Таксист і Баракуда рятують Ізюм. Як батальйон Сил тероборони бився за рідне місто
Запеклі бої за Ізюм почалися 27 лютого 2022-го і тривали довгих 28 діб.
Довше за всіх у місті трималися бійці ізюмського батальйону Сил тероборони. Саме вони прикривали відхід основних сил і потім залишалися в оточеному Ізюмі, заважаючи росіянам зводити понтонні переправи.
Три десятки тероборонівців 19 днів створювали видимість присутності в місті великого військового угруповання, через що близько 5 тисяч російських солдат не наважувалися на штурм.
Проєкт "Великi битви" поспілкувався з бійцями, які останніми виходили зі вже окупованого Ізюма, і дізнався, як місцева тероборона билася за рідне місто.
Мости в обмін на час
Похмурий день на початку весни 2022-го. Не змовкає артилерійська канонада, місто щохвилини здригається від вибухів. Триває другий тиждень боїв за Ізюм.
З підвалу однієї з адмінбудівель на правому, високому березі Дінця висувається група бійців. Два кулеметники, чотири автоматники та сапер. Між обвугленими висотками чоловіки біжать у напрямку автомобільного моста, там розходяться і займають вогневі позиції. В їхніх прицілах – лівий берег річки, яким рухається ворожа колона з декількох десятків одиниць техніки.
Сапер ще раз швидко перевіряє "польовку" (дріт, що використовують для польового зв'язку та дистанційного підриву мін), яка у багатьох місцях перебита уламками. Доведеться ризикнути – на виду в противника він біжить ближче до опори, щоб підпалити резервний вогнепровідний шнур. Це вдається, вогонь з шипінням біжить по мотузці. У сапера є дві хвилини на те, щоб дістатися до укриття.
Так звучить відчай російських командирів – тепер вони не зможуть виконати наказ і ще понад два тижні будуть змушені перекидати їх понтонами та накопичувати війська на південній околиці Ізюма. Ще понад два тижні місто залишатиметься під українським контролем – 19 дорогоцінних для української армії днів.
"Таксист" та "Баракуда" – позивні саперів, які брали участь у підриві того моста. Вони обидва мешканці Ізюма. Спілкуються характерною слобожанською говіркою. Їм обом близько сорока, обидва стали до лав місцевого батальйону Сил тероборони на самому початку широкомасштабного російського вторгнення.
Таксист у цивільному житті був інженером Харківобленерго, а тепер – головний сержант інженерно-саперного взводу. Баракуда теж раніше працював інженером, але на агропідприємствах. Потім пов'язав життя з армією, підписав контракт, воював в АТО.
Вони дуже різні. Таксист – виважений флегматик. Здається, що саме він із них двох командир, але все навпаки. Баракуда – імпульсивний холерик, готовий будь-якої миті зірватися на пошуки пригод. Але вони чудово доповнюють один одного. І, як кажуть їхні побратими, разом вони є чи не найкращою саперською групою 113-ої Харківської бригади Сил ТрО.
Саме вони виходили з Ізюма останніми з оборонців вже після того, як його окупувала російська армія. Саме цим хлопцям випало знищити основний міст через Сіверський Донець по трасі Харків – Ростов, яким російська техніка намагалася зайти в центр їхнього міста.
– У нас було 28 ящиків, у кожному ящику 60 кіло пластиду. Десантники дали нам іще пів тонни тротилу, – по-томпсоновськи починає свою розповідь Баракуда.
– Харківські сапери казали нам, що для того, щоб уложить цей міст, треба 6 тонн вибухівки, – каже Таксист. – В нас було 4,5. Плюс 360 кілограмів посилення.
– Це був план Колі Сільченка, талановитий був сапер, загинув у квітні під Лиманом. Він це зробив, щоб перепалити ці двутаври, – вказує Баракуда на покручені металеві конструкції, що лежать на березі. – Залізо коване, старе, і цей міст був дуже крєпкий. Несуча конструкція внизу, десь чотири метри в діаметрі.
– Усе, що у нас получилось зробити, це положить один прольот, – каже Таксист.
Але загарбникам це не допомогло, і 7 березня обидва автомобільних мости через Донець були одночасно підірвані ледь не перед носом російських колон.
До цього українські оборонці близько тижня намагалися стримати наступ росіян із півночі. Сили були нерівні й із лівого берега Дінця зрештою довелося відступити. Річка стала природним оборонним рубежем, який ще довго не давав противнику розгорнути масований наступ на Слов'янськ.
Захисники Ізюма тримали під вогневим контролем місця, де росіяни могли звести понтонні переправи. Ворожа армія була змушена рухатися на південь уздовж річки, шукаючи зручні переправи.
Українські десантні та моторизовані підрозділи перекидувалися на інші важливі ділянки фронту. Їхній відхід почався вже 7 березня. І протягом тижня після підриву мостів у Ізюмі не залишилося нікого, крім місцевої тероборони та декількох окремих груп Сил спеціального призначення.
А після 15 березня, коли росіянам вдалося перейти річку вище за течією і захопити Кам'янку, місто опинилося в повному оточенні.
Дев'ятеро бійців вдають з себе два батальйони
Ізюмський батальйон Сил тероборони ЗСУ ще не закінчив формуватися, коли окупаційна армія вже підійшла до міста з півночі. Українські підрозділи маневрували, завдавали ударів по ворожих колонах і повільно відходили на південь. Оцінюючи співвідношення сил, було зрозуміло: шанси втримати місто мізерні.
За день до початку битви за Ізюм командування батальйону дало своїм бійцям дозвіл на відхід. Всі охочі отримали можливість виїхати в Лозову, де тривало комплектування підрозділу.
– Людей десь 30-40 поїхали, приблизно третина. Основна маса з нас залишались, – згадує Таксист.
– Я сказав, що буду держать оборону свого міста, – продовжує Баракуда, – Тоді нам була видана протитанкова зброя – гранатомети. Я проходив диверсійну підготовку і розумів, що піхотними підрозділами та з легкою бронею можна участвувать в таких бойових діях, сложного тут нічого нема. Но ніхто не ожидав, що проти нас буде 5 тисяч солдат, що по нам буде работать авіація і буде такий щільний артилеристський вогонь.
Наступні 9 днів тероборонівці стримували ворога разом із іншими армійськими підрозділами. А після відходу з Ізюма основних сил – десантників та мотострілків – в місті залишилося 34 бійці місцевого батальйону Сил тероборони. Вони чекали підходу підкріплення, як обіцяло командування.
– Росіяни рази чотири намагались бросать переправи, ми їх розвалювали, – згадує Баракуда. – Потім нас залишилось лише 9 людей, але навели ми шороху нормально. Рускіє думали, що тут декілька батальйонів стоїть. Ми переміщались по городу і вони боялись сюди приходить.
Місця дислокації треба було змінювати кожні декілька днів, інакше оборонці наражали себе та небагатьох мешканців сусідніх будинків на небезпеку авіаударів.
– Що ви відчували, коли залишились в місті самі? – питаємо ми хлопців.
– Особливо ніяких ощущеній не було, – каже Баракуда. – Просто треба було продовжувати виконувать завдання. Підтримувати життєдіяльність як себе, так і побратимів.
Разом із Таксистом та Баракудою ми їдемо в центр міста. Навколо центральної площі чорніють спалені будівлі. У парку кілька глибоких вирв, бронзові скульптури наскрізь пробиті уламками.
За парком зруйнована авіаударами старовинна будівля школи. Там у підвалі під час облоги ховалися від обстрілів місцеві. Разом із ними якийсь час жила і невелика група тероборонівців, які відійшли сюди після підриву мостів.
– По цьому парку і по дворам – оце був маршрут на спостережний пункт на Паромній, – Баракуда вказує на парк і будинки навколо.
– Парк був самим нехорошим місцем – без підвалів. Бо бігали чотко по дворам від підвала до підвала, – каже Таксист.
А Баракуда пояснює:
– З 15 березня намагались переміщатися тільки там, де є входи в убєжища. Тому що плотность артилерійського вогню була дуже сильна. Орлани літали постійно, і вдень, і вночі.
Одне крило школи повністю зруйновано двома авіабомбами. За словами Таксиста, у заваленому підвалі навчального закладу може досі залишатися тіло одного з їхніх побратимів.
11 березня командування батальйону дало бійцям наказ протриматися ще 4 дні. За цей час у місто, за їхніми словами, мало прийти підкріплення зі Слов'янська та Харкова.
Загін перебазувався в район приладобудівного заводу. Тоді район здавався більш безпечним, ніж берег Дінця. Але ситуація швидко змінилася – завод став наступною ціллю росіян і незабаром також був зруйнований бомбардуваннями.
Разом із Таксистом та Баракудою ми спускаємося в підвал старої двоповерхівки.
– Колись тут була секція карате, – пояснює Таксист малюнки на стінах.
У підвалі все залишається так, як було в березні 2022-го. На підлозі матраци, на яких спали бійці. На трубах розвішано дещо з одягу. Імпровізована кухня з саморобною пічкою, залишки їжі.
– Отак ми і жили тоді. Нас тут було 17 людей, – каже Баракуда. – Замість ліжок – двері. Спальники не в усіх були. Тємпература стояла – мінус дванадцять. Світла не було, батарейок не було.
14 березня командування батальйону спробувало евакуювати залишки підрозділу. Це вдалося лише частково. Більшість бійців з різних причин не скористалися евакуаційними автобусами і залишилися в Ізюмі. Група Баракуди залишилася в місті через непорозуміння.
– Ми сиділи, ждали отут в підвалі, тому що було озвучено, що в цей день отход, – каже Таксист. – Але так получилось, що автобус відійшов без нас. Як так сталось? Один з нашої групи сів у автобус і озвучив, що більше ніхто з нас їхать не збирається. Якось так все і сталось.
17 березня на наступне місце дислокації відправилися тільки двоє з 16 бійців – Таксист та Баракуда. Решта розійшлись по домівках.
– Коли ми прийняли рішення переміститися на райвідділ, тута весь підвал і розійшовся, – каже Баракуда. – Хто додому, хто у знайомих поселився. Не маючи бойового досвіду, люди ламалися. Я маю досвід, але такої плотності вогню і роботи авіації я ще не встрічав. Люди морально не витримували, було дуже страшно.
Холод, обстріли та трупи на вулицях
Разом із тероборонівцями ми їдемо на вулицю Паромну. Там поруч із зруйнованим мостом був їхній спостережний пункт.
– Це теж паршиве місце було, тута нема ні підвалів, нічого, – каже Таксист, коли ми йдемо через площу біля автовокзала. – Тільки з металопрофілю кіоски. Це місце треба було швидко перебігти. Єслі у всіх остальних місцях можна було пригати від підвала до підвала, то тута цей номер не проходив.
Вони ведуть нас у підвал під відділенням "Ощадбанку", в якому деякий час ночував їхній підрозділ.
– Думали, що спати у підвалі безпечно, а, виявляється, нє, – Баракуда вказує на діру в підлозі, розміром з половину великої кімнати.
В будівлю влучив танк, плити перекриття склалися і впали у підвальне приміщення. Група до ранку сиділа в задимленому підвалі, поки двоє бійців намагалися загасити пожежу снігом
Останнім місцем дислокації тероборонівців став районний відділ поліції. Там, у бомбосховищі разом із бійцями переховувалися від обстрілів ще 36 містян, яких годували та лікували військові.
– Сухпайки, які залишились після десантників, ми роздавали цивільному населенню. Ходили по підвалах, шукали нуждающихся, – згадує Баракуда. – Також ліки роздавали. Слідкували, щоб не було мародерства. Якщо аптека розбомблена, дивилися, щоб люди брали рівно стільки, скільки надо, а не скільки хочеться.
Ворог не шкодував снарядів та авіабомб, щоб подавити спротив оборонців Ізюма, обстріли не вщухали ні на мить.
– Коли по місту переміщались, трупи місцевих були всюди, – згадує Баракуда. – С каждого двору люди виходили, питали, що будемо з трупами робити? Можливостей ховати не було ніяких – техніки нема, земля мерзла. В одну яму клали по декілька людей. Старались людей хоронить сразу. Бувало так, що після одного прильота одразу кілька двохсотих. Отут, наприклад, поруч п'ятиповерхівка, люди вийшли зі свого під'їзду і сразу приліт, одразу три трупи.
Російська армія перетворила місто на справжнє пекло. Не було зв'язку, не було електрики та води. Були виснажливий холод та постійні обстріли. А ще була жага помститися загарбникам за своє зруйноване місто й азарт протриматися стільки, скільки можливо і ще трохи довше.
– Треба було постійно рухатися. Постійно добувати розвіддані і шукати поповнення запасів. Були такі, хто був не готовий переміщатися по місту під час обстрілів. А ми з Андріїшиним, – Баракуда киває на Таксиста, – поєднуючи мій опит з його знанням місцевості, дуже добре увійшли у взаємодію і у нас начало все получаться.
Невдачливі розвідник та тигролов
Іноді азарт штовхав бійців на нерозсудливі вчинки. Вони розповідають нам про декілька таких випадків.
– 16 березня я оставив свої документи, перевдівся у гражданську одежу і пішов на ту сторону, – розповідає Баракуда про вилазку на контрольовану росіянами територію. – Там знайшов двоповерховий дом розбитий. Заночував на другому поверсі, перерахував на світанку їхні колони. Потім через два блокпости повернувся назад.
Серед бійців батальйону гуляє історія про те, як Таксист полював з легким ручним гранатометом на російський бронетранспортер "Тигр". Ми теж чули її і просимо поділитися подробицями. Він розповідає про це неохоче, бо вважає, що в цьому випадку йому нема чим пишатися:
– Чув красиві розповіді наших військовослужбовців, що "Тигр" чи БТР нібито можна знищити за допомогою автомата та гранати Ф1 (протипіхотна осколкова граната – УП). Я тоді не знав, як і на яку відстань працює його тепловізор. Це була моя помилка.
Спостерігаючи зі схилу гори Кремінець за переміщеннями російських військ, Таксист побачив схований у лісі "Тигр". І вирішив, що це ідеальна можливість його знищити.
– З "мухи" я стріляти вмію, і була така імовірність, що я вночі зможу до нього підповзти і красиво з бугра його луснуть, – згадує Таксист.
– Мені казалось, що у мене ідеальне укриття і шляхи відходу. Але виявилося, що тепловізор в нього працює набагато краще, ніж мій зір. І його крупнокаліберний кулемет стріляє далі, ніж "муха". В принципі, ось і вся історія – вони мене побачили і відкрили по мені вогонь. Я акуратно ліг в ямку і пролежав там довгенько, поки він не уїхав.
Але історія з невдалим полюванням на "Тигра" не охолодила Таксиста. За декілька днів він спробував підбити "мухою" російський БТР, який противник сховав неподалік від зруйнованого мосту на протилежному березі Дінця.
– Він був у зоні видимості, – розповідає Таксист. – І я теж думав, що зможу влучити. З вікна двоповерхівки я отработав по "бетеру", промазав і, так би мовити, виконав тактичний відхід. Потому шо після того "Тигра" мені не дуже хотілося, щоб по мені крупним калібром стріляли.
Навіть курйозні історії Таксист розповідає з напрочуд серйозним виразом обличчя. Здається, за весь час спілкування ми жодного разу не побачили на його обличчі усмішку. Але часто складалося враження, що цей спокійний чоловік посміхається внутрішньо.
– Я ж нашим бійцям для чого історію про цей "Тигр" розповідав, – виправдовується він, – до того, що не треба з "мухою" лізти куда не просять. Бо продовжуються оці казки, що нібито з "калаша" можна пробити "бетер", єслі подойті до нього ззаду, або єслі влучити в триплекс. Це все небезпечна фігня.
Вихід з оточення
Весь час активно працювала як українська, так і російська артилерія. Але просування противника повністю зупинилося. Росіяни стояли навколо міста та не наважувалися на штурмові дії.
– Я не можу пояснити, чому вони не заходили, – каже Таксист. – Зайшли вони тільки ввечері 26 березня. Напередодні, 25 числа, містом пройшлися двоє російських військових. Дійшли до кола на проспекті Незалежності і запалили жовтий дим. Можливо, розвідка. Нам про це розповіли місцеві. Наша група вийшла робити засідку, але спіймати їх не получілось.
– На наступний день було теж здійснено засідку, – продовжує історію Баракуда. – Просиділи ми з ранку приблизно до пів другої. Потім повернулися у райвідділ. Невдовзі туди прийшов місцевий і сказав, що бачив, як у місто заходить перша колона російської техніки.
Дев'ятьом тероборонівцям стало зрозуміло, що подальший спротив у місті не має сенсу. Вони вирішили залишити Ізюм. Вчасно – вже наступного ранку російські війська взяли місто під повний контроль і розпочали зачистку.
– 26 березня ми поповнили боєкомплект та запаси їжі, вийшли на околицю, до "7 вітрів" (готельно-ресторанний комплекс на горі Кременець – УП), – розповідає Баракуда. – Там переночували. Я запропонував просуватися в сторону Барвінкового. Але Дід і ще троє бійців вирішили йти в сторону Святогірська. Наступного дня вони нарвалися на противника і загинули.
– Вони прийняли бій і положили до десятка "орків", – каже Таксист. – Я того дня знаходився у місцевої жінки на південній околиці і чув той бій. Він тривав хвилин десять. І потім їх подавили крупним калібром – або БТР, або "Тигр". Троє з них були з документами. Росіяни їх поховали.
– Оскільки я сапер і досвід дозволяє, пішов по мінним полям, обійшов десь сім російських блокпостів, дійшов до Топольського, – продовжує Баракуда. – Але там у лісі попав під мінометний обстріл, отримав контузію. І коли прийшов у себе, зрозумів, що мене уже окружили і я в полоні.
На щастя, полон Баракуди тривав недовго. За декілька днів йому вдалося втекти. Таксист теж ледь не потрапив у полон і виходив зі вже окупованого міста під виглядом цивільного:
– Тоді, 26 березня один із місцевих запропонував нам свій скутер. В гражданском одягє я спустився з цією людиною в нижнє місто. А коли повертався назад, зустрівся на "колі" з тією російською колоною. Вони вже заходили в центр міста, і в райвідділ я повернутися вже не міг. Тоді покотив скутер до своєї знайомої.
У знайомої Таксист переховувався три тижні, дивом уникнув затримання під час російських зачисток, а потім у машині з волонтерами зміг виїхати у Харків. І після спецперевірки знову став до лав батальйону.
Повернення в Ізюм
На початку вересня Ізюм знову опинився в оточенні. Але у пастці перебували тепер російські війська, а українська армія з трьох сторін швидко підходила до міста. У цьому наступі брали участь і бійці ізюмського батальйону Сил тероборони.
– 10 вересня вмєстє з бригадною розвідкою ми заїхали в Ізюм со сторони Харкова, – згадує Таксист. – Заїхали в район Поворотки (ринок на перехресті траси Е40 та вулиці Чумацька – УП). Там уже була 25 бригада, майже всюди. Знешкодили декілька десятків мін-"лєпєстков". Там якраз і мій дом знаходиться. Получилось заскочіть на пару хвилин додому, привітатися з батьками. Потім разом з десантниками проводили зачистку на Гончарівці.
Окупанти не билися за Ізюм так, як билися за нього українські оборонці. Росіяни поспішно втекли ще до того, як у місто зайшла українська армія. А ті з них, хто відбився від своїх підрозділів, переважно радо здавалися в полон.
– Організованого спротиву з їхнього боку тут не було, – каже Таксист. – Знаходили маленькі групи потєряшек, які іноді навіть намагалися зайняти оборону. Але це миттєво поподавлялось.
– Як зустрічали місцеві? – питаємо його ми.
– Людей тоді на вулицях майже не було, – відповідає Таксист. – Але коли заходив на свій район, всі були раді, довольні, віталися.
– З якими почуттями, з якими думками верталися?
– Та давно чекали! З почуттями радості, звісно! – обличчя Таксиста аж сяє зсередини. І в цю мить ми гостро заздримо йому, бо наші рідні міста досі перебувають в окупації.
Мільйони українців з окупованого півдня та сходу віддали б усе, щоб відчути те, що в той момент переживав Таксист.
І це обов'язково станеться, вони відчують.
Автори: Костянтин Рєуцький та Олексій Братущак
"Великі битви" – спільний проєкт Сил територіальної оборони ЗСУ та "Української правди". Його метою є збереження пам'яті про події російсько-української війни. Команда проєкту збирає історії українських оборонців для того, щоб відтворити деталі кожної з ключових подій цієї війни.
Згадати кожного та показати величну панораму битви українського народу за свою свободу та незалежність – таку мету ставить перед собою команда проєкту.
