Україна як вибір

"Коли я запитав Володимира Володимировича Путіна: "Що для вас проєкт Росія?", він відповів: "Росія – не проєкт, а доля". Великий проєкт Росія – це доля: доля нашої Батьківщини, нашого народу та решти людства".

Ці одкровення російського фашиста Проханова були опубліковані за кілька років до великої війни. Але фактично вони передбачили генеральну лінію кремлівської пропаганди після 24 лютого 2022 року.

Чим довше затягується військове протистояння, тим наполегливіше в голови росіян втовкмачується та сама думка.

Мовляв, Росія – це доля, а від долі не втечеш. Жодної свободи волі не існує: є лише зобов'язання перед Батьківщиною, перед Богом і перед великими предками.

Все, що робить російська держава в ХХI столітті, вирішено наперед її багатовіковою історією і не підлягає оскарженню. Усі кроки путінського режиму правильні, оскільки вчинити інакше просто неможливо.

Не можна було не анексувати Крим 2014-го. Не можна було не вторгнутися в Україну 2022-го. Не можна було не піти на масштабну конфронтацію з колективним Заходом. Вибору в сучасних росіян немає і бути не може: їм слід покірно вмирати під Вугледаром і Бахмутом, виконуючи історичну місію, накреслену самою долею…

Читайте також: Війна [не] все спише

Що може протиставити російському пропагандистському фаталізму наша країна? Якщо підсумувати все озвучене в українському публічному просторі за останні роки, то вимальовуються два альтернативні підходи.

Перший підхід передбачає, що Україна – це також доля. Клин вибивається клином, а ворожий фаталізм – власним. Нинішнє воєнне протистояння з Москвою зумовлене всією багатовіковою українською історією. Інших помислів та спонукань у наших співвітчизників ніколи не було і бути не могло.

Будь-який український патріот ХХI століття – бандерівець у третьому чи четвертому поколінні, який увібрав ненависть до імперії з молоком матері.

Його Батьківщина виборювала незалежність протягом усього ХХ століття. Вона завжди пам'ятала про героїв Крут, шанувала бійців УПА, підтримувала відважних дисидентів, сприймала радянський режим як окупаційний та протистояла йому всіма силами та засобами. Подвиги попередніх поколінь українців зробили нинішній опір Кремлю неминучим.

Однак є й інший підхід. Він передбачає, що Україна – це не доля, а вибір. Свідомий вибір на користь незалежності, демократії, європейських цінностей та цивілізованого існування.

Вибір мільйонів людей із вільною волею. Вибір, зроблений не завдяки, а попри українське минуле. Те саме минуле, яке складається не тільки з національної героїки, і в якому вистачає незручних і непривабливих сторінок.

У цьому минулому проєкт "УНР" програв проєкту "УСРР"; мільйони українців ставилися до радянської влади абсолютно лояльно; а дисиденти епохи застою були не всенародними кумирами, але маргінальною меншістю.

Читайте також: 2022-2023: Голодні ігри

У цьому минулому уродженці України були опорою тоталітарного комуністичного режиму поряд з росіянами. Разом з ними давили танками повсталу Угорщину, душили "Празьку весну" і знищували афганські селища.

Здавалося, це минуле наказує і надалі залишатися слугами імперії та співучасниками її злочинів: але українці XXI століття вирішили по-іншому.

Концепція України як долі підштовхує до висновку, що наші сучасники були апріорі запрограмовані на велику війну з Росією. Іншого вибору в нинішнього покоління українців не було.

Це вирішена історична місія. До цього зобов'язують поклик предків, голос крові та генетична пам'ять. Загалом майже як у РФ: "Діди воювали – і нам наказали".

А концепція України як вибору означає, що велика війна з Росією не була неминуча.

Можна було не боротися за європейське майбутнє 2013-го, капітулювати 2014-го чи не чинити опір повномасштабному вторгненню 2022-го. Можна було здатися на ласку Кремля і стати придатком нової імперії. Можна було вибрати не війну проти Москви, а війну на боці Москви – і служити гарматним м'ясом під час російського вторгнення до Молдови, країн Балтії чи Польщі. Словом, робити все те, що робили батьки та діди більшості сучасних українців. Але їхні діти та онуки розсудили інакше.

Україна-доля змушує нас шукати подібність із предками чи просто вигадувати її з ідеологічних міркувань.

А Україна-вибір допускає, що подібності може не бути зовсім: і це не ганебний недолік, а привід для гордості. Оскільки наші сучасники та співвітчизники, які самі вибрали свій життєвий шлях, виявилися набагато кращими за своїх предків.

Віталій Іванович Луценко. Багаторічний радянський функціонер. У 1966-1974 – секретар, 1974-1980 – другий секретар, 1980-1987 – перший секретар Рівненського міськкому КПУ. В останні радянські роки – перший секретар обкому. Будучи переконаним комуністом, брав активну участь у діяльності компартії після її відродження у 1990-х і встиг побувати нардепом від КПУ.

Його рідний син Юрій – один із найяскравіших українських політиків, який добровільно пішов на війну з імперією у лютому 2022-го. Це не міфічний "голос крові", а свідомий вибір вільної людини.

Павло Федорович Казарін. Радянський генерал-майор та військовий комісар Кримської області в 1976-1988 роках. Вірний солдат імперії та постачальник гарматного м'яса для її потреб. У 1985 році, у розпал війни в Афганістані, заслужив перехідний Червоний прапор ЦК КПУ та Ради міністрів УРСР, випередивши всі інші військові комісаріати радянської України.

Його онук та тезко Павло – один із найвідоміших українських журналістів, який захищає нашу незалежність зі зброєю в руках. Це не вигадана "генетична пам'ять", а свідомий вибір вільної людини.

Читайте також: З життя канібалів

І подібних сімейних історій – безліч. Звичайно, є спокуса викреслити їх із колективної свідомості. Прикинутися, ніби нинішня українська армія складається з прямих нащадків героїв Крут, активістів ОУН та дисидентів 1970-х. Оголосити, що інакше просто не могло бути: як того вимагає концепт України-долі.

Але міфологізуючи вітчизняну історію XX століття, ми мимоволі знецінюємо вибір, зроблений Україною та українцями у XXI столітті.

Михайло Дубинянський