Як можна викинути на смітник щось зі словами "Слава Україні!"? Нікіта Тітов про комерціалізацію війни
4.5.0.
15 лютого 2022 року в містах України з'явилися борди з трьома цифрами, що на сленгу військових означають "все спокійно". Дев'ять днів по тому рано-вранці країна прокинулась від масованих ракетних ударів.
Якою б наївною не здавалась спроба заспокоїти українців візуальною мовою, але, як каже один з авторів тієї психотерапевтичної кампанії Нікіта Тітов, вона не була даремною.
4.5.0.
"Думаю, цей посил спрацював. Коли я бачив ці борди після вторгнення, розумів, яка велика сила нас захищає (Сили оборони – УП)", – згадує він.
49-річний Нікіта Тітов – харківський художник, який народився в Естонії. Свій перший плакат "Країна народжується" намалював наприкінці 2013 року, коли почався Майдан.
Роботи Тітова відомі всім, хто має акаунти в соцмережах. Їх лайкають, репостять, коментують та ставлять на обкладинки і навіть аватарки.
Вони виходять і за межі інтернету – у вуличний, громадській простір. Без згоди автора йдуть у тираж у вигляді принтів для одягу та сувенірів.
4.5.0.
Зовнішня простота плакатів Тітова чаїть особистий біль автора, його думки та емоції, які зрозумілі більшості українців.
В інтерв'ю УП Нікіта Тітов розмірковує над комерціалізацією теми війни, над пам'яттю і повагою до героїв. А також над тим, чому естетика росіян – суцільна "мєрзость".
Далі – пряма мова.
Заспокійливе
23 лютого 2022 року я купив квиток на потяг та поїхав у Харків, щоб побачити друзів і забрати свою "трудову" з літературного музею.
Пам'ятаю, мама, з якою ми за декілька місяців до вторгнення переїхали у Київ, спитала: "Чи не боїшся, що буде наступ?".
"Чому саме завтра?" – відповів я. Та поїхав.
В ніч на 24-е зі своєю подругою вже гуляв Харковом.
Місто було таким, як і раніше. Єдине, що додавало якогось передчуття – на вулицях було дуже багато поліцейських, озброєних автоматами.
Ми повернулися додому близько третьої ночі. Подруга лягла спати, а я ще довго не міг заснути, поки, ближче до п'ятої, не почув вибухи. Було ясно, що то не феєрверки.
Спершу зателефонував сину, який зі своєю мамою живе окремо у столиці, сказав, щоб збирав речі. А потім я набрав свою маму. За неї хвилювався ще більше, тому що вона була після інфаркту.
Коли 24-го забирав "трудову", вразило, як Тетяна, директорка літмузею Харкова, разом з колегами дуже спокійно, зважено готувалась до того, щоб врятувати все цінне з колекції.
А потім в мене був вокзал, складнощі, щоб виїхати попри наявність квитка. Дістався столиці 25 лютого вночі. Заспокоїв маму, їй стало легше.
Намалював плакат, який був присвячений подіям на острові Зміїний. Один знайомий з Facebook запропонував зробити борди – так воно з'явилося по всій країні.
Все, що відбувалося в перші дні після вторгнення, шокувало, хоча я задовго до того розумів, що ця велика війна неминуча.
До 24 лютого я створив багато робіт, які, на мій погляд, мали підтримати дух людей. Були, наприклад, плакати з "оборонними гербами" міст України. Цими символами я хотів показати ворогу, що він отримує потужній опір, якщо сунеться.
Здається, десь 15 лютого стартувала кампанія "4.5.0." – по всій Україні з'явилися борди з цими цифрами.
Головний меседж, який ми закладали разом з друзями з фонду "Повернись живим", Генштабом та агенцією bigmedia.ua – люди мають вірити в ЗСУ. Вірити в те, що вся наша армія стане на захист країни.
Так, це було умовне заспокійливе. Але тоді було велике бажання підняти довіру до війська. І це спрацювало.
Терапія
Плакатами я почав займатися 2013 року, з часів Майдану.
Це – моя мова, якою можу висловити те, що не вдається висловити словами. Мені простіше намалювати, ніж сказати.
Я постійно шукаю певні образи, щоб розповісти про те, що думаю і відчуваю.
Здебільшого роботи викладаю на сторінці у Facebook, яка головно стала моїм щоденником. Все, що там є – це те, що я особисто переживаю. Те, чим я хочу поділитися з іншими.
Плакати (наголос на другий склад – УП) для мене – певна терапія. Стільки емоцій, стільки думок щодня.
Творчість, малювання – це можливість переплавити у щось свій біль. Трошки звільнити себе, полегшити психологічний стан, з яким в мене є проблеми.
Нам всім зараз насправді вкрай важко. Кожний день після 24 лютого приносить дуже, дуже багато болючих новин.
Я не вважаю себе якоюсь особливою людиною, тому сприймаю своїх глядачів не стільки як прихильників, скільки як однодумців.
Мені здається, я відчуваю те саме, що відчуває більшість людей у країні. Вони думають про те саме, просто я знаходжу форми та образи.
Я живу в Україні, всі мої думки присвячені тому, що відбувається тут. Реакція моїх українських однодумців набагато важливіша за іноземних. Але час від часу я роблю роботи, орієнтовані на інші країни. Коли є таке бажання донести щось назовні, коли щось дуже накипіло.
Коли я спілкуюсь зі своїми друзями, які живуть за кордоном, часто чую, наскільки сильно там працювала й продовжує працювати російська пропаганда. Наскільки вона впливає на світогляд європейців.
Цьому треба протидіяти.
Коли мене сьогодні питають про головний візуальний символ цієї війни, я кажу, що для мене одного такого немає. Можливо, мають пройти навіть роки, щоби усвідомити все, що відбувається.
Кожний день дає якийсь символ. Для когось це просто зруйнований, понівечений будинок.
Символів, на жаль, дуже багато. Деякі надихаючі, деякі дуже болючі.
Ця війна настілька масштабна, що у кожного є свої особисті емоції, думки та досвід. Одним образом все це важко описати. Хоча одне тільки слово "війна" говорить саме за себе.
Одним з найкращих, абсолютно ідеальних символів у світі став тризуб. Зараз він всюди, всім відомий. Але далось це великою ціною.
Повага
Футболки, сувеніри, реклама – дуже багато людей на моїх плакатах розбагатіло за останній рік (сміється).
Так, сумно, коли хтось використовує їх, не питаючи. Але тепер я вже це не так глибоко сприймаю, як раніше. Скажімо (пауза), це більше їхня біда, а не моя проблема.
Думаю, що з часом займусь тим, щоб вирішувати це питання в юридичній площині.
Порушення авторських прав – це мародерство. Не має так бути. Це не відповідає цінностям, які є у мене, моїх друзів. У людей, яких я знаю ще з Майдану, і які зараз відстоюють ці принципи на фронті.
Ми прагнемо все ж таки іншої країни.
Ми прагнемо поваги до кожної людини та її праці.
Нещодавно я взяв у кав'ярні для своєї подруги каву. Вона попросила з цукром. Я потягнувся за ним, а там всі пакетики з написом "Слава Україні!". І ось я думаю: зараз розірву цей пакетик та кину в смітник.
Врешті приніс подрузі каву без цукру.
Як можно викинути у смітник щось зі словами, з якими воюють та гинуть зараз люди?! З якими гинули, насправді, всю нашу історію (пауза).
Раніше в Україні не так було багато людей, які тими чи іншими засобами розповідали про те, що з 2014 року йде війна. Не так багато було тих, хто малював плакати. Не так багато музикантів співали пісні не просто українською, а й ще транслювали якийсь меседж.
Після 24 лютого з'явилося дуже багато умовно "контенту" на тему війни, яку раніше не помічали. Мене спочатку це трошки навіть напрягало. Я думав: так, багато хто прокинувся нарешті, але, мабуть, хтось все це робить не щиро.
Але з іншого боку, чим більше всюди буде про Україну, тим краще. Просто треба бути дуже обережними з такими символами та словами, як "Слава Україні!". Треба їх поважати.
Той, хто робить таке (комерціалізує тему війни – УП), можливо, думає, що це круто. Але мені здається, вони просто до кінця не усвідомлюють, що саме відбувається в країні.
Не думаю, що можу давати якісь поради. Я взагалі вважаю, що всі ми маємо бути за волю, за власний вибір, за те, щоб держава чи хтось не встановлювали заборони.
Кожна людина, по суті, має право на особисті прояви своїх почуттів. Але, крім прагнення волі, нам всім, повторюсь, треба вчитися поваги.
Повага – базова річ у нормальному суспільстві, в цивілізованій країні.
Пам'ять
Ми живемо в такий час, коли інформація з'являється в доступі миттєво і дуже швидко поширюється. Так чи інакше її вже зафіксовано десь на електронних носіях. Тому, з дослідницького погляду, наступним поколінням буде неважко знати правду про цю війну та не забути.
Сподіваюсь, пам'ять про цю війну для поколінь майбутнього не буде настільки чутливою, як для нас. Тому що, хочеться вірити, Росії як подразника тоді вже не буде (посміхається), і теперішні події стануть вже суто історією.
Але ця історія настільки велика, масштабна та болюча, що забути її неможливо. Розповіді про трагедії та героїв залишаться у сімейних спогадах, книгах, піснях, картинах та кіно.
Кажуть, "гугл та соцмережі пам'ятають все". Але якщо говорити про цифрове мистецтво, то воно існує, поки існують носії.
Мої плакати часто друкують для різних заходів, зокрема за кордоном. Коли я роблю виставку, залишаю роздруковані плакати там, де вони виставляються. Ми також реалізуємо мої роботи для підтримки військових.
Так само я надаю їх і музеям, тобто так чи інакше вони зберігаються не тільки у цифровому форматі. Єдина проблема – в мене поки немає часу, щоб всі їх зібрати, систематизувати та роздрукувати.
Нещодавно друзі порахували: за минулий рік я зробив понад 400 плакатів.
В мене дуже проста художня мова, немає складних елементів, того, що потребує довгої реалізації задуму. Мені дуже важливо висловити те, що я відчуваю, якомога швидше. В той момент, поки воно в мені живе, поки я хочу цим поділитися з іншими.
Буває, деякі роботи створюю за 15-20 хвилин. Буває, близько години, але таке трапляється рідко. Інколи, коли я просто щось чую, читаю, вже бачу одразу, що і як хочу намалювати.
Зараз багато людей створюють плакати. Але першою величиною в українському плакаті я вважаю Андрія Ярмоленка. Він – мій "хрещений батько" в творчості. Та ще свого часу дуже допоміг як людина.
Пам'ятаєте його пророчий малюнок, обкладинку журналу "Тиждень", коли Росія напала на Грузію у 2008 році? Він про те, що наступною буде Україна.
Складно уявити
Чесно кажучи, я не дуже стежу за російськими каналами. Мене з 2014 року не цікавить їхня культура. Вся їхня "творчість" до мене просто не доходить.
Але я, наприклад, бачив зблизька трофейну форму та їхні шеврони. Дуже здивувався, тому що в Росії завжди, раніше принаймні, було багато потужних дизайнерів. А тут настільки все бездарно зроблено.
Підходити огидно, і не тільки тому, що це – вороже. Просто воно виглядає мерзотно.
Росіяни комплексно, навіть своєю уніформою, емблемами та естетикою демонструють, що вони є насправді – мєрзость.
Те, що воно у них таке все огидне – добре. Вони мають те, на що заслуговують.
Чому в них так, мені важко сказати. Припускаю, що одна з причин у тому, що росіяни живуть в абсолютно корумпованій державі. Навіть на рівні "банального" дизайну замовник звертається до того, хто ближче, хто дасть відкат.
До того ж, думаю, сказується їхній авторитаризм. Не маючи смаку, замовники просто вимагають від художників зробити те, що здається прекрасним.
Нам всім вже треба думати, хто, що та як буде робити після перемоги, щоб не бути бодай у чомусь схожими на ворога.
Треба вже думати про те, як узагалі впливати на міський, громадський, культурний, інформаційний простір. Яких зусиль докладати, щоб країна відновлювалась та розвивалась.
Наше майбутнє залежить від нас самих та влади. Те, якою буде влада, залежить від того, чи будемо ми на неї впливати та яким чином.
Мені все ж здається, що зміни, які відбуваються в Україні, незворотні.
Як би важко не було після війни, в якому б стані не зустріла перемогу країна, активних людей буде все більше.
Я вірю, що ми не дамо перетворити пам'ять про війну на попкультуру.
Як лаконічно зобразити нашу майбутню перемогу?
На це питання, яке для мене вже не нове, я не маю відповіді. Сьогодні складно навіть уявити, які емоції, які відчуття всі ми будемо переживати, коли цей день прийде. Можна тільки здогадуватися.
Навряд у нашому теперішньому досвіді є щось, що може зрівнятися з тим, що буде після перемоги.
Я намалюю перемогу вже після її здобуття.
Євген Руденко – УП
