Комбриг 45-ої бригади Олег Файдюк: Нам однозначно треба більше гармат
Російсько-українську війну, точніше її гарячу фазу після 24 лютого, вже не раз охрещували "війною артилерій".
Російська армія, яка об'єктивно має більше зброї та боєприпасів, під час наступу засипає українські міста й села найрізноманітнішими калібрами. Або, як кажуть військові, "тупо криє квадратами".
Під величезним вогневим натиском противника українська армія відходила з найбільших міст Луганщини: Рубіжного, Сєвєродонецька та Лисичанська. Брак артилерійської підтримки гостро відчувала на собі піхота, що утримувала позиції в передмісті Донецька – Пісках.
Наразі російська артилерія випалює Вугледар і, звісно, ж засипає українські позиції на найпекельнішому, Бахмутському напрямку.
Що окупантам може протиставити українська артилерія, яка вже кілька місяців підкріплюється західним озброєнням, та як вона взагалі працює?
Під час останнього відрядження на Донеччину журналісти УП дізнавалися про це в комадира 45-ої окремої артилерійської бригади, полковника Олега Файдюка. Частина його бригади наразі працює на Бахмутському напрямку й, зокрема, допомагала обороняти Соледар.
Ми зустрілися з полковником Файдюком за пару десятків кілометрів від фронту, в приміщенні, яке слугує пунктом керування вогнем.
Це невелика кімната на 3-6 осіб, що відстежують оперативну обстановку та роботу артилерії за допомогою ефірів з дронів. Усі присутні, окрім самого Файдюка, до 24 лютого були цивільними людьми.
Набір артилерійської бригади "з коліс"
– Пане Олеже, 24 лютого у вашій бригаді, яка на той момент мала статус резервної, було 52 людини. Можете пригадати, якими для вас були перші дні вторгнення?
– Я до останнього не вірив, що це вторгнення буде. Згідно з бойовими статутами, співвідношення сил та засобів було недостатнім для окупації такої країни як наша.
А коли почалося вторгнення, я одразу прибув на службу й отримав директиву про розгортання бригади до штатів воєнного часу. Усе було так насичено, що я навіть не можу пригадати, про що тоді думав. Здається, найбільше – про відбір людей.
Я хотів взяти найвмотивованіших. Навіть якщо в солдата чи офіцера не було відповідної військово-облікової спеціальності, але він дуже хотів навчитися новому, більш-менш був інтелектуально розвиненим і без алкоголізму, наркоманії, то я його брав.
От за вами зараз сидять хлопці (киває на військовослужбовців, які під час інтерв'ю працюють за нашими спинами – УП), які раніше жодним чином не були дотичні до артилерії. А зараз вони вже натренувалися так, що я маю час дати вам інтерв'ю, поки вони управляють вогнем артилерії.
– До штатів бойового часу – це до скількох людей щонайменше?
– Точні цифри я озвучувати не можу, скажімо – до 2,5 тисяч.
– Як виглядав відбір: люди приходили до військкомату, який їх "просіював", а далі ви відбирали собі людей у команду?
– Так. З військкоматів звозили людей – по 5, 10, 30. Майже з кожним я старався говорити. Шикував їх в одну шеренгу, питав – готовий, не готовий, хто не готовий – може йти. Вони питали: "А що нам за це буде?". Я казав, що нічого, скажіть військкомату, що вас не взяли, ідіть у ТрО. Бо дехто боявся, що проти них справи відкриють і так далі.
Хлопці приходили в джинсах, кросівках, тільки в шортах не приходили, бо було холодно (посміхається – УП). Ми вже самі цих людей переодягали, ставили на забезпечення – одразу добре спрацював заступник по тилу, велика йому подяка.
Він був кадровим офіцером, пішов на пенсію, побув на ній 3 чи 4 місяці й знову повернувся у стрій. У нього були телефони, контакти.
– Скільки часу у вас пішло на те, щоб з людини в кросівках і джинсах, яка ще кілька годин тому жила своє цивільне життя, зробити артилериста?
– У нас були дуже обмежені терміни, це по-перше. По-друге, у перший день до нас прийшли найбільш вмотивовані, це багато на що вплинуло. Тому за 10-14 днів ми вже були готові брати участь у бойових діях. Ми дуже швидко навчилися.
Однозначно велику роль зіграло те, що до нас прийшло багато айтішників. Їм на пояснення специфіки роботи на пункті артилерійської розвідки та на пункті управління вогнем треба було 2-4 дні.
– А якщо говорити про людей, які працюють безпосередньо на гаубицях, їм теж було достатньо два тижні?
– Так. Тут уже все залежить від учителів. У нас заняття особисто проводив командир 59-го дивізіону, підполковник Чурбанов, він дуже добрий методист. Також у нього були два толкових командири батареї, які брали участь у бойових діях з 2014 по 2016, під час першої мобілізації. Вони самі повернулися до нас по дзвінку.
І от завдяки цьому навчити навідника, командира гармати за два тижні – дуже легко.
У 2006-му, коли я ще був командиром батареї, і ми виїжджали на півтора місяці на рік на полігон, бойовою підготовкою ніхто особливо не займався. Солдати ходили в наряди, прибирали територію, білили… Іноді стріляли.
Зараз із середньостатистичного громадянина я чи будь-хто з кадрових офіцерів, які хоча б пів року повоювали, можемо підготувати навідника за два тижні. Ким би він у цивільному житті не був – айтішником, двірником, менеджером.
Інший приклад – час, за який наші військові опановують західні зразки озброєння. Точніше, правильно казати не "західні", а "зразки, які надаються партнерами". У тих же французів чи американців на навчання на "М777" (причіпна американська гаубиця – УП) йде пів року. У нас – 2-3 тижні.
Запорізький напрямок, зброя і брак боєприпасів
– Після того, як ви набрали людей, бригада розділилася по різних напрямках: Київщина, Кривий Ріг, Запоріжжя?
– Так. Один дивізіон поїхав на Київщину, другий – на Харківщину, третій – на Кривий Ріг, четвертий – на запорізький напрямок. Протитанковий дивізіон спочатку був під Києвом, він заступив на чергування 4 березня, а потім теж поїхав під Харків.
– Про київську та харківську кампанії було вже багато сказано. А от про зупинку наступу на Кривий Ріг і на Запоріжжя – суттєво менше. Що саме ви робили на цих напрямках, на якій межі "зустрічали" окупантів, як там узагалі розвивалися бойові дії?
– Розкажу про Запоріжжя, бо я там був особисто. На третій день по приїзду в Запоріжжя ми почали виконувати бойове завдання з ураження противника. 12 березня ми зробили перший постріл з гармати.
– З якої?
– 2А65, вона називається "Мста-Б".
– Тобто ви працюєте з буксованими гарматами?
– Так, самохідних у нас немає. Специфіка нашої артилерійської бригади в тому, що в нас причіпні гармати з великою дальністю ураження.
Перші, з ким ми зіткнулися (на запорізькому напрямку – УП), були загони так званих кадирівців – чеченцями їх некоректно називати, бо самі чеченці їх такими не вважають – у районі Гуляйполя.
Потім ми почали підтримувати на тому напрямку 128-у, 81-у бригади і 110-у бригаду ТрО, тобто працювали в їхній смузі відповідальності. Дивізіон (18 гаубиць – УП) був розділений по батареях (6 гаубиць – УП), і кожна батарея відповідала за свій напрямок. Єдине, з чим нам було важко, то це відстань між батареями.
– Завелика?
– Велика. По бойових статутах, як усе описувалося у військовій літературі, відстань між батареями має бути не більше п'яти кілометрів, десять – максимум. А у нас виходило – 20, 40, 50, 60 кілометрів.
Але завдяки цьому противник не міг завдати нам вогневого ураження й знищити всіх за один постріл. Він по нам навіть ракети не використовував. Хто буде запускати ракету за 100 тисяч (чи скільки той "Іскандер" коштує) по одній гарматі? Тобто були лише артилерійські дуелі – хто кого підловить на максимальній дальності.
– Ваша задача полягала в тому, щоб пригнічувати вогнем "кадировців", які наступали з боку Криму, і не дати їм просунутися на північ, до Запоріжжя?
– Не так. Коли ми туди прибули, постійні бойові частини – бо ми ж частина корпусу резерву – вже стримали просування противника з півдня, з Криму. Ми підійшли, коли лінія більш-менш стабілізувалася. Так, у них були періодичні спроби піти в наступ, але піхота, ППОшники, ми – усі їх зупиняли.
– Чому, на відміну від Харківщини, Донеччини, Херсонщини та Миколаївщини фронт у Запорізькій області практично не рухався від березня – квітня?
– Є два моменти. Перше, я так припускаю, що керівництво противника не розглядало цей напрямок як основний. Бо на той момент вони вже захопили Запорізьку атомну електростанцію – місце, на якому вони можуть робити все, що хочуть, і ніхто їм нічого не зробить. Ми ж не будемо вести вогонь по атомній станції – ми ще наслідки 1986-го року не подолали.
По-друге, наша піхота добре закріпилася на місцях, і кожні спроби ворога просунутися вперед виходили йому боком чи, якщо точніше, розкиданими кишками по посадках.
І є ще один момент – місцевість, яка витікає навіть з самої назви "Гуляйполе". Там великі поля і посадки на 3-4 дерева – усе видно, дуже важко наблизитися непоміченим. От у Соледарі відстань між нашими бійцями і ворогом бувала 100-200 метрів – це дуже близько. На Запоріжжі менше кілометра не було.
– У Запорізькій області ви повністю, виходить, працювали в полі – там легше стримувати противника?
– Так, визначати і зупиняти. Він дуже рідко доходив до нашої піхоти.
– У міських боях після 24 лютого вам доводилося брати участь?
– Гармати ніколи не будуть заходити в місто – це самогубство. А допомагати чи підтримувати дії піхоти під час дій у населених пунктах – звісно, доводилося.
– А з чим, до речі, працюють ваші протитанкісти?
– "Рапіра", "Стугни", "Корсари", пізніше нам надійшли "Джавеліни". З дрібного – "Мілани" (легкі протитанкові ракетні комплекси французько-німецького виробництва з дальністю стрільби до 2 кілометрів – УП).
– Використання радянських гармат "Рапіра" у сучасній війні актуальне?
– Уже не особливо, їх частково виводять. Навіть із "Міланом" тяжко тягатися, а з "Рапірою" так тим паче. До неї потрібен тягач, щонайменше п'ять людей обслуги – а це вже ціль.
Зараз відбуваються певні зміни і не тільки в нашій бригаді. Ми ж знаходимося на етапі отримання нового озброєння, а нове озброєння – це зміни в штатній структурі. Бо ж спочатку з'являється зброя, а потім під конкретну зброю робиться "штатка".
– Яке у вашій бригаді співвідношення західної й української, радянської зброї?
– Станом на зараз – 50 на 50. Сподіваюся, що після "Рамштайну" ще один наш дивізіон переозброїться.
– Що із західного у вас є? Про "М777", наприклад, відомо публічно.
– Ще в нас є TRF – французькі гармати. Це попередник Caesar, але причіпний, дуже схожий на FH70, його, мабуть, усі бачили.
– На TRF ви можете використовувати високоточні снаряди Excalibur?
– Не можу відповісти… Теоретично, звісно, так – калібр той самий.
– Як ви оцінюєте роль західної зброї в цій війні? Чи змогла б Україна оборонятися або контрнаступати без західної зброї?
– Тут справа не в тому, що західна зброя в принципі є, а в логістиці. Чому в нас почали більше використовувати західне озброєння?
Не тільки тому, що воно більш точне, бо окрім плюсів в нього є і мінуси. Основна причина – це відсутність боєприпасів радянського зразка, 122 і 152 міліметру. Оскільки у світі більше запасів 155-го, то, відповідно, ми на нього і перейшли. І зараз відсоток використання 155-го в десятки разів вищий за 152-ий.
Так само, як і в Першу, в Другу світову працювала логістика. У кого більший запас ресурсів, той і виграє.
– Якої зброї Україні не вистачає для перемоги?
– Однозначно треба більше гармат.
– Яких?
– Байдуже. Будь-яку зброю ми опануємо й будемо нею знищувати ворога.
Особистих побажань немає, ми ж розуміємо, яка обстановка у світі. Ніхто не був готовий до того, що в Європі будуть такі широкомасштабні бойові дії. Так само американці – вони ж поповнюють свої запаси, додатково запустили заводи по "Стінгерах".
Така ж ситуація з боєприпасами: ніхто не проводив таке велике складування. Після завершення Холодної війни, розпаду Радянського Союзу всі думали, що все, війни не буде.
От у самих же німців, якщо дивитися на відкриті джерела, було близько 300 цих Leopard. З них у робочому стані, так що сів, ключ на "старт" і поїхав – штук 60. Два батальйони, грубо кажучи.
– Пане Олеже, а от коли по всій Україні до 2014-го і особливо після 2014-го року – Сватове, Балаклія, Калинівка – горіли склади, зокрема зі снарядами 122 і 152 калібру, у вас не закрадалися сумніви, що це може бути цілеспрямованою диверсією?
– Тут я можу лише припускати, а таке робити не дуже хочеться.
Що можу сказати: не завжди те погане, що трапляється, є наслідком цілеспрямованих дій. Якщо умовний склад боєприпасів нормально не облаштовують, не дають коштів на протипожежне обладнання, а особовому складу чи охороні мало платять чи платять із затримками… То тут навіть не треба, як от тролять кацапів, "курити в недозволених місцях".
Я не виключаю, що це був навмисний підпал, але не можна відкидати таку версію як нехлюйство.
Контрнаступ на Харківщині
– Ви брали участь у харківській контрнаступальній операції?
– Так, один із наших дивізіонів.
– Як це було? Де саме ви допомагали піхоті, які задачі виконували?
– Під Ізюмом, 62-ий дивізіон. І дуже багато роботи зробив 87-ий протитанковий дивізіон.
На жаль, там загинув сержант Сергій Міщенко – людина, яка особисто знищила 14 підтверджених танків і 27 одиниць бронетехніки – це БМП, БТР. Ми його документи подали на присвоєння звання Героя України, прижиттєво вручити не встигли.
– З чим він працював?
– З Javelin. Це був бог, реально бог. У нього шестеро дітей, він міг взагалі не йти воювати. І ще він був самородком – сам розбирався, як треба діяти. Я вже старався його більше схиляти до того, щоб він учив інших, а не сам завдання виконував. А він завжди рвався вперед.
Я йому казав: "Дивись, ти навіть за найкращих розкладів сам усю роботу не зробиш. Навчи 5-10-15 людей, навіть якщо вони по одному танку або БТРу підіб'ють, це вже в сумі буде більше". І він потроху починав вчити.
А потім так вийшло, що в росіян уже не було броньованої техніки на передку – вони розуміли, що західна точна протитанкова артилерія їх нищить – і нашим доводилося заходити в "сіру" зону. І от Міщенко пішов туди і загинув.
– Чи вдалося вам під час контрнаступу на Харківщині взяти трофейну зброю? От 93-тя встигла собі з Харківщини САУ "Гіацинт" відтягнути.
– До артилерії трофеї дуже рідко докочуються, бо попереду йдуть наші побратими з піхоти. А там, де грек пройшов, єврею нема чого робити (посміхається – УП).
У мене в бригаді трофейної зброї наразі немає.
– Від початку харківської операції вже пройшло майже пів року. Можете трохи привідкрити карти і розказати, коли ви взагалі про цю операцію дізналися?
Бо для журналістів було великим здивуванням як темп цієї операції, так і той факт, що її до останнього вдалося втримати в секреті.
– Я вам більше скажу – навіть я не знав! Це має, скажімо так, право на життя. Чим більше інформації, тим менший шанс досягти успіху. Або навпаки, от як американці робили в Іраку: якщо ви не зробите те і те, то такого-то числа ми почнемо бойові дії. Тобто можна або тримати в таємниці, або робити навпаки до того, що кажеш.
У нашому випадку кожен знав стільки, скільки мав знати. І, бачте, спрацювало.
– То що, про звільнення Балаклії ви в новинах прочитали?
– Так, серйозно кажу. Вогневі підрозділи особливо не бачать, куди вони працюють. Ми ж не пересуваємося з піхотою, у найкращому випадку – якщо злітає безпілотник, то можемо онлайн подивитися, що відбувається.
От зараз безпілотник якраз шукає противника (киває на екран у приміщенні – УП), він вже так гордо не ходить, як раніше. Раніше полонені казали: "Можна ходити спокійно, українська артилерія криво стріляє". Ну, але бачте, уже спокійно не ходять.
Відсотків вісімдесят з того, що у своєму телеграмі викладає Мадяр (Роберт Бровді, аеророзвідник, що веде телеграм-канал "Мадяр" – УП), особливо за останні два тижні, це наша робота. Це все наша артилерія. Ми йому уже раз казали: ти там якось підписуй, що це ми, бо не будемо влучати, і тобі не буде чого постити (сміється – УП).
Взаємодія між підрозділами та роль аеророзвідки
– З підрозділом Мадяра ви напряму налагодили співпрацю?
– Так, ми зустрілися, обговорили, що нам, що йому підходить. Основне під час ведення бойових дій будь-яким підрозділом ППО, РЕБ чи особливо піхота, артилерія – це зустріч, на якій ви обговорюєте взаємодію. Бо якщо її не буде…
От летить пілот, бачить ціль, без взаємодії може виявитися, що це наша піхота. Або ж навпаки – ми думаємо, що це наші, а це вже противник знайшов.
Або от хоче піхота пройти вперед, і нам треба перенести вогонь з однієї цілі на іншу – щоб вони йшли за нашим розривом. Якщо взаємодії не буде, ти будеш далі "валити", от тільки уламки полетять уже по своїх.
Так само з аеророзвідкою: перший снаряд не завжди може впасти на ціль, він може впасти збоку, тому треба зменшити зум, вирахувати місце падіння, скорегувати та працювати далі. А це все – спілкування.
– Чи можлива сьогодні робота артилерії без коригування аеророзвідки?
– Теоретично – так, але не бажано. Без коригування працюють у виняткових випадках. Навіть по натівських стандартах, по статуту артилерії польової армії США – немає стрільби по цілі, яка не спостерігається. Буржуї вміють гроші рахувати – вони порахували, що це дуже дорого.
– Натомість росіяни накидають "квадратами"?
– Раніше так було, зараз вони так уже не працюють. Вони або корегують за допомогою "Орлана", або використовують "Ланцети". Тобто вже більш точково б'ють.
– До речі, а чи використовуєте ви приманки – макети техніки?
– Так. Частину макетів ми самі виготовляємо, частину нам привезли волонтери. До них є акумулятор з провідником – вночі схоже на реальну гармату. Ну і сміття там поряд розкидаємо, щоб подавати ознаки життєдіяльності. Періодично люди ще їздять смажити туди сосиски.
– Це дає результат?
– Так. Ми не завжди це бачимо, але іноді особовий склад заїжджає в місця, де стоять приманки, і кажуть, що поряд є розриви. Але "Ланцет" ми поки що не зловили.
– А от, наприклад, піхота виявила ціль, повідомила про неї вам, і що відбувається далі – яка послідовність дій?
– Є декілька шляхів. Перший: піхота щось бачить і напряму виходить на мене через чат бойового управління, дає орієнтовні координати і просить нанести вогневе ураження. Якщо немає інтернету, то в хід ідуть радіостанції, але це довший шлях.
Зараз майже в усіх піхотних батальйонах є Mavic, у деяких – Matrice, у супермодних – навіть "крила" якісь, тобто безпілотники літакового типу. І все – вони кидають стрім з дрона. Мені навіть не обов'язково давати координати, я бачу, де знаходиться ворог, і наношу туди ураження.
– Яка швидкість вашої реакції на таке повідомлення?
– Якби ми зараз з вами щось побачили (киває на монітори – УП), то хвилини три – максимум п'ять, і там би ліг снаряд.
Установка може просто розвернутися і вистрелити, а, можливо, їй треба буде час на переміщення, приведення в бойове положення, відпрацювання дій навідників – тоді це хвилин 20-30.
– Якою має бути мінімальна ціль, щоб ви відкрили по ній вогонь? Скільки людей, який тип укріплення, яка техніка?
– Усе залежить від обстановки. Може бути таке, що і по трьох людях треба вогонь відкрити, наприклад, якщо це оператори БПЛА.
Жаліти снаряди на "хробаків", як їх називає Мадяр, не треба, бо вони більше шкоди принесуть, якщо їх залишити. Тобто установки "менше 10 людей – ми вогонь не відкриваємо" немає.
От на Соледарі ПВК "Вагнер" розробила тактику дії малими групами без техніки, щоб ми не залучали по них артилерію. Тобто 3-5 людей з лопатами йдуть "закопуватися", одразу до них підтягуються штурмові групи, і так вони потрохи сунуть уперед. Класичного наступу – колони, ротні, взводні на техніці – на нашій ділянці немає.
– Застосування такої тактики ви помітили саме на Соледарі? На Харківщині, Херсонщині такого не було?
– Ні, раніше такими маленькими групами вони в атаку не йшли.
У них, до речі, теж снарядів уже не стільки, як на початку. Навіть не снарядів, а зарядів. Тобто снаряд – це є чугунна болванка, вона може бути і 1941, і 1943 року, і їй нічого не буде, якщо її ніхто не впустив і не тріснув.
А от порох, тобто заряд, псується. Ми ж жили в одній державі, точніше правильно говорити – ми жили під окупацією Радянського Союзу. Знаючи, які в них склади і як на них це все зберігають, я впевнений, що в половині там пороху вже нема. Тому вони теж зараз дуже економлять.
Порох же не насипаний у банку, він зберігається у спеціальних мішечках, а мішечки з часом рвуться. Відповідно, початкова швидкість снаряду вже буде не така. Не вийде, щоб усі снаряди, як цукерки, лягли в одну тарілку.
– А що з якістю тих зарядів, які Україні передають партнери?
– Усе якісне, немає питань. От ми отримували 152-гі боєприпаси болгарські – по них видно, що їх добре зберігали. У них підхід до зберігання був кращий, ніж у нас до війни.
Бахмут, Соледар, Сирський
– Наразі ви працюєте на бахмутському напрямку, а точніше – на північ від Бахмута. Як давно ви сюди зайшли?
– У середині листопада, числа 17-19.
– Якою на той момент була оперативна обстановка? За моїми спостереженнями, до початку грудня ситуація в Соледарі, зокрема завдяки стійкості 93-ої бригади, була більш ніж стабільною.
– Не можу сказати, що все трималося на 93-ій.
Справа в тому, що росіяни, як я вже казав, змінили тактику. Спочатку вони і технікою заходили, і великою кількістю людей, а потім почали працювати дрібними групами.
Пам'ятаєте, ще у 2015-2017 роках була тактика жаб'ячих стрибків? Ось зараз вони почали її застосовувати – лізуть маленькими групами по 100-200 метрів.
Якби вони йшли колоною, відкрив вогонь, знищив техніку – половину поранило, половина розбіглася. А три людини спіймати важко. Єдиний варіант – знайти місце, на яке їх підвозять і з якого вони цими малими групами розходяться.
Ну і в мінус нам зіграла погода. Тепла зима, низька хмарність, відповідно БПЛА, які можуть літати на велику відстань, дуже рідко працюють. Скажу за себе – у мене рідко бувають ситуації, коли я можу подивитися на 15-20 кілометрів уперед.
Тому вирахувати два "Камази", які привозять "вагнерівців" у точку вивантаження, з якої вони потім розходяться, дуже важко. Буде погода – будемо працювати інакше.
– Зараз, під час нашої розмови, надворі ясна погода – вона більше працює на вас?
– Якщо погода ясна, то починають працювати їхні "Ланцети" – тут усе взаємопов'язане. Це закон збереження енергії: хороша погода допомагає і нам, і їм, погана – заважає і нам, і їм. Хоча в погану погоду вони однаково групами по 3-5 людей будуть сунути. Можливо, тому така ситуація (в Соледарі – УП) і склалася.
– Що означав приїзд генерал-полковника Олександра Сирського на бахмутський напрямок?
– Нічого про це не можу сказати.
– Ви були на його зустрічі з місцевими командирами?
– Ні.
– А як ви взагалі відреагували на його приїзд у Соледар? На місто тоді вже починався масований штурм.
– Ну а чому там було дивуватися? Найважчий напрямок, приїжджає командувач. Я б на його місці теж так зробив, щоб конкретно розібратися по місцю, вникнути, а не тільки приймати рапорти й доповіді підлеглих.
Ніхто після такого не скаже, що він там відсиджується, ховається, а сюди тільки накази присилає. Це особистий приклад хоробрості, він не тремтить за своє життя.
– Після його приїзду у вас якимось чином змінилися задачі на цьому напрямку?
– Це для піхоти може щось змінитися, а мені за великим рахунком байдуже – що оборона, що наступ. Єдине – у наступі треба більше робити переміщень.
Тобто на мене, на бригаду, на виконання завдань його приїзд ніяк не вплинув. Машини працюють – ураження наноситься.
– Чи зможе, на вашу думку, українська армія втримати дорогу "Бахмут-Сіверськ", яка проходить через Соледар і з якої йде гілка на Слов'янськ, Краматорськ?
– Тут не можу дати жодного прогнозу, забагато невідомих. Усе залежить від погоди, наявності боєприпасів, морально-психологічного стану військовослужбовців. І от навіть від такої штуки як вакцинація від ковіду чи грипу (посміхається – УП).
(За даними УП, станом на 6 лютого частина дороги Бахмут – Сіверськ перебуває під контролем російської армії. Гілка на Слов'янськ, Краматорськ, частина дороги М03, що розташована ближче до Соледара, перебуває під вогневим контролем української армії).
– А чи впливають, до речі, на морально-психологічний стан військових новини про постачання західної зброї, тих же Leopard?
– Звісно, що впливають. Усі розуміють, що кожна додаткова гармата – це щонайменше 15 уражених цілей за день. Це ж який ріст вогневого впливу на противника! Вони ж там теж не безсмертні.
– Яке співвідношення української та російської артилерії на Бахмутському напрямку?
– Станом на зараз – один до одного.
– Ми днями піднялися на вершину між Часовим Яром і Бахмутом і спостерігали за роботою української та російської артилерії – моментами здавалося, що українська артилерія працює навіть потужніше.
– А я можу сказати, чому наші більше стріляють – та ж взаємодія. Коли наша піхота просить нанести вогняне ураження, ми їм не відмовляємо. А тим хлопцям їхня артилерія не надто допомагає. Вони вважають, що якийсь снаряд коштує дорожче за звільненого "зека".
Але тут теж розслаблятися не треба, бо може бути таке, що вони накопичують боєприпаси і не хочуть витрачати їх на підтримку 5-10 людей. "Бабы еще ж нарожают, а снаряды надо покупать".
– Я правильно розумію, що в української армії є сили і засоби, щоб надалі утримувати Бахмут?
– Є.
– У найближчі місяці, наприклад, до березня ми ще будемо тримати цей напрямок?
– Точно не можу сказати. Там у чому основна ідея… Тримати, щоб тримати? Якщо будуть вигідніші рубежі або противник ще більше почне тиснути… У нас же "бабы не нарожают" – ми найбільше цінуємо людей.
Тим паче, якщо це нормальний навчений і вмотивований солдат, ключовий фахівець, то його втрата означатиме провал на напрямку. Неважливо навіть, яке туди йде забезпечення: немає фахівця – усе.
Все залежатиме від обстановки. Поки що вони не заводять туди важку техніку на штурм. До весни, думаю, можна працювати.
Ольга Кириленко, Дмитро Ларін, УП
