У повоєнній Україні будуть люди, які захочуть узурпувати перемогу і привласнити собі країну – філософ Володимир Єрмоленко
Скільки б ми не повторювали, що війна з Росією триває дев'ять років, для більшості українців вона почалася на світанку 24 лютого 2022-го.
Доки війна не стала частиною власного досвіду, вона завжди про інших − не тут, не зараз і не з тобою. Так само як і смерть.
За рік ми перейшли до життя "за законами воєнного часу". Від нової реальності, яка оселяється не лише навколо, а й в тобі самому, неможливо втекти ані в часі, ані в просторі. Ця реальність завжди з тобою, наче те звірятко із відомої пісні Бетховена – "і мій бабак зі мною".
"Широти реальності, до якої ти звик у мирний час, більше не існує. Простір країн, морів і континентів змінюється простором чітких координат. Реальність стає біднішою – але вона стає гострішою. Об неї можна порізатися. Вона завдає ран. Реальність тут колеться, ріжеться, вибухає, прострілює, простромлює", − написав у своєму есеї про реальність війни український філософ Володимир Єрмоленко.
Діжка Володимира Єрмоленка явно більш простора, ніж та, в якій мешкав один його давньогрецький колега.
Єрмоленко навчався в Києві і Будапешті, докторську дисертацію захистив у Парижі, викладає в Києво-Могилянській академії. Його статті виходять в "Le Monde", "Atlantic Council", "Financial Times", "Newsweek" і "Die Welt". В листопаді 2022-го був обраний президентом Українського PEN.
Проєкт UkraineWorld громадської організації "Інтерньюз-Україна", яким керує Єрмоленко, виріс у медіа про Україну, яке сьогодні говорить зі світом англійською, німецькою, французькою, італійською й іспанською.
"Сидимо в темряві, пишемо подкаст про світло", – так починається пост Володимира про черговий випуск Kult: Podcast. Теми інших випусків подкаста, який Єрмоленко в 2020 році започаткував разом із дружиною, літаратурознавицею Тетяною Огарковою, не менш актуальні: "Час під час війни", "Що таке сюртероризм?", "Що таке зло?".
"Зло грало у дивну гру з добром на початку ХІХ століття, адже воно стверджувало, що є лише маскою та хитрістю блага.
Зло грало у дивну гру з добром на початку ХХ століття, адже воно стверджувало, що "добро" є лише його маскою та хитрістю.
Однак у сучасному світі все стало набагато простіше, набагато очевидніше – і набагато серйозніше. Зло не відчуває потреби "маскуватися" під благо".
11 років по тому він досліджує анатомію зла не з фільмів і книг, а дивлячись на руйнівні наслідки його дій – під час поїздок з гуманітаркою по деокупованих містах і селах України.
Про побачене і почуте під час цих поїздок, про світло як дарунок, особистий досвід війни як докір іншим, зруйнований будинок в оточенні квітів як символ, війну як стимул, перемогу як подолання не лише ворога, а й самого себе Володимир Єрмоленко розповів в інтерв'ю "Українській правді". З незмінною посмішкою чи то монаха-буддиста, чи то Чеширського кота.
"Ми не знаємо, що попереду, світло чи темрява. Все залежить від людського зусилля"
− Зацитую вас: "Філософ, звісно, має вміти мислити складно. Але складність не є сама по собі чеснотою. Інколи правда дуже проста. Інколи мудрість – це проста ясність". Які прості істини вам відкрилися в темряві блекаутів?
– Наша епоха мені дуже схожа на бароко XVII століття, коли популярною була малярська техніка к'яроскуро – світлотінь. Караваджо, Рембрандт, ван Гонтгорст – дуже люблю цих художників.
Це епоха, коли темрява розглядалася як базова точка людського існування. Для Ренесансу світло – правило, для бароко – виняток, рідкісний дарунок.
Мені здається, сьогодні ми ніби повернулися в барокове к'яроскуро.
Західний світ 1990-х після краху радянської імперії вірив у те, що демократія перемогла і це незворотне, попереду лише світло. Капіталістичні країни тоді увійшли в ту саму ілюзію, що раніше комуністичні.
Наш час показує, що ми не знаємо, що попереду, світло чи темрява. Все залежить від людського зусилля.
Світло сьогодні рідкісна річ – не лише в сенсі електрики, звісно, а в метафоричному також.
Світло бачиш лише в темряві. Ти не бачиш його вдень, коли звикаєш до нього. Звикаєш до добра, до якихось позитивних речей, до того, що воно має бути завжди, що за тиждень буде матч твоїх улюблених футбольних команд.
Наша епоха змушує звикати до поганого. Ми бачимо, що світло – людське життя, дружба, щастя, любов в будь-яку мить можуть зникнути, і це змушує цінувати їх ще більше.
− Які філософські ідеї ви переосмислили з набуттям нового досвіду існування? Чи були для вас несподіванки, коли хотілося сказати: а чому ж вони − Камю, Сартр, Вальтер Беньямін, тут можна додати будь-яке прізвище − не попереджали, що так станеться?
− (Посміхається) Сартр – це точно не наш герой.
Кумедна історія – нещодавно під час інтерв'ю французькі журналісти назвали нас з дружиною (дружина Володимира Єрмоленка – Тетяна Огаркова, літературознавиця, журналістка та есеїстка – УП) "Сартр і Бовуар, якби вони чинили спротив".
Для сучасних французів ми такий собі антипод Сартра і Бовуар, до яких зараз у Франції критично ставляться через те, що під час окупації Парижу нацистами вони прекрасно почувалися. Не складно уявити, як ми будемо ставитися до людини, яка, приміром, в окупованому Херсоні готувала прем'єри в театрі.
Взагалі ми маємо переосмислювати спадок європейської і світової філософії − через наш досвід намагатися давати відповіді на ті питання, які вони ставили.
Важливо, що українці сьогодні перестали бути тільки учнями – спочатку нас змушували бути учнями в Російській імперії, потім у Радянській імперії. В 1990-2000-х ми почали відриватися від цього і намагалися бути учнями Заходу. Зараз ми вчимося у Заходу, але водночас вчимо Захід.
Із щоденника Володимира Єрмоленка. 13 грудня 2022-го
"Жорж де Лятур. "Святий Йосиф заводить генератор під час блекауту в Броварах". Початок XVII століття.
Примітка художника на звороті. "Спраглим до знань і всесвітньої мудрості роздають інтернет у кав'ярні при свічках. Драматичні часи. Рсн пзд. Мистецтво з вами".
"Формула нашого часу – звичайні люди роблять незвичайні речі"
− Що вразило вас найбільше під час поїздок на деокуповані території?
− Ми бачили абсолютно зруйновані села, де місцевих або взагалі не залишилось, або залишилось кілька людей. В такому селі ми були нещодавно – Кам'янці під Ізюмом. Це села, куди люди навряд чи повернуться. Там майже жодного вцілілого будинку не залишилося, і таких сіл все більше, що довше триває війна.
Жахливо, коли гинуть діти. В селі Безруки ми говорили з жінкою Аллою, яка втратила свою доньку і онуку – 8-річну дівчинку. Та читала книжку на подвір'ї, коли прилетіла касетна бомба. Це абсолютна вирва, діра людського болю, про яку важко щось говорити чи писати.
Ми не маємо сприймати слова про незламність надто патетично. Багатьох людей війна ламає. І герої вмирають, і ті, хто вижили, ламаються.
Але для мене один із головних символів того, що відбувається − оточений квітами зруйнований будинок в Макарові, який ми бачили влітку. Туди приходила жінка і висаджувала квіти. Або два зруйновані будинки на одній ділянці в Мощуні − люди повернулися на ці руїни, аби займатися своїми городами.
Ця прив'язаність до землі – важливий образ. Він про ствердження буття на межі небуття, попри всі обставини, попри саму смерть.
У нас з Олександрою Матвійчук, нобелівською лауреаткою, здається, одночасно з'явилася формула нашого часу – звичайні люди роблять незвичайні речі. Це бачиш в Україні скрізь – і у війську, і серед цивільних людей. І це те, що об'єднує.
− Досвід війни у всіх настільки різний. Мабуть, складно говорити, що вона об'єднує суспільство.
− Війна водночас і об'єднує, і роз'єднує.
З одного боку, країна урівнюється. Старі ієрархії − між багатими і бідними, тими, хто має владу, і хто не має, між медійними людьми і "звичайними" − сьогодні не мають такої ваги, як у мирний час.
З іншого боку, всі ми отримали досвід війни, але у кожного він свій.
Хтось втратив рідних, і цей біль з ним назавжди, а для когось війна − це картинка в мережі. Все одно чужа смерть – це чужа смерть, рана, яка швидко загоюється. А смерть рідних не загоюється ніколи.
Хтось на фронті вже рік і їх не ротують, хтось весь цей час у тилу.
Хтось залишився в країні, хтось поїхав, і вони відчувають провину перед тими, хто залишився. І це бетонною брилою на них лежатиме, якщо вони не зможуть з цим впоратися. А впоратися можна, лише якщо ти перетворюєш цю брилу на дію.
Таких нюансів стає все більше, що створює напруження між людьми. Чим більше ти їздиш ближче до лінії фронту, тим більше це відчуваєш. Фронт і тил уходять одне від одного на все більшу дистанцію.
Я не знаю, що з цим робити. Єдине, що можу сказати – особистий досвід війни кожного не має бути докором іншим. Є люди, які, можливо, мають право на такий докір. Але чим більше вони будуть у такій позиції до інших, тим більше замикатимуться в собі. Бо інші люди, звісно, ставитимуть захисну стіну.
Сьогодні дуже важливо, наскільки це можливо, відновлювати єдність.
Тил має розуміти, наскільки складно бути у війську, навіть фізично. І не має бути в ілюзії "ще 2-3 тижні і перемога", "ось нам дадуть танчики, і ми їх поженемо".
Тим, хто у війську, я би сказав таке: фронт без тилу теж не виживе, має працювати економіка, хтось має волонтерити, залишатися з дітьми. Тому все дуже взаємопов'язано. Це і є суспільство.
Із щоденника Володимира Єрмоленка. 5 липня 2022-го
"Волонтер Василь у Бородянці розповідає нам про свій найбільший страх: російські бомбардувальники, які літали так низько, що ледь не зачіпали верхів'я дерев.
Дерева для людини часто були найвищою точкою людського світу. Дерево – це сходи в небеса. Дерево – це те, що поєднує підземний світ зі світом небесним. Світ мертвих зі світом ненарожденних. Дерево − це і є життя.
І раптом в цій точці контакту з небом на тебе несеться ця залізна чортівня. Світ демонів і світ ангелів міняються місцями.
Дерева теж страждають від цієї війни. У місцях боїв вони посічені, безголові. Можливо, вони найдовше збережуть свої рани. Будинки відбудують, а дерева стоятимуть роками, поранені. Порожніми тростинками, крізь який раптом припинився вічний кровоносний рух між землею і небом. Між світом померлих і світом ненарожденних".
"Це дико звучить, але ми маємо перетворити війну на стимул"
− Які особисто ваші екзистенційні уроки з цього періоду життя?
− Головний урок – те, що наша цивілізація – це немовля, і наша країна – це теж немовля. Ти ставишся до неї не як до того, що тебе подавляє, а як до того, що може зникнути. Мабуть, це усвідомлення, що і ти без країни не виживеш, і країна без нас усіх помре.
Інший урок – війна це зло. Були різні концепції щодо війн. Дехто стверджував, що вони сприяють переродженню, спричиняють стрибки у свідомості людини і людства. Але у війні завжди більше шансів на те, що тебе знищать, ніж на те, що ти встигнеш переродитися.
Третій урок – війна вчить відчуттю рідкісності тих речей, які для нас справді важливі. Дружба, любов, рідні місця, рідні люди, домівка. Все те, що ми, здається, навчилися наново цінувати.
Ще один особисто мій урок − я зрозумів, що практичні дії мають терапевтичний ефект. Якщо ти відчуваєш страх, розчарування, депресію, провину, найкращий спосіб з цим впоратися – діяти. Якісь дії можуть бути спрямовані на допомогу війську, якісь – на підтримку своїх звичок, того, що ти любиш, якісь – на виховання дітей, але практичні дії – це те, що рятує щодня.
Ну і останнє − чітке відчуття, що ми перестаємо бути німими. Україна була в центрі історичних вихорів все ХХ століття. Але ми були лише територією, за яку боролися інші. Зараз ми точно маємо свій голос, який чують у світі і який чуємо ми самі.
− З чим ми маємо вийти з війни, окрім повернення територій?
− Сьогодні наша національна ідея − виграти цю війну, зберегти демократію, тобто множинне суспільство, і бути готовими до наступних війн.
Повернення територій у кордонах 1991 року − це буде, без сумніву, перемога, але цього буде недостатньо. Перемога для нас буде процесом, а не якоюсь окремою подією. Це перемагання.
Польський письменник Кшиштоф Чижевський нещодавно сказав, що Україна дала світові нове слово − слово "перемога", яке має сенси, відсутні в багатьох інших мовах. Пере-мога, тобто подолання не лише ворога, а й самого себе. Знайдення всередині себе нової змоги, спромоги. Це глибока трансформація суспільства.
Крім того, навіть після відвоювання наших земель і повернення наших людей Росія може лишитися імперією − в чиїй конституції зараз п'ять наших регіонів, які вона вважає "своїми". Тому кінцева перемога − це створення умов, за яких Росія більше не зможе на нас нападати. А відтак зміни в самій Росії. Її деімперіалізація.
Це дико звучить, але ми маємо перетворити війну на стимул. Можливо, подивитися на досвід Ізраїлю – на те, як постійний стан війни стимулював технологічний розвиток цієї країни.
А головне, що ми маємо зберегти – відчуття власної сили. Ми не маленькі люди, кожен із нас здатен змінити реальність, має право, має голос, має силу.
Власне, це те, чим відрізняється справжня демократія від авторитаризму.
"Хто, як не я", – каже людина справжньої демократії.
"Хтось, тільки не я", – каже людина за авторитаризму.
Тому ми й бачимо в московській системі всі ті наративи – "а що ми можемо змінити?", "ми маленькі люди", "я не цікавлюся політикою", "я не можу на це вплинути".
Коли я кажу "справжня демократія", усвідомлюю, що Захід також має проблему вислизання відповідальності. Приклад – Німеччина, де сьогодні фактично вичавлена відповідальність.
Філософ Тарас Лютий нещодавно зацитував Канта: "Неповноліття означає неспроможність користатися власним розумом без керівництва когось іншого. Такий стан виникає тоді, коли бракує не розуму, а лише рішучості і відваги користуватися ним без стороннього керівництва". І згадав Олафа Шольца, який фактично каже: "Якщо ви всі погодитеся надати танки, тоді і я за вами піду. Тобто в мене немає жодної волі, я іду в фарватері".
Для України дуже актуальна сковородинівська ідея того, що кожен із нас є сосудом − неважливо, ти великий чи маленький, важливо, аби ти був наповнений.
Цей урок повинен залишитися з нами. Це насправді дуже важливо для нас і в повоєнній Україні, коли обов'язково будуть люди, які захочуть узурпувати перемогу і привласнити собі країну.
Якщо ми вийдемо з війни з однією партією і зачищеним політичним простором, навряд чи ми захочемо в такій країні жити. Тому я є критиком таких речей як Єдиний телемарафон. Можливо, навесні 2022-го це мало сенс, зараз це не має сенсу.
Не треба боятися конкуренції ідей і відновлення нормального політичного процесу.
Із щоденника Володимира Єрмоленка. 9 травня 2022-го
"В одному з сіл у Київській області місцеві мешканці повісили на в'їзді табличку з назвою села. Але іншого села. Теж Київської області. Але з іншого боку Києва.
Географічне маскування, рівень топ. Уявив собі, як рф-солдати вкотре проклинали би свої карти 1987 року.
Може, і з Києвом про всяк випадок так зробити? Повісити, наприклад, "Гаага"?
Чи взагалі всі таблички з географічними назвами замінити, наприклад, на японські.
Такий тріп для рф-солдата. Вийшов з Бєлгорода, бац − і ти в Токіо".
"Путінізм – реванш тих, хто в епоху Брежнєва був молодим"
− Росіяни прийшли в Україну, аби її денацифікувати, і їм це навіть вдалося, але є нюанс. Вони денацифікували Україну, позбавивши від себе, тобто від ілюзій навіть у тих, у кого вони були. Які інші парадокси цієї війни з мемом "але є нюанс" ви б згадали?
− Все, що росіяни роблять, йде всупереч їхнім зявленим цілям – мабуть, в цьому і є головний парадокс.
Вони хотіли відсунути НАТО від своїх кордонів, вони його підсунули до самих кордонів.
Хотіли послабити Україну – вони її посилили.
Хотіли, щоб світ забув про Україну, сьогодні про неї знають навіть ті, хто не знав про наше існування.
Хотіли знищити українську ідентичність – вони її зміцнили.
Хотіли переконати світ, що вони не імперія – переконали світ, що вони імперія.
Брехня − той бумеранг, який б'є по них самих. Власне, це історія Едіпа. Вони відчувають своє майбутнє, крах своєї імперії і намагаються цей крах відсунути у часі. Все так само як в едіповій історії, коли ти знаєш майбутнє і наче робиш кроки, аби його уникнути, але саме ці кроки прискорюють прихід невідворотного.
Володимир Єрмоленко: Росіяни ведуть війну не проти України. І навіть не проти Європи. Вони ведуть війну проти реальності. Вони надто ненавидять реальність, щоби її терпіти
− Росія б'є по Україні ракетами Х-55, які Україна в 1999 році віддала Росії як погашення боргу за газ. Путін каже, що так звана "СВО" – це спроба припинити війну, і фотографується з Лукашенком в музеї на фоні картини "Явище Христа народу". Таке враження, що ми потрапили в постмодерну воронку суцільного абсурду. Як із неї видряпатися на рівні сенсів?
− Дозволю собі не погодитися з вами. Постмодерн – епоха креативної гри, спроби поставити старі культурні коди в нові контексти. А в Росії зараз не постмодерн, а некрофільська культура, яка взагалі не здатна створювати сенси.
На відміну від фашизму путінізм є ідеологією старих. Подивіться на обличчя цих людей, ніби хтось висмоктав з них життя. Це люди якоїсь неймовірної тоски, які втратили будь-який вітальний порив. Путінізм скоріше можна порівняти з брежневізмом або з епохою Андропова. З одного боку, гебістьська лінія, з іншого – епоха старців.
Мені здається, що путінізм – реванш тих, хто в епоху Брежнєва був молодим, які відчули, що у них вкрали молодість, і вони вдалися до реваншу. Вони не сприйняли хаос 1990-х і, прийшовши до своєї старості, раптом захотіли повернути собі якусь таку сталінську силу. Путін хоче бути схожим на Сталіна, але це імітація − насправді він схожий на Брежнєва.
Це культура, яка вбиває будь-який сенс, призводить його до мертвецького смороду. Береться нібито хороша ідея і перетворюється на жах. Ідея боротьби з нацизмом – справді хороша, всі ж хочуть боротися з нацизмом, ніхто з притомних людей не каже, що нацизм – це добре. І навіть вона перетворюється на жах.
Головна мета російської пропаганди – забрати сенс у слів. Вони ж насправді нас імітують – ми говоримо, що зараз відбувається війна проти імперії. І вони кажуть про війну проти імперії, тільки проти "імперії англо-саксів". Ми кажемо про геноцид українського народу, і вони кажуть про "геноцид русских".
Тому я би вибирався з цього жаху, з цієї антиутопії поверненням до здорового глузду, до природних сенсів слів. Називати війну війною, мир – миром, злочин – злочином.
Із щоденника Володимира Єрмоленка. 8 квітня 2022-го
"Після кожного такого жаху ти думаєш, що далі вже не можна. Що це дно пекла. Виявляється, можна. Бездонная русская душа нам показує бездонність свого пекла.
Я завжди говорив, що головна проблема російської культури і російського мислення − її нездатність відчувати межі. Її ненависть до пропорції і балансу. Її любов до крайнощів та екстремів. Але в мисленні, яке стирає межі, руйнує пропорції між речами і сенсами, зрештою стирається розрізнення між добром і злом. Вони зливаються десь там, у бездонності.
Це стирання меж − постійний лейтмотив російської літератури, від Достоєвського до Мережковського і Булґакова. Це те, за що її так любить "культурна" Європа, не розуміючи жаху, який за цим стиранням стоїть.
Бо в цьому стиранні Бога не відрізнити від чорта. Вбивство не відрізнити від очищення. Святого не відрізнити від грішника. Злочин не відрізнити від покарання. Гріх не відрізнити від спокути. Все зливається в єдиній нероздільній гнойовиці первісної бездонності.
І чим більше вони брешуть, тим більше вірять у свою брехню. Тим більше вірять, що кидати ракету в масу людей − означає рятувати дітей".
"Мало хто з іноземців готовий визнати, що це їхня війна теж"
− Ви писали про свою доньку: "Питаю в шестирічної Ярини: "Коли в садочку під час тривоги спускаєтеся в укриття, там світло є?". Ярина: "Коли є, то є, а коли нема − то нема". Ми з вами всі зрозуміли сенс цієї фрази. А от як її перекласти, наприклад, якомусь іноземцеві?".
Сенс яких реалій нашого сьогодення вам найважче передати в спілкуванні з іноземцями?
− Думаю, вони до кінця не розуміють, чому ми чинимо спротив. Тобто наскільки для нас це є екзистенційне питання.
Дехто не розуміє, що коли в країні війна, це не означає, що ти ходиш по суцільних руїнах. Що не треба боятися приїжджати у Львів, якщо під Бахмутом гаряче. Ба більше, і в Харків не треба боятися приїжджати, і в Краматорськ можна приїхати.
Вони бачать картинку руйнувань і вважають, що це тотальні руйнування. І це, звісно, проблема медійної комунікації. Ми теж цього не розуміли, коли дивилися кадри з Сирії. Тому перше чому вони дивуються – вау, у вас працюють ресторани, а коли заходять в наші супермаркети, у них взагалі робляться квадратні очі.
І третє – мало хто з них готовий визнати, що це їхня війна теж. Вони відчувають симпатію до нас, бажання допомогти, вони українців героїзують, але не мають відчуття, що це наша спільна війна і це атака не лише на нас, а й на них теж.
Коли ти приходиш говорити про війну в Україні на будь-яке західне медіа, перше, що відчуваєш − емоційну дистанцію. Ти можеш сказати, що у нас тут були вибухи або на нас щойно впав гелікоптер, або у мене загинув друг. Це викличе співчуття на пів години або на дві години, або на один вечір, і це нормально, це в людській крові – ставити кордони для самозахисту. Ти не можеш в цьому їм дорікнути.
Те що ти можеш робити, − розповідати і привозити їх сюди. Коли вони на власні очі бачать Бучу, Бородянку, міста і села східної України, це справді те, що перевертає їхню свідомість.
− В австрійських супермаркетах продаються набори під назвою "блекаут бокс" − на випадок відключень електрики. Якби такі бокси продавали в книжкових крамницях, що б ви туди поклали?
− До слова, коли ми їздили по бібліотеках на півдні країни – в Херсоні, Миколаєві, люди казали: "Слухайте, зараз дуже потрібні книжки, тому що коли немає інтернету, залишається радіо і книжка". Ми повернулися до реальності, з якої так швидко вистрибнули.
В книжковий "блекаут бокс" європейцям я би порадив покласти роман нобелівського лауреата Жозе Сарамаго "Сліпота". Це одна з найкращих книг про те, яка вразлива, тендітна, незахищена наша цивілізація, як швидко ми можемо скотитися до варварства.
Я би поклав, мабуть, кілька книжок Тімоті Снайдера – "Криваві землі", "Шлях до несвободи" і його нову книжку, яка вийде незабаром – "Живіть вільно".
Поклав би збірку найкращих драм світової літератури. Там точно має бути "Антігона" Софокла. "Макбет" Шекспіра – драма про те, як стати тираном. Переклад "Касандри" Лесі Українки − аби вони побачили, наскільки для них зараз важлива українська література.
До "блекаут боксу" українців також поклав би збірку драм Лесі Українки – "Касандра", "Лісова пісня", "Руфін і Прісцілла", "Адвокат Мартіан".
Друге – мабуть, Жадана, його вірші, "Тамплієри" чи якусь іншу збірку.
Поклав би "Чорну раду" Пантелеймона Куліша – роман про те, якою не має бути Україна, про наші головні ризики: розбрат, війна проти своїх, популізм.
Ну і світову класику в хорошому українському перекладі. "Дон Кіхота" – це насправді дуже весела і завжди актуальна книжка. Про довічну боротьбу принципів мрії і реальності. Жоден із них не має домінувати.
− "Ти тримаєшся доти, доки тримається твоя шафка з півниками", – писали ви. Що особисто для вас ця шафка з півниками? На чому ви тримаєтесь?
− Мабуть, на думці неможливості свого життя без моєї країни.
Я багато часу провів за кордоном до цієї війни, але для мене болісно зараз кудись виїжджати. Я це роблю дуже вибірково, здебільшого відмовляю. І просто не можу зрозуміти, як жити в еміграції. Не можу уявити свого персонального життя без життя спільноти, без середовища.
Тому я закликаю тих, хто залишився в країні і мають певні претензії до людей, які поїхали, зрозуміти, що бути емігрантом дуже складно.
Єдине до них прохання має бути – люди добрі, поверніться, будь ласка, коли вважатимете це за можливе.
Михайло Кригель, УП
