"Вони нічого не розуміли, просто зіпсували людям життя". Як російські загарбники мучили жителів українських містечок
Стаття для видання "The Atlantic" (США)
Матеріал написано на основі інтерв'ю та досліджень "The Reckoning Project" ("Свідчить Україна") – багатонаціональної групи журналістів і дослідників, які збирають докази воєнних злочинів в Україні для американського видання theatlantic.com. Стаття перекладена з англійської і опублікована з дозволу "The Atlantic". "The Atlantic" не затверджував перекладену українською версію матеріалу.
"Українська Правда" вже друкувала попередні матеріали проєкту.
Вночі 24 лютого 2022 року Віктор Маруняк прокинувся від звуків ракет. Він побачив у небі спалахи і хмари чорного диму; потім одягнувся і пішов на роботу.
Маруняк – староста Старої Збур'ївки, що розташована на протилежному від Херсона березі Дніпра. Він одразу вирушив на термінову нараду з головами сусідніх сіл, щоб обговорити варіанти дій. Вони швидко зрозуміли, що виходити на зв'язок з українськими військовими вже пізно. Їхня місцевість була відрізана. Вони опинилися під окупацією.
Під окупацією. Маруняк очікував війни, але не розумів, чим може обернутися російська окупація для його села.
Як і його колеги, Маруняк – виборний посадовець, чесно обраний у 2006 році згідно з українським законодавством (яке дає реальну владу органам місцевого самоврядування), а не в результаті підтасованих виборів, як це могло бути за радянських часів або в сучасній Росії. Тож коли почалась окупація, він, відчуваючи величезну відповідальність, залишився у Старій Збур'ївці й допомагав своїм виборцям впоратися з лавиною критичних ситуацій.
"Уже за кілька днів деяким сім'ям не вистачало їжі, – згадує він. – Не було ні хліба, ні борошна, тому я намагався купити зерно у фермерів… Багато місцевих почали віддавати продукти, якими могли поділитися, тож ми створили фонд допомоги тим, хто її потребував".
Схожі плани розробили для пошуку й роздачі ліків.
Оскільки українська поліція більше не працювала, громада набрала нічні патрулі з місцевих волонтерів. Маруняк готувався до переговорів з тими, кого росіяни пришлють у Стару Збур'ївку: "Я сказав людям: не бійтеся, коли прийдуть росіяни, я буду перший з ними говорити".
І говорив. Але заплатив за це жахливу ціну.
Дії росіян свідчили про те, що їхньою безпосередньою метою було обезголовити лідерів: схопити, викрасти, вбити. Та вони не думали, що це буде важко.
Їхній спосіб окупації був не новий. Радянські солдати, які заходили на територію Східної Польщі чи країн Балтії під час Другої світової війни, також прибували зі списками людей, яких вони хотіли схопити. У травні 1941 року Сталін особисто надав такий список для окупованої Польщі.
Для радянського диктатора будь-хто, пов'язаний з польською державою – поліцейські, військові офіцери, лідери політичних партій, державні службовці, їхні сім'ї, – був "контрреволюціонером", "куркулем", "буржуєм", або, простіше кажучи, ворогом, який підлягав знищенню.
Такі списки Росія склала рік тому перед вторгненням в Україну, про деякі з них стало відомо. У них значилися президент України, прем'єр-міністр та інші керівники, а також відомі журналісти й активісти.
Але російські солдати не готові були зустріти повсюдний спротив. І вони точно не сподівалися побачити вірних державі, добросовісних, чесно обраних очільників сіл і містечок.
Можливо, це пояснює, чому 60-річного Маруняка росіяни покарали з такою жахливою жорстокістю, коли заарештували його 21 березня.
Старосту Старої Збур'ївки і ще трьох місцевих чоловіків три дні тримали із зав'язаними очима і в наручниках. Російські солдати побили Маруняка. Вони зовсім не годували чоловіка, давали мало пити. Якось його роздягнули догола і змусили кілька годин простояти на морозі. До голови Маруняка приставляли пістолет, погрожували втопити. Сказали, що дружину й доньок теж заберуть. Одного разу, за його словами, солдати душили його, доки той не знепритомнів. Постійно розпитували, де він ховає зброю.
Оскільки Маруняк не підпадав під жодну відому росіянам категорію – а можливо, тому, що його місцевий патріотизм і громадянська позиція здавалися їм дивними, – вони вирішили, що він таємний член української "диверсійної групи".
Диверсантом він не був. Зброї та військових навичок у нього теж не було.
За кілька днів після затримання староста Старої Збур'ївки Маруняк ненадовго побачився зі своєю дружиною Катериною Огар, перш ніж його перевезли до Херсона. Солдати сказали Каті, що вона не побачить свого чоловіка в наступні 20 років.
Катування ув'язнених електричним струмом застосовувалося під час радянського вторгнення в Афганістан і чеченських воєн у Росії, а зараз до нього знову вдаються на всіх окупованих територіях України.
Коли Маруняка катували і допитували, він помітив, що викрадачі ніколи нічого не записують. Вони проводили допит недбало; він не міг зрозуміти, а що насправді вони хочуть дізнатися. Можливо, нічого.
Нарешті після кількох днів ув'язнення без їжі його відпустили з дев'ятьма зламаними ребрами і пневмонією. Він виїхав із зони окупації.
Епізод з документального фільму "Втрачений рай" українського режисера Романа Бондарчука для "The Reckoning Project" про переслідування Віктора Маруняка, старости села Стара Збур'ївка.
Упродовж останніх 10 місяців "The Reckoning Project" залучив понад десяток журналістів і дослідників, щоб записувати детальні свідчення жертв і свідків злочинів в областях України, які були чи залишаються під російською окупацією.
Юристи та аналітики вивчають ці свідчення, щоб їх можна було використовувати як докази для майбутніх судових процесів.
"The Reckoning Project" виявив, що досвід Маруняка не є чимось незвичайним. Олега Яхнієнка, голову села Милове на Херсонщині, затримували двічі. Олену Пелешок, старосту села Зелений Под, тримали в ув'язненні понад два місяці. Михайла Бурака, голову села Бехтери, затримали і катували.
Лише на території Харківщини, що була окупована, слідчі поліції мають докази існування 25 катівень. Українська влада надала дані, що вказують: із 49 ОТГ Херсонської області більшість голів ОТГ, їхніх заступників, старост були затримані, викрадені. Деякі просто зникли.
Багато свідчень передають не лише жахливі подробиці, а й атмосферу нереальності.
Полоненим українцям казали, що українська держава дискримінувала їх за російськомовність; тепер вони "вільні", наполягали загарбники. Але коли російськомовні старости та інші представники місцевої влади прямо пояснювали, що в Україні їх ніхто не кривдив за використання рідної мови або що в області поширена російська мова, солдати не мали, що на це сказати.
Секретар міськради окупованої Нової Каховки Дмитро Васильєв згадував, що його російська мова була вільнішою і правильнішою за російську мову російського військового, котрий його допитував. Солдат був калмиком, представником однієї з національних меншин Росії; Васильєв народився у Москві. Він вважав себе українцем російського походження, що їх бентежило.
"Вони не могли зрозуміти, чому я, росіянин за походженням, не хочу з ними співпрацювати, – згадував Васильєв. – Я сказав: "Як я можу дивитися в очі своєму синові, своїм співробітникам, якщо стану зрадником?". Вони просто не розуміли".
У січні 2023-го, вже після інтерв'ю "The Reckoning Project" Васильєв помер.
Але катуючи українців з найбільш вираженою громадянською позицією, навіть нападаючи на місцевих керівників, російські військові, здавалося, не знали, ким їх замінити.
На відміну від своїх радянських комуністичних попередників, які принаймні могли назвати ідеологію, яка загнала їх до Польщі, Естонії чи Румунії, сучасна російська армія не має ясного розуміння і жодних конкретних планів, як керувати регіоном. Навіть не має чіткого уявлення про те, що насправді означає "русский мир", який оспівують деякі ідеологи президента Володимира Путіна.
Подекуди загарбники вивішували радянські символи чи прапори, можливо, сподіваючись, що ностальгія за СРСР викличе певну симпатію до Росії серед поневолених українців. Але здебільшого нічого не пропонували: ані пояснень, ані покращення життя, ані навіть грамотного управління.
***
Окрім мерів, представників місцевого самоврядування, старост, та інших виборних посадовців, найбільше непокоять окупантів українські волонтери: благодійники, керівники громадських організацій, люди, які поспішають на допомогу іншим. Можливо, вони здаються підозрілими російським чиновникам, оскільки їхня власна країна придушує будь-яку ініціативу, незалежні об'єднання та масові рухи.
"The Reckoning Project" взяв інтерв'ю в чоловіка зі Скадовська (ця частина Херсонської області все ще перебуває під контролем Росії), якого ми назвемо волонтером А. Він захотів залишитися анонімним, оскільки остерігається за безпеку своєї сім'ї.
Волонтер А. був членом одного з місцевих патрулів, які замінили поліцію, і працював у центрі розподілу гуманітарної допомоги. Після того, як його батька схопили у квітні 2022 року, за кілька тижнів після початку окупації, чоловік пішов його шукати – і теж був затриманий.
Під час подальшого допиту волонтера А. розпитували про інших місцевих активістів і про його зв'язок з українськими органами безпеки (він з ними не пов'язаний) і ЦРУ (до якого він також не має відношення), а також з фондом Джорджа Сороса (також безпідставно).
Як і радянські чиновники, які ставилися до бойскаутів в окупованій Центральні Європі, мов до змовників, росіяни не могли повірити, що він був просто місцевим волонтером, який працював з іншими місцевими волонтерами. Їхні запитання наштовхнули на думку, що вони нічого не розуміли про таку діяльність.
Він розповів, як його одночасно били чотири чоловіки – молотком, бейсбольною битою, катували струмом, намагаючись змусити визнати свою участь у більшій змові. Йому зламали ребро.
Згодом чоловікові наказали зробити зізнання на відео й підписати заяву про те, що він не буде поширювати "фейкові новини" про російську окупацію. Після подальшого затримання і звільнення він залишив область.
В одному з міст Херсонської області, також досі окупованому, волонтер Б., як ми його називатимемо (він теж боїться за свою родину), пережив подібний досвід.
До того, як російські військові затримали його, він керував імпровізованою аптекою, де збирали медичні засоби. Його допитували, били і, як і волонтера А., постійно запитували про справжню мету його благодійної діяльності.
І знову російські солдати не могли повірити, що за цим не стоїть жодна таємна організація, що звичайні люди за покликом душі брали участь у цьому спільному проєкті, що інформація про нього просто поширювалася з вуст в уста, у соціальних мережах і на радіо, а не в результаті якоїсь темної змови.
Волонтера Б. попросили надати опис того, як працювала його група. "Як це працювало, – написав він. – Люди приносили те, що мали, і отримували те, що їм було потрібно. За умови, якщо в нас це було". Росіяни вимагали все більше інформації про неіснуючу змову. Потім у нього конфіскували знеболювальні, які він збирав для онкохворих.
Цей чоловік, який також був змушений виїхати зі свого регіону, вважає: справжня проблема військових, які його допитували, полягала в їхньому страху через те, що вони не могли контролювати волонтерів. Що будь-хто може бути незалежним від держави і від політичної системи – будь-якої політичної системи. "Це реально бісить [росіян], дратує їх".
Це пояснює, чому список схоплених і закатованих добровольців такий довгий і чому їхні свідчення настільки подібні в різних зонах окупації.
Руслана Машкова, волонтера Червоного Хреста України, російські військові затримали в березні північніше від Києва й допитали.
Жінка з Херсонської області, яка допомагала сортувати пакунки з гуманітарною допомогою, розповіла журналісту, що її схопили, катували електричним струмом, забрали гроші та побили. (Вона попросила не називати її імені.)
Нахмета Ісмаїлова, херсонця, який перед війною організовував благодійні заходи й концерти, теж мучили електрострумом.
Кожен, хто провадить будь-яку незалежну діяльність – хто працює з громадянським суспільством чи кого можна назвати соціальним підприємцем, – піддається ризику в зоні окупації, де керують люди, які, можливо, ніколи досі не бачили справжньої доброчинності чи справжньої волонтерської організації.
***
Нігілізм загарбників особливо помітний у непослідовному підході до української системи освіти.
Після Другої світової війни Червона армія в цілком спустошеній окупованій Східній Німеччині відклала організацію забезпечення продовольством і ремонт доріг, натомість спершу видала заборону на приватні дитсадки й організувала навчання нових вихователів дошкільних закладів.
Навесні 2022 року російські окупанти демонстрували зацікавленість у змінах в українських школах. У досі окупованому Мелітополі російські військові викрали кількох директорів шкіл, а також керівника місцевого відділу освіти, хоча згодом директорів відпустили. У Каховці директора школи №1 Віктора Пендальчука схопили і допитували два тижні, перш ніж він виїхав на підконтрольну Україні територію.
Втім, багато шкіл на окупованих територіях спершу були закриті чи працювали в режимі онлайн, як на ранніх етапах пандемії коронавірусу. Декого з освітян окупанти змушували повернутися на роботу.
В одному епізоді, який розслідував "The Reckoning Project", свідки розповіли про викладача географії, математики та інформатики (ми не розголошуємо його ім'я, оскільки його село на Херсонщині все ще окуповане), у чий дім наприкінці червня прийшли російські солдати. На його 18-річного сина надягли наручники, на голову натягнули мішок і повели. Можливо, забрали, бо той планував вступати в університет на факультет історії України.
Вчителю передали, що син живий, його годують і віддадуть додому, якщо викладач повернеться на роботу. Той підкорився. Його син дійсно повернувся і розповів, що його допитували, погрожували зброєю і катували струмом.
Ближче до осені окупанти активізували русифікацію шкіл, чим викликали неабияке хвилювання серед українських вчителів, які боялися, що їх звинуватять у колабораціонізмі, якщо вони вийдуть на роботу. З російського боку це був безсистемний процес, який відбувався по-різному в різних місцевостях.
За даними "The Reckoning Project", щонайменше в одному з регіонів Запорізької області зі шкіл забрали всі книжки українською мовою, навіть дитячі. В інших місцях вилучили тільки спеціалізовану українську літературу з права та історії. В одному досі окупованому селі Запорізької області солдати змусили відкрити школи, погрожуючи забрати дітей у батьків, якщо діти не ходитимуть на навчання. В інших місцях низька відвідуваність допускається.
Мешканці деяких районів розповіли, що окупанти запровадили російську мову викладання, проте багато програм були слабкими. В один регіон завезли тільки чотири підручники: з російської мови, історії Росії, математики й природознавства, – а решту викинули. Відповідаючи на запитання, що вона робила у школі під час окупації Херсона, 14-річна Олександра згадує, що учні проводили час, дивлячись у телефони.
Вища освіта теж потерпає від цього безладного підходу.
У червні, коли місто ще було під окупацією, росіяни оголосили, що один із викладачів Херсонської державної морської академії Дмитро Круглий стане ректором. Усіх інших звільнили. Круглий, який доти викладав предмет "Глобальна морська система зв'язку під час лиха", оголосив, що нове завдання університету – збудувати верф, проте здійснив мало кроків у цьому напрямку. Після визволення Херсона Круглий зник з міста, можливо, втікши разом із росіянами.
Серйозні докази свідчать про те, що Москва мала більші плани стосовно українських шкіл, але військові на місцях не змогли їх втілити.
У Вовчанську, маленькому прифронтовому містечку на Харківщині, звільненому у вересні після піврічної окупації, "The Reckoning Project" отримав копію п'ятирічного освітнього плану для шкіл міста.
Документ налічує 140 сторінок бюрократичного тексту, який виглядає як халатно зроблена копія навчальних планів для шкіл у Росії, а особливої уваги потребам шкіл на нещодавно окупованих територіях не приділялося.
Там, наприклад, йдеться про щорічне відзначення Дня солідарності в боротьбі з тероризмом на честь сумнозвісного нападу на школу в Беслані в російському регіоні Північна Осетія (2004 рік); уроки про блокаду фашистами Ленінграда під час Другої світової війни; курс "Основи духовно-моральної культури народів Росії".
Про сам Вовчанськ у всьому документі лише два рядки – вони стосуються екскурсій місцевими музеями та пам'ятками культури.
Здавалося, що попри наміри Москви, росіян, які фактично здійснювали окупацію, насправді не хвилювало, що буде зі школами. Не було підходу, подібного до систематичного радянського насаджування марксистської ідеології та історії у Центральній Європі в 1940-х роках чи подібного до встановлення проросійського режиму в Чечні під час Другої чеченської війни.
В одному з окупованих міст Запорізької області вчителям наказали організувати святкування 9 травня – дня, коли Росія відзначає річницю перемоги союзників над нацистською Німеччиною.
Але окупаційна влада, вочевидь, не переймалася, чи прийшло багато дітей на захід, чи дізнались вони щось про війну, чи святкування дійсно відбулося. "Кількох дітей вистачить", – сказали їм. Діяльність заради показухи. Сенс полягав у тому, щоб відзвітувати Москві, а не в тому, щоб розповісти на уроках про Другу світову війну.
***
Кожен регіон України має власну історію та традиції, і деякі історичні приклади можуть видатися надзвичайно актуальними. У 1787 році, чотири роки по тому як Росія перемогла Османську імперію і приєднала територію сучасної південної України та Криму, російська імператриця Катерина Велика відвідала ці землі.
Поїздку організував Григорій Потьомкін, її коханець і улюблений міністр, і саме від цієї подорожі ми успадкували вислів "потьомкінські села". За легендою, Потьомкін наказав звести фасади вздовж шляху, яким їхала Катерина, і помістити туди перевдягнутих акторів, а наприкінці кожного дня – розбирати і встановлювати знову в наступному селі, щоб цариця бачила тільки щасливих селян і заможні обійстя.
Історики сумніваються, чи ця складна постановка справді мала місце, але Потьомкін дійсно пов'язаний з регіоном. Зрештою він був похований у склепі в Херсоні, і, відступаючи з міста, росіяни викрали його рештки.
Легенда про потьомкінські села жива, тому що вона відображає явище, яке ми бачимо: придворний створює фальшиву реальність, щоб догодити далекому монарху.
Українцям, які побували під російською окупацією, історія з Потьомкіним пояснює пережите.
Маруняк, староста Старої Збур'ївки, описує це так: "Я спостерігаю за тим, що вони роблять. Усе це робиться для картинки в Росії. Навіть люди, які живуть в окупації, не вірять, що це правда. Це як величезне потьомкінське село. Воно не працює. Вони намагаються це зліпити докупи, але не виходить".
Історія з Потьомкіним також може частково пояснити жахливе насильство, яке заподіювали звичайні росіяни звичайним українцям. Раз у раз жертви розповідали "The Reckoning Project", що така позамежна поведінка виникала сама собою. Нічого з того, що українці зробили росіянам ні в далекому минулому, ні на свіжій пам'яті, не могло пояснити побиття, катувань струмом, в'язниць, кімнат тортур у гаражах і підвалах, цілковиту зневагу до життя українців.
Лише розчарування росіян власною неспроможністю змусити українців коритися; насправді їхня нездатність загалом зрозуміти Україну може прояснити ситуацію.
Їм наказали змінити освіту, але вони не знають як.
Їм наказали знайти таємні українські організації, а натомість вони знаходять мерів містечок і місцевих волонтерів. З одного боку, вони мусять відзвітувати у Москву, що все під контролем. З іншого боку, вони зляться, бо мало що насправді контролюють.
Це нерозуміння вписується і в давнішу традицію.
У 1928 році український письменник Володимир Винниченко написав листа російському письменникові Максиму Горькому, який заперечував існування української мови, називаючи її діалектом.
Україна, писав йому Винниченко, існує, хоче цього Горький чи ні. "Ви можете собі вважати, що Дніпро впадає в Москва-ріку, – від цього Дніпро в Москва-ріку не впаде".
Бажання, щоб України не було, не змусить Україну зникнути. Переписування історії не зітре історичної пам'яті мільйонів людей. Росія може спробувати змінити географію регіону, але це не змінить географії регіону, незалежно від того, скільки тіл було побито чи катовано струмом.
Сучасна російська окупація належить до давніх і огидних традицій російського імперіалізму та радянського геноциду. Москва хоче знищити Україну як державу, а українство – як ідентичність. Окупанти вважали, що це просто, бо, як і Путін, вірили, що українська держава і українське суспільство слабкі. А це не так. Невідповідність між очікуванням і реальністю також підштовхнула окупантів до більшого насильства.
Вейн Джордаш, британський юрист, який документує російські воєнні злочини в Україні, в інтерв'ю "The Reckoning Project" стверджує, що надзвичайна кількість в'язниць на окупованих територіях України свідчить про те, що російська армія спробувала втілити свій початковий план "схопити і вбити всіх лідерів" України.
Але чим довше тривала окупація, тим більше "розширювалось уявлення про те, хто такі лідери. Спочатку це був "Зеленський та уряд", а потім досить швидко це стали "місцеві лідери", якими є всі: від вояків до державних службовців, журналістів і вчителів – тобто будь-хто, пов'язаний з українською державою".
Невдачі та необізнаність призводять до насильства. Насильство породжує ще більший спротив. Спротив, який так важко піддається розумінню загарбників, веде до все більших, повсюдніших і невибіркових руйнувань, болю і страждань.
Це логіка геноциду, і він розгортається просто зараз, у наш час, на окупованих українських територіях, які поки не звільнені. У містах, де російські солдати досі свавільно затримують людей на вулицях. У селах, де українська держава навіть не може порахувати катівні.
Стара Збур'ївка досі окупована, а Маруняк, її відданий староста, зараз живе в еміграції в Латвії.
Він намагається підтримувати зв'язок зі своїми селянами, по змозі допомагати, радити чи вислуховувати, берегти суспільні зв'язки, які росіяни жорстоко, безладно роздирають.
"Вони нічого не розуміли, – каже тепер Маруняк, – просто псували людям життя".
Вони побачили інший світ, не такий, до якого звикли. І тому вони потрощили його, завдали йому удару і все ще намагаються знищити його остаточно.
Наталія Гуменюк – українська журналістка, співзасновниця "The Reckoning Project" і Лабораторії журналістики суспільного інтересу.
Енн Епплбаум – штатна авторка "The Atlantic".
У тексті використані свідчення, зібрані Олегом Батуріним, Наталею Бімбірайте і Наталею Курдюковою.
