Як допомогти українцям на звільнених від "росіян-визволителів" територіях

Українців, які повертаються на деокуповані території, зустрічає зруйноване соціальне життя, розірвані людські зв'язки, приховані або відкриті конфлікти.

Між тими, хто поїхав, і тими, хто залишався.

Тими, хто ховав українські прапори від наруги ворога, і тими, хто вітав російських окупантів.

Тими, чиї домівки зруйновано повністю або частково, і тими, чий дім уцілів.

Тими, хто втратив рідних, і тими, кому пощастило уникнути найстрашніших втрат.

Принцип "розділяй і володарюй" для окупантів – спосіб контролювати тимчасово захоплені території. Задля цього заохочували наклепи, сіяли недовіру серед людей, поєднаних родинними зв'язками, сусідством, дружбою, спільною долею.

Ворог залишив по собі знищені будинки і зруйноване соціальне життя. Але на відміну від інфраструктури, пошкодження якої видно неозброєним оком, розриви в соціальній тканині не завжди є очевидними. 

Ще менш очевидні способи, в які її можна було б зшити.

Чи можливо повернути громади до життя без ненависті, ворожнечі, взаємних підозр?

Коли і за яких умов треба розпочинати соціальне відновлення деокупованих громад? Хто і як може і має це робити?

Спробуємо розібратися, згадавши, як долали наслідки воєн в інших країнах, а також досвід психологів, здобутий в Україні під час війни, яка триває вже вісім років і 11 місяців.

"Люди-гучномовці" та інші

− Я бачила різні міста і населені пункти. В одному розбомбили 73% житлового фонду. Ми йдемо вулицею і бачимо жінку, яка стоїть, спершись на граблі, з розгубленими очима. В неї замість будинку – попелище, залишився лише сарай, де вона живе. Вона трохи порозгрібає золу, потім поплаче, потім знову до роботи. Це масштабні руйнування – внутрішні і зовнішні, − розповідає Вікторія Віткалова, одна з волонтерок проєкту "Психологи на війні".

На Київщині зараз працює багато фахівців підтримуючих професій. Психотерапевти, кризові психологи, лікарі, соціальні працівники заїжджають групами до громад Бучанського, Вишгородського, Броварського районів і працюють з дітьми та дорослими. Діагностують, консультують, навчають, іноді просто розвозять гуманітарну допомогу. 

Люди, які постраждали найбільше, часто не мають сил навіть вийти з дому. Психологи розпитують про них односельчан та ініціюють контакт самотужки.

Після деокупації люди капсулюються в замкненому просторі своїх сімей і домівок, аби захиститися від зайвих потрясінь, які неминучі при зіткненні з іншими людьми. Так само сповненими болю, розпачу, жаги поновити справедливість, прагнення помститися хоч кому-небудь за пережиті поневіряння. 

За словами Вікторії Віткалової, майже в кожній деокупованій громаді можна зустріти "людину-гучномовця". Це той, хто ходить вулицями і голосно розповідає про страшні злочини української армії. На Київщині ці люди мають статус маргіналів, "міських божевільних". Але неважко уявити собі населені пункти на східній Україні, де людей із такими поглядами набагато більше.

Інша "проблемна" група – люди старшого віку, переважно жінки, які все життя вірили в те, що російський солдат – захисник та герой-визволитель. І ніяк інакше не може бути. 

– Це переконання виявилося залізобетонною основою всього, що вони знають про світ і самих себе. 

Під час консультацій таким жінкам іноді важливо не стільки полегшити свій психологічний стан чи симптоми, скільки переконати психолога і, зрештою, самих себе, що не треба було українцям чинити спротив, що росіяни нагодували якусь бабусю хлібом і не трощили всього того, що могли розтрощити. 

За цією відчайдушною спробою зберегти стару, несуперечливу картину світу стоїть велика розгубленість і моральна катастрофа, – розповідає Вікторія.

Психологи спостерігають ще один феномен деокупації. Зіткнення з реальним ворогом, навіть на відстані, для багатьох українців обернулося відчуттям ворожості зовнішнього світу як такого.

– Окупанти пішли, а знання, що "ворог десь є", залишилося, – розповідає ініціатор проєкту "Психологи на війні" Валерій Дорожкін.

Люди починають активно шукати винних у всьому жахливому, що сталося, серед своїх. Корять і самих себе, і всіх, хто поруч. Почуття провини дає змогу опанувати минуле: "Ось якби ми поїхали раніше, або пізніше, або в інше місце, було б якось інакше". 

Так люди повертають собі ілюзію контролю над власним життям. Але ці пошуки винних серед своїх руйнують стосунки.

– Навіть якщо люди кожен день спілкуються – вони не спілкуються. Відразу переходять на образи і претензії, – каже Валерій.

Він розповів історію двох літніх жінок, які втратили свої домівки і зараз живуть в модульному містечку, в одній кімнаті розміром 13 квадратних метрів. 

Сплять на двоярусному ліжку – одна на першому поверсі, інша на другому. Дві абсолютно незнайомі, чужі одна одній людини змушені ділити спільний життєвий простір, якого не обирали.

Їхнє щоденне спілкування – суцільна сутичка з будь-якого приводу. Завдяки груповій роботі, влаштованій психологами для мешканців громади, цим двом жінкам вдалося здобути перший досвід теплого емоційного контакту.

Останні 15 років в Україні працює співзасновник Інституту глибинної демократії Макс Шупбах. Він з 1980-х років має справу з конфліктами в різних спільнотах по всьому світові. А зараз проводить дискусії між українцями з різним досвідом проживання війни.

Макс ділиться враженнями від однієї з таких дискусій, яка відбулася в жовтні 2022-го. Більша частина її учасників живе в умовно безпечних місцях України. Але були й кілька цивільних і військових, які перебувають у зоні бойових дій.

Спочатку представники умовної більшості намагалися привести меншість до певної "нормальності", адаптувати до звичного життя. Ніби екстремальний досвід, який пережила частина групи – це відхилення від загальноприйнятої норми.

– Але більшість не дорівнює нормальності і не дає права вчити інших, як правильно, – застерігає Макс. – Треба поступитися лідерством тим, хто пройшов крізь неможливе, найгірше, дати їм можливість висловити невимовне. Лише таким чином, а не через "диктат більшості", громада може повернути собі цілісність.

Від Північної Ірландії до Донбасу – в пошуках формули примирення

Уявіть собі кімнату, в якій немає нічого, крім стільців, розставлених по колу. Завдяки такій розсадці люди дивляться в очі одне одному. Їм може завадити це робити хіба що щільна завіса тютюнового диму: у 1970-ті в Північній Ірландії палили, здається, усі.

Частина з цих людей – католики, інша – протестанти. Дехто мріє про незалежність Північної Ірландії. Інші, навпаки, вбачають свою долю разом з Великою Британією. Хтось представляє робочий клас, інші належать до більш високих прошарків суспільства. І всі вони, розділені за соціальною, релігійною, політичною приналежністю, живуть в центрі запеклого і кривавого політичного конфлікту.

Саме так проходили групові зустрічі, які американський психолог і психіатр Карл Роджерс проводив із людьми з "гарячих точок".

Відео спілкування однієї з таких груп є у вільному доступі. На ньому можна побачити і почути знайомі нам мотиви.

Двадцятирічна дівчина жаліється на вкрадену молодість і неможливість мати хоч якесь соціальне життя через страх стати жертвою злочину чи насильства. Вона впевнена в тому, що лише завдяки присутності британських військових на вулицях має єдину можливість принаймні вийти з дому.

Інші учасники групи зустрічають це зізнання обуреними вигуками. Мати трьох синів-підлітків категорично заявляє: "Ті, хто тобі видаються носіями порядку, для мене є смертельними ворогами".

Група працює три дні, і за цей час подібних сутичок стається чимало. Але ці люди, виснажені щоденним насильством, страхом, почуттям провини і безсилля щось змінити, намагаються прорватися одне до одного крізь взаємні звинувачення.

Вони не перестали бути собою і не відмовилися від своєї віри. Проте змогли висловити свій біль і відчути біль іншого.

Вирішальну точку в примирення 1998-го поставили політики підписанням Белфастської угоди. Однак цьому передував довгий шлях, який складався, зокрема, з численних зустрічей, влаштованих Роджерсом та іншими фахівцями.

Досвід Північної Ірландії мало нагадує те, крізь що сьогодні проходить Україна. Проте багатьом психологам вбачаються і паралелі, принаймні, в частині побудови діалогу людей із різними переконаннями, звісно, якщо ці люди не скоїли злочинів.

Читайте також: Полювання на відьом, пошуки "сильної руки" і самоцензура в суспільстві − все це природно для країни, що воює

Від початку війни на Донбасі в Україні реалізовується багато проєктів, схожих на той, що робив Карл Роджерс у Північній Ірландії. Приміром, "Жіночі ініціативи за мир на Донбасі" − міжнародний проєкт, який до широкомасштабної війни залучав жінок із різних боків лінії фронту до діалогів. З лютого 2022-го він продовжив діяльність під абревіатурою ЖІМД.

Слово "діалоги" тут застосовується у множині тому, що йдеться про низку епізодів, де жінки зустрічаються одна з одною і обговорюють досвід війни і своє бачення миру. Зрозуміло, що бачення дуже різне. Допомагають у проведенні цих діалогів фахівчині з Німеччини, Швейцарії, України і… Росії. Росіянки також є серед учасниць.

– В нашому колі ніхто з Росії не підтримує війну, – відповідає фасилітаторка проєкту з Німеччини Дана Їроус на запитання, що висить у повітрі.

На інше запитання, чи взагалі можливий діалог між сторонами конфлікту в самий його розпал, Дана відповідає: і так, і ні.

"Ні", тому що війна передбачає повну дегуманізацію противника. А осмислена розмова можлива лише там, де є люди.

"Так", тому що діалог – це спосіб протистояти розлюдненню.

– У нас є ті, для кого єдиний шлях – перемога України. А є ті, хто живе в Луганську чи Донецьку. Вони кажуть, що українська перемога – загроза їхній безпеці. Це не означає, що вони не хочуть бути частиною України. Але вони хочуть сказати: "Ми боїмося, що коли на ці території ввійде українська армія, ми не виживемо або дуже страждатимемо", − розповідає Дана.

Фасилітатори намагаються з'ясувати, які страхи, надії чи інтереси стоять за позицією кожної жінки. Іноді ці інтереси розходяться, іноді – збігаються. Найважливіше – можливість переконатися, що інші люди тебе слухають і ставляться до сказаного серйозно. Людина ніби отримує від інших підтвердження права бути собою. 

Конфлікт не розв'язується остаточно і не перетворюється на стан цілковитої злагоди. Це неможливо і не факт, що потрібно, вважає Дана. Але він трансформується у взаємини, які можливо розвивати далі. 

Що за "біль" примушує росіян підтримувати агресивну війну, розв'язану проти України? Чи їхні побоювання теж варті визнання й обговорення?

Дана Їроус не має відповідей. Ці питання виходять за межі діалогів, влаштованих нею.

− Бувають дні, коли я думаю, що ми в глухому куті. Ми довгостроково працювали над тим, щоб не було війни. А потім настало 24 лютого, і виявилося, що вся ця робота не мала сенсу.

Але не можна сказати, що далі нічого нема, це кінець. Переосмислення все одно відбуваються на всіх рівнях. І діалоги дають змогу більш вільно про все це думати, – каже Дана.

Влада і суспільство – вік громадянського дитинства

Психологи, які працюють із постраждалими під час російської окупації громадами, кажуть, що ставлення тамтешніх мешканців до української влади нині схоже на відносини дітей і батьків. 

Люди ніби повертаються у "громадянське дитинство". Проявляють безпорадність, вередують. Вимагають негайних відшкодувань за руйнування, вчинені російською армією. Скаржаться на дії української влади: не захистили, не дослухалися, повільно йде відбудова, мало допомоги, немає справедливості.

Однак претензії до української влади, навіть якщо вони наївні чи безглузді – це радше добре. На думку ініціатора "Психологів на війні" Валерія Дорожкіна, так люди демонструють, що вони зберегли зв'язок із власною державою. До окупантів не було і не могло бути жодних питань, бо немає відносин, в рамках яких можна висловлювати якісь претензії.

Довіра до влади в українській політичній традиції завжди була крихкою, а на зруйнованих війною територіях її зберегти ще важче. Але недовіра і претензії – це теж взаємини, своєрідне запрошення до діалогу. 

Інше питання, чи достатньо зрілими є представники влади, щоб зрозуміти це запрошення й адекватно на нього відповісти? Вони, зрештою, теж люди, вражені війною. А значить, теж мають бути залучені до процесів зцілення.

Дана Їроус попереджає, що залучити професійних політиків до діалогів, подібних тим, що фасилітує вона, може бути складно. Політикам важче досягти тієї міри щирості та саморозкриття – вони більше прив'язані до партійної позиції, ніж до своєї людської сутності. Але такі діалоги необхідні. І тому можливі.

До речі, Карл Роджерс працював і з політиками. Наприклад, у 1985 році він з колегами проводив психологічний семінар для 50 лідерів з 17 країн Північної та Південної Америки. На той час обидві Америки перебували в складних стосунках. В цій частині світу відбувалося чимало конфліктів, міжнаціональних та громадянських воєн.

І от уявіть собі, як одягнуті в дорогі костюми, досвідчені в інтригах, піарі, маніпуляціях, тиску, жорсткому просуванні своїх інтересів політики та дипломати поступово починають "роздягатися". Тобто відмовляються від привласнених ролей і умовностей, припиняють розмовляти гаслами і зрештою виявляються спроможними на встановлення людського контакту. 

Один із учасників семінару сказав тоді: "Я ніколи не думав, що по той бік політичного протистояння можна розгледіти звичайних людей з їхньою власною правотою, а не підступних потвор".

Звісно, після цього семінару не настав суцільний мир. Політики повернулися до реального життя, де продовжили грати звичні ролі. Але кожний такий досвід залишає слід. І хто знає, що б спромоглися накоїти ці політики, якби не прийняли запрошення Карла Роджерса. 

Відтворення чогось подібного в Україні, безумовно, має сенс.

Психологи та фасилітатори підкреслюють, що примирення не дорівнює капітуляції, а участь у діалогах не вимагає від людей зректися переконань. Йдеться про вміння взаємодіяти з інакшим, зберігаючи вірність собі.

Макс Шупбах і його колеги мають для цього назву − "глибинна демократія". Це коли всі процеси, які відбуваються в суспільстві, навіть якщо зараз це неможливість говорити один з одним, можуть вільно проявлятися у свій час і в своєму місці. Так проростають паростки нового майбутнього.

Дана Їроус застерігає: під час війни демократія перетворюється на "скляну вазу" − дорогоцінну та крихку річ, яку легко зруйнувати.

− Демократія дуже залежить від довіри до інститутів, політиків і процедур. Але ще більше вона залежить від того, чи вдасться зберегти людське обличчя в цій війні. 

Війна – це катастрофа. І зусилля фахівців, які працюють над зціленням суспільства просто зараз, під кулями і ракетами, можуть видатися наївними і геть відірваними від реальності. 

Ми живемо і спілкуємося в екстремальних обставинах, але все одно – живемо і спілкуємося. Наша спільна історія не поставлена на паузу, не розірвана на вчора і завтра, хоч іноді саме так і здається.

Ми маємо своє "сьогодні", де є і руйнування, і порятунок, і відчай, і надія. Одна загоєна душевна рана, один заштопаний розрив у стосунках – це набагато більше, ніж нуль. Це як різниця між буттям і небуттям. Як перші кроки, з яких складається найдовший шлях.

Тому відповідь на питання "Коли треба починати соціальне відновлення деокупованих територій?" має бути такою: ми вже почали.

Світлана Чуніхіна, для УП