Рік тривалістю в життя
Позаду перша річниця масштабного російського вторгнення в Україну. Дванадцять місяців, що вмістили більше драматизму, ніж усе наше попереднє життя.
24 лютого 2022 року майже ніхто не припускав, що повномасштабна війна триватиме й за рік. Подібних сподівань не плекали ані в Москві, ані у Вашингтоні, ані в Брюсселі, ані в Києві.
Як відомо, кремлівські стратеги готувалися захопити українську столицю за три дні та створити маріонетковий окупаційний уряд. Західні експерти малювали приблизно такий самий сценарій.
Однак українці, які вірили у свою країну, теж не вірили в затяжну війну. Спершу вважалося, що режим Путіна, який загрузнув у шаленій авантюрі, дуже скоро зазнає краху.
На самому початку вторгнення ідеалісти чекали на масові протести російського населення, а прагматики – на бунт незадоволених еліт, переворот у Кремлі та фізичне усунення Путіна.
Та склалося не так, як гадалося.
Напевне, це найголовніший підсумок останніх дванадцяти місяців. Усі учасники військового протистояння виявили більшу витривалість, ніж можна було б очікувати 24.02.2022. Це стосується й України, і колективного Заходу, і, на жаль, Росії.
Надто багато було сказано й написано про українську незламність, продемонстровану протягом року повномасштабної війни. Повторювати одній й ті самі пафосні фрази – зайве.
Достатньо буде зазначити, що неймовірна стійкість України стала відкриттям не лише для наших ворогів та наших друзів, але часто-густо й для нас самих.
Занадто багато того, що до 24 лютого 2022 року здавалося добре знайомим, постало в геть-чисто новому світлі.
Однак метаморфоза, що спіткала Володимира Олександровича, аж ніяк не є унікальною. Сотні тисяч його співгромадян виявили в собі якості, про які й гадки не мали.
Читайте також: Свобода велика і мала
Рік тому дехто з нас і припустити не міг, що зможе місяцями жити під акомпанемент повітряної тривоги та регулярних ракетних атак. Але зараз ці люди все ще живуть і працюють в Україні.
Інші не вірили, що їм не забракне рішучості полишити свій дім та оселитися з дітьми в іншій країні. А тепер вони перебувають у Варшаві чи Кракові, в Берліні чи Лондоні, в Південній Європі чи Скандинавії.
Треті не мали жодного військового досвіду й були абсолютно мирними людьми. А сьогодні вони тримають оборону в Бахмуті, Вугледарі та Авдіївці.
У минулому житті українське суспільство не було готове до затяжної повномасштабної війни. До лютого минулого року Україна заледве скидалася на країну-фортецю чи країну-переможницю. Але вона змогла стати такою після 24.02.2022, попри скептицизм багатьох спостерігачів.
Очікування скептиків не виправдала не лише наша країна, а й її іноземні партнери. Президент Байден відзвітував про західні успіхи під час історичного візиту в Київ 20 лютого:
"Коли Путін розпочав своє вторгнення майже рік тому, він гадав, що Україна слабка, а Захід розділений. Він думав, що може нас переграти. Але він жорстоко помилився.
За останній рік США створили коаліцію країн від Атлантики до Тихого океану, щоб допомогти захистити Україну за допомогою безпрецедентної військової, економічної та гуманітарної підтримки, і ця підтримка триватиме".
Європі та США вдалося подолати невіру в Україну, встояти перед російським енергетичним шантажем, вилікуватися від надмірної схильності до компромісів та від недоречного пацифізму.
Чимало західних гравців перетворилися на протилежність себе самих з нещодавнього минулого.
Хто міг уявити, що Фінляндії, яка десятиліттями залишалася "фінляндизованою" та лояльною Москві, заманеться терміново вступити до НАТО?
Хто міг подумати, що Еммануель Макрон, який щосили намагався домовитись із Путіним про мир, стане першим, хто надасть Україні танки західного зразка?
І хто міг уявити, що Німеччина, яка ще нещодавно імпортувала 55% природного газу з Російської Федерації, повністю відмовиться від російських енергоносіїв?..
Росія багато років підсаджувала Європу на газову голку, та лишень за один-єдиний рік цю залежність вдалося подолати.
Кремль роками наповнював західний політикум власними агентами впливу, але протягом одного року вони перетворилися на купку маргіналів.
Москва роками заохочувала на Заході безхребетність та опортунізм у дусі 1970-х, але одного року вистачило, щоб ми побачили інший Захід – стійкий, рішучий, такий, що примушує нас згадати початок 1980-х.
Читайте також: Україна як вибір
На жаль, у цій бочці меду також є ложка дьогтю: стійкість путінської Росії також виявилася вищою, ніж очікувалося. І річ не лише в тому, що російська економіка не розвалилася в перші ж місяці війни, а Путіна не скинули кремлівські змовники. Важливіше інше.
Всього лише рік тому здавалося, що сучасна Росія здатна вести війну тільки у форматі реаліті-шоу, коли абсолютна більшість населення не втягнута у воєнні дії і спостерігає за тим, що відбувається, з диванів. Зрештою, одна річ – волати "Можем повторіть!", сидячи вдома й насолоджуючись благами 21 століття, і зовсім інша – самому опинитися на фронті.
Навіть після зриву бліцкригу Кремль намагався залишити своїх підданих у ролі простих вболівальників і до останнього утримувався від мобілізації. Але коли російського обивателя все ж таки довелося піднімати з дивана, режим впорався з цим завданням.
Компромісним рішенням стала мобілізація, оголошена за відкритих кордонів. Таким чином російська влада запровадила негласний майновий ценз. Розбещеному середньому класу, який не бажав іти в окопи, було дозволено втекти за кордон – замість того, щоб залишатися в РФ і стати потенційним джерелом невдоволення.
Читайте також: Війна [не] все спише
Випустивши з країни тих, кому вдалося врости в XXI століття, Кремль залишив у своєму розпорядженні найбідніших, найпасивніших і найзабитіших – ідеальних кандидатів на роль гарматного м'яса. Як виявилося, з таким контингентом цілком можливо вести велику війну за зразками ХХ століття.
Залучивши всі доступні ресурси, Росія не в змозі домогтися перемоги для себе. Але вона здатна значно підвищити ціну перемоги для України та колективного Заходу. Сподіваючись, що якоїсь миті ця ціна виявиться зависокою для Києва, Вашингтона та Брюсселя.
Однак кремлівські розрахунки навряд чи виправдають себе. Достатньо згадати, що в минулому житті немислимою виглядала й ціна, яку вже сплатили Україна й українці. Хоча від цього минулого життя нас відокремлюють лише дванадцять календарних місяців.
Михайло Дубинянський
