"Відчуття, що особисто долучаюся до боротьби з ворогом, безцінне". Історія українського бійця – сина росіянки й африканця
Для російських пропагандистів темношкірий боєць ЗСУ, котрий перфектно розмовляє англійською і є майстром спорту з боксу – ідеальний кандидат на роль іноземного легіонера, що воює проти Росії за гроші.
Але є нюанси.
25-річний солдат 128-ої гірсько-штурмової бригади Гомеш Річард Ферейра – син етнічної росіянки й африканця – без акценту спілкується українською, ненавидить російських військових і вважає себе щирим українцем.
Історія Річарда – приклад того, як Росія перетворює на своїх ворогів навіть тих, хто колись лояльно до неї ставився.
"В дитинстві я постійно відчував расизм – оці вуличні "жарти" щодо кольору шкіри"
Батьки Річарда познайомилися в Київському політехнічному інституті. Тато, громадянин Анголи, представник етнічної групи овімбунду, навчався на інженера-комп'ютерника, а мама, етнічна росіянка, – на дизайнера.
Молода сім'я не витримала випробування голодними 90-ми й невдовзі після народження дитини розпалася. Батько виїхав на батьківщину, проте зв'язок із сином не втратив.
– Ми постійно спілкуємося, я неодноразово їздив у Анголу, – розповідає Річард. – Батько мешкає в столиці країни – Луанді, працює одним із топменеджерів інвестиційного банку й став заможною людиною. Має нерухомість у кількох країнах Європи й автопарк із дорогих автомобілів.
Річарда виховувала мама з бабусею, котрі після розпаду сім'ї перебралися в Сокиряни на Буковині (Чернівецька область).
– Моя мама та всі її родичі – з Росії, із Санкт-Петербурга, – веде далі Річард. – Ще в радянські часи вони виїхали в Маріуполь, тому моя перша мова – російська. Я спілкувався нею в родині, потім навчався в російськомовній гімназії в Сокирянах.
Але з часом поступово перейшов на українську. Пізніше, коли переїхав на навчання в Київ, який був переважно російськомовним, знову повернувся до російської. А останні роки найчастіше спілкуюся українською.
Крім цих мов досконало володію англійською й можу порозумітися іспанською та португальською. Батьківщина мого батька Ангола – колишня колонія Португалії, тому державна мова там португальська.
– Чи був расизм? – перепитує Річард. – Звичайно, я постійно його відчував. Оці "жарти" щодо кольору шкіри. Для дітей і дорослих це було незвично і вони поводилися й висловлювалися так, як звикли на вулиці. Я розумію, звідки воно пішло – пострадянське закрите суспільство не сприймало чогось нового.
Зміни відбулися поступово – з Чемпіонату Європи з футболу 2012, фіналу Ліги чемпіонів у Києві 2018-го, нарешті, з отриманням безвізу, коли люди самі почали більше їздити в Європу.
А до того були речі, які зараз вважаються неприйнятними. Вони й зараз трохи є, хоч і непрямо. Але я спокійно до них ставлюся. До речі, в ЗСУ, на подив, до мене з самого початку дуже коректне ставлення.
З підліткового віку Річард серйозно зайнявся спортом – айкідо, дзюдо, футбол, бокс. У 16 років він став призером Кубка України з боксу й отримав звання майстра спорту, тому міг постояти за себе. Але ніколи не використовував кулаки для самоствердження.
– Я розумію, що поза рингом це дуже дорого мені коштувало б, – каже Річард. – Тому ніяких бійок на міжетнічній основі не було.
Після гімназії випускник вступив у престижний Національний університет фізичного виховання і спорту України в Києві. З якого його відрахували за пів року до захисту бакалаврської роботи за… прогули.
– Я багато працював і подорожував: заробляв на життя торгівлею машин із США, був брокером, працював у маркетинговій компанії й навіть фотографом на круїзному лайнері, – пояснює Річард.
– А коли я поїхав до Португалії зустрітися з батьком, мені подзвонили й сказали, що відрахували за прогули. Повідомили аж через тиждень, тому я не зміг відновитися.
"Дуже багато моїх друзів, етнічних росіян, принципово перейшли на українську мову"
Історія Річарда – ілюстрація того, як звірства росіян різко змінюють світогляд аполітичної людини, перетворюють її на патріота України.
– Змалку моє оточення складалося з етнічних росіян, – каже Річард. – Ми дивилися переважно російські телеканали, а на Новий рік завжди слухали привітання Путіна. І це дуже впливало на наш світогляд.
Коли в 2014 році росіяни захопили Крим і почалися бойові дії на Донбасі, я справді вірив, що причина цього – місцеві мешканці, повстанці, котрі захотіли бути з Росією. При тому, що моя мама одразу зайняла радикально проукраїнську позицію – вона зрозуміла, що до чого. А я тоді ще був школярем і не дуже розбирався в політиці…
– Як тільки я побачив танки, артилерію й авіацію, що воювала на боці "повстанців", то зрозумів, що насправді відбувається. Це був перелом, переворот у свідомості. І не тільки в мене, а і в моїх друзів, котрі раніше симпатизували Путіну. Вони теж зайняли радикальну проукраїнську позицію. А за останній рік дуже багато з них принципово перейшли на українську мову.
Цей переворот у свідомості став однією з причин, чому Річард пішов до Збройних сил України.
– Я вчився й паралельно багато працював, – пояснює Річард. – А потім прийшов ковід із усіма обмеженнями, і я втратив роботу. І батько, й друзі переконували перебиратися за кордон – у США чи Європу. Я так і планував, але спершу вирішив відслужити в ЗСУ.
Влітку 2020 року Річард несподівано для багатьох підписав із ЗСУ контракт на три роки.
– У військкоматі спитали, де хочу служити – в горах чи в місті, – згадує Річард. – Я вибрав гори – багато разів бував у Карпатах на спортивних зборах. Так і потрапив у 128-у окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду.
Батьки рішенням сина були, м'яко кажучи, прикро вражені.
– Мама розізлилася, тато був дуже розчарований, – каже Річард. – Він був упевнений, що у вересні переїду до нього в Португалію, а я в червні вже служив у бригаді.
Це не була юнацька бравада, щось на зразок: якщо хочеш стати справжнім чоловіком, мусиш відслужити в армії. Ні, я зробив усвідомлений крок.
Раніше виступав за Україну в боксі й вирішив, що маю перед своєю країною певні зобов'язання. Думав так: відслужу, а потім буду вільний і зможу їхати хоч на всі чотири сторони.
На сьогодні солдат Гомеш відслужив у ЗСУ вже 2,5 роки. Ще до повномасштабного вторгнення він відбув повну ротацію на Донеччині й отримав статус учасника бойових дій.
Але якщо війна не закінчиться впродовж шести місяців, служити доведеться довше, незважаючи на формальне закінчення контракту.
– Я – цивільна людина, тому попервах у армії було незвично, – згадує Річард. – Тут багато чого залежить від настрою командира, а коли на мене підвищували голос, я, як боксер, огризався. З часом став спокійніше до цього ставитися.
А з початком повномасштабного вторгнення усе змінилося, зокрема стосунки командирів і солдатів. До нас прийшло багато мобілізованих. І серйозні хлопці, що воювали в 2014-2015, і зовсім недосвідчені.
Але навіть новачки розуміють, куди потрапили, й знаходять свою нішу, вивчають нову спеціалізацію. Хто зі зброєю, хто з бойовою технікою, хто з дронами.
Тут не дуже комфортно в побутовому плані. Але армія – не те місце, де шукають комфорт. А загалом за останній рік я поставив би ЗСУ найвищий бал.
"Після вторгнення я перестав спілкуватися з усіма друзями з Москви"
Через надмірні фізичні навантаження в підлітковому віці в Річарда виникли проблеми зі здоров'ям. Уже в ЗСУ він переніс дві операції.
– До мене дуже нормально поставилися, – каже Річард. – Військовий хірург, зрозумівши, що до чого, одразу призначив операцію. Не хотів, щоб я мучився, відклав усі справи. Це мене приємно вразило.
Солдат Гомеш служить у підрозділі зв'язку, який розташовується здебільшого на певній віддалі від передка. Але час від часу доводиться йти і вперед.
На початку вторгнення підрозділ отримав завдання зупинити колону ворожої техніки й потрапив під артилерійський і ракетний обстріл.
– Коли я підписував контракт, усе було по-іншому – тихо, спокійно, – згадує Річард. – А зараз повноцінна війна, тут буває дуже небезпечно, можна й загинути. Я це чудово розумію.
Дізнавшись, що син пішов у ЗСУ, батько Річарда запропонував йому оплатити навчання у військовій академії однієї з європейських столиць. Однак той відмовився:
– Я не пристосований до армії, тому не планую будувати військову кар'єру. Армія – це рамки, а я звик бути вільним, мати можливість міняти місце проживання, подорожувати.
З іншого боку, ЗСУ – це такий неповторний досвід, який не здобудеш у спорті чи офісі. Можливо, він мені й не знадобиться в майбутньому, але психологічно я однозначно багато чого здобув тут. А відчуття, що особисто долучаюся до боротьби з ворогом, безцінне.
Ви не повірите, але ще в 2019 я їздив у Москву, брав участь у зйомках кліпів за участю попзірок. Мав там багато друзів, подруг. Після вторгнення перестав із ними спілкуватися. Вважаю, що вони персонально теж винуваті в тому, що відбувається в Україні.
Ці люди вже багато втратили, вони гублять своє майбутнє, майбутнє своєї країни. В Росії немає перспектив, думаю, років на 50. Але цього мало – я хочу справедливості, справжньої відплати…
Що ж до російських військових, то тут ставлення без зайвих роздумів. Кілька днів тому загинув мій однокласник, котрий воював у іншій військовій частині. З часу повномасштабної війни багато загиблих і в нашій бригаді, в тому числі моїх товаришів. Тому без сентиментів – ненависть.
– Ще півтора року тому я планував після служби виїхати за кордон. Давно вже міг отримати іноземне громадянство (і не одне). А тепер передумав.
Дуже люблю подорожувати, друзі й знайомі запрошують у США. Але якщо й поїду туди, то на кілька місяців, а потім повернуся. Вирішив постійно жити в Україні.
Це моя країна, а я – українець.
Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, для УП
