"Песимісти не виживають на війні". Як син КДБіста став націоналістом, пішов у Французький легіон, а тепер воює за Україну. Аудіоверсія
24 листопада 2022 року на Харківщині загинув Валерій Краснян на псевдо "Барс". У 2018-му його фотозображення перетворили на одну з воскових фігур захисників Донецького аеропорту для експозиції в столиці.
Якби не інтерв'ю, яке Барс дав "Українській правді" за п'ять місяців до своєї смерті, його ім'я нічого б не сказало широкому загалу. Як і багато природжених воїнів-добровольців, він не любив піар та славу.
"Зліпили з мене героя (воскову фігуру – УП) без мого відома, – обурювався Барс під час бесіди. – Є хлопці, які більше на це заслуговують".
Один із тих, кого, вочевидь, мав на увазі Краснян, – його побратим та тезко, 50-річний Валерій Бондаренко з позивним "Француз". Він також був у підірваному позашляховику, в якому загинув Барс.
Життя Валерія Бондаренка, як і Барса, схоже на блокбастер. Він народився в сім'ї офіцера КДБ, але став українським націоналістом. Наприкінці 80-х служив у Нагірному Карабасі.
Міг стати архітектором, але потрапив з радянським паспортом у Французький іноземний легіон. Багато років жив у Європі, будував яхти, а потім пішов на Майдан та в батальйон "Айдар".
Ми зустрілися з Валерієм Бондаренком у приватному будинку на Київщині, де він оговтується від нещодавніх поранень.
"Це був бойовий вихід, – розповів він про загибель Барса. – Приїхали, поставили машину в "сірій зоні". Відпрацювали та повернулись назад. Барс тільки завів двигун, передачу ввімкнув назад – пролунав вибух. Нас замінували, підклали вибухівку. Впевнений, що за допомогою місцевих колаборантів.
У мене пошкодило руку, ногу, ребра, легені, око. В руці арматурина стоїть, в нозі так само. Через пару місяців, сподіваюсь, хоч помаленьку, але почну ходити. Все це – робочі травми. Якщо мене не спишуть, то повернусь у підрозділ, і далі працювати".
Журналiсти УП спілкувались із Валерієм Бондаренком, поки він готував борщ за рецептом з Непалу.
"Я – буддіст, – пояснив Француз. – У Катманду зустрів українців, нащадків тих, хто там опинився ще багато десятиліть тому. Там я дізнався про найкращий борщ у світі – на телячих хвостах із печеним бурячком. Без капусти, без томату. Жодної заправки! Так, як робили в давнину".
До великої війни Валерій готувався в Італії, де мешкав багато років та куди повернувся після боїв 2014-2015 років на Донбасі. Коли 23 лютого 2022-го він побачив новини про чергову масовану кібератаку на українські держсайти, то зрозумів: почалось – треба їхати.
Бондаренко добирався до кордону разом із волонтеркою Оксаною Федьків з Брешії, на її авто. Гнав так, що потім прийшло штрафів на 3000 євро. В Києві Француз був вже 25-го лютого. Декілька місяців він разом із Барсом воював у складі Української добровольчої армії (УДА) Дмитра Яроша, а потім вони пішли у 107-му окрему бригаду тероборони.
В інтерв'ю УП Француз розповів про украïнський рекет 90-х у Чехiï, про добровольцiв, стандарти НАТО та вiдсутнiсть демократiï в армìï, про смерть та життя вже, а не потiм.
Далi – пряма мова.
Прапор перемоги
Я народився в Коломиї в сім'ї військового. Батько служив в одному з гарнізонів радянських військ у Германії. Працював у Комітеті державної безпеки, переслідував "бандерівців".
Він часто приносив додому якісь документи, а я мав можливість їх читати. Мені вже тоді було цікаво, чому людей, які борються за себе та свої домівки, називають злочинцями.
Одного разу – здається, це був десь 1984 рік, коли я ще був малим – ми з моїм "колегою" вкрали вдома червоно-чорний прапор. Не знаю, звідки взяв його батько. Можливо, якийсь конфіскат.
Коломия – містечко маленьке, але там було потужне підприємство "Коломиясільмаш", де робили навісне обладнання для тракторів та інше. На маківку старої, цегляної труби того сільмашу ми червоно-чорний прапор і причепили.
Пожежники намагалися його зняти, ледь трималися на іржавих металевих сходинках. Вони так і не змогли добратися туди, куди вдалося нам. Довелося залучати вертольот.
Батька викликали в "контору", наказали розібратися: "Що за фігня? Ми ж з бандерівцями покінчили!". Він додому – а прапора нема. Батько нічого нікому не сказав, якось цю справу зам'яв.
В мене тоді срака була червоною, а я сам був чорний від люті (сміється). Так почалася моя особиста боротьба з режимом (посміхається).
З дитинства я любив подорожувати, ходити в гори. Зустрічав людей, які завжди були проти Союзу, допомагали УПА. Тому коли ми лізли на трубу в Коломиї, то усвідомлювали, що червоно-чорний – це прапор боротьби.
Якось, коли мені було років 14, один товариш, який супроводжував експедиції нафтовиків на північ СРСР, запропонував полетіти з ним з Франківська в Сиктивкар. Я сказав мамі, що йду на тиждень в гори.
З Сиктивкара нас вертольотом перевезли в Троїцько-Печорськ, а далі на всюдиходах по тайзі – прокладати лінію електропередач.
Я бачив багато кинутих поселень та колишніх таборів. Зустрічав місцевих, що залишилися – нащадків українців. Чув розповіді, як людей завозили в "теплушках" по залізниці, що просто вела в тайгу. Там їх кидали посеред снігів. Тим, кому пощастило знайти якісь інструменти та знаряддя, вдавалось вижити.
Коли я подорослішав, зі своїм батьком не контактував. Він, мабуть, вважав, що Бога за бороду схопив, пішовши на ту службу. Вона його дуже змінила. Він жив тільки своєю роботою. Але не був ідейним. Ідейних комуністів немає.
Всім, хто хотів бути частиною системи, вона давала якийсь зиск. Їм та система подобалась, тому що давала владу, можливість себе проявити.
УРА, "Айдар" та ДУК
Перед розвалом СРСР я поступив до військового морського училища в Ленінграді, але там не втримався. Мене з нього вигнали. Так сталося, що заїхав начальнику в морду (посміхається). Хто знає, як склалася б моя доля, якби не вдарив? Але склалося так, як має бути.
Мене направили служити в Нагорний Карабах. Декілька років тому, коли ми з Барсом (Валерієм Красняном – УП) розмовляли, їдучи в "Айдар" добровольцями, з'ясувалося, що служили з ним в одній точці, тільки на різних блокпостах. Стояли, як подушка, між двома народами, що гризуться між собою.
Я повернувся в Україну в 2013-му після довгих років життя в Європі. На той момент будував яхти, хотів виробляти корпуси тут та продавати на ЄС. Але куди б не їздив домовлятися – в Миколаїв, Одесу, – скрізь казали про відкати. Я сів, порахував, що буде дешевше це робити в Турції.
А потім почався Майдан. Та це вже була зовсім інша історія.
Одного разу Влад Кириченко (засновник видавництва "Наш формат" – УП) покликав у готель "Козацький", в їхній штаб. Він тоді був сотником 13-ої барикади. Сказав, що організовують "Українську Резервну Армію" – УРА.
Я навчав хлопців під Києвом правильно тримати зброю та робити речі, які можуть зберегти їм життя. Багато хто з них пішов з Майдану на передову. А потім не витримав і я. Були пропозиції по батальйону "Донбас". Але ми обрали Луганський напрямок та поїхали воювати з "Айдаром".
Тоді був великий напряг зі зброєю. Наприклад, ДУК (Добровольчий український корпус – УП) взагалі починався з декількох рушниць та гранат (посміхається – УП).
Якось я мав їм перевезти зброю. На одному з блокпостів мене здали. За статтею 263, частина перша та друга, мали мене посадити. Але виправдали. Справу закрили.
Я інструктував хлопців з ДУК, коли вони базувалися в Дніпропетровській області. Потім повертався до Києва, навчав нацгвардійців та ментів. Багато разів повертався на Луганщину. Були й Піски, Опитне, ДАП. Весь 14 та 15 рік пройшов на Донбасі.
Після поранень і контузій виїхав назад, до Італії, відновив всі контакти, почав працювати. Але не сумнівався, що буде велика війна, що москалі нас просто так не лишать.
Ми з хлопцями були готові до активної фази.
Легіон
Після радянської армії я повернувся додому і одразу опинився у Польщі. Жив в сім'ї одного з відомих архітекторів, студіював польську і з його сином Себастіаном поступив до Політеха на архітектуру. Себастіан зараз живе і працює в Нью-Йорку за спеціальністю.
В Польші я отримав бакалавра, працював інженером з техніки безпеки на будовах. Потім з фірмою переїхав до Чехії, де вирішив допомогти нашим заробітчанам – попросив шефа брати їх на підсобні роботи. Але то виявилася ведмежа послуга.
В ті часи в Чехії був сильно розвинений рекет, саме український. Були там мукачевські хлопці, спортсмени, які щемили заробітчан. Брали мзду в так званих "обитовнях", гуртожитках.
Коли дізналися про мене та про те, що я допомагаю нашим, пару раз навідувалися до мене. Врешті сталася бійка. Я потрапив у лікарню зі зламаною щелепою, а один із них – зі зламаними ребрами та пробитою головою. Після лікарні був суд, ми мали покинути країну протягом 24 годин.
Повертатися в Україну бажання не було. Я не розумів, що там коїться. Якісь купони ходять, ще якась фігня. Я опинився в Мюнхені, там десь тиждень працював нелегально з турками на автосервісі, поки туди не навідалася поліція. Побачив патруль, коли йшов на роботу, та вже ніколи туди не повернувся.
Я захотів поїхати до моря. Автостопом добрався до Франції, до Страсбурга. Там, на вокзалі, поки чекав поїзд, побачив рекламу Французького іноземного легіону. Часу до рейсу в мене було багато, а грошей – ні. Вирішив піти за адресою, просто глянути, що там.
Постукав у браму. "Документи маєш?" – запитали в мене через віконце. Просунув радянський паспорт. "Такої країни вже не існує", – почув у відповідь. "Але в мене інших документів наразі немає", – сказав я.
Коли я служив у Південній Америці, у Французькій Гвіані, трохи посадив своє здоров'я: інфекції, життя у вологості, Амазонка, тренування по груди у багнюці та воді. Я розумів, що на другий контракт мене вже не вистачить.
Але всі справи в легіоні так і не вдалося закрити, тому що під час відпустки в Іспанії ми з хлопцями трохи набідокурили (посміхається) – винесли вікно в ресторані. Мені довелося робити швиденько ноги до сестри в Італію. Потім я просто про***бав момент, коли мав за договором повернутися у Гвіану.
Після розвалу СРСР вперше додому я повернувся у 2005 році. Побачив зміни, але не такі, щоб мені захотілося залишатися тут.
Було багато хаосу, люди хотіли всього, але не мали бажання працювати. З'явилась свобода, але ніхто не знав, що з нею робити.
Я покрутився місяць та повернувся назад в Італію.
Добровольці
Те, що ми робимо на війні – просто чоловіча робота.
Я завжди казав своїм хлопцям: "Якщо ви сьогодні повертаєтесь із завдання, значить, Боженька витягнув вам гарного туза. Ви виграли джекпот".
Боятися смерті? Ми рано чи пізно всі помремо. Єдине питання в тому, що саме ти боїшся залишити по собі. Всі ми підемо звідси. Але як? Особисто я не хочу піти старим дідом, якому молоді та гарні дівчата будуть міняти памперси. Не хочу бути обузою. Це найбільший мій страх.
Що я залишу після? Слухай, якщо хтось про мене колись згадає з посмішкою, це вже буде супер. Більшого і не треба.
Гумор та посмішка на війні розвіює тугу людей, які там стають песимістами. Інколи гумор твердий, болючий для когось, але без нього неможливо, він допомагає вижити.
Якщо на фронт потрапляє песиміст, у нього починається ще більший депресняк. Він замикається в собі, а потім кричить, що все пропало, ми всі загинемо. Такі не затримуються надовго у бойових підрозділах і не виживають на війні.
В мене є один товариш, який сам визнає, що страшенний боягуз. Але, тим не менш, він йшов на передок. Казав, що йому дуже страшно, але виконував накази. Працював.
Якось ми вирили спостережний пункт для однієї людини, а цей хлопчина каже: "Воно для мене замале. Я не сховаюся тут! Дай мені лопату!". Я йому кажу: "Обійдешся. Ніякої лопати. Пішов нафіг! Сиди! Тобі тільки спостерігати треба, сюди не прилітає".
Слухай, він за пару годин тільки прикладом від автомата вирив окоп на трьох. Якщо б він цього не зробив, я зараз тут не сидів би (сміється). Коли потім у нас танк херачив прямою наводкою, ми туди вчотирьох забились. Отримали тільки осколкові поранення.
Він пішов на фронт добровольцем. Він боявся. Навіть десь на другій лінії сидів у хаті та не знімав шолом і бронежилет. Він боявся, але завжди йшов виконувати накази.
Серед добровольців є такі, що чекали на райдужну картинку. Думали, що прийдуть і їм скажуть: "Ой, які ви молодці! Дякуємо, що прийшли!".
Насправді, все не так. Насправді, їх кидають в бій, тому що ті, хто сидить у конторах, хто займає інтендантські посади, трясуться просто, правдами і неправдами підсиджують, випихають інших, аби тільки їх самих не відправили на передок.
Є деякі офіцери ще старої, радянської школи, які колись щось закінчували, а тепер стають командирами батальйонів, комбригами або замкомбригами, i вони все роблять, щоб залишитися позаду.
Найважче з людської точки зору на війні, коли мусиш посилати людей у бій, а їм здається, що всі підставили їх.
От, наприклад, якась людина навчалась, закінчила військову кафедру, щоб відкосити від армії. Зараз її мобілізували, зробили офіцером, поставили керувати. Йому дають завдання вести людей, а він не може. Починає у фейсбуках писати, що їх кинули, що генерали – п***раси.
Дуже важко пояснити людям, що це – війна. На війні по-іншому не буває. Важко пояснити, що демократії в армії немає. В армії є тільки накази та їх виконання.
Бути реалістами
Москалів не зупинять ані 20, ані 30 або ще 100 тисяч їхніх вбитих солдат. Вони будуть лізти постійно, на жаль. Якщо тільки ми не розвалимо ту імперію зсередини – коли кожний народ, який там є, матиме своє урядування.
Мати вигляд людини – не значить бути людиною. Москалі – не люди.
Вони не знають іншого стану речей, ніж бути рабами. Вони не знають, нащо потрібна взагалі свобода. І вони завжди будуть вороже ставитися до тих, хто хоче бути іншими, жити краще за них. Вони самі нормально не живуть й іншим не дають.
Вони нічого не хочуть розуміти. Розуміння – це не про них. Їм тільки потрібен цар, який буде вказувати, як жерти, срати та спати. Який буде розказувати їм, що вони – самі великі.
Для того, щоб перемогти цього ворога, українцям потрібно бути реалістами. Дивитися тверезо на стан речей, які є в нашій армії, які є в армії москальській.
Вони будуть і далі закидати нас м'ясом. Збройні сили жодної країни нам не допоможуть. Нам допоможуть хіба тільки співчуттям та наданням зброї.
Треба навчати наших людей боротися, йти далі вперед, а не тільки оборонятися. Для цього треба організовувати резерви.
А у нас як? "Я вже був на передку, хватить з мене! Хочу додому, на ротацію. Хай інший йде служить!". А інший, с***ка, ховається у барі в Солотвиному.
У нас в країні пасіонаріїв не більше 10%. А всі решта… Просто живуть і чомусь вважають, що вони настільки поціловані Богом, що до них нічого не прилетить. А коли прилітає: "Чому я?". Тому що війна! Для того, щоб її не було, треба щось робити.
Якщо кожний з нас не буде працювати на перемогу, ми перемоги не побачимо. Ми просто знищимо тих, хто пішов добровільно на фронт. Вони не безкінечні, їхні сили не безкінечні. Їм потрібен відпочинок, щоб знову повернутися в бій, але відпочинку немає.
Кажуть, що успішність наших наступальних дій залежить від якості та кількості зброї. Гітлер теж колись сподівався на якусь диво-зброю, а москалі досі сподіваються на "аналоговнєт". І що з того?
В першу чергу важлива людина, її настрій, бойовий дух.
Мене, чесно кажучи, українці 24 лютого здивували. Не думав, що так багато будуть стояти в чергах у військкомати.
Але здивувало й інше, те, що й***ані воєнкоми відмовляли тим, хто мав бути на передку. Дивує те, що й***ані штабісти досі не дивляться на те, яка освіта у людини, що саме вона може зробити.
Інколи у нас так трапляється, що ми комп'ютерами цвяхи забиваємо. Той, хто може якусь аналітику робити чи балістику, риє окопи. При цьому якийсь п***рас, який тільки військову кафедру закінчив, командує цими людьми, але сам ніх***ра не петрає.
Але я розумію, що іншого у нас нема. І країни нема іншої. Чудес не буває. Маємо те, що маємо. Нам треба відштовхуватись від того, що є, та робити правильні рухи.
Вже
В нас немає іншого шляху, як взяти шаблон західних зразків армії та йти по ньому. Його основна перевага в тому, що навіть озброєння, яке нам дають, побудовано за принципами спільної праці. За цим принципом діє все військо.
Нема в арміях НАТО такого, що один підрозділ працює на ордени та медальки, а інший опиняється в дупі. Якщо піхотинець йде кудись, то він розуміє, що командирам там, десь на горі, не треба за магарич добазарюватися, щоб їх прикрили. Він знає, що в операції, на яку його посилають, у всіх є чіткі, різні завдання. І одна-єдина мета.
З професійної точки зору, найважче на цій війні – комунікація між підрозділами. Брак комунікації – це коли одна рука не знає, що робить інша. Це – радянщина в нашому війську.
Треба визнавати свої помилки. І добре, що ми ситуацію трохи виправляємо. Сподіваюсь, будемо ще більше покращувати її, щоб спільно працювати на одну справу, а не кожний на себе.
Ми, українці, завжди робили неправильно. Завжди у майбутньому часі відмінювали те, що мали робити вже.
Час, коли можна було не відповідати за свої вчинки, перекладати відповідальність на інших, пройшов. Ми зараз маємо відповідати за кожний свій вчинок. Кожна людина.
Які меседжі ми постійно чуємо? Плануємо зробити, відбудувати, винайти щось. Плануємо, бл***ь! Є велика різниця між "зробили" і "плануємо зробити".
Ми ще нічого не зробили, а вже вішаємо медальки на шию.
Кажуть, що ми все відновимо.
Давайте спочатку виграємо цю війну.
Давайте спочатку займатися тим, що є зараз.
Давайте зараз займатися пораненими, скаліченими.
Давайте зараз відновлювати армію від і до.
Ми багато чого маємо робити вже, а не у майбутньому. Зараз майбутнього у нас нема. Є тільки сьогодення.
Якщо на тебе буде летіти ракета, ти не будеш думати, як і який будинок побудуєш, коли вона в'***бе. Ти будеш думати, що зробити, щоб вона не в'***бала.
Кожний українець має думати, що йому робити, щоб ця ракета не долетіла. А тим, хто не знає, треба приєднуватися до тих, хто знає і вже робить.
Тільки так ми переможемо.
Євген Руденко, Назарій Мазилюк, УП
