиничі", крамниці, ДК. Всюди (прильоти)".
Раніше у Вовчанську працювало багато великих підприємств, зокрема м'ясокомбінат, молокозавод, взуттєва фабрика, той самий агрегатний завод. В останньому окупанти влаштували катівню.
"В катівні вони (відправляли) алкашей, наркоманів і тих, хто служив в АТО. Зате всі кинули пити, – посміхається Олена. – Ніхто не бухав, тому що боялися на агрегатний (завод) потрапити. Всіх туди возили з пакетами на голові".
"Там кажуть: "Нема його у нас". Але знали про його друга без пальців, мабуть, катували, з кого б вони знали? – задається питанням вона. – І досі не можемо знайти ні мопеда, ні телефона, ні трупа, ні слідів навіть, де він міг бути. Або вивезли туди (в Росію), або пригрохали десь і закопали".
Місцеві виїжджали з Вовчанська як під час окупації, так і після – через обстріли та наближення зими. Частина попрямувала в Харків та інші міста України, решта – в Європу та РФ. Під час контрнаступу ЗСУ у вересні, коли росіяни поспіхом втекли з міста, деякі з місцевих також виїхали з ними до Росії.
"Багато хто тікали, бо боялися, що з лиця землі зітруть Вовчанськ, – розповідає Олена. – Разом із росіянами (тікали), бо наші зайшли, і відразу закрилася лавочка, не випускали нікого".
Олена живе у приватному будинку. За відсутності допомоги вона змушена власноруч самотужки рубати дрова.
"Чоловіків нема, на війні, – каже вона. – Залишилося трохи, і то – інваліди".
До повномасштабної війни Олена працювала хатньою робітницею "в хорошій сім'ї". Зараз – безробітна.
"Я нікуди не поїду, в мене тут все є: будинок, город, консервація, аби не бабахкало, – пояснює вона. – Процвітає мародерство. І якщо я поїду, то автоматично стану бомжом, тому що ні до чого буде повертатися".
"Жіночка везла брата з моргу, їй голову відірвало"
Центр надання гуманітарної допомоги, в якому Олена щойно отримала хліб, розташувався неподалік. Біля входу – кілька припаркованих велосипедів.
"Цей центр – наша єдина ниточка з космосом", – каже Олена.
Всередині будівлі – багато людей. Разючий контраст із порожніми вулицями міста. На підлозі – купи коробок із назвами міжнародних фондів і організацій. В даху зяють дірки.
"Це місяця півтора назад був приліт, буквально за стіною цієї будівлі. Досі збираємо осколки, – показує волонтерка Жанна Писаренко. – Цей гуманітарний центр працював постійно, під час окупації теж – роздавали гуманітарку, але від окупантів".
Центр допомоги від України розпочав тут роботу 9 листопада. Місцевих забезпечують продуктами харчування, також тут є невеличкий second hand – переважно для дітей, яких у Вовчанську залишилося близько 400. Систематизувати роботу допомагають "вуличні комітети".
"Відповідальні особи складають списки мешканців, приходять до нас, і ми їм видаємо продуктові набори і все інше, що до нас приходить, – пояснює Писаренко. – І тоді вуличні комітети привозять це до себе на вулицю і вже роздають по домівках".
У Вовчанську волонтерка живе 30 років, до війни працювала в Старосалтівській селищній раді. З початком бойових дій всі співробітники поїхали до Харкова, у Вовчанську залишилася лише вона. Держслужбовицю схиляли до співпраці з окупаційною "адміністрацією", проте вона відмовилась – каже, "бог одвів".
Проте колаборантів серед колишніх держслужбовців у Вовчанську вистачає. Колишній мер міста Анатолій Степанець також перейшов на бік окупантів. У червні прокуратура Харківської області заочно оголосила йому підозру в державній зраді.
"Невідомо, (де зараз Степанець), але ми думаємо, що в Шебекіно (прикордонне місто в Бєлгородській області РФ – УП), – розповідає Писаренко. – Начебто вони там продовжують роботу".
Під час окупації Вовчанськ не обстрілювали, проте у місцевих не було впевненості в завтрашньому дні. Деякі люди просто зникали.
"Навіть не можна було щось висловлювати за Україну, (українські) пісні співати, – каже Жанна Анатоліївна. – Забирали, декого досі не можуть знайти. У знайомої син зник – невідомо, де він, чи він живий. Мабуть, АТОшник був".
"На початку (обстріли) були системні, десь із шостої до сьомої (ранку) лупили, потім – серед дня трошки, і тоді – ввечері, – розповідає волонтерка. – Але потім вже почали серед білого дня (обстрілювати), і дуже тяжко, і ракетами".
Час від часу через російські обстріли гинуть люди. Так сталося і близько місяця тому біля олійноекстракційного заводу, який окупанти регулярно обстрілюють. Навпроти заводу – обгорілі рештки автівки.
"Серед дня почався обстріл, попало в дві машини, – згадує Жанна Анатоліївна. – Водій однієї машини врятувався, а навпроти жіночка везла свого брата з моргу, їй голову відірвало. Там досі лужа крові на дорозі, люди бояться ходити туди".
Наразі через підірваний міст держслужбовиця не може їздити на роботу, тому написала заяву про тимчасове припинення повноважень. Вона не отримує зарплатні та живе за рахунок друзів та знайомих.
"Взагалі-то я зооволонтер, тут залишилася тільки заради тварин, – запевняє вона. – У мене зараз 62 тварини по трьох вулицях, в різних дворах – і покинуті, і такі, що хозяєва залишили на мене. Дуже багато тварин годуємо".
"Прийняли його у квітні і до серпня п*здячили"
Біля входу до гуманітарного центру – скупчення людей. Серед них – чоловік у спортивному костюмі з сивою щетиною. Називає себе Русланом.
"Мы гуманитарку ждем разгружать", – каже він.
16 лютого друг Руслана загинув під час чергового обстрілу міста серед білого дня. Трагедія сталася приблизно за 300-500 метрів від цього місця.
"Мы идем, я остановился в туалет по-маленькому, а товарищ прошел вперед, – згадує Руслан. – Говорю: "Я тебя догоню". И один прилет, он поворачивается, и второй прилет возле него, в двух метрах, бл*дь. Мина прилетела.
Я подбегаю к нему, он лежит, нах*й, и ниже колена кость торчит, кровь. А он как раз эту ногу, что повредило, лечил – у него атеросклероз или какая-то хрень такая.
Наложил ему жгут, затянул со всех сил, позвонил сестре: "Вызови скорую". Скорая приехала быстро. Положили его на носилки. Выхожу со скорой, говорят: "Все, его нема". Я говорю: "Как? Он же дышал. Пацаны, уколите что-нибудь, у него шок!". Они говорят: "Его сразу убило, то были конвульсии".
Невдовзі від обстрілу загинув і чоловік, який займався похоронами Русланового друга. Дорогою в село Бударки в його "Ниву" влучив протитанковий снаряд.
"Они с женой везли солярку и два баллона, и прямое попадание, – емоційно розповідає Руслан. – Фотографии в интернете есть – на одной стороне стоят колеса, а на другой – верх машины. Он сгорел в машине. А жену, говорят, не всю собрали".
Питання про колаборантів ще більше розбурхує Руслана. Активно жестикулюючи, він розповідає, як місцеві торгували російською гуманітаркою – з дозволу самих росіян.
"Гуманитарка едет, тушенка не для продажи, а на базаре стоят торгуют ею, все российское, – згадує він. – Им россияне говорили: "Заработай и делись". Как в 90-х называли "выращивать кабанчика" – дают заработать лавэ, а потом нах*й "разгружают". Я ни с кем (из россиян) не сотрудничал, у меня своя жизнь".
Гауляйтером міста окупанти призначили місцевого кримінального авторитета Дмитра Чигринова, відомого за прізвиськом "Чиж". Разом із росіянами він грабував місцеві підприємства та піднімав у місті російський прапор.
"Бандос, у него две ходки по 117-й, за изнасилование были, а потом его закрыли за вымогательство, – розповідає Руслан. – И за шесть дней до того (как россияне пришли) его освободили под залог в полмиллиона.
Тут же была первая ротация, они с ним взасос целовались на площади. На площади был стихийный рынок, от него люди ходили, собирали со всех лавандос (гроші – жаргон – Редактор), он делился с русскими, с первой штурмовой бригадой российской".
"Вторые приехали, приняли его, все бабки забрали у него, – розповідає він. – Пацаны видели на агрегатном (заводе) – его пытали за то, где золото зарыто.
Приняли его где-то в апреле и до августа именно п*здячили. Называется "звонок Путину" – к ушам ток, и пытают. И потом – шокером.
Говорят, у него спина обожженная, уши обожженные. Пацаны, кто сидел с ним, говорят, его с допроса заносили, и он не мог повернуться, на нарах поссать, его переворачивали, чтобы он в туалет сходил".
Наразі Чигринов перебуває у в'язниці – але вже в українській. Його звинувачують у державній зраді.
Росіяни також розстріляли директора місцевого лісового господарства Сергія Пієва. Руслан називає його одним з найбагатших людей в місті.
"У нас тут еще был смотрящий за лесом, лес продавал – "Пий", – розповідає він. – Его расстреляли с калаша, потому шо у него лавэ дох*ра было, один из самых богатых в городе".
Руслан також згадує про ще одну місцеву катівню – у приміщенні колишнього райвідділу. Там, стверджує він, тортури були ще більш жорстокими, ніж на агрегатному заводі.
"Пацаны говорят: "Сидим в камере, АТОшники, говорят: "Пришли соседи" – ФСБшники с соседнего этажа, – переповідає він. – Одного пытали, он не признавался. Его в туалет – просто решетка, и там, метр на метр туалет. Поставили его там, сказали: "Присядешь или отойдешь отсюда – убьем всю камеру, 36 человек". И он трое суток простоял".
До заднього входу в центр під'їжджає фургон із гуманітаркою. Руслан завершує свою розповідь та прямує розвантажувати її.
"З тим, що прилітають ракети, нічого зробити не можемо"
Від гуманітарного центру прямуємо на інший бік Вовчанська вулицею Соборною, яка до декомунізації носила ім'я Леніна. Хуртовина закінчилася, але людей у місті не побільшало.
Проходимо старовинний будинок, якому на вигляд не менше 100 років, із вибитим склом. Далі – руїни "Ощадбанку".
У розбитому вікні приватного будинку неподалік бачимо чайник на плиті та чашки на столі, на підвіконні – уламки кераміки та вінілових платівок.
На іншому боці вулиці у приміщенні школи та в сусідніх будівлях залишилися чисельні сліди перебування росіян.
Всередині школи на стінах – Z, на підлозі – недоїдена їжа російського виробництва, упаковки від армійського сухпаю та гори сміття. Поміж будівлями – бліндажі та перевернута догори дригом автівка з хрестом.
У гаражах – облаштовані спальні місця та листівка "Кодекс поведения российского воина в бою", яка, з огляду на всі воєнні злочини, що їх окупанти скоїли в Україні, виглядає цілковитим знущанням. Як і те, що не припиняє робити "друга армія світу" з цивільним населенням Вовчанська після своєї втечі.
"Руйнування великі, зараз немає змоги підрахувати збитки, тому що продовжуються обстріли і комісія ще не працює 100-відсотково", – розповідає начальник Вовчанської міської військової адміністрації Тамаз Гамбарашвілі.
Наразі у Вовчанську немає проблем зі світлом. Після ударів по критичній інфраструктурі енергетики зазвичай якнайшвидше відновлюють систему. З іншими комунікаціями ситуація складніша.
"З водою – гірше, газу нема, у нас відключені майже всі котельні, – пояснює Гамбарашвілі. – Взимку система перемерзала, люди виїхали, побросали в будинках включену воду, труби пошкоджені від морозів, тому велика нагальна потреба зараз – відновлювати водомережу".
Мобільний зв'язок у місті є, хоча, за словами місцевих, нещодавно зникав на тиждень. Невеликі крамниці відкривають двері, коли немає обстрілів. Банки і навіть термінали не працюють взагалі, "Укрпошта" та "Нова пошта" також досі не відновили роботу.
Проте, стверджує очільник місцевої адміністрації, з приходом весни люди все ж поступово повертаються до Вовчанська: "Маленький відсоток, але така тенденція вже є".
Наразі, каже Гамбарашвілі, прикордонне місто готове до будь-якого розвитку подій з боку країни-агресора.
"Наші військові несуть свою службу, ми завжди на контакті, – запевняє він. – Але з тим, що до нас прилітають снаряди, артилерія, ракети, нічого зробити не можемо".
Дмитро Кузубов, фотографії – Павло Дорогой
