Треба було бачити, як "Піони" вагою 47 тонн своїм ходом рухалися по проспекту Перемоги – комбриг 43 бригади Олег Шевчук

"Ракетні війська, вся артилерія були зосереджені на сході нашої держави. Тому обороняти Київ починала зведена артилерія загальної підтримки, а вона була в складі одного дивізіону 2С7 і салютної батареї Д30".

Так начальник управління ракетних військ і артилерії командування підготовки Сухопутних військ ЗСУ генерал-майор Андрій Малиновський описував перші дні оборони Києва 24-25 лютого 2022 року.

Столицю України, майже тримільйонне місто, від наступу російської армії починали захищати всього-на-всього 12 радянських гармат САУ 2С7 "Піон" і батарея радянських гармат Д30.

Єдиною бригадою в Україні, що працює з "Піонами", є 43 окрема артилерійська бригада імені гетьмана Тараса Трясила. "Піон" – це установка з найбільшим калібром в українській армії, 203 міліметри, і дальністю стрільби на майже 50 кілометрів.

Того лютого й березня "Піони" відпрацьовували ледь не по всіх основних цілях на Київщині – це російський десант у Гостомелі, колона російської техніки на вулиці Вокзальній у Бучі, десятки одиниць техніки на Житомирській трасі.

Наразі ці величезні установки прикривають українську піхоту в надважкій обороні на Бахмутському напрямку та на Луганщині.

"Українська правда" під час відрядження на Донеччину мала можливість поспілкуватися з командиром 43-ої бригади, полковником Олегом Шевчуком. А також начальником штабу бригади, полковником Сергієм Огеренком (його відповіді виділені курсивом).

Наприкінці дня ми зустрілися в імпровізованому штабі бригади – невеликій кімнаті, що має до 10 робочих місць з моніторами й обігрівається буржуйкою. На центральному столі, за яким ми ведемо розмову, лежить карта, на стінах – червоно-чорний прапор з гербом бригади, прапор України та бригадний плакат зі слоганом бригади ("Битися, а не журитися") і словами "43 – боги війни".

Як 43-я бригада першою виїхала на оборону Києва, хто коригував її вогонь у перші дні вторгнення та якого озброєння наразі бракує артилеристам – читайте в інтерв'ю.

Оборона Києва: марш на Троєщину, "весільні Мавіки" та десантники РФ у Козаровичах

– Пане Олеже, однією з головних битв вашої бригади за час повномасштабного вторгнення був бій за Київ. Розкажіть, як він починався? Як ваші "Піони" дісталися на Троєщину?  

– Отримали завдання (24 лютого – УП), завели техніку і поїхали. Здійснили марш, 120 чи 140 кілометрів, до визначених районів, зокрема рухалися по проспекту Перемоги в Києві. Паніки не було, але незвично – так. Без тралу, своїм ходом на гарматі вагою 47 тонн – це, звісно, серйозно, це треба було бачити!

Дві батареї 2С7 висунулися в напрямку Троєщини, одна – у напрямку Святошина. Так ми перекрили Київ з обох боків. Далі пішли цілі: Гостомель, аеропорт, десант і все інше. Працювали і вдень, і вночі.

– Військовослужбовці вашої бригади розповідали нам, що перед вторгненням у них проходили навчання на Київщині.

– Так, у нас справді був період навчань. Один з дивізіонів проходив підготовку на Київщині, щоб замінити тих, хто виконував завдання тут, на сході. 

Це були молоді хлопці, половина з них – зі "срочки", їм по 21–22 роки. І от ці козаки отримали розпорядження, висунулися на техніці, здійснили марш, зайняли район вогневих позицій. А далі звичайна рутинна робота: отримав ціль, навівся, зарядився, вистрелив, розвантажив боєприпаси, знов завантажив, навівся, вистрелив. Стоячи поспав, стоячи поїв.

– Коли ви вперше відкрили вогонь?

– Оскільки 24-го йшов ракетний обстріл по всій території країни, то наш дивізіон висунувся на наступну ніч, щоб не бути помітним. 25 лютого ми почали роботу. 

– Ви були першою артилерією, яка стала на захист Києва?

– Мабуть, так. Згодом підтягнулися й інші бригади, піхотні зокрема. Ми налагодили взаємодію, почали обмінюватися розвідінформацією.

Безпілотниками допомагали цивільні. Дзвонили через месенджери: "Я сьогодні можу працювати. – Ти хто? – Ваш номер дала Марина, Даша. – Ага, Марина і Даша (ці дівчата були координаторами БПЛА). Добре, злітай туди, будемо дивитися, що там". 

І з таких "Мавіків", які зараз називають "весільними", усе починалося.

– Тобто цивільні люди, які на "Мавіки" знімали весілля й подорожі, коригували артилерію? 

– Вони давали картинку. 4G, WhatsApp, відеодзвінок – оператор підняв, щось побачив, знімає свій телефон, каже: "Дивіться, що в мене є". Я дивлюся, кажу: "Так і тримай, зараз будемо стріляти". Це було зручно.

І дуже добре, що на Київщині був зв'язок, це суттєво нас виручило.

Інший приклад: от ми знаємо, що в певному селі їде противник, але де саме – не знаємо. Відкриваємо гугл-карту, бачимо магазин, бачимо його телефон, набираємо: "Доброго вечора, ми з України! У вас є кацапи в селі? – Так. – А де? – За хатою баби Ганни? – А яка хата в баби Ганни? – Ну то її ж усі знають!" Отак потроху говориш з людьми і розумієш, де що знаходиться.

Один хлопець із заправки нам навіть дав доступ до своєї камери. Каже: "А чого я вам пояснювати буду? От пароль, самі дивіться". Так ми побачили нашу першу "живу" ціль – колону чеченців у районі Нового Бикова (Чернігівщина, 60 кілометрів від Києва – УП), яка їхала на Київ. За три кілометри ми її "зустріли".

 – Наскільки взагалі реально вразити саме рухому ціль?

– Для вогневої батареї різниці немає, але тут також працює артилерійська удача. Якщо ти все правильно прорахував – швидкість пересування противника, час польоту снаряду, – то і результат буде з вогнем, іскрами та димом. Тобто такий, як треба.

– Тобто в рухому колону вам вдавалося влучати з першого разу?

Сергій Огеренко: Не завжди, саме тому нам потрібні були "очі". Ми також дзвонили цивільним, питали: "Цю ділянку дороги бачите? – Бачу. – Якщо через півтори хвилини прилетить снаряд, можете хоча б приблизно сказати, де він розірвався? – Можу". Далі людина описувала місце розриву, ми відкривали гугл-карту і бачили: ага, от за городами є таке місце.

– У нас був один 18-річний хлопець у Мотижині, до якого ми додзвонилися через телефон магазину на гугл-карті і який казав: "Я вам не вірю". Ми вмикаємо відеозв'язок, показуємо посвідчення, форму, шеврон, а він: "Я не вірю".

Потім ми його таки переконали і десь пів місяця, поки в Мотижині йшли бої, щільно співпрацювали. А кожен місцевий у селі знає ще когось, той – ще когось, і так уже є люди, які передають інформацію. Я спочатку зі свого номера дзвонив, а потім ми окремий телефон завели, а потім його виявилося замало, і ми завели другий.

Десь восени я дзвоню цьому хлопцю з Мотижина, кажу: "Їдь, будемо знайомитися".

– Росіяни його не вирахували під час окупації?

– Ні, і це дуже добре. 

Сергій Огеренко: З багатьма втрачався зв'язок, хтось казав: "Усе, я вимикаю телефон, видаляю всі контакти, у сусідній хаті вже росіяни". Дехто одразу казав: "Я боюся, не треба мені ставити жодних запитань". Але люди дзвонили нам звідусіль.

 – Чи зустрілися ви з такою ж підтримкою місцевого населення в інших регіонах, де працювали – на Харківщині, Донеччині? 

– На Донеччині, на Харківщині цього не було, але на це є об'єктивні причини: відсутність зв'язку та заляканість місцевих. 

З цих регіонів виїжджають не всі, виїжджають ті, хто вважають, що наша держава тут – на підконтрольній території. Тим, хто лишається, або, на жаль, немає куди їхати, або вони потім зустрічають (росіян – УП). Кажуть, що прийшли їхні рятівники, яких вони довго чекали. Це ж не секрет.

Тому тут не знаєш, з ким працювати. Хоча нещодавно надходила інформація з окупованих територій про розвантаження техніки на станціях. 

Люди бояться, і їх можна зрозуміти – живеш один раз, і жити хочеться. Тому зараз є інші можливості збирати інформацію: система "єВорог", аналітичні центри. І це все працює – інформація надходить у вже обробленому вигляді, а це кропітка робота.

Сергій Огеренко: Дивіться, під час харківської операції уже були налагоджені системи зв'язку, розвідки, взаємодії. Це те, чого не було в перші дні війни. Бо ж на початку військовий зв'язок був покладений взагалі, усе спілкування було по месенджерах. 

– Серед цілей, по яких ви працювали на Київщині, ви згадали Гостомель і спробу висадки російського десанту. Можете розповісти, як це виглядало з вашого боку, як ви це бачили?

– Я цього не бачив – бачила Національна гвардія, яка була на аеродромі. Я в більшості випадків бачу хрестик на карті – номер цілі, характер і витрату боєприпасів. 

З того, що ми прямо бачили – це російські десантники в Козаровичах (20 кілометрів на північ від межі Києва – УП). Це була перша трансляція, яку нам не цивільні люди вивели, а наші військові розвідники, ССОшники.

Тобто ми знали, де ми працювали, скільки та яких втрат зазнав противник, але як це фізично відбувалося – ні. Це вже зараз ми бачимо кожен наш постріл: усюди, де ми працюємо, завдяки всій системі ЗСУ, командуванню, спостереженню, коптерам, зокрема людям, які їх закуповують, ми бачимо кожен постріл.

– До 24 лютого 2022 року у вашій бригаді були аеророзвідники?

– Ні.

– Коли вони у вас з'явилися?  

– З 24-го лютого ми працювали з чужими аеророзвідниками, а свої з'явилися десь у липні. Люди з'їздили на навчання, і зараз у нас достатньо і коптерів, і "літаків" (БПЛА літакового типу – УП).

– До повномасштабного вторгнення у вашої бригади не було потреби в аеророзвідці?

– Потреба була завжди, але застосування передбачалося інше. Планували так: розвідники знайдуть ціль, продиктують нам її координати, ми її відпрацюємо й усе. А практика показала таке: якщо стріляючий не бачить своєї цілі, ефективність цієї стрільби знижується в рази.

До того ж ми робимо ставку не на кількість боєприпасів, а на влучність. Нащо викидати 10-20 снарядів, якщо можна 3.

– Скільки у вас живе один "Мавік"?

– У нас – десь до місяця, у піхоті – пів дня. Але все залежить від того, як його використовувати, бо ж "Мавіки" зараз виконують різні функції. У цілому в нас квадрокоптери живучіші за "пташок" (БПЛА літакового типу – УП).

– Ви говорите, що не бачили, як ваші "Піони" вибивали російський десант із Гостомеля. А як щодо великої спаленої колони російської техніки на вулиці Вокзальній у Бучі? Це ж теж ваших рук справа. 

– Знаю тільки, що така ціль була, а так щоб на власні очі – не бачив. Побачив вже пізніше, у засобах масової інформації.

Але от на один з наших результатів роботи я з'їздив подивитися особисто – це в Козаровичах. Спочатку мене навіть не пускали, хоча я був у формі, на службовому авто. Жінка, яка там охоронцем була, каже: "Е, ти куди йдеш?", а я їй: "Я – та людина, яка вам тут напаскудила", вона: "А, заходь! Чай будеш?".

Серед сторожів ще був чоловік родом з Луганщини, який розповів, що на тому складі, по якому ми стріляли, були росіяни – ми їх, власне, завдяки ССОшникам теж бачили. 

Так от після першого нальоту вони перемістилися на склад побутової техніки, а там вікна повилітали – а холодно ж, березень надворі. Так росіяни взяли 60-дюймові плазми й позабивали ними віконні отвори. Посміялися ми з охоронцями.

 – Що було вашою "найжирнішою" впольованою ціллю на Київщині?

– Не знаю навіть. Ми то "Сонцепьок", то "Панцирь" ловили, Т-90 всім хотілося вбити. Станції радіоелектронної боротьби, пункти управління, заправщики – це взагалі: один раз стрільнув і пів ночі дивишся, як воно горить.

Ворожої артилерії було настільки багато, що ми справді на неї полювали. Установка десь стрільнула – усе: безпілотник туди, ловимо, ганяємо. 

Сергій Огеренко: Є таке відоме відео: заходить у Бровари танкова колона, 90-го танкового полку, і ми її вражаємо в самому селі, а потім на виході з села. Туди, правда, не тільки наш підрозділ залучався, а вся артилерія, яка діставала до цілі – так ми знищили практично весь танковий полк.

– А їхали вони нахабно: у колоні по чотири на трасі. 

– Скільки сумарно одиниць техніки ви спалили на Київщині?

– Це неможливо точно порахувати, але з того, що ми точно бачили і записували в журнал бойових дій, то десь 2500, може більше. Спочатку ми рахували, а потім навіть нецікаво стало.

Є такі цілі, як от чотири самоходки – ти стріляєш по одній, а горять усі. Навіть коли ця епопея з Київщиною завершилася, і противник почав відходити, то ми його "проводжали", за ним летів наш безпілотник. Тобто вони їдуть, підривають за собою мости, а ми на кожному перехресті їх снарядиком заправляємо, щоб швидше їхалося (посміхається – УП).

Потім, коли ми зрозуміли, що вони вже пішли, ми почали збирати покинуту техніку по лісах – а її було купа! Мене ж як артилериста цікавить артилерія: я пам'ятаю, куди ми стріляли, і туди ж відправляю людей на пошуки. Потім мені приходить доповідь у формі селфі: я тут, стоять згорілі самоходки, нічого корисного немає. Ні "Камаза" якогось, нічого.

– У цих російських колонах на Київ були "Піони"?

– Ні, на київському напрямку я "Піонів" не зустрічав. Було дуже багато 2С19 (радянська 152-міліметрова САУ – УП) і діяли вони непогано. Їхню роботу можна було навіть як взірець показувати – два постріли, перекочування в одну, в іншу сторону. Тобто там не лопухи сиділи, повірте.

Оцінка противника, "совковість" в армії та готовність ЗСУ до 24 лютого

– Як ви в цілому оцінюєте артилерійську підготовку противника за час повномасштабного вторгнення – регулярної російської армії та "вагнерівців"?

– У "вагнерівців" немає артилерійської підготовки, у нормальному розумінні це "зеки". У Росії тут подвійна задача: позбутися ротів, які сидять у в'язниці й проїдають бюджет, але позбутися з користю. Свою максимальну користь вони можуть показати тут.

А самим "вагнерівцям" вони їздять по вухах: іди, ми тебе через пів року випустимо, ну тобто якщо доживеш. Є в них і професіонали, які прийшли до мобілізації "зеків", але я їх не зустрічав.

– Що тоді можете сказати про артпідготовку російських регулярних військ? 

– Ми вчилися в одних школах, за одними документами. Сьогодні виживає той, хто думає, а не той, хто просто робить те, чому його навчили. Треба хитрувати, рухатися, розвиватися, робити щось нове. І в нас, принаймні артилеристів, це виходить.

Західне озброєння дозволяє роззосереджуватися, має більшу дальність стрільби.

– Я правильно розумію, що російській армії, попри переваги в кількості як людського, так і технічного ресурсу, бракує розвитку, поступу?

– Так, у них застій, якщо одним словом. Спроби там щось модернізувати закінчуються…

Сергій Огеренко: Деяка техніка там є хороша – ті ж засоби РЕБ, засоби безпілотної авіації. Я не знаю, з якого року вони випускали свої "Орлани" – з 2014 чи 2015, але він кожного дня летить і летить. Оператори є, і вони в них підготовлені, діють вміло, діють у парах. Тобто тут їхні можливості не можна принижувати аж ніяк.

Щодо артилерії – стріляють вони переважно по площах. От як влітку минулого року було: починається вечір, і вони йдуть – кожна лісосмуга, гайочок, ярочок, де є хоч якісь насадження, незалежно від того, чи є там люди, усе прострілювалося. Браку боєприпасів у них не було.

Але тут є ще один момент – це ресурс ствола, ми це теж на собі відчули. Бо спочатку "бах, бах, бах", а потім воно летить, куди влучить. У нас були гармати, на яких ми по два рази замінювали ствол.

Щодо засобів розвідки: якщо ми ще з київської кампанії намагалися вражати цілі з коригуванням, то вони ні на Київщині, ні тим паче тут, на сході, з цим не заморочувалися. Вони нормовану витрату боєприпасів вистріляли і все.

Потім десь з другої половини 2022-го вони теж почали широко застосовувати безпілотники, ті ж "Мавіки". До цього в них літали, коригували артилерію їхні "Орлани". Станції артилерійської розвідки й контрбатарейної боротьби в них дуже широко застосовувалися і застосовуються зараз.

Зрозуміло, що велику кількість знищила і наша артилерія, і протирадарні ракети HARM, які нам постачають партнери. Але ці станції в них ще є.  

Також, за моїми спостереженнями, їхній особовий склад, на відміну від нашого, навчений штурмовим діям у місті. Це стосується загальновійськових підрозділів піхоти. У цих питаннях у них є взаємодія, є підтримка.

– Як ви ставитеся до того, що російських військових часто називають "чмобіками" і всіляко їх висміюють?

– Чому "чмобіки"? Такі ж мобілізовані люди, як у нас – абсолютно однакові. Абсолютно однакова початкова підготовка – ніяка, я б сказав, а потім вчаться. Єдина різниця: більшість нашого особового складу, більшість-більшість, скажімо так, мобілізується самостійно. Вони розуміють, що до їхнього дому хтось вдерся.

А там – пригнали, хоча серед них теж є люди, які самі прийшли.

Тобто один обороняє свою країну, а інший прийшов і чомусь вважає, що він захищає свою. Повторюється Афганістан, де також свою країну захищали, Сирія. От що Росія захищала в Сирії? Кого?

– Пане Олеже, перед інтерв'ю ви нам розповіли, що народилися в Росії, а ваш батько служив Радянському Союзу. Чи допускали ви колись, що вам доведеться воювати проти Росії?

– Навіть не знаю. З одного боку, я військова людина – я знаю, яку роботу я виконую, для чого я потрібен, я в армії майже 30 років, я давав присягу, я знаю, для чого та присяга потрібна. А Росія буде ворогом чи якась інша держава… У нас є ворог, і ми з ним воюємо.

А те, що батько служив у Росії – ну служив, я там народився, сестра моя там народилася. У нас у багатьох є рідні там – хтось залишився рідним, а з кимось зв'язки вже розірвані. Чи міг я уявити, що ми будемо воювати з Росією – ні, мабуть, а, можливо, так. Відповіді немає.

– У якому році ви склали військову присягу?

– У 1993.

– Чи помітили, відчули ви тоді якісь зміни в армії – як радянські військовослужбовці ставали українськими? Що відбувалося у їхніх думках, поведінці?

– Я не задумувався про це в той час, і це було давно.

– А чи відчуваєте ви різницю між військовими, які прийшли в армію ще в СРСР, і тими, хто вже в часи незалежності?

– Не знаю навіть, як їх розрізнити. За способом мислення – це несерйозно.

Сергій Огеренко: Їх розрізнити доволі легко. От є військове містечко на 6 будинків, де живуть військові, колишні військові або їхні родичі. І от ти йдеш по цьому містечку, а там є пенсіонери, офіцери тих часів, і чуєш: от ця Україна, а при Радянському Союзі було отак, ковбаса по 2.20, а зараз так усе погано.

А коли починаєш з ними говорити: "А чого ж ви не поїхали в 1991, 1992, 1993 у Росію?" – то відповіді в них немає. 

– Знаєте, тут важливо не те, що "в Україні все погано, а в СРСР було добре", а те, що їм тоді було по 20 років. У них нічого не боліло, світило сонце, вони ходили на роботу, закохувалися. А сьогодні їм там болить, там свербить, там пенсію не дали, а там комуналка велика.

Ми теж колись будемо говорити своїм дітям: "А от колись було добре", а вони відповідатимуть: "Ні, тату, добре зараз". Тобто справа не в "совковому" вихованні. Хоча, звісно, такі, у кого досі портрет Леніна висить, теж є.

Як виглядає "совковий" генерал? Я не знаю. Будь-яка людина на своєму місці має робити все від неї залежне, з максимальною віддачею. А якщо людина цього не робить, то чи можна її назвати "совковою"? У нас достатньо людей, які народилися за часів незалежності й саботують роботу.

"Совковість" – це хіба хвороба "і так зійде". Хтось з нею бореться, а хтось хворіє далі.

– За вашими спостереженнями, після 24 лютого 2022, чи змінилася українська армія?

– Зміни в українській армії почалися ще з 2014 року. Десь більше, десь менше, але механізм був запущений – були рухи в кращу сторону. Але, я думаю, що це зараз не на часі, треба виконувати іншу задачу, а тоді вже робити реформи. Зараз треба використовувати весь наявний ресурс.

– Чи відчуваєте ви, що зараз військові стали привілейованою групою в суспільстві? Що вами всі захоплюються?

Сергій Огеренко: Для того щоб це відчути, треба бути в суспільстві, розумієте? 

– Я захоплююся начальником штабу, він – мною, усе добре (сміється – УП). Коли потрапляєш в інше середовище, то бачиш, що ставлення змінюється, і це добре. 

Водночас, як бачиш гріхи з нашого боку – наприклад, "аватарів" десь на зупинках, – то аж прибити хочеться. А хтось узагалі собі корупційний скандал може дозволити.

Це неприпустимо. Хтось заробляє позитивний імідж для ЗСУ, а хтось…

Ми просто люди, які роблять свою роботу. Був коронавірус – медиками захоплювалися, тепер – військовими. Пересохне Дніпро, і сантехніків почнемо поважати чи як? Що ж ми за люди такі? Чому для того, щоб ми щось зрозуміли, треба щоб нам по голові щось вдарило?

За 5-6 років почнуть випускатися студенти медучилищ і медінститутів, тоді вже і за них згадаємо.

Сергій Огеренко: Так, які онлайн вчилися (сміються – УП).

– Ви говорите, що зміни в українській армії почалися ще у 2014 році. Рік тому, 24 лютого, коли по Україні полетіли перші ракети, українська армія була готова "зустрічати" російську й давати їй відсіч?

– Так, однозначно так. Звісно, бракувало звичайних солдатів, механіків, заряджаючих, стрільців не було так багато, як хотілося, але сама армія як структура була до цього готова. У нас не було стану "ааа, що робити?!". Наступ був питанням часу.

– На початку інтерв'ю ви згадували, що 24 лютого один ваш дивізіон перебував тут, на сході? 

Сергій Огеренко: Так, одна батарея працювала на території Луганської області, на Сєвєродонецькому напрямку, дві – на території Донецької, ближче до Маріуполя й ближче до Донецька. 

– Наші стояли по всій смузі, як всі підрозділи, ми були розкидані. Наш сектор відповідальності починався в Житомирській області й тягнувся через увесь схід і південь аж до Миколаєва.

У квітні наша найзахідніша батарея стояла на Волині, а найпівденніша – за Миколаєвом. Уявіть собі цю "підкову" вздовж державного кордону.

Вони мали своє бойове завдання й із початку 24 лютого отримали команду, висунулися на свої позиції й виконували завдання. Знищували піхоту й техніку.

– Пане Олеже, а хто був тією людиною, яка особисто чи телефоном вам сказала, що почалася війна?

– Був великий бабах у Бориспільському аеропорту, я його почув, і за 7 хвилин вже був на місці. Усі позбігалися. Хто був людиною, яка сказала… черговий, напевно.

Сергій Огеренко: О 5:10 було чути перші вибухи. Десь о 7:45 один з "Калібрів" пролетів безпосередньо над військовою частиною у бік Броварів. Не треба було щось говорити, усі чудово розуміли, що рано чи пізно це почнеться. Усі готувалися.

– Як військові ми розуміємо, з чого починаються війни. Усе завжди однаково: знищення ППО, висадка десанту, прохід колон противника. Нічого нового не буде, усі війни так і ведуться.

Звісно, у голові не вкладалося, як це по іншій країні, по мирних містах можна запустити ракети. Наскільки відірваним від реальності треба бути, щоб віддати цю команду, і наскільки відірваним, щоб її виконати, натиснути на кнопку?

Я досі не можу зрозуміти, як військовослужбовці Росії виконують ці команди, як вони запускають ракети з цих "Мігів", знаючи, куди вони полетять. Вони ж знають! Вони бачать, які координати там введені.

Солдат з автоматом знає, куди він іде, артилерист знає, танкіст знає, так само і льотчик знає. Як можна стріляти по торговельному центру, де немає нічого військового? Ну, чорт з ним, стріляй уже по військовій базі, по військовій цілі.

Повернення "Піонів" на озброєння, робота "Панцергаубиць", вибухи на складах і сценарій завершення війни 

– Пане Олеже, кілька запитань щодо зброї, з якою ви працюєте. Що у вас по боєкомплекту – чи є чим стріляти "Піонам"?

– Кожен снаряд знайде свою ціль. У нас є чим стріляти. Звісно, хотілося б більше снарядів, але маємо, що маємо. Зараз на сході ми, звісно, витрачаємо не так багато, як на Київщині.

– Який у вас був розхід снарядів на Київщині?

Сергій Огеренко: Доходило до 600 снарядів на дивізіон, дивізіон – це 12 гармат (тобто приблизно по 50 снарядів на день на гармату – УП). Боєкомплект однієї гармати складає 40 пострілів – от ми в середньому відстрілювали від половини до одного боєкомплекту на гармату.

– Завантаження БК, здається, взагалі ніколи не припинялося. Робота була шалена.

 – Зараз на Донеччині цифра добових снарядів на гармату суттєво менша?

– Були моменти, коли й більше.

Сергій Огеренко: Але ви маєте розуміти, що щільність артилерії на Київщині й на Донеччині відрізняється в рази. На Київщині стволи можна було перерахувати на пальцях однієї руки.

– В Україні "Піони" певний час списувалися. Як вони повернулися на озброєння?

Сергій Огеренко: На початку 2000-х років, у 2002-му, здається, вони були зняті з озброєння ЗСУ, здані на бази й зберігалися там аж до 2014 року. 

У 2014, коли почалося АТО і зрозуміли, що є потреба в таких потужних артилерійських системах, було прийнято рішення зняти їх зі зберігання й привести до боєздатного стану. І так було прийняте рішення про формування нашої бригади.

– Взагалі ця гармата створювалася з єдиною метою – доставити ядерний боєприпас у ціль. А потім почалося роззброєння, стали різати боєприпаси, здавати все, віддавати, конвенції про невикористання і потреба в "Піонах" теж впала. Хоча 152-міліметрові гаубиці такі ж боєприпаси доставляють до цілі.

Інша справа, що ми як держава підписали документ, відповідно до якого ми таких боєприпасів не маємо. Хоча, думаю, десь якийсь прапорщик свого часу стягнув собі такий боєприпас у підвал і забув, що він у нього там лежить (сміється – УП).

– На яких напрямках "Піони" працювали після розконсервування і до 24 лютого 2022?

Сергій Огеренко: Вони застосовувалися з грудня 2014 і до квітня 2015. Це був район Донецького аеропорту, вихід наших військ з оточення в Дебальцевому. Практично в тих районах, що і зараз.

А потім підписали Мінські угоди, важке озброєння, а саме артилерійські системи посунули за лінію відведення, і відтоді бойового застосування "Піонів" не було. Ми утримували їхній бойовий потенціал, проводили заняття, за першою ж командою ми були готові завдати ураження. 

– Ви щось чули про один "Тюльпан" – 240-міліметровий міномет, який нібито є в Україні? Ходять такі чутки.

– В Україні немає жодного "Тюльпана", це точно.

– Окрім "Піонів", у вашій бригаді також є "Панцергаубиці", німецькі 155-міліметрові САУ – як вони вам у застосуванні?

– Хороша сучасна зброя, зроблена з любов'ю до людей і ціллю виконати бойове завдання. Перемогти швидко, точно, якісно, з великим спектром боєприпасів і високим рівнем комп'ютеризації. З одного боку, це добре, з іншого – не дуже, бо людина швидко звикає до одного хорошого й відвикає від іншого.

– Від радянської "Гвоздики", наприклад?

– Не те, щоб від радянської… Коли поїздиш на "Мерседесі", то сідати в "Жигулі" не дуже хочеться. А в дійсності "Панцергаубиці" – дуже хороша зброя, зі своїми "хворобами", звісно, ламається, як і будь-яка техніка. Але такого озброєння треба більше.

– Скільки часу ваші хлопці вчилися працювати на "Панцергаубицях"?

– Десь півтора місяця. Спочатку побатарейно проходили навчання в Німеччині, а тепер уже командири підрозділів, сержанти, командири гармат учать інших військовослужбовців, щоб була в нас і заміна, і розвиток.

– Рано чи пізно ресурс "Піонів" вичерпається, а нових Україна не виробляє. Що з наявного озброєння або того, що нададуть західні партнери, може замінити "Піони"?

– Якщо станом на 24 лютого "Піон" був нашою найбільш дальньою артилерією, то на сьогодні це вже не так. Ті ж "Панцергаубиця", "Краб" чи "Цезар" з легкістю перепльовують "Піон" і стріляють далі. 

Деякі боєприпаси, які нам надають західні партнери, сьогодні вільно виконують задачу на 50-70 кілометрів.

Але тут ще варто враховувати потужність самого боєприпасу: снаряд 203 міліметри – це все-таки снаряд 203 міліметри. Його одного достатньо, щоб зруйнувати командний пункт у двоповерховому будинку або ж якийсь заглиблений командний пункт, залитий у бетоні.

У кожної зброї, у кожного боєприпасу є своє призначення. Оце люди придумали, щоб один одного вбивати, так?!

– Якої зброї вам наразі не вистачає? Яких гаубиць?

– Гаубиць? Нам бракує засобів радіоелектронної боротьби, ППО. Усе інше в нас у принципі є. ППО нам треба тактичного рівня – тобто звичайних ПЗРК.

Сергій Огеренко: За радянським штатом, на кожен розрахунок "Піона" йшов ПЗРК "Стріла-2М" і стрілець-зенітник. У зв'язку з тим, що в Україні просто немає цих стрільців-зенітників, ПЗРК було замінено на ручний кулемет 5.45 (легкий піхотний кулемет – УП).

– Ми вже запитували це в комбрига 45-ої бригади, полковника Олега Файдюка, але запитаємо ще у вас. Коли до 2014-го й особливо після по всій Україні вибухали артилерійські склади, у вас не виникало відчуття, що відбувається цілеспрямована диверсія?

– Ця спрямована диверсія велася ще до 2014, згадайте ту ж Новобогданівку в Запорізькій області. Я розумію, що це все робилося за допомогою людей у владі, цих Лєбєдєвих, Саламатіних і так далі.

Далі була утилізація боєприпасів 2012-2013 років – різались найновіші радянські снаряди. Знищувалися стволи гармат, які зберігали на базах.

Росія завдяки своїм ставленикам цілеспрямовано нищила Збройні сили України. Але всі такі: "Ну, Росія – наш брат, сусід, вона на нас не нападе". Хто не вірив, а хто цілеспрямованою участю допомагав – от і все.

– Під час цих вибухів на складах ви допускали, що це може бути спроба послабити Україну перед великим наступом?

– Ми це знали, там нічого було думати. Жоден склад просто так не вибухає. Це ж велика інженерна розробка, вона передбачає протидію різним факторам – від пожеж до землетрусів. Це божевільні заходи безпеки. 

Можливо, під час першого вибуху було незрозуміло, що це, можливо, під час другого. А далі 2014 рік, війна, горять артилерійські склади, деякі по два рази – ну як це?

– Тобто Росія давно, ще з початку 2000-х, готувалася до наступу? 

– Однозначно. Це вже геополітика, але їм потрібен буфер навколо своєї країни – місце, у якому щось постійно відбувається, на це можна відволікати увагу свого народу, так легше керувати стадом. Тому все було сплановане завчасно: поступово ставилися потрібні люди на посади міністрів оборони, президентів. 

Чому ми, тобто весь народ, цього раніше не помічали? Я не знаю. А чи хотіли ми це помічати, а чи могли? 

– Як нам, суспільству, не допустити цих помилок у майбутньому?

– У майбутньому? Це ми, наші батьки голосували за цих президентів, ми цю владу вибирали. А у вас це ще попереду. Щоб не робити помилок, читайте книжки, дивіться, чим це все закінчується. А далі – кожен повинен робити свою роботу якісно. Тільки так.

– Останнє запитання: описуючи минулорічний наступ Росії на Київ, ви сказали, що всі війни починаються однаково. А як вони закінчуються? Які є сценарії закінчення цієї війни? 

– Усі війни закінчуються за столом перемовин. Озвучене за цим столом залежатиме від того, до чого сторони довоюються. У будь-якому випадку буде країна, яка перемогла, і країна, яка не перемогла.

Що сьогодні вважати програшем і перемогою? Я не знаю. Як можна, наприклад, вважати перемогою спалення території чи вбивства людей? 

Сергій Огеренко: Навіть якщо ми витіснимо ворога за межі державного кордону, я ніколи не вважатиму це перемогою. Це припинення війни на певний період, не більше.

– Повною перемогою може бути тільки руйнування всієї системи, що там є. Бо мати під боком бомбу уповільненої дії…   

– Щодо столу переговорів: чи є, на вашу думку, територіальні компроміси, які будуть прийнятними для українського суспільства? 

– Ні, жодних компромісів бути не може. Ніяких щось віддати – щось отримати взамін. Є закріплені, визнані міжнародною спільнотою кордони. Незалежно від того, хочуть цього політики чи ні, будуть вони цьому сприяти чи ні. Народ не дозволить. 

Ольга Кириленко, Дмитро Ларін, УП