Свобода велика і мала
"Вільний народе вільної країни!" – після 24.02.2022 саме з цих слів починалися багато звернень президента Зеленського до співвітчизників. І, мабуть, це квінтесенція всього, що прозвучало в Україні за останній рік.
Щодня нам доводиться чути, що Україна воює за свободу. Що українці не мислять свого життя без свободи. Що свобода є найвищою цінністю для українського суспільства. Що українське майбутнє невіддільне від свободи.
Щоправда, часом звучать і скептичні оцінки. Як у січневому інтерв'ю з головою УГКЦ Святославом Шевчуком: "У мене є відчуття, що суспільство починає змучуватись від демократії. Є ризик, що нам починає імпонувати привид диктатури в Україні. Це дуже небезпечно".
Міркування про привид диктатури в розпал війни за свободу можуть здатися парадоксальними: але лише на перший погляд. Достатньо згадати, що "свобода" – занадто розпливчастий термін. І він може означати два різні, абсолютно не тотожні одне одному поняття.
Є велика свобода. Свобода для цілої країни та для всієї нації. Свобода від сусідських домагань, від зовнішнього гноблення, від іноземних загарбників і колонізаторів. Свобода, що йде в одному комплекті зі словами "суверенітет" та "незалежність".
А є мала свобода. Свобода для окремо взятого громадянина. Свобода розпоряджатися власним життям, долею, тілом, майном, особистим простором. Свобода, нерозривно пов'язана зі словосполученнями "права людини" та "ліберальні цінності".
Як правило, мала свобода неможлива без великої. Люди, які не зуміли відстояти незалежність своєї держави або тимчасово опинилися в окупації, прощаються і з особистими правами.
Як естонці, латиші та литовці після анексії їхніх країн радянським режимом.
Як поляки, бельгійці, голландці, французи та греки після захоплення їхніх держав військами Осі.
Але водночас велику свободу не можна розглядати як заміну малої. Ліберальні цінності та права людини неможливо підмінити національним суверенітетом, представивши його як самодостатню свободу. Такі спроби в історії фіксувалися неодноразово: і виявлялися найкоротшим шляхом до диктатури.
Очевидно, що такі ризики несе війна. Логіка воєнного стану – це обмеження малої свободи задля збереження великої.
Щоб відстояти незалежність, доводиться оголошувати загальну мобілізацію, закривати кордони для військовозобов'язаних громадян, запроваджувати цензуру, розширювати повноваження каральних органів тощо.
І, зрозуміло, державний Левіафан має спокусу і після війни залишити малу свободу в урізаному вигляді: а натомість піднімати на щит велику свободу, за яку було пролито стільки крові. Побоювання з цього приводу регулярно озвучуються політичними супротивниками Банкової.
Читайте також: Україна як вибір
Менш очевидно, що подібні ризики несе процес деколонізації. ХХ століття подарувало безліч прикладів того, як азіатські та африканські країни, що звільнилися від зовнішнього гніту, дуже швидко приходили до внутрішньої тиранії.
Найчастіше відправною точкою ставали кампанії, спрямовані проти нащадків колишніх колонізаторів: їх примусово витісняли з політичного, економічного та культурного життя незалежної держави.
А потім з'ясовувалося, що неможливо стигматизувати частину населення за національно-культурною ознакою та відмовити їй у базових правах людини, але водночас зберегти ці права для себе.
Систематична зневага малою свободою в ім'я великих цілей призводила до того, що її не залишалося зовсім. Причому не лише для простих обивателів, але нерідко й для заслужених героїв антиколоніальної боротьби.
Батько незалежного Алжиру Ахмед бен Белла, який здобув перемогу в кровопролитній національно-визвольній війні, втратив свободу вже за кілька років після проголошення незалежності. Повалений та репресований власними соратниками, він провів 8 місяців у підземній в'язниці, а потім 14 років жив під домашнім арештом.
Нарешті у 1980 році йому було дозволено виїхати до Франції – у ту саму Францію, за свободу від якої він колись боровся. За іронією долі, переконаний націоналіст Бен Белла повторив шлях кількох сотень тисяч франкоалжирців, вигнаних із країни на початку 1960-х.
Звичайно, можна заперечити, що Україна – Європа, і приклади країн третього світу для нас нерелевантні. Але, на жаль, прагнення підмінити малу свободу великою відоме і в європейській історії.
Читайте також: Право бути чесними
Один із найпопулярніших в Україні історичних сюжетів – депортація судетських німців після Другої світової війни.
Мріяти про це зручно та приємно. Але набагато рідше згадують іншу, не таку приємну обставину.
У 1945-1946 роках депортацією німецького населення з Чехословаччини керував тодішній міністр внутрішніх справ – комуніст Вацлав Носек. А кілька років по тому той самий товариш Носек розправлявся вже не з етнічними німцями, а з чехами та словаками.
Антинімецькі акції виявилися лише прелюдією до масових політичних репресій та встановлення диктатури – диктатури, яка не пощадила тих, хто ще недавно вітав насильницьке очищення своєї Батьківщини від усього німецького.
Втім, зникнення малої свободи не означає відмову від волелюбної риторики.
У ХХ столітті країни, які прийшли до диктатури, продовжували оспівувати свободу: свободу для всього народу чи цілої нації. Зазвичай навіть залишалося поняття "демократія": у Східній Європі говорили про "народну демократію", у третьому світі – про "спрямовану демократію" (цей місткий термін був винайдений індонезійським лідером Сукарно, який звільнив країну від голландського колоніального правління і поступово перетворився на диктатора).
А тому можна не сумніватися, що публічне поклоніння свободі збережеться в Україні у будь-якому разі.
Просто одні з нас можуть бути впевнені, що справжня свобода є правом вільно викладати свої думки, вільно розпоряджатися своєю власністю або вільно обирати мову спілкування. А інші можуть бути переконані, що справжня свобода – це право вільно вивішувати державний прапор, вільно виконувати національний гімн та вільно крокувати лавами разом із такими ж вільними співгромадянами.
І яка з двох точок зору візьме гору в повоєнній Україні, поки невідомо.
Михайло Дубинянський
