Вибори без політики. Кого підтримують українці після року великої війни
Розмови про політику в Україні після року повномасштабної війни нагадують старий афоризм Ліни Костенко, що "поезія вже є, а слова ще нема". Щоправда, в перекладі на мову Печерських пагорбів він мав би звучати дещо змінено: політика вже є, а партій ще нема.
І це можна зрозуміти. Така підкреслена і часом демонстративна відстороненість потенційних гравців від усього, що може асоціюватись із політикою, продиктована, по-перше, іншим порядком денним, а по-друге, самими інтересами майбутніх виборців.
"Зараз у суспільства є гостра потреба в єдності. На різних рівнях: і горизонтальному – між людьми, і вертикальному – людина – держава. І якщо раніше улюблене слово виборців було "бардак", який має подолати якийсь "сильний лідер", то тепер такий же гострий запит на "єдність" і "союзництво", – пояснює в розмові з УП заступник директора Київського міжнародного інституту соціології Антон Грушецький.
А політика – найчастіше не про єдність, а навпаки про поділ та сегментування. Тому, як переконує соціолог, люди під час опитувань постійно повторюють, що "зараз не час для політики".
"Зараз час для єднання і відсічі ворогу. Тому будь-яка відкрита політична діяльність може викликати навпаки зворотну реакцію у виборців – повне відторгнення", – резюмує Грушецький.
Таке агресивне несприйняття всього "політичного" стало однією з важливих змін, спричинених великою війною.
"Але головна, фундаментальна зміна, яка відбулась за цей рік – це поява величезної довіри українців до своєї держави. Раніше вона була представлена у рейтингах довіри лише фрагментарно, люди могли любити "свою землю", довіряти якимось інституціям, але державі – ні. Тепер же влада і держава – у лідерах довіри, українці нарешті повірили у свою країну", – розповідає УП директор соцгрупи "Рейтинг" Олексій Антипович.
Передусім політика перестала бути справою політиків. Виокремились нові соціальні інститути, яким доведеться стати "кузнею кадрів" для наступної хвилі "нових облич".
Як може виглядати українська політика після перемоги, кому довіряють українці тепер та чи можлива поява партій волонтерів та військових у майбутньому, розбиралась "Українська правда".
Довіряти по-новому
Російське повномасштабне вторгнення стало причиною дуже різкої зміни у масовій свідомості українців. Відбувся показовий ріст громадянської самоідентифікації жителів України.
В дослідженні Інституту соціології НАНУ, про яке розповідав в інтерв'ю УП директор установи Євген Головаха, йдеться, що українці різко перестали асоціювати себе з власним селом/містом/регіоном, натомість ідентифікуючи себе з цілою країною.
Відчувши себе насамперед громадянами України і переживаючи опір загарбникам як особисту боротьбу, українці, може, вперше за часи Незалежності, повірили у свою державу.
Цей ріст довіри став настільки вибуховим, що автоматично спричинив зростання довіри навіть до таких традиційних аутсайдерів за цим показником, як Верховна Рада, Кабмін, Прокуратура чи й навіть суди.
"Відбувся ріст довіри до всіх інституцій, які залучені до оборони країни. Довіра до Збройних сил завжди і так була висока, зараз вона майже 100-відсоткова. Але за останній рік відчутно виросла довіра і до Служби безпеки, і до Нацполіції.
В той же час, скажімо, прокуратура, яка асоціюється більше зі справедливістю, а не обороною, такого стрімкого росту довіри не має. Як і суди.
Хоча навіть ці інституції отримали шанс, адже значно знизився рівень людей, які категорично не довіряють судам і прокуратурі", – описує суть суспільної зміни Грушецький із КМІС.
Цю тезу підтверджують опитування всіх соцкомпаній. Наприклад, оприлюднені 15 березня свіжі дослідження Центру Разумкова.
Єдиною соціальною групою, на яку цей вибух довіри не поширився, залишились чиновники і… політичні партії.
У розрізі персоналій зберігається такий же принцип: топкерівникам країни українці довіряють, політикам – ні.
Всі люди, які займають вищі щаблі за рівнем довіри, за винятком Сергія Притули, є передовсім державними управлінцями, а не політиками.
Поява у такому рейтингу на чільному місці волонтера Притули теж дуже важлива. Як кажуть в один голос всі соціологи, середовище волонтерів і добровольців стало третім, поруч із владою та армією, чий рівень довіри у суспільстві б'є всі можливі рекорди.
З описаних же вище тенденцій уже зараз можна робити певні далекосяжні висновки.
По-перше, в Україні остаточно викристалізувались три головні довіровмісні соціальні інституції: влада, армія та волонтери.
По-друге, середовище "старої" політики переживає глибоку екзистенційну кризу. Головна її причина – незалученість більшості колишніх і нинішніх партійних діячів ні до влади, ні до армії, ні до волонтерських рухів.
Єдиним винятком може слугувати попередній президент Петро Порошенко, чия активна медійна робота з висвітлення його ж меценатської допомоги армії забезпечує утримання ядерного електорату. Але поки що ніяк не переростає у збільшення рейтингу.
"Усім решті так званих "старих" політиків доведться, ймовірно, йти на великі об'єднавчі процеси, щоб хоч якось зібрати достатню електоральну підтримку. Адже війна не пошкодувала нікого.
Яскравий приклад – Дмитро Разумков, який перед вторгненням мав відчутний рівень впізнаваності і навіть політичні перспективи на критиці Зеленського. Зараз йому важко знайти правильну нішу. Як і Тимошенко чи Гройсману, чи ще десяткам інших колись важливих політиків", – пояснює Антипович.
Партія ЗСУ проти Партії волонтерів: чи можливо це?
Питання перетоку суспільної довіри у політичний рейтинг, а отже, можливість довірених інститутів напряму впливати на розвиток країни, зараз є одним із найбільш цікавих.
Ніхто з фігурантів рейтингів довіри не говорить на даному етапі про свої політичні амбіції, бо, по-перше, зайнятий війною, по-друге, не хоче викликати зайвого роздратування у людей.
Однак довіра суспільства це не тільки привілей. Рано чи пізно вона змусить тих же військових і волонтерів займатися власним політичним позиціонуванням, аби представляти тих, хто їм вірить.
"Зараз є великий запит на захист, і, відповідно, партія військових як можлива опція буде мати відгук у виборців. Треба розуміти, що ЗСУ зараз має майже 100% довіру, але ж не може бути партії ЗСУ. Це частина державного механізму, вона не може бути партією, як і СБУ чи Нацгвардія. Тому рано чи пізно умовній "партії військових" доведеться зайнятися чисто політтехнологічними речами, як-то створення бренду, висування лідерів, символіка. Іншого шляху немає", – розмірковує в розмові з УП директор групи "Рейтинг".
В цьому плані з трійки лідерів за рівнем довіри найлегша ситуація у президента Зеленського: у нього уже є партія, і він уже політик.
Очевидно, що запит на представлення у владі волонтерів та військових змусить Зеленського, які і всіх інших партійних лідерів, шукати місце у своїй силі цим двом категоріям.
І як переконують соціологи, це не стільки іміджева річ, як навіть чисто політична необхідність для влади.
"Очевидно, що зараз в питаннях виборів президента, який би список кандидатів ми не склали, в першому турі перемагає Зеленський. Але коли заходить мова за парламентський вибір, то у "Слуги народу" все значно скромніше.
Коли ми ставили в опитуваннях непряме питання про політичну підтримку, "Якій партії ви довіряєте?", то найбільше набирала "партія Притули" – 49%, на другому місці "Слуга народу" – 41%, потім потенційно відроджена партія Кличка.
З опитувань виходить, що партію "Слуга народу" підтримали б у півтора-два рази менше людей, ніж Зеленського. Тому питання оновлення партії і прив'язки її до імені саме президента буде дуже важливим", – розповідає Грушецький із КМІС
З іншого боку, відсутність політичної активності може зіграти з Притулою-політиком злий жарт, як колись із його колишнім однопартійцем Святославом Вакарчуком. Надто довгі публічні вагання перед президентськими виборами коштували співаку втрати значного відсотка власного, а як наслідок і партійного рейтингу.
Однак найскладнішим із точки зору політичного процесу і партійного будівництва виглядає створення "партії армії".
Окрім згаданої потреби брендування, різко може постати ще два питання: лідери та позиціонування.
Беззаперечний факт, що головком ЗСУ Валерій Залужний має шалений рівень довіри. За даними закритих опитувань, з якими мала змогу ознайомитись УП, це другий показник після Зеленського.
Але сам Валерій Федорович не те що не збирався в політику, але ніколи жодного натяку на таке продовження своєї кар'єри не робив.
А якщо не Залужний, то хто має достатній рівень принаймні впізнаваності, аби претендувати на помітну роль у політичному процесі? Більшість соціологів сходиться на тому, що таку нішу могли б заповнити, потенційно, лідери полку "Азов".
Після героїчних боїв за Маріуполь вони по праву можуть претендувати на роль моральних авторитетів для нації. Але після пережитих жахів герої "Азовсталі" потребують принаймні людського відпочинку та реабілітації.
Така близькість із владою породжує інше питання до потенційної "партії військових": вона буде пропрезидентською чи опозиційною?
Припустити створення військової партії, яка буде в контрах із верховним головнокомандувачем – значить уможливити різкий внутрішній конфлікт у державі. Українці з домінуючим запитом на єдність навряд чи сприймуть таку постановку питання.
А якщо бути не опозиційною, а провладною партією, то чому не бути просто владною? Як відомо УП, в "Слузі народу" уже досить давно обговорюють можливість у разі парламентських виборів залучити у свої списки топових військових командувачів, які разом із рейтингом верховного дозволять партії показати хороший результат.
Але поки складно сказати, чи зможе це стати тим способом реалізації запиту на представлення у владі військових, який би задовольнив суспільство.
Усі описані вище проєкти і можливості станом на початок весни 2023 року мають одну важливу поправку. Створення подібних партій і їхніх конфігурацій буде можливе і матиме сенс лише і виключно у разі перемоги України.
Як пояснюють соціологи, успіхи у боротьбі з ворогом і перемога заступили собою решту очікувань українців.
Ці бажання настільки сильні, що свої потреби, оцінку ситуації в країні чи плани на життя люди в Україні чітко маркують пунктом "Перемога".
У згаданому дослідженні Інституту соціології НАНУ йдеться, що близько 90% людей готові переживати негаразди до перемоги України.
Враховуючи, що на жодні територіальні чи світоглядні компроміси більшість українців так само не згодні, то будь-який інший результат війни, ніж повернення кордонів 1991 року, матиме величезні наслідки.
Саме тому в очах українців підтримка влади, армії та волонтерів – це не лише наслідок війни, але й спосіб вийти з неї переможцем.
Роман Романюк, УП
