Дві тисячі вбитих корів, збитки на мільярд та робота на руїнах. Як ферма на Харківщині відновлюється після окупації та знущань росіян
Шестакове – невеличке село в Чугуївському районі Харківщини, до кордону з Росією звідси – менше, ніж 20 кілометрів.
Тут розташована молочна ферма "Агромол" – точніше те, що від неї залишилося. З перших днів війни росіяни обстрілювали село з "Градів" та мінометів, бомбили з літаків. Через це на фермі загинуло дві тисячі корів. Частина з них досі залишається під завалами. Жертвами російських атак також стали двоє працівників.
Підприємство зруйноване майже вщерть, проте навіть після такої катастрофи продовжує працювати.
"Українська правда" побувала в Шестаковому та поспілкувалася зі співробітниками ферми про життя під російськими обстрілами та в окупації, воєнні злочини росіян, евакуацію тисячі корів, які вижили, та поступове відновлення роботи в екстремальних умовах.
– Може, кудись пройдемо, щоб можна було присісти? – питаємо нашого гіда Сергія Яценка. На фермі в Шестаковому він працює з 2009 року, обіймає посаду головного агронома.
– Присісти – це проблема. У нас все розвалили, – відповідає Яценко. – Комплекс на 90% зруйнований.
Надворі трохи вище, ніж нуль за Цельсієм, яскраво світить сонце. Руїни підприємства, що колись процвітало, поблискують у променях посеред снігу, який намело напередодні.
"Коли я прийшов, тут було чотири приміщення, будували (все) майже до 2019-го. Ферма – як живий організм: кожного року щось добудовується, прибудовується, перебудовується", – розповідає Яценко.
"У нас був повністю замкнутий цикл. Ми вирощували свої корма, доїли корів і відвозили молоко на свій завод (Харківський молочний комбінат – УП). Мали понад 100 магазинів (на Харківщині). Тільки намагалися розширятися – і війна", – пояснює він.
До початку російського вторгнення ферма щоденно виробляла близько 40 тонн молока. Підприємство продовжує працювати навіть зараз, хоча обсяги виробництва скоротилися майже в сім разів.
"Ми возимо на завод у Харкові близько шести тонн молока, решту для заводу купують", – розповідає Яценко.
"Це наші господар і директор, – вказує він на двох усміхнених чоловіків на екрані. – Господар зараз у Харкові, він увесь час нікуди не виїжджав. Директор Анатолій Іванович Тарасов зник безвісти. Так сталося, що він залишився в окупації – не зміг кинути людей. 29 квітня зі Старого Салтова виїхав, до Шестакового не доїхав. Маємо надію, що в полоні, живий. У нього сім'я залишилася в Харкові, двоє діток малих. Взагалі жодного разу не виходив на зв'язок із рідними".
Самого Сергія повномасштабна війна застала вдома в Шестаковому.
"Жінка будить, що щось бухкає, щось блимає у вікнах, – згадує він. – Телефоную родичам: "Що там у вас?" – Кажуть: "Нарахували вже 50 танків". Є родич, який у Збройних силах, телефоную йому: "Війна". Навіть не було думки кудись тікати. Від чого тікати?".
Проте подальший розвиток подій змусить Сергія передумати.
Під обстрілами та в окупації
У перші дні війни, 26 та 27 лютого, росіяни обстрілювали Шестакове із "Градів", але ферма залишалася неушкодженою. Проте зранку 28-го окупанти завдали по селу серію авіаударів, частина з яких прийшлася на підприємство.
"Із пів дев'ятої зі сторони Бєлгорода летіли літаки і скинули десь 40 авіаційних бомб, – згадує Сергій. – Спочатку було видно вибух, потім чутно взрив і тільки потім чутно літак – настільки швидко підлітали. Це був цілеспрямований удар по фермі, хоча на той час тут не було жодних військових – ані українських, ані російських".
Через атаку важкі поранення отримав один із працівників ферми, 21-річний зварник, він загинув дорогою до лікарні. На той момент на фермі перебували приблизно 50 людей. Більшість співробітників, які не живуть у Шестаковому, вже поїхали. Підприємство залишилися обслуговувати місцеві та ті, хто мешкав у гуртожитку.
"Дехто поїхав до сім'ї, – розповідає Яценко. – У нас були працівники з Вовчанська, з Бурлука. 24 (лютого) у Вовчанську вже були орки, наші поїхали туди до рідних. Біля Білого Колодязя був бій, і їх не пускали додому.
Дехто пішов воювати. Наприклад, у нас працював чоловік, в якого два сини і два брати на війні. Вони приїхали у відпустку, один з них – після поранення. Цей чоловік приїхав, поспілкувався з ними і теж пішов воювати – з однієї сім'ї п'ятеро людей (на фронті)".
На початку березня Шестакове окупували. Першими зайшли війська так званих "Л/ДНР".
"Ми самі по собі тут працювали, намагалися годувати худобу, яка залишилася, – згадує Сергій. – Намагалися з ними не спілкуватися. Якщо я йду і мені йдуть назустріч, повертав вправо чи вліво.
На територію ферми окупанти рідко заїжджали, тільки до бойні – вкрасти м'ясо. У нас дуже багато було корів поранених, і ми їх різали, роздавали місцевим, в сусідні села возили. І вони це побачили і собі забирали м'ясо".
У другій половині березня до села увійшли військові регулярної російської армії. В приміщеннях ферми вони зберігали техніку, також облаштували тут позиції, з яких вели артилерійський вогонь у бік Харкова та села Кутузівка. Оселилися росіяни у приватному секторі та в адмінбудівлях.
"Я вранці йду на роботу, стоять "Гради", "Солнцепьоки", БТРи, – згадує Сергій появу російських військових. – Вже зрозуміло, що щось змінилося, тому що до цього тут важкої техніки не було взагалі – вони ("Л/ДНР" – УП) приїхали на крадених "Жигулях", грубо кажучи, і все".
"Я приїжджав (до Шестакового) під час окупації, у квітні, за харчами. Отут, за воротами, стояв блокпост, на в'їзді в село стояв блокпост, на виїзді. Нас по пояс буряти роздягали, дивилися татуювання, телефони перевіряли. У мене досі звичка залишилась…", – Сергій показує кнопковий телефон.
5 травня українські військові звільнили Шестакове, проте інтенсивні обстріли тривали, аж до вересня село перебувало в "сірій зоні". 17 травня Сергій виїхав з окупації, в якій йому стало нестерпно, і вирушив із родиною до Харкова. Наприкінці червня вперше за довгий час побував у Шестаковому.
"В село довго не пускали у зв'язку з нашою безпекою, – згадує головний агроном. – І саме в цей момент дуже обстрілювала артилерія, міномети. Росіяни стояли за цим бугром, буквально чотири кілометри. 3 вересня Ірина, наша доярка, загинула від артобстрілу. А 6 вересня востаннє прилетіло в село".
"Вбили на цій лавочці, – покаже Сергій за годину, коли ми проїжджатимемо розбитими вулицями села. – Тут жіночка жила похила, і Ірина пішла до неї, їсти варила. Цю жіночку ранило, а Ірину вбило".
На території ферми зустрічаємо чоловіка загиблої, Євгена – з 1998 року він працює на фермі трактористом. Війна і особисте горе, здається, сильно вдарили по ньому – коли говорить, він тремтить.
"Наші зайшли 5 мая часов о 4-5 вечера, а ці в 10-11 (ранку) тікали, – розповідає він. – Тут крайня хата – "Урал" їхній раза чотири заїзжав. Вони все туди звозили: стіральні машинки накрали, даже унітази на БТР везли. Отут у боксі танк стояв їхній, не встигли забрать, все в снарядах було".
"Як одігнали їх, були "прильоти" постоянно. І по нас бахкали, і дальше летіло. Тоді школу з самольоту зруйнували, но не знаю – чиї. Хто каже – наші, хто – рашики", – додає Євген.
"Бачите, як їх тут називають: "рашики"", – втручається в розмову Сергій.
"А як їх називать, дебілів? – риторично питає Євген і продовжує: – У нас на вулиці зеки жили, дрова тягали в баню. У мене хата, а по сосєдству дачники, погреб – той, що на винт закручується – так вони за п'ять минут його вирвали, двері знесли, пацанята по 18-20 год. Що їм надо було, все брали, нічого не спрашували. У мене по сосєдству витянули в три часа ночі машину "Ниву", вон вона стоїть, мужик хотів продать, но не встиг", – розповідає чоловік покійної Ірини.
"А зранку вже їздить перефарбована сірою краскою, з зетками, – додає Сергій. – Приїхали, ходили по дворах, дивилися, де що можна вкрасти вночі – щоб типу ніхто не здогадався".
У шрамах та на руїнах
Росіяни не залишили на фермі живого місця, лише руйнування та хаос. Шість із дванадцяти приміщень для корів знищені та не підлягають відновленню, решта – сильно пошкоджені.
Також зруйнували доїльний зал – "серце ферми", чотири склади для зберігання зерна, комбікормовий цех, адмінбудівлю підприємства, гуртожиток для співробітників. Повністю знищили комунікації.
"До війни у нас тут було опалення, тепло було, – каже Сергій, заводячи нас до приміщення для зберігання техніки, яке вже встигли відремонтувати. – Зараз світло і воду відновили. Нічим топити, вони покрали ж дрова".
У приміщенні стоять кілька тракторів, якими окупанти користувалися та врешті кинули на околицях.
"Орки покрали трактори, десь поїхали, де заглохло, там і бросили, – розповідає наш гід. – Трактори збирали по всім яркам. На тих, що залишилися, ми вже колеса поробили, трохи постягували. Майже на всій автомобільній техніці вони зняли рулі і дзеркала заднього виду, не знаю навіщо".
Яценко показує на телефоні фото спалених тракторів:
"Це New Holland були. Є John Deere, який просто з автомата розстріляли. Мабуть, не змогли завести. Хлопці наші робили так, щоб важче було завести деяку техніку. І такий точно John Deere зник – GPS показує, що в Бєлгородській області.
(Викрадені) легкові автомобілі – чотири "Ниви", нова Renault, комп'ютери, пральні машинки, мікрохвильові печі, на території майстерні не залишилося жодного ключа, троса.
Там, де вони жили, (залишили) безлад, м'яко кажучи. Три кімнати – в одній спали, в другій їли, в третій в туалет ходили".
Рушаємо далі. Проходимо іржаві залишки автівки, яку неможливо ідентифікувати.
"Це "Урал" російський", – каже Сергій. – Коли звільнили (село), тут залишилася техніка російська, снаряди. Міномети, танк. (ЗСУ) трошки підремонтували його і поїхали далі бити їх. Лендліз".
Минаємо силосні ями, де зберігаються корми, які "вивернуло" внаслідок "прильотів". Проходимо повз руїни комбікормового цеху, який теж неможливо відновити. В цей момент лунає глухий звук.
"Стріляють, чуєте? – питає Сергій. – 16 кілометрів – у нас же кордон із Росією, так що стріляють кожного дня. Добре, що хоч не прилітає".
До війни на фермі було три тисячі корів. Через російську агресію не стало двох третин.
"Дві тисячі корів загинуло – через авіаудари, артилерійські обстріли, підірвалися на мінах, – розповідає Яценко. – До літа місцеві намагалися їх годувати і не випускати з території ферми, а з початку літа вони кругом ходили.
Яма в нас була, туди звозили (вбиту худобу) і засипали. А зараз чекаємо, поки розтане, може, переховати треба. Частина досі лежить під завалами, їх потрібно розбирати".
Трохи більше тисячі корів, які залишилися живими, співробітники ферми евакуювали.
"Наші працівники перевозили худобу в Полтавську область, там винаймали ферму, – згадує Сергій. – Там тварини були до середини осені. А з середини осені почали повертатися сюди. Плюс-мінус усіх повернули, народилися нові. Дійних всього 300 корів залишилось. А загалом – десь 1000".
Заходимо до ангару, в якому замість даху зяють діри. Колись це був один із корівників.
"В одному цьому приміщенні загинуло одразу біля 300 корів, – каже Яценко. – Тут можна порахувати, скільки (снарядів) прилетіло. Дивіться: раз, два, три, чотири, п'ять, шість, сім… Мінімум сім артилерійських снарядів. Влітку, мабуть (поцілили).
Відновлювати тут нічого, потрібно всі перекриття міняти. Такий ремонт – це те саме будівництво з нуля".
Заходимо до іншого корівника, менш розбитого. Його, за словами Сергія, відбудовуватимуть. Зі стелі звисають вентилятори, завдяки яким "коровам влітку було не жарко", на вході – щітки, до них "корови підходили чухатися".
"Є корівник, де навіть мікроклімат був, там їх водичкою поливало, освітлення спеціальне. Все було для корів. Спочатку – для корів, а потім – для людей", – запевняє Сергій.
Із землі стирчить ракета, неподалік від неї – упаковка від сухпаю армії РФ.
"На дверях бачите? (Напис) "Росія". Вони трошки неграмотні, може бути з помилками", – усміхається Сергій та пропонує показати нам корівник, до якого повернули худобу.
Дорогою зустрічаємо ще одного співробітника – тракториста Сашу. Він виглядає похмурим і явно не налаштованим на діалог.
"Та ну шо? Налетели самолеты и бомбили. Сами видите", – лише каже він і повертається до свого трактора.
Через обстріли будинок Саші непридатний для життя, він переїхав до іншого місця.
"У нього син поїхав воювати, під Бахмутом, – розповідає Сергій. – Бачите, який – 55 років, здоровий мужик, а майже заплакав".
На вході до приміщення для корів, у якому знову живе худоба, бачимо футуристичну техніку, ніби з фантастичного фільму про повстання машин.
"Це кормозмішувач, чудом вцілів, бо вони (росіяни) не знали, що це таке, – пояснює Яценко. – Механізатор бере трішки сіна, трішки соломи – ну як трішки, у нього є цифри, скільки чого потрібно, він все набирає, змішує і потім роздає (коровам)".
"У тебя соль есть?" – кричить він людині на іншому боці ангару.
"Есть!" – ніби луна, відповідає той.
За пару хвилин слизьку дорогу посипають сіллю і кормозмішувачу вдається подолати перешкоду. Машина їде крізь корівник та викидає з себе мікс із кормів. Корови захоплено підхоплюють його та жують.
Тварини виглядають так, ніби нічого не сталося. Хоча насправді бойові дії досі сильно впливають на них.
"Це не корови, тьолки, до коров їм ще рік рости, – уточнює Сергій та пояснює призначення міток на вухах тварин: – У кожної є свій паспорт – раніше був електронний, зараз у блокноті прописують. Там вся інформація – хто батько, хто мати, скільки мати молока давала.
Зараз вони спокійні, а коли їх повертали з Полтави, тиждень, мабуть, не могли заспокоїтися. Коли вибухи – сюди добре чути їх із Харкова, з Вовчанська – вони починають скаженіти. Це теж на кількість молока впливає".
Цей корівник вже відновили: майже повністю змінили дах, підлатали стіни, залили бетоном міни, які залишили окупанти. Хоча після війни доведеться робити ґрунтовніший ремонт.
"Сапери сказали, що чіпати міни не можна, треба взривати, а якщо взривати, сарая не залишиться, – стверджує Яценко. – А корів десь треба (тримати), зима, надворі ж вони не будуть".
Попри інтенсивні обстріли, навіть під час війни на фермі народжуються телята. Сергій називає їх "діти війни".
"Якщо корова хороша як мати, то вона його оберігала, телятко з нею ходило і вижило, – розповідає він та вказує на подвір'я: – Ось бачите, надвір виходять під сонечком погрітися".
З відремонтованого корівника переходимо до ще одного та бачимо страшну картину – саме так виглядала вся ферма після деокупації. На землі валяються шкіри, останки мертвої худоби, кістки. В ніс одразу б'є сморід, від якого паморочиться в голові.
У таких умовах будівельники відновлюють телятники – наразі встановлюють дерев'яні конструкції.
"У кожного маленького телятка був нашийник, на нашийнику – датчик, – розповідає Сергій. – Комп'ютер розумів, скільки йому потрібно молока, коли потрібно. Людина контролювала, але все було максимально автоматизовано. Розібрали, бо все побито було".
Далі прямуємо до адміністративної будівлі. До війни працівники отримували тут наряди на роботу, також у приміщенні були розташовані роздягальні, душові, туалети, їдальня. Зараз у маленьких кімнатах все перевернуто догори дригом. Серед розкиданих уламків та битого скла валяються порожні коробки з-під російських боєприпасів.
До адмінбудівлі примикає доїльний зал, в якому одночасно перебували 48 корів, процес також був повністю автоматизованим. Наразі все тут безнадійно зруйновано. Тому, щоб доїти корів зараз, потрібно більше людської праці – Сергій каже, що технологічно ферма відкотилася на 15 років назад.
"Бачите, цивілізація, повністю все імпортне, комп'ютери, датчики. Серце цього комплексу повністю зруйновано, – показує він на руїни. – Звичайно, була більш автоматизована доїльня, зараз більше людської праці потрібно.
Намагаємося, щоб не впливало (на якість молока). Якість залежить здебільшого від людей, від їхнього відношення до своєї справи".
Під ногами хрустить сніг. Сергій заводить нас до комори, де також господарювали росіяни. На стіні вони залишили графіті – чорта з Z. А ще – послання, явку з повинною (орфографія збережена): "Мы у вас все с пиздели" та підпис "Это Россия детка". Зрештою чомусь вирішили замісти сліди та замалювали підпис. Проте зробили це вкрай невдало.
"Все, що їм потрібно було, вкрали. Підшипники залишили – може, не розуміли, що з ними робити, – припускає головний агроном. – Якісь любителі графіті були. Підписали, що це Росія, щоб не шукали винних, хоча їх ніхто не просив. Ми нічого не замазували, залишили, як було. Вони, мабуть, написали, а потім подумали, (що варто замалювати)… Може, хтось змусив їх.
Є балончики, якими лікарі помічають корів – спеціальний спрей, нетоксичний для корів. Вони його вкрали і малюють".
Від хаосу до відновлення
До війни в Шестаковому разом із сусіднім селом Федорівка мешкали 610 осіб, зараз – близько 200. У липні, під час інтенсивних обстрілів, було ще менше, як стверджує староста Шестаківського старостинського округу Геннадій Стеблянко, близько 40. Місцеві, в яких була можливість, виїхали – в Харків, Одесу, Чернівці тощо.
"Є такі люди, яким нікуди піти, – розповідає Стеблянко. – І, в основному, без хат як по закону подлості лишилися люди 85, 80, 75 років – розбито, згоріло, розбито, згоріло".
У тутешніх полях досі залишаються міни. За словами старости, через це на одному і двох місцевих цвинтарів бояться ховати покійних.
"На нашому округу вбито п'ятеро людей, ще двоє – люди похилого віку – повісилися. (В одного з них) закінчилися ліки від серця, він не міг нікуди поїхати через окупацію, а потім – через бойові дії", – розповідає Стеблянко.
Будинок старости окупанти залишили без даху та вікон, а сільраду зруйнували вщент.
"Це сільська рада. Була… – вказує Яценко на руїни. – Така цікава історія з прапором. Коли вони (росіяни – УП) зайшли, наш прапор знімали, свій вішали. А вночі їхній прапор крали, а наш – вішали".
Наразі селищна адміністрація переїхала до приміщення Укрпошти. Позаду будинку із землі стирчить ракета.
"Я дзвонив у ДСНС, сказали: "Ми вам передзвонимо, але поки, кажуть, потрібно відновити критичну інфраструктуру", – каже староста. – 18 грудня нам світло провели, але не всім одразу. Вода у нас зі свердловини, насос качає. Опалення дров'яне, газу нема, видали декому дрова по категоріях безплатні, решта – кожний рятуйся, хто як може.
З прокуратури тут було 20 людей, інспектували, щоб подати в міжнародний суд для виплат, щоб агресор виплачував. Але самі розумієте – жити потрібно сьогодні".
За приблизними підрахунками співробітників ферми, збитки підприємства сягають позначки в 1 мільярд гривень – до цієї суми входять руйнування, вкрадена техніка та вбита худоба. Сергій досі не розуміє, навіщо росіяни влаштували тут "демілітаризацію".
"Зараз вони б'ють по електростанціях, людей намагаються залишити без комфорту, можливо, хотіли залишити людей без молока, – припускає він. – У нас у корів навіть роги були обпиляні, вони б їм нічого не зробили – це я, звісно, жартую. А взагалі уявлення не маю, чого сюди стріляли. Мабуть, ми вже і не дізнаємося. Будемо сподіватися, що тих льотчиків, які сюди бомби скидали, вже нема".
Наразі на фермі вже відремонтували чотири приміщення для худоби, майстерню й одне приміщення для зберігання зерна. Співробітники сподіваються, що й решту вдасться відбудувати. Проте на це потрібні ресурси.
"На все потрібні кошти, матеріали, люди, техніка, – пояснює Сергій. – Це не рік і не два, щоб відновити так, як було до війни. Ми зараз ремонтуємо те, що не дуже побито – і то вже пів року ремонтуємо.
Всі наші поля – п'ять тисяч гектарів землі – не обробляли цілий рік, не отримали з них прибуток. А все одно ж працівники працюють, потрібно зарплати їм платити. Ті ж корми закінчуються – їх потрібно буде купувати. На відновлення ж потрібно.
Якщо не буде війни і буде якась компенсація, звичайно, відбудуємо. Якби наше керівництво не планувало би відродити, нас би зараз тут не було. Думаю, буде краще, ніж було. Дай бог, закінчиться війна".
Дмитро Кузубов, фотографії – Кирило Гончар
